Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Медіапродукт як симуляція брому

Богдан Пастух
(Львів)

Що змусило мене сісти за написання цих кількох рядків – знаю. Багато причин, про всі говорити немає потреби. Але одна з них стаття Степана Микуша “Українське диво в чудесному світі” у газеті “За вільну Україну плюс” № 1, 9січня, 2009р. Стаття цікава, спостережлива, по-своєму унікальна. Поважаю позицію автора, вона не може не імпонувати. Кому не приємно коли його хвалять? У даному випадку хвалять мою націю і мозок мій від задоволення винається, як котяча спина. Думаю, таке відчуття було у багатьох, що читали цей матеріал. Коротко, символічно сформулюю зміст статті: це спроба під час конвульсій онкохворому дати звичайну таблетку анальгіну. Чому таке порівняння? Та тому, що ті процеси, які тривають в Україні інакше як метастазами сучасної політики назвати просто не повертається язик. Боюсь, що ці слова сприймуться як обурення – ні, здається, душа вже настільки обкипіла політичним вапном, що гострота кожного питання вже не гострота, а лише якась чергова афера політиків. Обурення мусить вийти у фазу виміщення лайкою чи якоюсь дією. Так було. Тепер же це обурення призводить до психологічного ступору, до такої своєрідної соціальної апорії, яка й породжує нинішню громадянську нечутливість. Погляньмо на соціальні опитування – політика вже давно нікого не цікавить, а згадайте початки програми Савіка Шустера. Як тоді всі дивились і думали, що вони “в темі”, впливають, є політичними співтворцями. Бо ж шоу це насамперед інтерактивне, взаємопроникливе. Але чи насправді це так?

От нещодавно транслювалася згадана вище передача. Юля Тимошенко у прямому ефірі, на студії, розповідає про насущні проблеми української економіки. Одна з тем передачі – маленьке шахтарське містечко на Сході України з такою невибагливою назвою Брянка. Воно, до речі, вважається одним з економічно найдепресивніших міст країни. Виїзний кореспондент на місці запитує мешканців про їхні проблеми, яких, як виявилось, без числа. Не буду переповідати ці біди, їх багато, скажу лише про, з одного боку, затримки заробітної платні за два місяці працівникам бюджетної сфери, а з іншого – масові звільнення людей із шахт, що невпинно закриваються. Те саме коїться на вагонобудівному заводі у сусідньому містечку Стаханов. Тут не можу не сказати про те, що регіон цей дуже специфічний, сформований на базі багатонаціонального соціуму, який у важких шахтарських умовах набув такого ж характерного важкого світогляду. І така поведінка з боку влади (йдеться про звільнення людей) призведе до злету криміногенної ситуації настільки, що Юркові Луценкові захочеться знову в опозицію. Якби високе чиновництво поїхало у ті східні шахтарські регіони і подивилось як діти у 15 років сідають на голку, як люди живуть у старих шахтарських бараках, то міркувало би, можливо, зовсім по-іншому. Чому можливо, бо я у це насправді не дуже вірю. Людей викинули просто на вулицю і допомоги їм чекати нізвідки. А це, наголошую, тисячі молодих людей, які окрім фізичного вкалування, дуже часто, ніякої іншої роботи виконувати не вміють. Та її, зрештою, там і не має. Треба зрозуміти цю драму, бо буде запізно. Можу пригадати як у 90-х, у часи тотального безробіття, у переповнених тюрмах люди спали по черзі. Якщо піде так далі, можна без сумніву чекати повтору.

Так от наслухавшись всіх бід “електорального низу” Юлія Володимирівна обіцяла приїхати у найближчий час (йшлося, здається, про три дні) і на місці розібратись з ситуацією. Мені стало цікаво, чи приїде. Я зателефонував знайомим, які мешкають у цьому містечку і дізнався, що приїжджав чиновник з Луганську (обласний центр), ходив по будинку культури і роздавав вказівки що треба змінити, переробити, бо приїздить прем’єр. І що цікаво – наказав забрати ялинку зі сцени, де мали виступати діти на свята. Потім він поїхав, а далі – тиша. Прем’єр до Брянки не приїхала.

Так яка ж це інтерактивність, якщо прем’єр на всю країну “Я приїду, розберусь” сказати може, а я, те, що її не було – говорити в ефірі не маю можливості.

Ми часто чуємо від північних опозиційних політиків, що Україна має величезний демократичний засіб впливу в іпостасі “Свободи слова”, але вони не відчувають, не розуміють, що по-суті це нічого не міняє. Нас харчують симуляційним пластмасовим медіапродуктом, створюють уявні війни, проблеми, а потім хто їх вирішив, той і суперполітик. До джерел проблем пробитись неможливо, оскільки плутанина, що складається з брехні помноженої на нахабство, та ще й укладеної у декілька рівнів – дає тільки ефект притупленої політичної волі у нації, вона просто губиться від недовіри, невизначеності, зрештою, в кінцевому результаті, “паралельності” до всього. І це, як не дивно, перемога політиків над народом, бо байдужість – найбільше зло. І саме вони його породжують своєю багатоповерховою брехнею. У цьому прикладі не потрібно шукати політики, бо всім відомо, що неправда виходить з усіх політичних контингентів. Це просто один із численних прикладів зіштовхування із явністю.

Тепер хочу сказати про те, що є у нашій країні забороненим. Про революцію, чи хоча б бунт. Подивімось що робиться в Європі, як її стрясає від спалахів непокори. І це зовсім не схоже на українські страйки у Києві, на вул. Грушевського, такі чемні, гарненькі, з транспарантами, “гармошками”. У Греції вже кілька тижнів тривають акції непокори. А протести іспанських водіїв, румунських сталеварів? Можна продовжувати цей перелік. Люди вимагають у політиків відповідальності. У Греції палять магазини, банки, б’ють машини – народ розплескує своє обурення. А у нас що? Тиша. Тільки ефір Савіка Шустера, де ти можеш “бути” в центрі політичних подій, матюкнутись на екран і запити власну байдужість пивом.

І тут пригадується теза, яку прочитав у статті Степана Микуша, що після фізично-духовного знищення “ми не лише вижили, не спотворилися, не помутніли розумом і сумлінням, а й досягли своєї держави” [С.5]. Звичайно, приблизно так і є, хоча за про кожне з цих слів можна з автором посперечатися. Ну наприклад: яка ж це наша держава? Чия вона? Купки бездарних чинуш та безвідповідальних олігархів, що безапеляційно тягнуть на себе ковдру. Але зараз не про це. Мене завжди обурюють і вражають тези на кшталт “нас гнобили, винищували, морили голодом, а ми вижили, відродились”. Це ніколи не може бути козирем у показах позитивних (сильних) сторін нації. Це самообман. А хто дав збиткуватись над собою? Не ми? А хто дає зараз глумитись над собою? Не ми? І все це для того, аби хтось років через 50 написав “нас нищили, а ми не вмерли”? І так з доби в добу ми промовляємо про свій генетично сильний потенціал. А тепер подивімось на Європу. Вона, старенька, напнулась, як тятива, готова кожної миті випустити смертельну дозу бунтів по всій своїй території. А ми дивимось програму “Свобода слова” і активно обговорюємо – чи буде тепло нашим змерзлим сідницям.

Ще один момент, який викликав у мене певні судження про українську націю в геополітичному контексті. Степан Микуш у згаданій статті прагне створити Україні такий собі імідж форпосту Європи, нагадуючи: “То хто ж як не ми захистили всіх на захід від Вісли і Одеру від татаро-монгольської чуми? Тевтонцям, саксам і іже з ними треба про це добре пам’ятати” [С. 5]. Звісно, треба, але жертовність у цьому світі не в пошані. Старе добро забувається і цього забувати не потрібно, даруйте за тавтологію. Для чого Європі визнавати такі історичні моделі? Я спробую осучаснити цю проблему. Подивіться на нещодавній приклад: Чехія не хоче визнавати, що проблема з поставками російського газу – проблема геополітична і її потрібно вирішувати всім, хто отримує цей газ. Вони намагаються поставити її тільки в економічну площину, як проблему між Росією та Україною. Зрозуміло, така позиція не тільки у чехів. Європа “вмиє руки” у будь-який момент, коли їй це буде вигідно, а ми лишимось як завжди сам на сам з “татаро-монгольською” чумою. Ніхто не визнає жертовність України. Ми не на Суді Божому, тому вже досить голосінь про це. Зараз треба думати не про те, щоби хтось щось зрозумів, визнав, а про те, щоб не допустити наруги над собою, про те, що ми з нашою боротьбою самотні перед обличчям ворога. Не допустити, зрештою, щоб через 50 років про наше покоління хтось із дивом вцілілих українців написав: “нас нищили, але ми вижили”.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4