Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Перемога ідейності над підступністю

Іванишин П.В. Національний спосіб розуміння в поезії Т. Шевченка, Є.Маланюка, Л. Костенко: монографія / П.В.Іванишин. – К. : Академвидав, 2008. – 392 с.


Нещодавно у престижному київському видавництві «Академвидав» вийшла книжка дрогобицького науковця і публіциста Петра Іванишина «Національний спосіб розуміння в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко». Книжка з’явилася у серії «Монограф», метою якої є, за задумом організаторів, «сформувати символічну українську аристократичну ложу науковців, зацікавлених у розбудові національної інтелектуальної традиції… об’єднати авторів, які ґрунтовно, сміливо і полемічно досліджують актуальні для сучасності й майбутнього проблеми». В основу об’ємної монографії П.Іванишина лягла недавно захищена ним докторська дисертація з української літератури «Національний сенс екзистенціалів у поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко (діахронія української літературної герменевтики)».

Студія дрогобицького автора суттєво вирізняється серед сучасного українського літературознавства самим способом мислення, про що свідчить і резонанс довкола його попередніх публікацій, насамперед, через їхнє загострене чуття національного в культурі, ідеологічну полемічність, широту поставлених духовних, інтелектуальних і національних проблем. Дослідник вибрав творчість трьох визначальних для трьох великих періодів нової української літератури поетів, які особливо виразно передали крізь призму художнього слова тремтіння національного серця і буття. Кожен із трьох поетів вирішував у свій складний час проблему порятунку і піднесення нації у ситуації її загрозливо-смертельного занепаду або випробування. Тарас Шевченко розгорнув у своїх віршах цілісну систему виявлення глибин українського світосприйняття і світотрактування, художньо осмислив традицію національної героїки і цим раптово вивів на кін Історії українську націю, перед тим майже цілковито знищену і перекреслену польським і російським імперіалізмами. Євген Маланюк зумів акумулювати у своїй поезії енергетику завзяття і боротьби, вибудував цілісну концепцію вічності нації і її ідеї як протиставлення світовому злу, і цим суттєво зміцнив основи національного буття в складну добу після катастрофи Національної Революції 1917-20 рр. Ліна Костенко наповнила нашу культуру і мислення духом непокори і пошуку істини, відчуттям органічності національного в надзвичайно небезпечний час тотального панування фальшивого соцреалізму і пристосуванства. Ось ця проблематика, тобто розкриття ідейної програми, художніх сенсів, моральних інтенцій письменників, які відкривали нові простори для розвою національного духу, й стала предметом дослідження у П.Іванишина.

Вчений вибудував цілісну концепцію і методологію національно-екзистенціального вивчення і трактування літератури, яку започаткував його батько – відомий науковець і політолог Василь Іванишин. Ця методологія сьогодні, в час постколоніальних студій, коли різні народи по-різному борються із політичним і культурним імперіалізмом великих держав, є особливо продуктивною. У суспільствознавстві, культурології, літературознавстві, політології виникає безліч питань буттєвого плану, на які важко відповісти без розуміння сутностей національного зростання, міжнаціональних протистоянь, змагань між космополітизмом і націоналізмом, між прогресизмом і традиціоналізмом, між духовною культурою і культурою масовою, призначеною для національного розчинення народів, і т.ін. Для теоретичної бази свого дослідження науковець використав праці двох визначних німецьких філософів і культурологів XX ст. М.Гайдеґґера і Г.Г.Гадамера, які на противагу теоріям скептицизму і релятивізму, що вельми поширилися ще від XІX ст., зберегли ідейні позиції духовного традиціоналізму і конструктивізму. Треба відзначити, що П.Іванишин використав у своїй роботі загалом дуже широку теоретичну базу зі світової класичної і сучасної думки, у монографії логічно поєднані принципи і узагальнення мислителів Античності, Середньовіччя, доби Романтизму, відомих постатей XIX і XX ст. Через це книжка цікаво читається, у ній створено справжній настрій інтелектуальної жвавості й пошуку. Важливим плюсом дослідження є й те, що автор системно узагальнив думки щодо визначеної проблематики сучасних українських літературознавців – С.Андрусів, Ю.Бойка, О.Вертія, І.Денисюка, І.Дзюби, В.Дончика, М.Жулинського, С.Квіта, Г.Клочека, В.Моренця, Л.Мороз, М.Наєнка, Т.Салиги, Л.Сеника, Г.Сивоконя, І.Фізера та ін., - цим окресливши певну традицію і тенденцію літературознавства, яке з національних позицій протиставилося деструктивізмові в науці. Це важливо, бо зараз у вітчизняному літературознавстві сформувалася лінія власне безідейного трактування літератури, створення атмосфери такої собі гри понять, значень, теоретичних схем, за якими часто фактично нічого не стоїть, тобто такі науковці не виховують у читача ніяких високих почувань, не формують його світогляд, тлумачні принципи, які допомагали б проникнути в літературу, зрозуміти її справжні сутності, навчали б умінню переживати літературу і відчувати її красу. Концептуально монографія П.Іванишина якраз спрямована на опозицію до «грайливого», але цинічного у своїх сутностях, т.зв. постмодерного літературознавства, яке насправді лише відволікає людину від усього важливого, духовно значущого, шляхетного і національного, що є у культурі.

Як відомо (про це писала і дрогобицька преса), деякі попередні книжки і статті П.Іванишина – «Вульгарний «неоміфологізм»: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка» (2001), «Аберація християнства, або культурний імперіалізм у шатах псевдохристології» (2005), «Національно-екзистенціальна інтерпретація» (2005) – викликали жваві, інколи гнівні дискусії і заперечення часом з абсолютно «резолютивними» звинуваченнями, наприклад, у «расизмі». Цілком можливо, що і ця книжка викличе полеміку. (Нагадаємо, що збурення неспокою в інтелектуальній сфері – це чи не головна ціль і сутність справжньої ідейно-творчої діяльності). Якщо подивитися на це питання ширше, то виявиться наступна глобальна проблема сучасної української і світової гуманітарної науки. У післявоєнний час була досягнута «змова союзників» (як визначив британський історик Норман Дейвіс), за якою у сфері гуманітаристики (насамперед історіографії) передбачалося кардинально переосмислити і переоцінити все, що було пов’язане з релігійними традиціями, націоналізмом, класичною культурою, традиціями консерватизму в різних країнах. У дусі тотального лібералізму в науці Заходу релігійності (християнству) протиставлявся раціоналістичний скепсис, націоналізмові – космополітизм, високій культурі – цинізм і матеріалізм авангарду й постмодерну. Така антитрадиціоналістська інтенція у країнах Заходу була пов’язана з тим, що союзники, які перемогли у 2-ій світовій війні, надзвичайно злякалися німецького нацизму й італійського фашизму, які використали для своїх успіхів деякі ідеї і принципи з ідеологій європейського консерватизму та націоналізму. Щоб не допустити повторення у будь-якій формі цих успіхів, еліти ліберальних держав вирішили тотально зруйнувати інтелектуальні, ідейні й моральні основи суспільств. Тому зараз у західному світі Церква і християнство маргіналізовані, по суті, (навіть у конституції ЄС не допустили згадки про християнське коріння Європи), національні ідеології постійно атакуються і дискредитуються теоріями прихованого імперіалізму, глумлінням над принципами і святощами етнічного, а в культурі запанували хаос і зумисне змішування прекрасного з антиестетичним, шляхетного з плебейським, ідейності з постмодерністськими кривляннями-вдаваннями. Відповідно, переважна частина сучасної західної науки (яку в Україні прийнято сліпо наслідувати в усьому) націлена на теоретичне, «об’єктивне», фактологічно підтверджене обґрунтування цих настанов. Однак при цьому відбулося те, що ми називаємо «викиданням дитини разом із брудною водою». Як зараз зі схвильованістю наголошують провідні західні інтелектуали й учені – Н.Хомський, С. Гантинґтон, Е.Сміт, Р.Хюбнер, С.Дюрінґ, Е.Саїд та ін., на яких часто посилається й П.Іванишин, на Заході постала загроза лібералістичного нігілізму, тобто невіри в ніщо, загроза тотальної безідейності, хаосу вартощів, домінування псевдомистецтва. В Україні теорії західного лібералістичного нігілізму, найповніше виражені в мистецтві й інтелектуальних практиках постмодернізму, радо підхопила талановита посткомуністична наукова молодь ще на початку 1990-их рр. (С.Павличко, Т.Гундорова, К.Москалець, В.Агеєва та ін.), часто більше прагнучи «модності» і «просунутості», ніж наукової істини. На сьогодні витворилася уже ціла школа постмодерних інтерпретаторів (В.Єшкілєв, І.Бондар-Терещенко, Д.Стус, та ін.) і постмодерних письменників (Ю.Андрухович, В.Неборак, О.Ірванець, С.Жадан, А.Дністровий та ін.), для якої характерними є висміювання національних українських святощів у різних формах і стилях, забавляння у поняттях і теоріях, коли шляхом зміщення сенсів, вибіркового аналізу і звичайних перекручень викривлюється національна історія, понижується висока культура, запускаються у суспільство, приправлені поп-культурним, масовістським мисленням, ідеологеми, що формують принциповий космополітизм, легковажність щодо ідеалів, «гермафродитське» (Є.Маланюк) ставлення до всього високого і героїчного.

Ще у перших своїх статтях, книжках і виступах (кінця 1990-их) П.Іванишин зайняв непримиренну позицію щодо постмодерного нігілізму і потім послідовно боровся із цим явищем, його інтелектуальними й офіційними покровителями, і ця нова книжка, яка демонструє фундаментальну обізнаність автора у найскладніших питаннях філософії, культурології, націології, теорії літератури, є своєрідним підсумком цієї ідейної боротьби. Цікаво, що недавно у Львові, як повідомили деякі електронні ЗМІ, відбулося зібрання «постмодерних митців», яке оголосило про смерть цього явища в Україні. Смерть хоч і бутафорна за походженням, але можна сміливо сказати, що у її прискоренні чи не найбільшу роль відіграв саме Петро Іванишин. Це приклад того, як науковець, озброєний лише словом і теоретичними методологіями, може впливати на масштабні тенденції в інтелектуально-культурній сфері.

Монографія П.Іванишина написана у строго науковому стилі, коли кожне твердження позначене логічністю, зіперте на теоретичні джерела, уважно вивірене цитуваннями інтерпретованих авторів. У певному сенсі дослідження може слугувати зразком фахового літературознавчого аналізу. Проте книжка сповнена й могутнім ідейним зарядом, звучить по-публіцистичному гостро в багатьох моментах, містить силу актуалізаційних висновків. Автор вийшов за межі суто літературознавчої студії, перетворивши її за допомогою широкої проблематики в темах естетики, релігійності, націології, історіософії, політики у повновартісний інтелектуальний трактат. Правда, іноді, очевидно захопившись темою, П.Іванишин доводить уже доведене попередньо, надміру деталізує аргументи і тези, згущує ілюстративний матеріал так, що зринає враження «доказаної доказовості», циклічної повторюваності основних узагальнень і висновків.

Петро Іванишин обрав тему свого дисертаційного дослідження не спроста: у 1990-і роки в Україні розгорілася справжня «боротьба за Шевченка» у сенсі розуміння його ролі, інтенцій творчості, самої його постаті, велика група науковців і публіцистів взялася «розвінчувати міф Шевченка», тобто викривати нібито надміру приписану йому націотворчість; закінчилася ця «боротьба» відомими облудними «відкриттями» українофоба О.Бузини. В основі цієї боротьби лежала вже окреслена вище інтелектуальна проблема сучасності: тотальна лібералізація мислення і культури, коли відбувається знецінювання вічних вартощів через науковий скепсис. Відтак в Україні взялися за західними теоретичними настановами переосмислювати роль Т.Шевченка в річищі загальної «десакралізації» культури і заперечення національних принципів історичного буття народів. Одні доводили, що Т.Шевченко був надто жорстоким, «кровожерним» у «Гайдамаках», і тому треба вилучити цей твір зі шкільної програми; інші усіляко кепкували з елементів його біографії, щоразу представляючи поета «звичайною людиною», тобто по-плебейськи описуючи його взаємини з жінками чи складні стосунки з друзями; ще інші, як, наприклад, відомий дослідник Г.Грабович, уважно розглядали картину Т.Шевченка, в якій той зобразив себе оголеним, і віднаходили в ній багато цікавого і привабливого для себе. Поступово в науці дійшло до справжньої «шевченкофобії» (І.Дзюба). І тоді на це ганебне явище, по суті, руйнування зсередини української культури, особливо в працях Г.Грабовича і науковців його школи, П.Іванишин відгукнувся книжкою «Вульгарний «неоміфологізм»: від інтерпретації і фальсифікації Т.Шевченка» (Дрогобич: Відродження, 2001). І ось тепер в новій своїй книзі науковець ще ґрунтовніше і ще масштабніше довів основні положення своєї ранньої книжки, захищаючи Т.Шевченка від ідеологічно упереджених (лібералістичних) трактувань і перекручень. За останній час додалися доволі «колючі» знецінювальні випади щодо творчості Ліни Костенко (з боку О.Забужко і Г.Гундорової), а Є.Маланюк вже давно фігурує в постмодерністському дискурсі як «солдафон» і «фашист». Тож книжка П.Іванишина і тут стане надійним заборолом проти завуальованих різними теоріями руйнівників національної культури.

І ще про деякі факти з ґенези рецензованої монографії і біографії її автора. Факти, які вартує запам’ятати. Після появи своєї першої полемічної книжки «Вульгарний «неоміфологізм»: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка», в якій була скритикована наукова позиція головного методолога лібералістичного літературознавства Г.Грабовича, П.Іванишин чекав відкритої дискусії і готувався до неї як до ідейної боротьби. Але боротьби не вийшло. Натомість виявилася одна сумна закономірність: ліберали, які люблять поговорити про «плюралізм думки», «толерантність до Іншого», «вагу наукової об’єктивності» і т.ін., чомусь виявилися пасивними у запропонованій полеміці. Їхня активність виявилася лише тоді, коли П.Іванишин, тобто головний ідейний опонент, подав до захисту докторську дисертацію. Напередодні захисту в газеті «Критика», яку редагує п.Грабович, з’явилося більше десятка статей критиканського змісту, по суті, статей-доносів, метою яких було зірвати захист шляхом брутальних публічних нападок. Виявилося, що для лібералів насправді слова «плюралізм», «толерантність», «принципи науковості» - це лише слова, а діло – це коли опонента просто «мочать». Але й цього для «дуже гуманного» і «демократичного» середовища «правдолюбів» виявилося замало: на самий захист докторської дисертації у Львівському національному університеті була підготовлена спеціальна «клоака», тобто група осіб, яка у скандальній формі намагалася зірвати процес захисту. Цією акцією керувала одна надзвичайно сіра і надзвичайно заздрісна людина з Дрогобича. Однак це не допомогло – перемогла таки науковість та ідейність, і захист відбувся успішно. Прикро, що ідейна дискусія, яка є явищем звичайним і закономірним для повноцінної науки, обернулася у паскудну акцію донощицтва, у спробу цькування і розправи з людиною цілком у сталінському стилі за те тільки, що вона посміла мати свою думку і захищати її.

Без сумніву, книжка Петра Іванишина «Національний спосіб розуміння в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко» стане подією, віхою у сучасному українському літературознавстві, настільки неординарною, полівекторною, значущою є її стилістика і концептуалістика, з чим ми вітаємо автора і Дрогобицький педуніверситет ім.І.Франка, який виховав науковця. Можна лише потішитися з того, що молодий вчений зумів оминути такі рифи-примани провінційного буття у науці, як дрібнопроблемність і вторинність, коли науковий пошук підмінюється вдаванням його і прихованим епігонством, як метушливий фактографізм і позерство, коли відсутність світогляду і теоретичної освіти замінюється іміджмейкерським самопросуванням і саморекламуванням. Натомість ми бачимо позицію науковця, який твердо заявляє про свої не зовсім популярні серед «благопристойного посадового товариства» погляди, який не боїться сказати правду, коли за неї б’ють, врешті, який на перше місце для себе поставив служіння Ідеї, ідеї національного утвердження українства, що, як відомо, не завжди торжествує на «нашій, не своїй землі».


Грудень 2008р.

Олег БАГАН ,
Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4