Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Як нам ставитися до російської історії?

У № 233 "Дня" за 2008 р. була опублікована стаття доктора історичних наук Валентини Шандри "Утрачений шанс монарха. Олександр І: імператор обіцяних реформ", яка своєю концепцією підказує задуматися над однією великою проблемою, що стоїть сьогодні перед українською історіографією: наскільки українці як нація, значна частина якої принаймні від кінця ХVІІ ст. перебувала у складі Російської держави-імперії, мають вважати російську історію "своєю"? За якими принципами і критеріями ми б мали оцінювати події, постаті, тенденції російської історії у її стосунку до історії української? Ці питання є особливо важливими не тільки в суто академічному плані, але й у плані масової свідомості сучасного українства, адже через телебачення, пресу, літературу сьогодні на українців спадає велетенська кількість інформації про російську історію, яку ми на рівні пересічного громадянина (особливо серед його зрусифікованої мовно і культурно частини) часто сприймаємо за "свою".

Стаття Валентини Шандри, написана цікаво, в добрій стильовій манері як популярний виклад історії газетного формату, послужить нам моделлю для аналізу, оскільки містить багато позитивних, зразкових і водночас проблемних моментів і характеристик. Авторка обрала собі нейтральну тему, яка, здавалося б, не мала б ніяк зачепити тему складнощів розвитку Імперії і взаємостосунків двох сусідніх слов’янських народів: правління одного з найсвітліших російських царів (навіть попри підозри у батьковбивстві), який переміг Наполеона, суттєво модернізував, лібералізував і європеїзував країну, який уникав відверто деспотичних кроків і жестів, правління якого пов’язане із вибухом російської культури (Карамзін, Пушкін, Жуковський, Баратинський та ін.) і неймовірним зміцненням імперії, що фактично домінувала у післянаполеонівській Європі. Майже вся стаття (на 2/3 газетної шпальти) присвячена перелікові Олександрових реформ, нововведень, планів: створив нову Державну раду, міністерське управління, дозволив купувати землю недворянам (купцям, міщанам, вільним селянам), усіляко боровся з державним бюрократизмом, провів реформи адміністративно-територіальної системи, робив заходи щодо введення в Росії конституції, модернізував армію, засновував університети і ліцеї, журнали і газети; на міжнародному рівні ініціював створення "Ліги народів", запровадив конституцію у Царстві Польському, на кілька тисяч кв. км. розширив імперію etc. Зупиняємо перелік, щоб не перевантажити власну статтю.

Отже, ми маємо зразок спроби представити російську історію у винятково позитивному насвітленні. Проаналізуємо цей аспект. Подаючи перелік модернізаторських дій царя, шановна авторка забуває пригадати читачам, що на час початку правління Олександра І Росія була практично найвідсталішою країною в Європі (якщо не брати до уваги феодальної і напівазійської Турецької імперії, що володіла півднем Балканського півострова) і вражала всіх лише своєю тупою військовою могутністю, що цар і російська правляча верхівка змушені були йти на реформи, щоб не перетворити країну в другу струхлявілу квазиімперію. Із захопленням промовляючи про вельми демократичну конституцію, подаровану у 1815 р. Царству Польському, історик забуває сказати як і за що вона була дана. По-перше, вона була дана вимушено, щоб заспокоїти вельми ліберальних, антиросійськи налаштованих поляків, які щойно майже двадцять років дуже запекло воювали у складі наполеонівських військ проти Росії і які мали вже конституцію у створеному Наполеоном Герцогстві Варшавському (1807 р.). По-друге, подарована конституція і автономія насправді сприймалися у Польщі як акт політичного цинізму, бо ж саме Росія (тоді ще офіційно Московія) зруйнувала польську державну суверенність: 1 лютого 1717 р., коли за геніального у своїх добрих і злих намірах Петра І польський т. зв. Німий сейм, оточений російськими військами, "добровільно" прийняв рішення про протекторат Московії над Річчю Посполитою, почався поступовий процес нищення польської держави. Надалі, протягом майже століття, усю політику Росії щодо Польщі, аж до цілковитого поділу польських територій у 1795 р., можна назвати, як це зробив у своїй праці "Боже ігрище. Історія Польщі" відомий британський вчений Норман Дейвіс, "гангстерською", "шантажистською". Тобто конституція була подарована лише після того, як Росія обмежила можливості Польщі на міжнародній арені, зруйнувала її зсередини власною системою контролю і демагогії, обкраяла її території і врешті в союзі з Прусією і Австрією, де Росія все-таки грала першу скрипку, цілком знищила польську державність. От-тут докторові історичних наук п. Валентині Шандрі й вартувало б підшукати те "історіософське" слово, яким би можна було точно означити дії Росії у 1815 р. Тут ще треба зауважити і про знаменитий польський Чотирирічний сейм (1788-92 рр.), який 1794 р. прийняв знамениту конституцію 3-го травня, що була другою після французької конституції за рівнем і силою демократизму і яку російські війська Суворова знищили разом із польською державністю.

Красиво розповідаючи про зовнішньополітичні успіхи Росії, авторка чомусь уникає правдивих історіософських висновків, які треба було б зробити, підсумовуючи бурхливий наполеонівський період європейської історії. Саме тоді Росія за правління свого найліберальнішого царя якимось парадоксальним чином перетворилася у найреакційнішу державу у Європі. Причина цього очевидна: на першому місці для імперії був завжди гегемонізм зовнішній і тиранічне утримування в покорі маси різних поневолених народів у політиці внутрішній, щоб, за Шевченком, "од молдаванина до фіна" все "мовчало". Називаючи різні країни й народи, підкорені і приєднані за Олександра І (Фінляндія, Абхазія, Імеретія (центральна Грузія), азербайджанські ханства, Карабах, казахське ханство, Шиву в Середній Азії), п. Валентина Шандра знову забуває повідомити, чим це оберталося для "охоплених" імперією народів і для перспектив розвитку цих країн. А означало це руйнацію їхнього традиційного укладу життя, винищенням, обмеженням і русифікацією їхніх еліт, безсердечною експлуатацією їхніх природних багатств і суттєвою цивілізаційною маргіналізацією цілих етносів і країв, які через свою докорінну культурну, релігійну і ментальну відмінність від православних росіян і норм імперії настало переходити у сферу відчуженого історичного існування.

Підбиваючи підсумки правління Олександра І (1801-1825 роки) доктор історичних наук, на жаль, не вдалася до тих узагальнень, які можна знайти майже у кожному не всуціль сфальсифікованому за доктринами великодержавництва підручнику з російської історії. А саме: 1) авторка не пояснила нам, чому вже після 1812 р. в імперії почали розроститися таємні товариства, налаштовані на радикальні реформи в країні і дуже критичні до царя (майбутні декабристи); 2) не пояснено, як і чому в часи Олександра І виникло таке явище, як аракчеєвщина (від імені міністра Аракчеєва), тобто тенденція до перетворення Росії в державу-казарму, з усіма її головними характеристиками – тотальний тиск на людину і її права, замикання від світу, тупий патріотизм, репресивність, всеконтрольованість, залякувальний бюрократизм, пізніше усі ці риси чудово проявилися в досконалій формі в період большевистської Росії; 3) авторка забула сказати, що "наслідком" уведеної Олександром І конституції в Царстві Польському вже у 1930-31 рр. стало велике і запекле польське національно-визвольне повстання спрямоване проти "доброї" Росії; 4) нарешті, у статті не пояснено, чому вже в 1830-і роки, тобто відразу у післяолександрівський період, в Росії набирають сили ідеї і рух соціялізму (його найвідоміші пророки – М. Бакунін і В. Бєлінський), які оцінюють суспільну ситуацію в Росії як вкрай негативну, буквально волають про жахливу бідність населення і сприймають офіційне царське реформаторство як блеф, цинізм і шлях в нікуди.

Перепрошуємо шановну авторку за доскіпливість, але вона потрібна, щоб побачити виразніше означену проблему: як нам ставитися до російської історії? Тож спробуємо вивести з проблематики наведеного історичного матеріалу якісь найзагальніші, універсальні і практичні принципи і критерії, за якими б могла висвітлюватися в Україні російська історія. Перший принцип – цивілізаційна вмотивованість історії розвитку певної країни (не тільки Росії). Якраз період правління Олександра І найяскравіше висвітлює головну цивілізаційну суперечність Росії як душі, імперії, культури: саме в цей час намітилося те гігантське за своїми параметрами і глибиною протистояння в країні, яке розриватиме її протягом усього ХІХ ст. і вибухне у горезвісному 1917 р., протистояння між по-європейськи вихованою і освіченою елітою і народною гущею, на політичному рівні представленою радикалами-соціалістами. З одного боку, аракчеєвщина – як символ і ознака суто азійського деспотизму, з другого боку – ліберальне реформаторство як вічне наздоганяння-наслідування Європи. Зміцнившись у наполеонівську епоху, Росія кардинально загальмувала цивілізаційний розвиток тих середньоєвропейських країн, що їх вона щойно приєднала (Польща, Фінляндія), які до того жили за набагато поступовішими соціальними і політичними нормами, відповідно, шляхетської демократії і шведського конституціоналізму; цим вона остаточно розчавила надії раніше приєднаних країн (Естонії, Латвії, Литви, Білорусі, України, Молдавії), які ще могли приєднатися до середньоєвропейського цивілізаційного розвитку за можливостями свого географічного розташування, народної ментальності, культури. Отже, у статті про епоху Олександра І вартувало сказати про негативний вплив Росії на цивілізаційний розвиток Середньої і Східної Європи в той час, попри увесь зовнішній блиск тодішньої імперії.

Другий принцип – геополітична вмотивованість історії. Саме за Олександра І Росія перетворилася на "жандарма Європи" – дещо пізніше визначення її ролі К. Марксом. (До речі, цього року журнали "Сучасність" і "Всесвіт" надрукували маловідомі фрагменти з праць К. Маркса, в яких описано тупий деспотизм і захланний імперіалізм Росії, відповідно, у своїх № 2 і № 12). Росія розширилася в усіх стратегічно важливих для її експансіонізму напрямках: північно-західному (приєднання Фінляндії), західному (приєднання Центральної Польщі з Варшавою), південно-західному (завоювання Південного Кавказу) і південному (проникнення в Середню Азію), це збільшувало можливості імперії у фанатичному й примарному прагненні завоювати Константинополь і стати світовою державою, але й до неймовірності зменшувало можливості десятків народів, які стояли і не стояли на цьому шляху, зажити нормальним життям, зберегтися етнічно, розвинутися соціально, демократично і цивілізаційно; об’єктивно це стимулювало наростання внутрішнього тиранізму на всіх щаблях влади в імперії. І тут історикові вартувало б бодай згадати про альтернативний імперіальний проект в тодішній Європі – наполеонівській, вказати, що майже в усіх завойованих Францією країнах Європи (попри весь тодішній шовінізм французів) започаткувалися національно-визвольні рухи (від хорватів до литовців), що всюди поширювалися норми французького конструкціоналізму і громадянства, що об’єктивно сприяло піднесенню норм життя мешканців практично цілого континенту (якщо брати до уваги ефект пливу і не брати до уваги відсталої Оттоманської імперії).

Третій принцип – національної вмотивованості історії. Авторка аналізованої нами статті чомусь цілком уникла його. Правда, в публікації раз згадується про мобілізацію на Україні 15 козацьких полків, яким було обіцяно після війни збереження військового статусу, що, очевидно, давав певні привілеї, але обіцянки не дотримано. (Справді, слова О. фон Бісмарка, що "всі договори з Росією важать не більше, аніж папірець, на якому вони підписані", можуть служити універсальною аксіомою щодо оцінки Росії як душі і цивілізації). Тому в підході до теми вартувало все-таки сказати, що це був пік розвитку імперії і пік цілковитого усунення самих понять "Україна", "Малоросія" з історичної свідомості європейців. Саме за Олександра І Росія перетворюється на гігантську систему з "перемелювання", асиміляції народів у державно-політичному, соціальному, культурному і ментальному планах. І всі ці реформи, запропоновані царевими радниками (Сперанським, Кочубеєм, Голіциним, Аракчеєвим та ін), які так бадьоро описує п. Валентина Шандра, були пройняті духом асиміляторства, розчинення всіх і вся в російському імперському суперетносі. Саме тому геніальний Н. Карамзін створює свою в багатьох моментах фальсифікаторську, штучно-химерну, ідеологічно-агітаційну "Историю государства Российского", щоб охопити ідеологією "русскости" всі стани і всі народи (чи принаймні їх еліти) імперії. І тут треба б було відповісти на страшне для українського національного буття одне питання: чи не в епоху Олександра І остаточно був зламаний хребет українського етносу, чуття елементарної національної й громадянської гідності і все, що було активного в ньому, все освічене і заможне по-холуйськи полізло вислужуватися у безмежну російську державну систему з одночасним вичавлюванням із себе всіх найменших ознак окремої етнічності? Чи не в першій чверті ХІХ ст. цілковито атрофувався вольовий сегмент українського народу, відтепер приреченого "гнилою колодою" котитися шляхом Історії, приречений на якесь майже вегетативне животіння, яке так блискуче описав геніальний Гоголь у своїх творах про "старосвітських поміщиків", нащадків колись героїчної й історично активної козацької шляхти, які в його післяолександрівську епоху вже тільки їли і спали, втративши будь-який сенс життя як "мертві душі"? Чи рахував і прикидав хтось, яким тягарем була для України ота імперія, що вела безнастанні загарбницькі війни на просторі 1/6 планети, що висмоктувала з неї всі багатства і вітальні соки для цього? Ось на ці і подібні питання й мав би шукати відповіді сучасний український історик, якщо він справді вважає себе таки українським істориком, а не, так собі, "малоросом на подпрыжке у господ великоросов". Бо саме ці психологія і свідомість малоросійської вторинності спонукають багатьох серед української гуманітарної інтелігенції вишукувати в історії Росії той блиск, розмах, войовництво, які допомагають на підсвідомому рівні цю вторинність хоч якось компенсувати-вгамувати.

І четвертий, на нашу думку, важливий принцип мотивації й пріоритетного аналізу історії – принцип громадянської свободи і поступу . Ми, наприклад, мало цікавимося, скажімо, історією танзанійців чи канібалів з Папуа-Нова Гвінея, тому що мало сподіваємося запозичити і навчитися від них чогось доброго, повчального в сенсі ефективності суспільної організації, розвитку правової свідомості, утвердження людської гідності і свободи. Однак для історика завжди стояли і стоять на першому місці у його дослідженнях історичні приклади тих народів, які запропонували людству свої якісні моделі захисту й реалізації громадських прав і можливостей своїх соціумів. За цим критерієм сумнівно, щоб російська історія могла служити нам зразком і об’єктом для вивчення теми громадянського поступу, хіба що навпаки. Гадаю, приклади наводити зайве. За всіма своїми цивілізаційними, ментальними, політико-правовими характеристиками Росія – це "Анти-Європа", а значить "анти-свобода", "анти-громадянство", "анти-законність". (Здається, у статті В. Шандри про царя Олександра І ми зустріли спробу насвітлити історію Росії якраз в протилежному і, як виявилося, не зовсім достовірному ракурсі).

Безумовно, студії про історію Росії сьогодні в Україні вельми потрібні, ця держава-імперія, створена в далекій, закинутій окраїні Європи монгольськими прислужниками (князі Юрій ІІ, Іван І, Іван ІІІ та ін.) з метою брутального визиску бідного і безправного люду на необлаштованих широких північних лісових просторах, суттєво вплинула на українську історію. У ХV-ХVІ ст. своїм упертим тиском на Велике князівство Литовське вона спровокувала перехід литовської еліти в католицтво і цим зупинила культурно-ідеологічний синтез Русі з Литвою, що могло в майбутньому привести до особливого піднесення князівства і української народності, що формувалася. Наслідком цього стала Люблінська унія 1569 р. і агресивний марш польської шляхетської потуги в український простір з метою ліквідувати все православне (а значить українське) в ньому. Цей конфлікт значно зруйнував українське життя в усіх сферах, призвів до полонізації аристократії. У ХVІІ ст. Московія великою мірою спровокувала православний фанатизм серед українців, цим зупинивши плідні процеси формування нової української національної ідентичності після Берестейської унії (1596 р.) на ґрунті синтезу західних і середньоєвропейських релігійних, соціальних, культурних і ментальних впливів. Більшість козацьких війн, особливо після смерті Б. Хмельницького, Москва використала для розпалювання громадянських війн всередині України, братовбивства і ослаблення української нації. Протягом ХVІІ-ХVІІІ ст. Московія ідеологічно переписала всю історію Русі, перебрала за допомогою звичайних перекручень і фальсифікацій не тільки історичну традицію, а й саме ім’я Русі, переорієнтувала українську православну еліту на московські державно-імперські вартощі (тут символами процесу можуть бути імена І. Гізеля, Л. Барановича, С. Яворського, Ф. Прокоповича). Після Полтавської битви 1709 р., цілковито ліквідувавши українську державну суверенність, Московія перетворила свою внутрішню політику щодо України в постійний терор, а масштаби і форми її шовіністично-асиміляційних акцій щодо українства знаходять собі мало аналогій і подібностей у світовій історії за своєю жорстокістю. Наприкінці ХVІІІ ст., позбавивши Україну імені (Русь), відібравши її історію, перейнявши її культуру, заблокувавши прямі господарські контакти з Європою, Росія перетворила її в глуху провінцію імперії, сподіваючись назавжди заглушити будь-які етнічні почування українців. Протягом ХІХ ст. імперія вдавалася до найрізноманітніших форм тиску, політичного хитрування, асиміляторських заходів, щоб зупинити рух національного відродження українців (факти ці надто відомі). Про кошмари російсько-українських стосунків у ХХ ст. тут зайве згадувати через їхню самозрозумілу актуальність. Ось ці теми у найкоротшому переліку й мали б стати сьогодні об’єктом вивчення для українських істориків. Саме уважне вивчення цих і подібних історичних проблем могло б стати корисним уроком при розбудові нових українсько-російських стосунків в сучасності. Принаймні це загострить наше відчуття історії, замість того, щоб присипляти сучасників казками про "добру Російську імперію" і її "добрих царів".


Олег Баган
Науково-ідеологічний центр ім. Д. Донцова



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4