Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Приклад неуспішного націоналізму: Індонезія

Запропонований Володимиром Вітовським зіставний аналіз різних типів національного самоствердження на Сході, безумовно, цікавий і потрібний. Однак зринає питання, чи ситуацію в Індонезії можна назвати “торжеством націоналізму”? Чи тут не виявилася закономірність постколоніального розвитку, притаманна й іншим постімперським державним утворенням (зокрема, в Африці чи Південній Америці)? Чи не маємо ми у цьому випадку справу із окресленим в українській націоналістичній політології явищем “внутрішньої окупації” (котра, до речі, панує і в сучасній Україні)? Запрошуємо до дискусії.

Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова


Індонезія – калейдоскоп рас, релігій, мов, господарчих укладів, розділених тисячами кілометрів океанських просторів... Мимоволі виникає питання, чи не є «індонезійський націоналізм» таким же штучним витвором, як сама назва цієї країни, створена німецьким географом із двох старогрецьких слів?.. Поставлене питання все ж заслуговує радше на негативну відповідь, адже поліетнічні спільноти – такі, приміром, як Індія, Дагестан, Мексика тощо – нераз бувають об’єктами глибоких і тривких національних почуттів. До того ж мусимо зважати й на «зворотний бік» індонезійського багатоманіття – понад 90% мешканців країни належать до одного расового типу, сповідують іслам і розмовляють спорідненими навзаєм мовами. Більша частина населення, основні адміністративні та культурні центри «країни 1000 островів» зосереджені на одному, порівняно невеликому острові. Державна мова bahasa Indonesia , витворена свого часу заледве не штучно, нині поширюється на всіх територіях та в усіх верствах населення, майже ніде не зустрічаючи помітного спротиву.

«Декотрі з народностей східного узбережжя Суматри, – відзначає Б. Андерсен у своїй широковідомій праці «Уявлені спільноти» (К., «Критика», 2001, с. 152), – не тільки розташовані у безпосередній фізичній близькості до населення Малаккського півострова, … але й споріднені етнічно, розуміють мови один одного, поділяють спільну релігію тощо. Ці самі суматрійці не мають нічого спільного ні в мові, ні етнічності, ні релігії з амбонійцями, що мешкають на островах, розташованих за тисячі миль на схід. Проте в цьому сторіччі вони почали сприймати амбонійців як співвітчизників-індонезійців, а малайців – як чужинців».

Розташовані на магістральних океанських шляхах, острови Індонезії зазнали чимало етнічних та культурних інвазій. Першими потужними «культуртрегерами» тут були індуси, які принесли спочатку свою політеїстичну релігію, а згодом і буддизм. Близько семи століть тому з мандрівними купцями на архіпелаг потрапив іслам, який у тривалому змаганні з рештою релігій і вірувань поволі набув панівного статусу. А на межі ХVI-XVII ст. свій перший форпост на Яві створили голландці. Представники країни тюльпанів спочатку прагнули захопити радше контроль над морськими шляхами, проте згодом перейшли до територіальних загарбань, остаточно сформувавши сучасну мапу країни лише на поч. ХХ ст. Опір індонезійців був мужнім і нераз затятим; у визвольних змаганнях вони висунули шерег видатних провідників, проте всі їхні повстання мали локальний характер. Ідея національної єдності так само була чужою для тодішніх індонезійців, як і практично недоступними технічні засоби зв’язку та взаємодії.

Подолавши опір сил «традиційного націоналізму», колонізатори не спромоглися дати собі раду з тими антиколоніальними чинниками, становлення яких було наслідком їх власного панування на архіпелазі. Адже саме голландці поширили ту «канцелярську малайську», що згодом стала національною мовою країни, й першими почали розглядати Індонезію як органічну єдність, а не механічну сукупність територій, загарбаних у різні часи та з різних приводів. Задля власних потреб колонізатори мусили дати деяким тубільцям європейську освіту (а отже, й загальні уявлення про невідчужувані права людини…) та створити в колонії незалежну пресу, філії політичних партій тощо. Зрештою, тривання колоніального режиму спричиняло зростання верстви осіб мішаного походження, які набагато драматичніше, ніж природні сунданці чи балінезійці, сприймали проблему нерівноправності острів’ян з європейцями…

Три першоджерела новітнього визвольного руху індонезійців – націоналізм, ісламізм і марксизм – попервах розвивалися незалежно одне від одного. Об’єднати їх у протистоянні колоніальному режимові першим здогадався яванський архітектор Ахмед Сукарно. Лідерські здібності цього діяча, рівно ж як і репресії колонізаторів, неабияк посприяли розростові та радикалізації патріотичних сил. Успіх антиколоніального руху напряму залежав від його підтримки мільйонами простих індонезійців, які гибіли під тропічним сонцем на крихітних рисових полях чи відчайдушно намагалися вижити в нетрях перенаселених міських околиць. Відтак у виступах Сукарно починає звучати слово «мархаен» (яванською – простолюдин; за деякими джерелами, це власне ім’я, що стало прозивним). Проте слушна ідея «мархаенізму» так і не зазнала скільки-небудь глибокої теоретичної розробки.

А справа з «мархаенами» стояла аж зовсім непросто. В своїй масі індонезійці є працьовитими, скромними, мистецьки обдарованими людьми, які в змаганнях за волю не раз виявляли завзяття та вояцький хист. Проте водночас вони підвладні численним забобонам, схиляють голови перед силою та багатством, не вельми прагнуть здобувати знання й уважають ледве не «природним» явищем, коли в їхній країні порядкує чужинець. Відірваний від землі, індонезієць швидко ледащіє, поза рамками традиційної спільноти губить моральні орієнтири, а гроші, навіть добуті важкою працею, воліє витрачати радше на «представницькі» цілі, ніж на задоволення раціональних потреб… Як то нераз буває, індонезійським націоналістам бракувало мудрості й мужності, аби зрозуміти, що страждання їхньої батьківщини були не лише наслідком чужинського визиску, а й, принаймні не меншою мірою – віддзеркаленням того «образу світу», який панував у головах людей і не міг бути скасований одночасно з іноземним правлінням.

На початку 1942 р. на островах висадилися японські війська. Нові окупанти звільнили ув’язнених голландцями лідерів національного руху та дозволили індонезійцям формувати місцеві адміністрації й допоміжні збройні загони. Проте важливішою за ці «послаблення» виявилася та обставина, що острів’яни, раніше тією чи іншою мірою заражені комплексом меншевартості, тепер на власні очі побачили, як їхні білі зверхники тікають від представників азійської раси чи принижено запобігають перед ними… Спробувавши по війні повернутися в свої недавні володіння, голландці одразу відчули кардинальну зміну ставлення до себе з боку тубільців. Зрештою, після низки драматичних військових та дипломатичних подій, в 1950 р. Індонезія постала перед світом як незалежна унітарна держава. Геть усі режими, котрі відтоді владарювали в цій країні, політологи характеризували як націоналістичні, ба навіть ультранаціоналістичні.

Перед А. Сукарно, який на тому етапі очолив молоду країну, стояла подвійна проблема. З одного боку, він мав утримати в своїх руках кермо влади на тлі запеклих сутичок між різнорідними складниками національного табору, а з іншого, скористатися цією владою для розбудови й піднесення держави, поліпшення долі мільйонів визискуваних та впосліджених «мархаенів». Якщо із першою проблемою президент довший час успішно давав собі раду, не лише втримуючи свою високу посаду, а й поволі розбудовуючи авторитарний режим, то з другою… Прямо скажемо, в багатьох царинах національного життя незалежність започаткувала процеси, «протилежні за знаком» тим, яких природно очікувати від переможної національно-визвольної революції.

Як відомо, офіційна совєтська ідеологія всіляко підносила позитиви економічної націоналізації як нібито «крок в правильному керунку» для несоціалістичних країн. Попри це, совєтський дослідник Л.Дьомін відверто показав («Над Мерапи облака» - М., «Наука», 1971) руйнівний характер націоналізації, здійснюваної в 40-60-х рр. режимом Сукарно. Вражає те, що зображена автором індонезійська націоналізація до дрібниць схожа на українську приватизацію 90-х, хоча й марксисти, й ліберали, й геть усі економічні підручники протиставляють навзаєм ці два процеси! Мимоволі замислюєшся про відносність такого протиставлення та небезпеку будь-яких масштабних перерозподілів власності в країнах з високим рівнем кланової свідомості й повною відсутністю антикорупційного імунітету.

Від націоналістичної влади природно було очікувати значних зусиль у царині розвою національної культури, однак і ці очікування не справдилися. Довший час у країні виходили лише два літературних журнали, постійно діючих театрів не існувало, а на екранах домінувала американо-тайваньська кіно-попса. Багатющий національний мелос ніяк не був представлений на ринку звукозапису. «В Індонезії загалом дуже важко познайомитися з місцевою національною культурою», – скаржився геолог Г. Жилинський, наводячи в своїй книзі «По островам Малайского архипелага» (М., «Наука», 1974) сумне свідчення «результативності» такої культурної політики. Під час роботи совєтської геологічної партії в джунглях Суматри для гостей було влаштовано концерт сільської художньої самодіяльності. Однак, замість самобутніх народних мелодій, юні таланти з індонезійської «глибинки» виконали… англомовні композиції, які завчили на слух із платівок або радіопередач.

Хисткий зовнішньополітичний курс країни зазнав на собі всіх суперечностей націоналістичного світогляду своїх творців. Одразу по здобутті незалежності режим Сукарно розгорнув гучну кампанію (зрештою успішну) за «повернення» Індонезії Західного Іріану, який входив до складу Голландської Індії за колоніальних часів. «Батька нації» не хвилювала та обставина, що цю територію населяють расово, мовно та релігійно чужі основній масі індонезійців папуаські етноси, які зовсім не прагнули опинитися під кормигою Джакарти. Натомість безпідставні в правовому сенсі зазіхання на терени Малайзії Сукарно обґрунтовував... саме «етнічним фактором». Ув обох випадках справа не обмежилася дипломатичними демаршами й дійшла до збройних зіткнень на кордонах.

Простого індонезійця мало обходили ці територіальні суперечки. Під кінець владарювання Сукарно в країні розвинулася інфляція, а предмети широкого вжитку стали дефіцитом. Набрав нездоланної сили потворний симбіоз бізнесу й бюрократії; глава держави, замість «мархаенів», був тісно оточений зажерливими ватажками олігархічних кланів. Відбувалася стрімка «ритуалізація» незалежності, пишнота зведених на її честь монументів та архітектурних ансамблів контрастувала з убогим життям мільйонів та примарними перспективами молодої держави.

Масове невдоволення прорвалося, зрештою, кривавими подіями 30 вересня 1965 р. Цього разу Сукарно, який не раз виявляв рішучість та силу волі, зайняв на диво відсторонену позицію. Придушення заколоту очолив генерал Сухарто. Співучасть у змові деяких комуністів дало вояччині привід піддати індонезійську компартію – найбільшу в несоціалістичному світі й, певна річ, справді не безгрішну – таким жорстоким репресіям, яких після гітлеризму «комуняки» не зазнавали ніде в світі. «Під роздачу» потрапили й інші несимпатичні новому режимові сили, тож протягом наступних десятиліть острівна держава стало перебувала в полі зору активістів Amnesty International та на «чорній дошці» країн, де справи з правами людини стоять найкритичнішим чином.

Відправивши недавнього «батька нації» ледве не під домашній арешт, генерали водночас узяли на озброєння низку його політичних та ідеологічних напрацювань. За їхнього правління далі процвітали корупція й непотизм, мала місце кривава авантюра в Східному Тиморі, тривала кампанія з переселення яванців на інші острови. Масштаби останньої виявилися замалими, аби послабити тиск велетенського «демографічного пресу» на виснажені ресурси Яви, але достатніми, аби спричинити виникнення на периферії кількох нових сепаратистських рухів… Життя країни зазнало небаченої мілітаризації; під опікою армії опинилися численні процеси та інституції, ніяк не пов’язані з виконанням її статутних функцій.

Проте новому режимові вдалося дещо виправити ситуацію, залишену його попередниками. Інфляцію було погашено, політична стабільність та низка по-військовому рішучих заходів (зокрема й повернення частини підприємств їх колишнім власникам) зробили країну привабливою для іноземних інвесторів. На поч. 70-х рр. стрибкоподібно зросли доходи Індонезії від продажу вуглеводневої продукції. Відкинувши претензії до сусідніх держав, офіційна Джакарта взяла курс на регіональну співпрацю в рамках АСЕАН, яка, всупереч деяким очікуванням, виявилася доволі ефективною. Валовий продукт тепер зростав швидше від населення, тож Індонезію дедалі рідше згадували серед таких країн, які неспроможні дати собі раду з власними проблемами й потребують негайної допомоги ззовні.

Але до масового й тривкого добробуту стелився ще доволі неблизький шлях. Фінансова криза 1998 р. унаочнила крихкість економічних «досягнень» країни та оголила їхній фундамент – зубожіння десятків мільйонів індонезійської людності, позбавлених елементарних засобів існування й полишених сам-на-сам із непідйомним тягарем злиднів… Індонезія завирувала, вулицями потекла кров невинних людей, з різних країн долинули голоси протесту... Навряд чи М. Сукарто геть вичерпав на той час арсенал засобів утримання влади, проте похилий вік генерал-президента та його найближчих прибічників, мабуть, таки дався взнаки. Стабільний авторитаризм поступився місцем нестабільній поставторитарній демократії, перше десятиліття якої було позначене доволі скромними успіхами та серйозними внутрішніми й зовнішніми викликами.


Дошукуючись причин численних невдач незалежної України, низка публіцистів та політиків акцентують увагу на домінуванні неукраїнських чинників у деяких важливих сферах життя держави. На нашу думку, цей очевидний факт досі не має задовільного теоретичного пояснення. Тим більший інтерес привертають схожі ситуації в інших країнах світу, з-поміж яких – становище китайської етнічної меншості в Індонезії.

На етнічних китайців припадає близько 3% населення «країни 1000 островів», проте в підприємницькому прошарку, а надто серед бізнесової еліти їх частка є незрівнянно більшою. Відносна заможність крамаря, перекупника, банкіра тощо постійно на видноті – про неслабкі статки адміністративних та військових бонз «із місцевих» пересічні індонезійці щонайбільше здогадуються... Китайців, отже, не люблять – чимало народних заворушень завершуються для них погромами (так, жахливі події травня 1998 забрали життя понад 2000 осіб), а влада довший час забороняла вихідцям із Піднебесної будь-які національні відправлення та унеможливлювала доступ до державних посад. Проте, ця дискримінована меншина контролювала (станом на 1998 р.) близько 70% приватної економіки країни, а 80% індонезійських торговців були етнічними китайцями.

На жаль, більшість джерел є надто лаконічними з поясненням причин економічної успішності цього етносу. Відомо лише, що китайська громада вирізняється своєю згуртованістю й що за колоніальних часів її вивищення було певною мірою вигідним для голландських зверхників та заохочувалося ними… Поведінка китайців справді створює чимало приводів для етнічної нелюбові. На відміну від решти етносів країни, вони рідко коли працюють на землі й, навіть забувши рідну мову, намагаються не вживати індонезійської. «В інтересах справи» китайці змінюють імена та віровизнання, залишаючись безнадійно відчуженими від основної маси індонезійців. Заробляючи гроші в Індонезії, китайські підприємці воліють переводити капітали за кордон і охоче стають провідниками іноземних впливів на островах...

Отже, чому ні націоналістичний режим, ні навіть репресивно-дискримінаційна політика, застосовувана до китайської меншини не похитнули економічне домінування останньої? У вже цитованій нами розвідці Л. Дьомін дещо привідкрив «секрети» індонезійського «бізнесу по-китайськи». Більш-менш значна фірма тут має зазвичай двох співвласників, китайця та індонезійця, причому другий (часто він воліє «не світитися») є, як правило, адміністратором чи військовим «з націоналістів». Китаєць дбає про технологію та економіку й… акумулює на собі заряд класової ненависті індонезійських трудящих; натомість індонезієць, тихцем отримуючи свій бакшиш, забезпечує фірмі прихильність влади, а в разі «неправильної» поведінки погромників (звичним об’єктом яких є базарно-«бізнесова» китайська дрібнота) «організовує» роту солдатів для охорони фабрики чи офісу від народного гніву. Чи болітиме в такого “націоналіста” серце за несправджені надії незалежності – питання, мабуть, риторичне… Як бачимо, видима картина «засилля китайської меншини» при ближчому розгляді виявляє серйозні проблеми насамперед у середовищі корінного населення країни – хоча й китайській громаді поваги, безперечно, не додає.


Із ситуації військової поразки, іноземної окупації та економічної руїни японський націоналізм спромігся вивести Країну Сонцесходу на вершини поступу й добробуту. Навпаки, націоналізм індонезійський виявив свою неспроможність за умов визволення, підвищення статусу та розширення можливостей нації… Індонезія дала світові один із сумних прикладів того, що здобуття незалежності може стати не так актом самоствердження й початком відродження, як тяжким випробуванням національних почуттів. Причини схожих явищ слід шукати, звичайно ж, не в расових особливостях населення таких країн абощо, але в характері масової ментальності й, ще більшою мірою – тих неформальних соціальних взаємин, які є панівними серед тамтешньої людності.

Від своїх початків націоналізм в Індонезії – втім, як і всі інші скільки-небудь впливові ідеології – дістав виражений клановий характер. Апелюючи до «цілої нації», його адепти становили вузьку групу осіб, злютовану радше особистими зв’язками, ніж спільністю поглядів. Окремі члени «клану націоналістів» вирізнялися непересічними чеснотами, були готові безкорисливо покласти душу й тіло за волю країни – але їм у спини дихали родичі й колеги, які в національному русі шукали для себе вочевидь інших перспектив... Щойно така група здобуває (нераз шляхом правдивої посвяти, з численними жертвами) контроль над певними ідеологічними та організаційними ресурсами, як її найпершою потребою стає втримання монополії на ці ресурси й недопущення до них жодних «чужинців», себто: не-членів свого клану. І тут менше з чужинцями заморськими – адже в справі привласнення “націоналістичних” ідейно-організаційних ресурсів голландці чи китайці не становлять такої небезпеки, як свої одноплемінники!

В такому середовищі корупцію швидко перестають уважати злом – адже вона, зрештою, збільшує обсяг доступних кланові ресурсів… На чільні ролі висуваються лідери та ідеологи, схильні радше до експлуатації слабких місць національного менталітету, ніж до серйозних розважань над проблемою подолання відсталості й упослідженості. Брак правдивої солідарності та ідейної згуртованості всередині «умовно-націоналістичної» спільноти покликані компенсувати культ полеглих героїв та перманентно поновлюваний образ ворога з-поза її лав – залежно від ситуації, ним стають голландці, малайзійці, комуністи, східні тиморці тощо, а роль універсального «ворога, якого всі знають» відведена китайській меншині.

На жаль, саме такий спосіб націоналістичної самоорганізації виявляється зрозумілим та прийнятним для широких верств населення – попри те, що очевидні вади цієї структури та гріхи її функціонерів викликають численні нарікання. Розчарований націоналізмом «мархаен» може перейти до лав ісламістських, марксистських, сепаратистських або інших якихось формацій, проте… всі вони побудовані в схожий кланово-корпоративний спосіб! Інші способи просто «не спрацьовують» у соціумі, роз’єднаному надмірним соціальним розшаруванням та взаємною недовірою.

Ефективної формули націоналізму для схожих типів суспільства ніхто наразі не запропонував. Видається очевидним, що таким соціумам важко уникнути авторитарної альтернативи й що позитивною метою режиму тут може бути наполегливе розігрування всіх економічних «козирів» країни за умови послідовного стримування соціального розшарування та злагодження регіональних диспропорцій. Про ширші обрії національного поступу доведеться забути – принаймні доти, доки зростання добробуту та накопичення ресурсів зроблять бажаною та можливою демократичну трансформацію цілої вертикалі соціальних відносин.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4