Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Орієнтири, перевірені часом, або Японці знають, чого нам бракує…

Нещодавно у Дрогобичі сталась небуденна культурна подія. 24 жовтня 2007 р. у приміщенні Народного дому ім. Івана Франка відбулась прем’єра літературної композиції з нагоди 100-річчя від дня народження поета-націоналіста Олега Кандиби та 65-річчя Української повстанської армії “Олег Ольжич – герольд нескореного покоління”. Здійснили цю мистецьку акцію режисери та актори Народного театру ім. Лесі Українки (директор Віталій Мельничук). Поговорити про виставу ми вирішили із відомим в Україні літературознавцем, секретарем Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова, доцентом Петром Іванишиним, котрий, як виявилось, зовсім не випадково відвідав того вечора Народний дім.


Петро Мацан : Пане Петре, не так давно, навесні у Львові я мав честь бути присутнім на прем’єрі моноспектаклю відомого українського актора та режисера Тараса Жирка “Код Шевченка”, поставленої за науковою працею Вашого батька Василя Іванишина “Непрочитаний Шевченко”. (Наша газета про це писала.) Тепер от ще одна прем’єра, на цей раз у Дрогобичі. Якщо не помиляюсь, назва вистави, що відбулася у Народному домі, повністю суголосна назві Вашої першої монографії, яка з’явилась друком ще у 1996 році. Чи не напрошується тут паралель?

Петро Іванишин : Так, Ви маєте рацію. Літературна композиція, здійснена силами нашого Народного театру імені Лесі Українки, в основному базована на моїй монографії, яка так само називається “Олег Ольжич – герольд нескореного покоління”. Мені дуже приємно, що режисери обрали для сценарію саме мою працю, хоча є й інші, на мою думку, набагато ґрунтовніші й академічніші розвідки. Але, з іншого боку, є й певний жаль, бо, як не прикро про це говорити, цей літературний портрет і досі залишається єдиною монографією про письменника. Ольжич заслуговує на набагато докладніше вивчення у незалежній Україні. А щодо паралелей із батьковим “Непрочитаним Шевченком”, то тут нашій родині пощастило. Це справді уже друга вистава усього за один рік, поставлена за далеко не художніми творами Василя та Петра Іванишинів. Думаю, із цього нового успіху, успіху, мабуть, таки не осіб, а того національно-екзистенціального способу наукового мислення, котрий ми утверджували й утверджуємо, найбільше тішився б саме батько. Тим більше, що нашою творчістю нарешті поглиблено зацікавились не лише у Києві, Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Дніпродзержинську, Кіровограді, Сумах, Криму, Сполучених Штатах, Білорусі, Ічкерії тощо, а й у рідному Дрогобичі.

П.М. : Ви автор восьми наукових книжок, з них – шести монографій. Чи не могли б Ви сказати декілька слів про те, як писалась Ваша перша книга? Звідки взялась ідея монографії про Олега Ольжича?

П.І. : Що ж, із задоволенням задовольню Вашу цікавість, та й самому корисно для самокритики пригадувати такі речі. З одного боку, ця праця постала із свідомого вибору її автором свого професійного шляху в український гуманітаристиці, шляху саме літературознавчого. З іншого боку, вона народилась із загальної атмосфери початку буремних 90-х років, коли філологічний факультет нашого Дрогобицього університету (тоді ще – інституту) дуже активно жив ідеями національного відродження, націоналістичної боротьби, освоєння нових, заборонених окупаційною комуністичною владою, культурних обріїв тощо. Переважна більшість членів тодішньої кафедри української літератури так чи інакше була задіяна у цих процесах і відповідним чином впливала на студентську молодь. Вагомий вплив на нас, студентів (а вступив до інституту я у 1992 році) мали твори (книжки, брошури, статті) та особисті контакти із викладачами-націоналістами чи викладачами, принаймні, близькими до української національної ідеї – Адамом Войтюком, Зеноном Гузаром, Ярославом Радевичем-Винницьким, Василем Іванишиним, Олегом Баганом, Богданом Черваком та ін. Особливо потужно й активно на нас впливали, організовуючи різні наукові акції та культурологічні бесіди (наприклад, про історію ОУН, Д.Донцова чи Ю.Липу), допомагали у світоглядному розвиткові безпосередні учні мого батька, талановиті молоді викладачі – О.Баган та Б.Червак. Саме Богдан Червак у 1994 році організував конференцію, присвячену О.Ольжичу і запропонував мені та низці інших студентів взяти в ній участь. Я погодився, підготував і виступив із першою у своєму житті науковою доповіддю “Романтичний героїзм як основна грань поезії трагічного оптимізму Олега Ольжича”. Звичайно, студентові вже другого курсу, ця праця здавалася мало не вершиною літературознавчої мудрості, тепер я більш критично ставлюся до цієї спроби. Але вона була важливою у тому плані, що пробудила у вісімнадцятилітнього юнака глибинний і системний інтерес до творчості вісниківців, письменників-націоналістів загалом, зокрема, до проблеми художнього вираження національної ідеї, яка цікавить мене дотепер. Іншим позитивним аспектом цієї статті стала розмова із батьком, який навесні 1994 року запропонував доповнити цю роботу і написати невеликий посібник про О.Ольжича для вчителів. Його віра в мої можливості якимось чином передалась і мені. Засів за книжки і, хоча й “втратив” літо того року, але до початку третього курсу написав і здав до видавництва “Відродження” цілу тринадцятиаркушну книжку, де виклав своє власне, хоч і студентське, бачення непересічного письменника та його героїчної доби. Через два роки ця праця з’явилась друком у майстерно зробленій обкладинці із мужнім рицарем в центрі. Не скажу, що під час цього дворічного чекання я був утіленням терплячості, але знав, діставати гроші на українські книжки не зовсім проста справа (та й тепер не є), тож набирався терпіння й чекав. Ще одним несподіваним для мене успіхом стала, хоча й не без слушних критичних зауважень, але доволі висока оцінка цієї монографії моїм учителем, тодішнім керівником кафедри української літератури професором Михайлом Шалатою. Були й схвальні рецензії в пресі. Як бачите, тоді чомусь мене розуміли більше, а лаяли значно менше. (Сміється.)

П.М. : Як на Вашу думку, чи вдалося режисерам передати на сцені дух вашої праці і, відповідно, дух самого Ольжича? Чи помітили Ви якісь недоліки?

П.І. : Ви знаєте, недоліків я не помітив жодних. І не лише тому, що був зацікавленою особою. Оскільки не є фаховим театральним критиком, будь-який театральний твір звик оцінювати за двома суб’єктивними критеріями: по-перше, наскільки швидко спливає час сприйняття вистави, і, по-друге, чи часто мороз іде по шкірі від художньої енергетики твору. У цьому випадку час (а це близько години) сплинув блискавично швидко і не один раз арістотелівський катарсис збурював душу. Це ж відчула і продемонструвала присутня публіка, яка жодним чином не виявила свого знудження чи незацікавлення. (Сподіваюсь, це зафіксувала для широкої громадськості і камера місцевого телебачення.) Так сталося, на мою думку, в основному завдяки двом факторам. Насамперед тому, що режисер і сценарист композиції Алла Мельничук зробила доречну вибірку з об’ємного матеріалу життя і творчості поета-воїна і зуміла продумано вибудувати дуже динамічне, нестандартне, пронизане наскрізною драматичною ідеєю образне дійство, яке не приховувало, не сентименталізувало, не звужувало, а глибоко розкривало сутнісні риси героїчної творчої персоналії. Не можна не відзначити прекрасну гру акторів Народного театру. Причому поруч із старшим поколінням (Володимиром Володком, Анною Шмигельскою, Іваном Сехом, Аллою Мельничук) себе упевнено почували і молоді актори (Юлія Осаволюк, Галина Баран, Юрій Павліш, Назар Сігетій), між іншим, студенти історичного факультету нашого університету. Саме їхній колективній грі вдалося створити яскравий і привабливий образ буття людини національної ідеї та національного чину. Образ, на мою думку, не зовсім маловажливий для сучасного покоління українців, спустошених ще радянською владою та новітніми космополітичними ідеями.

П.М. : На цьому я б попросив Вас зупинитися детальніше. Наскільки актуальною, на Вашу думку, є постать Олега Ольжича в сучасній Україні? Чи справді варто його поглиблено вивчати й широко популяризувати?

П.І. : Безумовно варто. Про це говорили і ті глядачі, що за власним бажанням виступали після вистави та дякували акторам. Про це говорили режисери та самі актори офіційно й неофіційно, в кулуарах. Про це свідчать і ті численні замовлення котрі отримали автори від представників різних навчальних закладів, щоб діти мали можливість подивитися її. Зрештою, передусім про це свідчить сама вистава. Коротко узагальню свої думки і враження з цього приводу.

Майже сто років тому відомий націоналістичний мислитель та політичний діяч Микола Міхновський зауважив, що основною причиною нещастя нашої нації є брак націоналізму серед її широкого загалу. На початку 90-х років незалежну Україну відвідала група японців, і коли одного з них запитали, чого, на його думку, найбільше бракує молодій державі, він відповів одним словом, немов би був учнем М.Міхновського, – “націоналізму”. Чи втратили ці слова актуальність на початку ХХІ століття? Думаю, навряд. Поглиблене вивчення українського націоналізму, його теорії та історії, вивчення життя і творчості націоналістів є вельми актуальним завданням для постколоніальної України, якщо вона, звичайно, не хоче перетворитися у неоколоніальну державу на кшталт багатьох країн Африки, Азії чи Південної Америки. Постать Ольжича, його творча спадщина – наукова, літературна, політична – є у цьому плані, у плані розбудови справжньої української національної держави, незалежного культурного буття, вельми показовою, знаковою, важливою. У науці (а був Олег Кандиба доктором історичних наук) він репрезентував тип справжнього українського вченого, який чітко усвідомлює, що наука – це не якийсь безнаціональний, апатридський, часто українофобський конструкт, що справжня наука завжди є національною пізнавальною системою, є елементом національної культури. Хіба не бракує нам зараз нормальних національних учених, котрі б не вагалися розбудовувати українську науку на основі передусім української традиції, “і чужому научаючись, й свого не цураючись”, а не лише “по німецькому показу”, за Т.Шевченком? У літературі О.Ольжич утверджував ідеї органічної національної естетики, утверджував найпотрібніші на той час, час жорстокої і тотальної окупації, час гнітючої бездержавності ідеї мистецтва, за Джузеппе Мадзіні і Дмитром Дронцовим, як бойової сурми, мистецтва героїчного і войовничого, мистецтва здатного духовно звільнити поневолених земляків від денаціоналізуючи стереотипів. Саме тому його поезія і творчість його побратимів – це приклад мистецтва високої ідейності і не менш високої естетичності. Хіба у наш час свавілля антиестетичних, антимистецьких, космополітичних ідей, їхніх жерців, рабів і жертв – творців і споживачів постмодерної макулатури – не є важливим спілкуватися із мистецтвом справжнім, із літературою незвульгаризованою, із поезією, яка вчить боротися за свою національну ідентичність? У політиці Олег Кандиба показав найвищі зразки державницької діяльності, зразки роботи в межах Організації українських націоналістів (яку наприкінці життя й очолював), зразки безкомпромісної боротьби і словом, і ділом за Українську Соборну Самостійну Державу – на основі ідеології українського націоналізму, на основі нашої (не запозиченої ні в кого, з жодного “чужого поля”) української національної ідеї. Свідченням цьому і динамічне життя, і героїчна смерть. Хіба в наш химерний час, час продажних політиканів і брехунів, час тотального наступу шахраюватих обіцяльників та відверто антиукраїнських сил (чого вартують приклади Говерли чи пам’ятника Катерині ІІ), не бракує політиків зразка Олега Ольжича? Хіба не бракує справді націоналістичних державних мужів, здатних побудувати українську національну державу, на противагу тим Шевченковим “рабам, подножкам, грязі Москви, варшавському сміттю”, що заполонили більшість владних кабінетів і будують якусь “Україну без українців”? Я думаю, питання явно риторичні. Бракує нам їх усюди, бракує не “демократів”, не всепрощальних псевдорелігійних фарисеїв, не “патріотів-іскаріотів” (П.Скунць) – цих нівроку вистачає, а таки українських націоналістів, людей, про котрих можна сказати словами Івана Франка, зверненими до греко-католицьких священників у “Святовечірній казці”: “Ви сіль сеї землі! Як звітріє вона, – то чим посолять хліб із нового зерна?”. Нам треба не боятись, а, за зразком Ольжича, плекати український націоналізм, щоб згодом теж було чим “посолити” (ідейно наповнити) вічний “хліб” життя української нації. І дуже прикро за сучасну “державу Україна”, котра так і не спромоглася досі належним чином вшанувати справжніх героїв – оунівців та упівців. Зробленого на державному рівні надто мало для подолання фальшивих стереотипів багатолітньої антинаціоналістичної пропаганди більшовицького та демоліберального зразка. Як не шкода, але “держава Україна” й Ольжичева національна “Залізна Держава” – це все ще різні поняття.

П.М. : Що ж, хочеться побажати Вам і творчому колективові Народного театру імені Лесі Українки подальших творчих успіхів і гідних послідовників у справі вивчення та популяризації спадщини українських націоналістів! А що б Ви побажали Вашим читачам і глядачам літературної композиції?

П.І. : Насамперед побажав би основного: мати високі світоглядні орієнтири, брати собі за життєвий зразок не кон’юнктурних “прагматиків”, а великих людей, представників справжньої української еліти, романтиків-історіотворців, насамперед героїв української націоналістичної культури – Т.Шевченка, О.Пчілку, І.Нечуя-Левицького, О.Кониського, Т.Зіньківського, І.Франка, Лесю Українку, М.Міхновського, А.Шептицького, С.Петлюру, Д.Донцова, Є.Коновальця, В.Липинського, А.Мельника, Є.Маланюка, Ю.Липу, Ю.Клена, О.Ольжича, О.Телігу, С.Бандеру, Р.Шухевича, Й.Сліпого, З.Красівського та багатьох інших. (До речі, а хіба не культурними, якщо не політичними, націоналістами були й ближчі до нас письменники у багатьох своїх творах – В.Симоненко, В.Стус, Л.Костенко, Вал.Шевчук, П.Скунць та ін.?) Добре про них (і про себе), про сутнісний вектор їх націоцентричного мислення, духовного розвитку й національно-визвольної боротьби у поемі “Незнаному воякові” написав саме О.Ольжич:

Державу не творитья в будучині,
Державу будується нині.
Це люди – на сталь перекуті в огні,
Це люди – як брили камінні.

Не втішені власники пенсій і рент,
Тендітні квітки пансіонів, –
Хто кров’ю і волею зціпить в цемент
Безвладний пісок міліонів.

Зуміємо належно пошанувати і твердо втілити в життя їх націоналістичні ідеали – гідно заживемо повнокровним національним життям у власній українській державі, не зробимо цього – залишимось назавжди безправними рабами “на власній – не своїй землі” (Т.Шевченко), нікчемним “поколінням холопів” (О.Ольжич).


Галицька зоря. – 2007. – 31 жовтня.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4