Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Загрози сепаратизму: закарпатський варіант

29-го листопада ц.р. на загальних зборах Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львівському національному університеті доповідь “Карпаторусинство як політична проблема” виголосив дрогобицький політолог, керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова Олег Баган . В обговоренні її взяли участь не тільки члени НТШ, а й відомі політики й громадські діячі Львівщини, осмислюючи проблему історично й актуалізуючи її. З огляду на гостроту питання ми попросили вченого розповісти детальніше про сенс цієї акції.

– Мене запросили як автора статті “Який народ живе за Карпатами? Теорії русинства в сучасності: націологічний, культурологічний, політичний аспекти” (журнал “Універсум”, 2008, № 9-10), до того ж тема раптово актуалізувалася у зв’язку з проведеними 25 жовтня у м. Мукачево т.зв. “Європейського конгресу русинів”, на якому було прийнято “Акт проголошення русинської державності”, сформовано уряд т.зв. “Карпатської Русі”. Тобто Україна несподівано отримала нову версію сепаратизму на своїй території. НТШ вирішило відреагувати на цю небезпечну подію, закликати до мудрості і державу, і учасників деструктивних дій. Було прийнято “Звернення” до Президента України В. Ющенка і прем’єр-міністра Ю. Тимошенко.

Що ж діється на Закарпатті? Русинський рух і русинська проблема мають свою довгу історію. Головна причина явища полягає в складній, “травматичній” історії закарпатського краю. Майже 1000 років він був під пресом угорської держави і дуже агресивного угорського шовінізму. Протягом століть все активне, талановите серед мешканців краю переходило в угорську культуру і націю, а соціальне становище в краю залишалося вельми відсталим. Так склалася ситуація майже повної маргіналізації закарпатського соціуму. Тобто мешканці краю є суттєво вражені комплексом національної неповноцінності, не мають традицій громадянської відповідальності і державності, сприймають соціальне життя лише в аспекті дрібної особистої користі. У ХІХ ст., коли нарешті з’явилися історичні умови для національного відродження (впливи ідей Просвітництва і науки, націоналістичні ідеології доби Романтизму, всеєвропейська революція 1848 р. та ін.), попри появу визначних особистостей – єпископ Андрій Бачинський (1732 - 1809), історик Михайло Лучкай (1769-1843), філософ Петро Лодій (1764-1829), політик Адольф Добрянський (1817-1901), письменник Олександр Духнович (1803-1865) та ін., - в Закарпатті не вдалося створити широкий культурно-національний український рух, як це сталося в Галичині і Наддніпрянщині. Дві головні причини цього – надзвичайно наполегливий угорський національний тиск і химерно-деструктивні ідеї москвофільства, які захопили великою мірою закарпатську інтелігенцію. В сумі це спричинило велику пасивність, невіру у власні сили серед закарпатського населення, відсутність національної гідності, войовничості і раболіпне наслідування, часто дуже викривлене, російської культури. Відтак до ХХ ст. в краю не сформувався наступальний український рух, а письменство так і не розвинулося на народній мовній основі.

Лише у період 1920-30-их рр., внаслідок гігантських зрушень під час Першої світової війни і української Національної революції 1917-20 рр. на Закарпатті почався справжній національний рух і культурне відродження. Велику роль у цьому відіграли емігранти з Галичини і Наддніпрянщини (В. Бірчак, Р. Заклинський, В. Пачовський, С. Черкасенко, У Самчук та ін.), про що сучасні теоретики русинства говорять і пишуть, як про “велике зло”, “негативний, деформуючий вплив”. Такі зовнішні впливи були об’єктивно потрібними: через багатосотлітню асиміляцію на Закарпатті не було чисельної інтелігенції, і логічно, що емігранти допомагали живим процесам, які почалися у демократичній Чехословаччині, до якої входив тоді край. В цей час швидко сформувалася цікава і багата нова закарпатська література (В. Ґренджа-Донський, Зореслав, Ю. Боршош-Кум’ятський та ін.), розвинулася наука і публіцистика (А. Волошин, С. Росоха, Ю. Ревай), з’явилася якісна преса (“Свобода”, “Вперед”, “Пробоєм”). Однак через падіння самостійності Карпатської України і угорську (1939 р.), а потім через довгу радянську окупацію це національне піднесення було зупинене.

“Русини” як об’єднання та ідеологія вигулькнули у 1989 р., коли впала радянська тоталітарна цензура. Деяк їхні лідери просто приїхали з Москви і, очевидно, з її завданнями (М. Волощук, І. Поп). Вони взялися реанімувати русинські теорії початку ХХ ст. (А. Бродія, В. Ґаджеґи, Г. Жатковича, Є. Сабова, Г. Стрипського та ін.) про окрему “четверту східнослов’янську націю русинів”, окрему мову (яка насправді є некодифікованою сумішшю закарпатських говорів, елементів з церковнослов’янської, словацької, російської і польської мов), про потребу автономії для Підкарпатської Русі. Їхнім ідейним лідером став вчений-історик із Канади П. Р. Маґочій (Маґочі), який підготував кілька справді ґрунтовних, талановито написаних, пропагандивно ефективних книжок. Назву лише головні: “Формування національної свідомості: Підкарпатська Русь (1848-1948)” (1994), “Наша отцюзнина” (підручник для дитячих недільних шкіл, 2005), “Народ нізвідки. Ілюстрована історія карпаторусинів” (2006). Було проведено вісім “Світових конгресів русинів” (1991-2007 рр.), які відбулися почергово в Ужгороді і сусідніх країнах (Словаччині, Сербії, Угорщині, Польщі, Чехії), де проживають українці, що ідентифікують себе як “русини”. За цей час написано кілька граматик “русинської мови”, укладено кілька словників, за якими почалося систематичне навчання у деяких школах і в кількох університетах за кордоном, з’явилася “Енциклопедія Підкарпатської Руси” авторства І. Попа і П. Р. Маґочія (2001), об’ємна “Історія Підкарпатської Руси” Д. Попа (2005), виходять кілька русинськомовних часописів (“Русин”, “Бесіда”, “Подкарпатска Русь” та ін.). Зараз діє понад 10 різних прорусинських організацій. На кожному своєму зібранні “русини” висувають щораз радикальніші вимоги до української держави (про автономію, вивчення русинської мови, школи і т. ін.). Загалом їхня діяльність має виразну антиукраїнську спрямованість: саме українців (чомусь не угорців) вони звинувачують у “насильному асиміляторстві”, в державних утисках, в соціальних бідах. Несподівано русинство підтримала ліберальна київська газета і видавництво “Критика” (шеф-редактор – американський літературознавець Григорій Грабович). В газеті були надруковані кілька прорусинських статей П. Р. Маґочія, С. Біленького, В. Дубнова; у видавництві вийшли книжки П. Р. Маґочія, причому різними мовами – для більшого пропагандивного ефекту. З’явилися “покровителі” русинства, на жаль, і в Секретаріаті Президента України (В. Балога). І ось ми маємо завершену провокацію проти української державності у вигляді “Карпатської Русі”, а ще раніше, у березні 2007 р., Закарпатська обласна рада переважною більшістю голосів визнала існування “русинської народності”.

Чи є реальні підстави для розвитку русинства як окремої народності? Очевидно, що нема, і це детально було проаналізовано мною в статті в “Універсумі”. Але є ментальні основи для цього, а тепер ще й додалися політичні спекуляції. За 1000 років історичного життя, відокремленого від України, від єдиного етнічного простору українства, серед мешканців Закарпаття, закономірно, сформувалися свої специфічні особливості, вони просто не звикли відчувати єдність з українським простором. Навпаки, опираючись протягом віків різним асиміляціям, насамперед угорській, хоч мали свій вплив і значення румунська, австрійська, словацька і чеська (чи чехословацька, тобто великочеська) асиміляції, закарпатці звикли міцно триматися своєї самобутності. Тому вони боляче реагують на будь-яке зовнішнє втручання у свій світ. На масовому рівні, на жаль, чимось “чужим” вони вважають і українську культуру й ідеологію. Це пояснюється тим, що від ХІХ ст. серед закарпатської інтелігенції і священства домінували москвофіли, які вірили в міфічну єдність з російським народом, у спільність змагань усіх слов’ян (теорія панславізму), у православну солідарність, і виховували ненависть до всього українського, зокрема до галичан (особливо після подій 1920-30-х рр., коли москвофіли фактично програли в культурно-політичній боротьбі національному рухові українців). Закарпатське москвофільство насправді є звичайною ментальною хворобою малоросійства, тобто наслідком національних принижень, духовного каліцтва, соціальних ущемлень, коли з’являється психологічний комплекс раба-вислужника, який плює на все рідне заради кар’єри, якоїсь найнікчемнішої користі. В радянський час ці москвофіли ставали комуністами. Їхнім моральним предтечею можна вважати поета Дмитра Вакарова із села Іза, що під Хустом, якого большевики зробили символом прорадянського холуйства.

За всіма вимірами з погляду націології – расове походження, географічні умови, мовні особливості, історичні традиції, духовні й культурні основи, етнопсихологічні й етнографічні особливості – закарпатці є лише гілкою українського народу, що науково довели наші давніші вчені В. Гнатюк, Р. Заклинський та ін. Власне, в основі більшості мешканців Закарпаття (окрім гуцульських Рахівщини й Тячівщини) лежить бойківський субетнос, який має дуже давнє коріння з доісторичних часів. Бойки є, мабуть, нащадками фракійського народу карпів, які були асимільовані слов’янами. Остаточно бойківська субетнічна “матриця” сформувалася у VІІ-Х ст., коли на теренах Прикарпаття і Закарпаття існувала слов’янська протодержава “Велика Хорватія”, що була ослаблена спочатку ударами азійських кочівників аварів (VІІ ст.), потім з боку Великої Моравії (VІІІ-ІХ ст.), мадярів (ІХ ст.), печенігів і варязької Київської Русі (Х ст.).

Що є смішного в теоріях русинства, так це їхня вибірковість щодо історії і принципів. Наприклад, у них змішуються елементи, імена, ідеї з власне української історії Закарпаття із русинськими елементами. У книгах П. Р. Маґочія завзятий український націоналіст Василь Ґренджа-Донський фігурує як “батько русинства” поряд зі справжніми його батьками. А чому? Тому, що його творчість дуже популярна на Закарпатті. І таких прикладів хитрування з фактами в цих теоріях багато.

Русинський рух не має своєї героїчної історії боротьби за національні ідеали, а без цього дуже важко створити основу для нації, як цього прагнуть русинські вожді. Сьогодні він є лише хитрою комбінацією, грою на міжнародних інтересах (бо русинську карту прагнуть використати певні кола в сусідніх державах, насамперед в Росії). У нього нема плану на майбутнє, це лише намагання пристосуватися до певних ситуацій. Усе це й перетворює русинство на провокацію-спекуляцію звичайного антиукраїнського змісту, до чого українська держава мала б поставитися адекватно. Власне, це чітко заявлено у “Зверненні” НТШ. Також науковці вирішили створити групу спеціалістів, які б розробили цілісну програму протидії підступному й облудному русинському сепаратизмові. Адже ця проблема не є такою оперетково смішною, як може видатися за деякими своїми культурними засадами, як то оголошення символом русинізму американського безідейного й безнаціонального постмодерного митця Енді Ворхола, родина якого переселилася у свій час із Пряшівщини. Поряд із кримським і донбаським сепаратизмом це серйозна загроза для нашої держави, і тому обов’язок кожного українця-інтелігента – вести роз’яснювальну роботу у цій справі, запобігати роз’єднанню нації.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4