Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Перед викликами імперій

Олег БАГАН
Науково-ідеологічний центр ім. Д.Днцова

65 років тому на Волині ОУН провела 1 у Конференцію поневолених народів Східної Європи і Азії

Ідея створення єдиного фронту поневолених Росією народів вирувала у свідомості національних політичних еліт ще протягом усього ХІХ ст. Спочатку лідерами у цій стратегічній ініціятиві були поляки, після того, як внаслідок коаліційної перемоги над наполеонівською Францією, за рішенням Віденського конгресу (1815р.) до Російської імперії відійшли великі терени Центральної Польщі (т. зв. "Конгресівка"). У ході першого польського національно-визвольного повстання 1930-31рр. з'явилося геніяльне гасло поневолених народів: "За нашу і вашу свободу!" Два наступні польські повстання – 1848р. і 1863-64рр. – суттєво потрясли імперію, однак через невиробленість національної ідеології і надпотужний тиск російсько-імперської асиміляції інші народи не спромоглися вагомо допомогти полякам.

У ХХ ст. головною антиімперською силою стали українці. У 1919р., в добу УНР, саме за ініціятивою українського державного керівництва в Одесі була проведена спеціяльна конференція за участи офіційних представників України, Кубані, Литви, Латвії, Естонії, Грузії, Вірменії, Азербайджану, Північного Кавказу. Її метою було об’єднати народи і країни Балтико-Чорноморського простору для протистояння імперіялізмові Росії. Через падіння української державности це об’єднання не відбулося.

З українського боку найбільшим і найпослідовнішим геополітичним теоретиком об’єднання народів Середньо-Східної Европи для противаги Російській імперії можна вважати Дмитра Донцова (1883-1973). У своєму знаменитому виступі на Другому студентському з’їзді у Львові, текст якого був відразу виданий окремою брошурою – "Сучасне політичне положення нації і наші завдання" (1913) – він уперше широко і концептуально проаналізував міжнародне становище України в контексті Середньо-Східної Европи і визначив український визвольний рух як вирішальний фактор для геополітичної трансформації регіону. Зокрема там є такі слова: "Революція 1905р., що стала прологом українського відродження в Росії, 12 квітня 1912р. в Галичині (вбивство Мирославом Січинським польського намісника А. Потоцького – О. Б.), політичні стрясіння 1910-і і 1912рр. (зростання напруження на Балканах і вибух першої Балканської війн" – О. Б.), хорватський рух, упадок Турції – були ніби першими підземними товчками того великого землетрусу, що невдовзі захитає ще не один status quo і переверне догори ногами згнилу будову сучасної Европи, оперту на поневоленні молодих, що рвуться до нового життя, націй …

… Росія взагалі не лишила нам свободи вибору. Вона поставила нас перед дилемою: або цілковита національна смерть, або – безпощадна боротьба"

Протягом 1913-1917рр. на сторінках тоді найпередовішого ідейно й естетично українського журналу "Шляхи" (Львів) Д. Донцов опублікував низку статей політико-аналітичного, геополітичного, культурологічного змісту ("Катова вечеря", 1916, № 3-4; "Дещо про "орієнтації", 1917, № 3; "Українське miraculum", 1917, № 6 та ін. .), в яких доводив докончу потребу консолідації народів Середньо-Східної Европи для цивілізаційної, військово-політичної і морально-духовної противаги Росії. Він писав: "Час, в якім живемо, дуже нагадує нам ХІV та ХVІІІ століття нашої історії. Тоді одним з найважніших політичних завдань Східної Европи було створення одного політичного комплексу між Балтикою і Чорним морем. Нині йде о створення одного колосального охоронного валу проти Росії від Північного до Середземного моря".

У 1915 році він надрукував німецькою мовою три доволі популярні брошури, метою яких було поширення в німецькомовному світі ідеї української самостійности і обґрунтування її геостратегічного значення для всієї Европи: "Die Ukrainische Staatside und der Krieg gegen Russland" ("Українська державна ідея і війна проти Росії"), "Gross-Polen und die Zentralmaechte" ("Велика Польща і головна сила"), "Karl XII Feldzug nacht der Ukraine" ("Похід Карла ХІІ на Україну"). Вперше в історії розвитку української політичної думки ідея української державности і українського національного руху була так широко проінтерпретована в міжнародному контексті. Найважливіші риси донцовського мислення – категоричність у відстоюванні національно-визвольних пріоритетів, проникливість у закони історії, образно-експресивна точність характеристик, уміння з'ясувати моральні правди політики, логічність геополітичних висновків – виявилися тут у всій повноті. У роки Національної Революції він надрукував нову серію геополітичних і націологічних книжок, в деяких використавши матеріял німецькомовних брошур: "Історія розвитку української державної ідеї" (Вінниця, 1917), "Міжнародне положення України і Росія" (Київ, 1918), "Похід Карла ХІІ на Україну" (Київ, 1918), "Українська Державна думка і Европа" (Львів, 1918), "Мазепа і мазепинство" (Черкаси, 1919). Ці книжки не тільки в усіх аспектах – географічному, економічному, культурно-цивілізаційному, геостратегічному і політичному – доводили нагальну потребу для стабільности Европи створення української держави, але й вносили велику емоційну й ідейну силу в український визвольний рух. Вони засвідчували появу визначного теоретика політичної думки й ідеолога нового українського націоналізму, дали підстави визначити Д. Донцова як головного стратега і заслуженого публіциста, що привело його у 1922р. до редакторства у найавторитетнішому тоді українському журналі "Літературно-науковий вісник".

Завершену геополітичну концепцію український націоналістичний рух отримав у наступній книзі Д. Донцова "Підстави нашої політики" (Відень, 1921). Її автор моделював відновлення української держави як реконструкцію цілого Чорноморського геополітичного простору, який протягом віків в минулому відігравав свою значущу цивілізаційну роль для цілої Европи. Взаємодія чотирьох регіонів цього простору – Понтиди (України), Анатолії (Туреччини), Кавказу і Балкан – повинна стати надважливим геополітичним чинником для піднесення ролі Середньо-Східної Европи, противаги Росії і культурного відродження низки малих і поневолених народів. Серед іншого у цій дивовижно багатій на ідеї і проникливі оцінки книзі є такі слова: "Коли історія (і географія) зробили з нас аванпост Европи проти Росії, Росії яко такої, незалежно від кожночасового її режиму; коли цю ролю під загрозою національної смерти мусить Україна і далі грати; коли самі заложення московської культури руйнують відпорну силу нації; коли, нарешті, перемога в обстоюванні своєї національної незалежности невіддільна для нас від перемоги Европи над Росією і навпаки – то першою заповіддю нашої політики має бути: 1) в політиці внутрішній – плекання всіх засад західної культури, які рятують Европу (і нас) від московської пошести; 2) в політиці зовнішній – повна сепарація від Росії".

У міжвоєнну добу, коли націоналістичний український рух набув організаційних форм, геополітична доктрина розроблялася систематично. Значне місце міжнародна тематика і тема завдань поневолених народів займали на сторінках головного націоналістичного ідейно-теоретичного часопису "Розбудова нації" (від 1927 р.). Це питання вимагає окремого вивчення та інформаційно-наукового висвітлення.

На Конгресі Українських націоналістів (І Великому Зборі) 1929 р., який започаткував ОУН, була виголошена спеціяльна доповідь на геополітичну тематику Зенона Пеленського "Міжнародна політика України". Головна її думка вела до того, що український націоналістичний рух має протиставитися т. зв. французькій системі післявоєнного геополітичного устрою Европи, який передбачав (за Версальським договором) посилення на Сході Європи Малої Антанти, тобто Югославії, Чехословаччини і Румунії, дві останні країни окупували окремі українські землі і, природно, перешкоджали всіма засобами можливому відновленню української держави; також ця система завуальовано підтримувала існування впливової Російської імперії (СССР) для противаги потенційній німецькій могутности в Середній Европі. Об'єктивно, отже, післяверсальський світ був скерований проти інтересів України. Визначалося в доповіді З. Пеленського три основні напрямки зовнішньополітичної активности ОУН: галицько-балканський, каспіє-кавказький і білорусько-балтійський. У першому напрямку головними загрозами визначалися політика Польщі і Румунії, якій передбачалося протидіяти через союзництво із Угорщиною і Болгарією. Стратегічним же кроком мав бути союз із Німеччиною (яка тоді ще не була нацистською) як найпотужнішим противником французької системи европейського геополітичного устрою, а також з Італією, що послідовно виступала проти версальських рішень. У білорусько-балтійському напрямі метою було порозуміння із поневоленими білорусами і загроженими з боку імперських Польщі та СССР балтійськими народами (Литвою, Латвією, Естонією), які об'єктивно були незадоволені французькою системою і тяжіли до союзу з Німеччиною. У каспіє-кавказькому напрямку передусім передбачалося майбутній розвиток України як причорноморської держави, що могла б у цьому просторі отримати великі торговельно-господарські і природничі можливості. Найважливішим було досягнути союзу із закавказькими країнами – Грузією, Вірменією та Азербайджаном, також із козацькими мешканцями Дону, Кубані і поволзькими татарами. Цей позитивний розвиток в південно-східному напрямі суттєво підривав геополітичну міцність Росії як головної антиукраїнської геополітичної сили. Виводилася наступна теза: "Тільки відтиснуття Росії від Кавказу і від Балтику примусить її повернутись остаточно обличчям до Сходу і в той спосіб відтяжити Україну раз назавжди від свого натиску". Висловлювалася, очевидно, помилкова думка про створення двох великих протиборчих коаліцій довкола "Англії і Америки", тобто Великої Британії і США. А прикінцевий висновок був такий: "Тільки світова війна в означеному попередньому укладі витворює для нас ситуацію, де з'являються можливості силово-політичного переоформлення Европи і Росії, отже, обох тих чинників, які є нині на заваді для цього, щоби сотворити українську державність в повноті її територіялістичних, автаркійних (економічно самостійницьких – О.Б.) і націоналістичних постулатах".

Серед теоретиків націоналістичної геополітичної думки можна виділити письменника і мислителя Юрія Липу (1900-1944), який формально не був членом якоїсь націоналістичної організації, але справив великий вплив на націоналістичний рух своїми ідеями, морально-емоційним та естетичним зарядом своєї художньої творчости. Він є автором трьох визначних книжок: "Призначення України" (1938), "Чорноморська доктрина" (1941), "Розподіл Росії" (1942), у яких вельми концептуально доведено визначальність та серединність українського етнічного простору для розвитку цивілізації Середньо-Східної Европи, важливість південного, чорноморського напрямку української геополітики і об'єктивну закономірність розпаду Російської імперії під назвою "СССР" як штучного, протиприродного утворення. Цікаві і глибокі ідеї та концепції на геополітичну тематику є у працях націоналістичних ідеологів та публіцистів Ю. Вассияна, Д. Андрієвського, М. Сціборського, Є. Онацького, М. Колодзінського, О. Дяківа-Горнового, П. Федуна-Полтави. Усіх їх об’єднує стратегічне бачення незалежности України як об'єктивного фактору для стабілізації цілої Европи, як сутнісно визвольної інтенції, яка звільняє наш континент від будь-яких проявів імперіялізму, гегемонізму та шовінізму.

Конференція поневолених народів Східної Европи і Азії була організована і проведена ОУН 21-22 листопада 1943р. в селі Будераж на Рівненщині. Попередньо, у червні 1943р. відбулася координаційна зустріч окремих національностей, які мали зв'язок з УПА і ОУН. У конференції 21 листопада взяли участь представники 12-и національностей: 5 українців, 2 білоруси, 5 грузинів, 6 азербайджанців, 4 вірмени, 2 татарини, 2 осетинці, 5 узбеків і по 1-у казаху, кабардинцеві, черкесові, башкирові, чувашеві. Цікаво, що напередодні відділи УПА і самі учасники конференції взяли участь у бою з німецькими частинами, які наблизилися до місцевості проведення конференції. Командував ними у бою майор, грузин за національністю.

Конференція випрацювала два стратегічні завдання: створити постійно діючий Комітет поневолених народів, який би координував зусилля і революційну боротьбу всіх народів, підкорених Москвою, і створити при УПА національні відділи – прообрази майбутніх національних територій і вести там протиімперську боротьбу. Генеральною ідеєю Конференції стало ствердження потреби розвалу СССР ізсередини, шляхом системних національних революцій.

На сьогодні міжнародна стратегія ОУН вивчена ще відносно мало. Серед різноманітних досліджень виділимо монографію А. Русначенка "Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусі, Литві, Латвії, Естонії у 1940-50-х роках" – К.: Пyльсари, 2002; 4-й випуск наукового збірника "Український визвольний рух" на спеціяльну тему "Боротьба народів Центрально-Східної Европи проти тоталітарних режимів у ХХ ст." – Львів: "МС", 2005; дослідження В. В'ятровича "Основні принципи зовнішньої політики ОУН" ("Український визвольний рух. Вип. 3 / до 75-ліття Організації Українських Націоналістів. – Львів, 2004. – С. 16-29.).

Прийняті 22 листопада на Конференції "Постанови" і "Відозва" конференції поневолених народів є цікавими, історично важливими ідейними документами ОУН-УПА. Передусім вони демонструють визвольний, принципово антиімперський зміст і характер націоналістичної ідеології і програми у Другій світовій війні. Потверджують те, що після 1941 р. ОУН вже не мала ніяких ілюзій щодо нацистської Німеччини як імперсько-шовіністичної сили і категорично заперечувала та боролася з її експансією на Схід. Водночас ОУН чітко збагнула, що перспектива розростання націоналістичного руху і можливої незалежности України залежить від політичної взаємодії з народами Азії, яких поневолила Москва. Це був визначний геостратегічний крок Організації, яка відтепер чітко визначила свої завдання зовнішньополітичного плану намаганнями охопити азійський простір і не обмежувалася геополітичною зоною Середньо-Східної Европи. Непорушним залишався для ОУН принцип права кожної нації, навіть найменшої і без державницьких традицій, на свою національну самостійність у межах своєї етнографічної території. Концептуально сформульовані, логічно викладені ці політичні тези стали вже символічним маніфестом свободи і національної суверенности з міжнародним звучанням.

Постанови Конференції були результатом цілісної геополітичної концепції ОУН, яка вироблялася протягом двох десятиліть і мала наступні принципи. Середня і Східна Европа є жертвами довготривалого імперіалізму з боку гегемоністських держав Заходу (Австрія, Німеччина), Півдня (Туреччини) і Сходу (Росія). Цей макрореґіон суттєво дестабілізований, етнічно поруйнований саме через систематичне деструктивно-агресивне втручання ззовні. Тому лише солідарність і взаємопідтримка народів у цьому просторі, їхнє усвідомлення злої ролі чужих імперіалізмів і налагодження спільного фронту дій проти зовнішніх агресивних дій можуть запобігти дальшому розбалансуванню геополітичної ситуації в Сердньо-Східній Европі.

Найбільшою загрозою для цього простору ще від кінця ХVІІІ ст. (розділ Польщі) стала Російська імперія, яка перетворилася внаслідок кількох геостратегічних перемог в надпотугу і виробила собі надзвичайно агресивну, великодержавно-шовіністичну ідеологію щодо зовнішньої політики. Відповідно головним завданням для всіх народів Сходу Европи є консолідація зусиль для протистояння російському наступові. Д. Донцов ще у 1918 р. сформовував це як "російський Drang nach West", що означав нівеляцію органічного національного життя всіх, хто опинявся на цьому шляху). Водночас Росія під маркою "СССР" залишалася власне азійською чи євразійською штучною імперією, яка лише силою втримувала сотні народів під своєю владою. На середину ХХ ст. серед багатьох азійських народів Росії, наприклад серед її кавказьких народів, нападів Середньої Азії і Поволжя, сформувався ідеологічний і ментальний націоналізм, почалися об'єктивні відцентрові рухи в Сибіру і на Далекому Сході. Цю картину детально був змалював Ю.Липа у праці "Розподіл Росії". Відтак стратегічним завданням для східноєвропейських народів, і для українського насамперед як для авангарду визвольного руху, стало налагодження союзницької боротьби з головним ворогом – російським імперіалізмом. Успіх цієї боротьби принесе мир і історичні перспективи багатьом народам від Карпат до Камчатки, дозволить змінити геополітичну ситуацію у просторі цілої Євразії у плані призупинення національного гніту, асиміляції й вимирання десятків народів, загальної стабілізації і створення нового гармонійного балансу сил.

Саме таку логіку і концепцію запропонували учасники Конференції і в наступні роки пропагатори ОУН бійцям Червоної Армії, радянським трудящим, інтелігенції, червоним партизанам, учасникам інтернаціональних батальйонів при німецькій армії, до яких вони звернулися із спеціальними відозвами. Важливе місце в антиімперській пропаганді займало тлумачення совєтського і нацистського режимів як сутнісно антинародних, антидемократичних як форм цинічного правління кар'єристських клік, брутальних продиктаторських середовищ та тоталітаристських ідеологій.

На жаль, імперський принцип усе-таки переміг в 2 й світовій війні (Ялтинська конференція і розподіл Європи на сфери впливу), однак маніфест ОУН на Волині у листопаді 1943 року залишився яскравим ідеологічним концептом до справжньої свободи і рівноправності народів. Саме завдяки цій світлій ідейній стратегії ОУН ще довго (понад 10 років) здобувала собі широку підтримку в народній масі. Геополітичні принципи, вироблені у вихорах війни, і сьогодні відлунюють чіткою логікою визволення поневолених, гармонізації міжнародних стосунків, звільнення людства від злоби гегемонії і шовінізму.

15 жовтня 2008р.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4