Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Долання епохи Ratio: оцінки Дмитра Донцова

Олег БАГАН
Голова науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова

Постать Дмитра Донцова (1883-1973) є знаковою для української політики й культури XX ст. Цей уродженець степового Півдня, типовий емоціоналіст за сприйняттям і відображенням світу, зумів дивовижно прагматично увійти в український національний рух, стати виразником нової фази ідейно-світоглядного розвитку нації і синтезатором її наддніпрянського і галицького ментально-духовних відламів. Уже 1908 року, у 25-річному віці, Д.Донцов вперше опинився в Галичині. Відтоді аж до 1944 р. він мешкав переважно у Львові або на еміграції – в країнах Середньої Европи: в Австрії, Польщі, Румунії, Чехословаччині, частково – у Швейцарії, Німеччині, Швеції. Ці географічні маршрути політичного вигнання, а також юнацька закоханість в дух Оксиденту, очевидно, посприяли тому, що Д. Донцов став першим нашим культурним ідеологом середньоевропейської ідентичності України. Він перший глибоко зрозумів доконечну потребу плекання европейських принципів, інтеграції країн між Альпами і Чорним морем, між Балтикою і Балканами як геополітичну й культурну запоруку вбереження цілої Европи від імперської гегемонії Росії з одночасним культурним урізноманітненням і збагаченням її.

Дмитро Донцов дивився на Івана Франка не тільки як на центральну постать Галичини кін. XIX – поч. XX ст., а й як на найбільшого виразника проевропейських духовно-культурних інтенцій українства. Він знав І.Франка особисто, але, мабуть, не близько: Д.Донцов зафіксований на фотографії учасників відзначення 40-річного ювілею творчої праці І.Франка (1913 р.). Протягом усього наступного життя, аж до далеких, ще творчих, 60-х років, він постійно звертався до теми осмислення постаті І.Франка (статті в альманаху "Гомін України", Торонто). З іншого боку, саме Д.Донцов відважився на першу концептуальну й масштабну критику І.Франка, власне, як форматора нової ґенерації українства. Д.Донцов, як теоретик передусім політичного ґатунку, вельми проникливо збагнув ще напередодні Першої світової війни, що саме Галичині судилося бути промотором модернізаційних націотворчих процесів. Про це свідчать хоча б його статті в журналі "Украинская жизнь" (виходив у Москві у 1912-1914рр. за редакцією С.Петлюри), тоді одному з найкращих українських часописів, частина з яких з'явилася у спеціяльній рубриці "Листи з Галичини". Так мимоволі Д.Донцов став виразником і тлумачем галицької специфіки. Його матеріяли гранично точні, аналітичні, гостропроблемні. Він розтинає проблему до глибини, миттєво актуалізує й узагальнює. Цей талант публіциста переходить і в його наступний масштабний реферат "Сучасне політичне положення нації і наші завдання", виголошений на II Студентському українському з'їзді у Львові 1913 р., де розуміння аванґардности Галичини в українській справі поєднується з розумінням специфіки середньоевропейського геополітичного простору і передбаченням його майбутнього піднесення. Як політичний публіцист Д. Донцов вивів українську журналістику із її традиційної загумінковости, дрібничковости, надавши їй міжнародного розмаху. Кілька років (1914-1919) проживаючи у Відні, Лозанні, Берліні та Берні, він видавав різноманітні інформаційні бюлетні европейськими мовами, у яких представляв українську політику, активно співпрацював із впливовою, переважно німецькомовною, пресою Австрії, Швейцарії та Німеччини. У 20-ті рр. Д.Донцов знову оселився у Львові і, очоливши "Літературно-науковий вісник" (ЛНВ), розробляв нову стратегію перетворення Галичини у пробоєву, наступальну цитадель українства.

Саме у цей складний і трагічний момент, у 1923 р., коли новий націоналістичний рух на західноукраїнських землях і в еміграції щойно утверджувався, щойно формував свою ідеологію, Д.Донцов вперше взявся за концептуальну ідейну критику постаті І.Франка. Це його переосмислення І. Франка виходило із контексту ширшого переосмислення здобутків та ідейних принципів усього попереднього етапу розвитку українського національного руху, усього XIX ст., епохи народництва та лібералізму, що органічно виростало із його довоєнної діяльності і творчості, ще коли Д.Донцов відважився розбити культ М.Драгоманова і соціялізму.

Тож у статті "Криза нашої літератури" (ЛНВ, 1923), де Д.Донцов надзвичайно гостро, глибоко і категорично критикує традиційну українську літературу за надмірну сентиментальність, провінційність і дріб'язковість, відсутність трагічного пафосу, він ставить у її контекст і Франка: "... Або візьмім Франка – дійсно чудових "Каменярів" . Чи це образ душі творця, п'яної гарячкою мистця, упоєного розкішшю творчости? Хіба там віддано шал борця, для якого "все було палким в годину творчу: і небо, і земля, і камінь, і різець, і серце майстра"? (Леся Українка, "Сфінкс"). Ні, там бачимо понуру працю похмурих, мовчазливих невільників. В них також є неспокій творця, їм також присвічує далекий ідеал, але їх праця, їх порив у Незнане, у Непевне уявляється авторові не як в авторів енергетичного світогляду, як найвище щастя, лише як прокляття" [6, 61]. Під "авторами енергетичного світогляду" Д.Донцов має на увазі Т.Шевченка і Лесю Українку, а також велику традицію европейської індивідуалістсько-героїчної літератури: від Есхіла з його гордим Прометеєм, через пристрасть Шекспіра й Шиллера, "жорстокий сарказм" Свіфта [6, 54], до "гризучої іронії" Гайне [6, 54], до волюнтаризму та колосальної емотивности Зудермана, Гамсуна, Ібсена, Гавптмана, Кіплінґа, Вергарна, Джека Лондона, Лєрмонтова, Стівенсона, Пшибишевського, Бодлера [6, 52]. Це письменники, які передали у своїх творах, на думку Д. Донцова "... здобувчо-хижацького духа білої раси, тої білої раси, яка під Пуатіє, на Каталонських полях, в наших степах залізною рукою стримала побідний похід монголів ... Хіба це не мова всіх конкістадорів, які підбивали континенти? Мова тих, яким належить світ?" [6, 67].

А ось як він визначає внутрішню основу героїчної літератури: "Місячна соната" – це краса. "Негоіса" Бетовена або його "Дев'ята симфонія" – це гимн нестриманій силі, енергії. "Відпочиваючий Геракл" – це краса. Знана статуя Родена "До зброї" ("Аих агтез!") – постать жінки з затиснутими кулаками піднесених рук, з м'язами, готовими тріснути з напруги, з перекривленим пасією, роззявленим ротом, з чолом, зморщеним, як у тигра, коли отвирає пащу, з цілим виразом, де вмерла всяка рефлексія, а живе лише порив, – то сила й енергія" [6,48]. І далі: "Коли хочете вхопити цю суть, слухайте музику ... або уявіть себе під час шаленого лету на коні, або вояком під час атаки: пожадання, жадоба життя, шал упоєння, нестямний порив, погорда небезпеки, насолода риском, бажання нездержного лету ..." [6, 49].

Тому й проблематика героїчної літератури була така чужа народам пасивним, ліричним: "Ґенії світової літератури, – пише Д.Донцов, – знали про таємничу спорідненість усіх речей, тьми і світла, добра і зла. Вони знали, що з ненависти родиться любов, з ночі – день, з гріха – покута, з упадку – піднесення; знали, що ніхто майже не здобувся на таку любов до Месії, як Марія-Маґдалена; що ніхто не увірував у нього так, як розп'ятий розбійник, що ніхто так добре не пізнав обличчя правдивого Бога, як Яків, що боровся з ним!" [6, 51].

Цілком іншими, протилежними є, на думку Д.Донцова, настроєвість та проблематика більшої частини української літератури, де домінують два архетипні почуття: Спокою і Суму. Це література якогось екзистенційного пораженства, приречености, внутрішнього одубіння і рабства. Про що пишуть переважно українські письменники? Про "Погідну тишу, непорушну красу золотого українського полудня і срібної української ночі, незакаламучений спокій багатого, терпеливого і лінивого краю, примітивну ідилію щасливих гречкосіїв (Нечуй-Левицький), закрашену легким, незлобним гумором (Маковей, Гребінка), або знов меланхолійний сум, угинання під тягарем життя (Марко Вовчок, Г.Барвінок), сентиментальний стоїцизм, що наділяв мрійливими пестощами добро, як і зло, без різниці... Чи знайдемо в цій літературі патос протесту, відвагу Ікара, Прометея, великі пристрасті? Картаючу сатиру, прокляття тріумфуючій долі? – За всім тим даремне шукатимемо в нашім краснім письменстві!" [6, 48], – скрушно зазначає критик. Ця ментальна схильність українства до тужливости, до відступу виявилася в тому, що з такого героїчного твору, як "Слово о полку Ігоревім" ми "Піднесли найменш драматичний момент – "Плач Ярославни" [6, 52]. 'Тому, – твердить Д.Донцов, – наші опришківські легенди не натхнули нікого на щось подібне, як "Розбійники" Шиллера ... Тому оминали з острахом наші поети одну з найбільш блискучих постатей нашої історії – Мазепу, з якого можна було б зробити українського Макбета, Цезара Борджію й Казанову нараз ..." [6, 50).

Отже, Д.Донцов тут чітко протиставляє оксидентальний, героїчний, "ґотичний", вживаючи терміну О.Шпенґлера, духовний світ, що характеризується ідеями ірраціонального пориву, сили волі, вічного бунтарства, невгаваючого динамізму, духовному світові українства, "виробленим віками рабства і занепадом всякої активности нації" [6, 66]. Він закликає звернутися до власних героїчних художніх традицій, що є переважно у середньовічному минулому або в небагатьох геніїв сучасности: до "енергійної мови І.Вишенського", до дум XVII ст., до "Слова" та їх духовних нащадків – Шевченка, Лесі Українки, Стефаника, Черемшини [6, 66-67]. Це було чітке завершення світоглядної еволюції Д.Донцова від матеріялізму поч. XX ст. (до 1910 р.) до ірраціоналізму -волюнтаризму, крізь призму якого він інтерпретував світ вже досить послідовно від 1913 р. Він вважав, що Перша світова війна цілковито поклала край епосі гуманізму та лібералізму, прогресизму та раціоналізму, і тому покладатися на ці зужиті принципи – це значить прирікати себе на наївне мрійництво, на катастрофічний занепад [6,67].

Зрозуміло, оцінки Д.Донцовим письменників є дещо однобічними, занадто категоричними. Однак не можна заперечити їхньої концептуальної правильности. У своїй творчості він не прагнув бути науковцем-фактографом (загалом мав великий скепсис до філософії та культурної практики позитивізму), був есеїстом та ідеологом і тому прагнув створити лише яскраві візії, пробудити оптимістичні настрої, сформулювати переможні ідеї.

Якщо у статті "Криза нашої літератури" Д.Донцов наважився тільки поставити І.Франка у загальний контекст негативних тенденцій в українській культурі, то у трактаті "Націоналізм" (1926), який став етапним твором, що сформував світогляд цілого покоління в Західній Україні та на еміграції, він відважився на цілковите заперечення підставових ідей І. Франка (як потім сам уточнив – раннього І.Франка). Це заперечення було йому потрібне для того, щоб кардинальніше усунути вартощі та ідеали минулої епохи – соціялізму та лібералізму, у світоглядному плані – матеріялізму та раціоналізму. Треба було вирвати українців із лещат прагматичної та агероїчної епохи Ratio. Попереду була Друга світова війна і доконечна потреба вибороти собі самостійну державу, а до цього не можна було йти із плачем, упованнями на науково-технічний прогрес та добру волю ворогів.

Уже в першому абзаці своєї книги Д.Донцов ставить тезу: "Які емоції збуджують у нас імена кирилометодіївців, Драгоманова, Франка і провідників новітнього народництва та соціялізму? – Певно не ті, з якими лучаться в нас імена Данте, Макіявеллі або Мадзіні. Це постаті різних шкіл, різних стилів і яких же ж інших світоглядів!" [8, 17]. Тобто, І.Франко стає у цій книзі символом епохи лібералізму та раціоналізму. Д. Донцов пише: "Всевладність людського розуму для цього – найвищий закон. Інтелект є для нього та зброя, якою кожна гуртова одиниця (отже й нація) має боротися за бажаний для неї лад, головна підойма реформ" [8, 29]. Він цитує із І.Франка: "А ще скажіте, як сей лад перевернути хочем ми? – Не зброєю, не силою – огню, заліза і війни, – а правдою і працею – й наукою" [8, 30]. Іронізує із його думок, що високі ідеали великих завоювань, боротьби, слави – це лише "фантоми", "не варті мук і крови, і страждань" [8, 56]. Іронізує з такого Франкового наївного афоризму: "... нам хліборобам що з мечем почати?" ... "Патріотичний меч перекувати на плуг, обліг будуччини орати, – на серп, щоб жито жать, життя основи – на вила, чистить стайню Авгійову" [8, 172-173]. Із сарказмом говорить Д. Донцов про частий плач і сльози у І.Франка [8,174].

У словах І.Франка "Я не люблю тебе, ненавиджу, Беркуте! За те, що в груди ти ховаєш серце люте, за те, що кров ти п'єш, на низьких і слабих з погордою глядиш, хоч сам живеш із них, за те, що так тебе боїться слаба твар, ненавиджу тебе за теє, що ти цар!" Д.Донцов вбачає вираз плебейського анархізму, що не сприймає ідей величі, сили, героїки [8, 197]. Він дорікає Франковому ліричному героєві за постійні сумніви, за відсутність великої, пристрасної віри, за постійні розчарування, що є закономірністю для того, хто проголосив колись і все поставив на "розум владний без віри основ" [8, 210].

Д. Донцов говорить як про пораженство, як про вияв одвічних українських ментальних розслаблювальних і безвольних комплексів про такі провідні мотиви у ліриці І.Франка, як захоплення м'якістю і ніжністю життя, толерантністю й лагідністю, всепрощенством [8, 189]. І так узагальнює наслідки такого світогляду: "Замість боротьби – виховання, замість догматизму віри – розслаблюючий критицизм, замість моралі сильних – етика лагідних, замість твердости – м'якість, замість нації – людськість, замість накинення своєї правди – толеранція до ворожої..." [8, 190]. Характерно, що при цьому він називає тодішню соціялістично-народницьку Галичину останньої чверті ХІХ ст. "провансальською", тобто відстало-загумінковою, партикулярно-безнаціональною, безвольно-занепадаючою, а тому відступаючою. Це світ вічної вторинности, за Д. Донцовим, вічного запобігання, це "плебейсько-простацька філософія вихолощеного, загалюканого, виколіненого, опльованого і, не свідомого того, кокетуючого своєю імпотенцією і прекраснодушієм українофільства, яке не шанує ... сильного інстинкту життя, але ще й звеличує ідеал волевої кастрації" [8, 190]. Власне, це та Галичина, як "Ботокудія", населена "рутенцями" (галицький варіянт малоросів), з якою боровся і сам І.Франко, але деякими ментально-ідейними вадами водночас і "заразився" від неї ж. Бо тільки зрісши серед приземленого світогляду примітивних свинопасів і наймитів міг "Франко протиставляти мечеві "вила" і "стайню" [8, 202].

З іншого боку, Д. Донцов двічі наводить критичні вислови І. Франка про М. Драгоманова, акцентуючи, що "раціоналістичний" табір сам усвідомив свою кризовість. Він нагадує, що І.Франко зневажливо називав М. Драгоманова "gente Ruthenus natione Russus" (родом русин – національністю росіянин) у статті "Одвертий лист до галицької руської молодежі" (1905), визначаючи його ненаціональний світогляд [8, 24]; наводить Франкові слова зі статті "Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова" (1906), що передають характеристику цілого покоління української драгоманівщини: "їх ідеологія була "наївним міркуванням мужика, що не бачив світа і не потребував піднестися думками до зрозуміння вищої суспільної організації, понад світ громади або повіту" (8, 186]. Таким чином, Д. Донцов високо оцінював Франкову здібність до переоцінювання цінностей, до самоаналізу й ламання заскорузлих ідейних стереотипів.

Отже, у трактаті "Націоналізм" Д. Донцов завершив розпочату ще в книзі "Підстави нашої політики" (1921) критику ідеологій соціялізму та лібералізму, базованих на філософських засадах матеріялізму та раціоналізму, водночас переносячи український національний рух на світоглядні основи ірраціоналізму-волюнтаризму, формуючи ідеологію націоналізму та консерватизму. Повалення культу І. Франка в нашій суспільній думці, власне раннього, "драгоманівсько-соціялістичного" І.Франка, він уважав за одне з центральних завдань своєї роботи.

Ніби відчуваючи потребу ширше обґрунтувати свою позицію, у тому ж 1926 р., Д.Донцов друкує в ЛНВ ще одну статтю під промовистою назвою "Трагедія Франка". Стаття написана з великим пієтетом і симпатією до І.Франка як спроба розібратися у складних лабіринтах його життєвих шукань, ідеалів, душевних мук. Центральною проблемою статті є теза про роздвоєність І.Франка, його трагічне протистояння вибраній системі цінностей та світоглядних постулатів, протистояння неправильно сформованій суспільности. Зауважимо, що Д. Донцов був одним з перших, хто помітив і проаналізував цей внутрішній конфлікт І.Франка. У письменникові постійно боролися між собою дві визначальні субстанції: Розум та Інтуїція. Відмовившись у молоді роки від романтичного світовідчуття та героїчних традицій в літературі, куди спрямовувала його глибинна сутність його натури, таланту, І. Франко сприйняв як Обов'язок, як Вимушену Доктрину практичну ідеологію та естетику соціялізму й позитивізму, з їхнім культом Матерії, Факту, Прогресу, Науки. І цьому Богові нової епохи, цьому Ratio він віддався з усією силою пристрасти неофіта, з тою великою Емоцією, яка двигтіла в його глибині. Д. Донцов резюмує: "... був він цілий час "з собою самим у борні", і якраз у сім була найбільша трагедія його душі, яка, мабуть, і звела його в могилу" [10, 125].

Вийшовши із соціяльної гущі одного з найпригніченіших народів Европи, повіривши, що тепер ідеї Прогресу відкриють перед ним неймовірну широчінь розвитку та самоствердження, він почав громити усі традиційні вартощі "старого світу": "Церква, держава, авторитет, – пише Д. Донцов, – навіть релігія, закон сильнішого, права організаторів суспільности – все відкинув він у патосі неґатора через те, що не одна з тих сил використовувалася "щасливішими" для панування над слабшими. А за зброю йому стали – скрайний раціоналізм і, власне, гуманітаризм. Перший мав здерти містичну авреолю зі "старих цінностей", другий – знищити сей "світ насильства і зла" [10, 127].

Проте, на думку Д. Донцова, запекла боротьба із принципами консерватизму та націоналізму, з духом традиціоналізму, чим так захопився І. Франко, закономірно привела його та цілу генерацію його послідовників до поразки, до катастрофи. Тому, що це вічні принципи. Такі основоположні ідеї, як Віра, Містика, Законність, Дисципліна, Відповідальність, Велич, Героїка, Сила, Шляхетність, Воля, Характер – є неуникненними. Вони стояли біля витоків европейської цивілізації та культури й стоятимуть доти, доки вона буде ще прагнути розростання і самоствердження. І тому І.Франко, а разом з ним і все українське ліберально-соціялістичне покоління, опинилися перед "порожнім місцем" [10, 127]. Піддавши все критицизмові Ratio, поставивши під сумнів всі постулати Традиції, вони в принципі відмовилися від Віри, втратили свою Правду. І далі Д. Донцов завершує таким чудовим інтелектуальним "акордом". "Його [Франкова] величезна робота (він ішов майже сам) так вичерпала його душевні сили, так знищила його тіло, стільки натерла мозолів на душі, стільки роз'ятрила забутих ран у серці, – що йому не стало снаги на порожнє місце поставити свого Бога, як се зробило християнство у перших віках або протестантство за Лютера. Він не хотів признати старої мудрости: що в сім світі той згине, хто не засвоїть собі його суворої моралі боротьби; він забув, що на те лише осудив непомильність розуму римський первосвященик, аби проголосити догмат власної непомильности; що революційна Франція на місце релігії Церкви встановила "релігію розуму". Він не хотів знати, що вольтерівським сарказмом і людяністю можна звалити старі правди, та не поставити натомість нові; що для того потрібні не "розум без віри основ", лише новий фанатизм, а замість гуманности – любов, що стоїть понад милосердям. Його гуманність привела його до звеличення всього тілесного, дочасного, "атома момента". Нищучи насильство – він прокляв і силу; нищучи віру в чужі цінності, – знищив він усяку віру, приймаючи лиш те, що "ми логікою розсудили", сміючись з "фантазій" і "оман" чужих панів, бо вони вимагають жертв від нас, – він скінчив війною проти всяких відірваних ідей, до яких ідеться через сльози і терпіння міліонів" [10, 127].

Однак, при такій критичній оцінці здобутків І. Франка, Д. Донцов визнавав, що пророблена ним робота була потрібною, вона змінила національну ідеологію, мобілізувала суспільство, бо привчила українських людей бути активними, звільнила їх від багатьох фальшивих авториетів, дала впевненість, вивела на історичний кін ширші верстви. Д. Донцов часто апелював до знаменитої й гіркої Франкової фрази: "не люблю Русі" з передмови до польськомовного видання його творів "Дещо про самого себе" (1898). У статті "Згода в сімействі" (ЛНВ, 1937; інша назва: "Philosophia Militans" у кн. "Клич доби". – Лондон, 1968) він вважає момент написання її переломним у світоглядній еволюції І. Франка [9, 51]. Загалом ця стаття звучить як гимн Франкові-бунтареві, ненависникові всілякої заскорузлости, гнилизни духовної і моральної [9, 51]. Стаття написана після недавнього тоді посмертного ювілею письменника і полемічно спрямована проти інтерпретацій І. Франка М. Рудницьким і В. Сімовичем. Д. Донцов твердив, що завершилася ця світоглядна еволюція поемою "Мойсей", де є, на відміну від ранніх ліберально-соціялістичних ідеалів, і героїка, і волюнтаризм, і культ войовництва, і проповідь нетерпимости до всілякого зла і пораженства. У написаній у цей же час студії "Де шукати наших історичних традицій?" (1938) (інша назва: "Дух наших історичних традицій") він пояснює, що лише "ґеніяльним відчуттям" Франко "збагнув безглуздя і фальш" своєї прогресистсько-позитивістської доби [2, 17]. І як про яскравий приклад здібности відректися від своїх учорашніх переконань, коли вони виявилися помилковими, і друзів, коли вони виявилися занадто одновимірними, він говорить про Франкове уїдливе висміювання наївного й довірливого гуманізму Михайла Павлика – свого довголітнього побратима й соратника у соціялістичному русі [2, 50].

У трактаті "Дух нашої давнини" (1944), який є етапним кроком у світоглядній еволюції самого Д. Донцова, що фіксує завершення його філософського синтезу націоналізму і консерватизму, якраз повторюється та сума оцінок і їхня концепція, яку ми вже описали. До другого видання книги автор здійснив низку вставок, у яких пом'якшив критику і наголосив на активному переосмисленні Франком самого себе і своєї епохи. Д. Донцов тут твердить, сам захоплюючись духом і етикою Середньовіччя, що І. Франко не збагнув їхньої пристрасности, високого аскетизму [3, 70]. Він виділяє відомий вірш "На ріці вавілонській – і я там сидів..." із збірки "Semper tiro" (1906), де є суворі слова, що засуджують ментальну українську рабськість, виплекану віками: "І хоч душу манить часом волі приваб, але кров моя – раб! Але мозок мій – раб!" [З, 56]. Це засвідчує, що у пізній період творчости І. Франко зрозумів глибинні вади національної культури та ідеології своєї епохи і прагнув створити нову настроєвість. Д. Донцов висловив цікаву узагальнюючу думку про те, що І. Франко був яскравим виразником динарського расового типу в нашій культурі [3, 229]. Тобто людиною, психологічно схильною до важкої і наполегливої праці, прив'язаною до землі й обов'язку перед нею, впертою, водночас дуже емоційною, вибуховою, з раптовими "приступами" спокою, розчулення.

Уже після війни, у 1953 р., у книзі "Туга за героїчним" (Лондон) Д. Донцов вміщує два есе: "Душевна драма І. Франка і його сучасників" і "Мойсей І. Франка". Ці студії не тільки розвивали проникливі спостереження минулих років, а й стали визначними осягами в темі трактування світоглядної еволюції І. Франка. В есе "Душевна драма І. Франка і його сучасників" Д. Донцов виділяє такі пласти ідейно-психологічної проблематики. Перше, що "є, властиво, не один І. Франко. Їх є два" [4,67]. Це було твердження, що письменник постійно перебував у конфлікті з самим собою: "Був це конфлікт між своєю національною Правдою в душі і накинутою чужою, між націоналізмом та інтернаціоналізмом... між настроями мирної хліборобської душі і добою, що жадала появи людини не плуга, а меча. Нарешті між вірою і раціоналізмом" [4, 68]. І. Франко, пояснює Д. Донцов, потрапив у дещо парадоксальну ситуацію: після 1848 р. серед революційно-визвольних рухів народів Европи задомінувала соціялістична ідеологія, яка розчиняла національно-традиціоналістські засади життя. Протиставитися цьому могли лише випробувані нації і цілісні національно особистості: І. Франко ж "не був такою цілісною натурою, як Шевченко або Леся Українка" [4, 68]. Тому й потрапив у ситуацію роздвоєння, що знаходило часто відображення у його творчості. "Це взагалі була, – резюмує Д.Донцов, – трагедія покоління другої половини 19 віку – віку порожніх ідолів, розуму без віри і культу матерії" [4, 68]. Важливим є, що І.Франко в пізніші свої роки розвінчав цих ідолів, став на правильну дорогу, вирвався із спокусливих тенет світоглядного матеріялізму.

Друге те, що І.Франко занадто щиро прийняв культ маси, "мужика", трудящої, простої людини. Це теж була одна із спокус-пасток соціялізму. У ранні роки він не збагнув ролі героя, "провідника" в Історії: "Бо не герої ми і не богатирі!" ("Каменярі") [4, 70]. Д. Донцов наголошує, що "ніхто так не підкреслював своєї селянськости, так не пишався нею, як Франко": "Я є мужик: пролог, не епілог" [4, 69]. Все це привело його до антигероїчної ідеології, бо селянство сприймає світ, угинаючись, пасивно, не перетворює його.

Третє: І. Франко в дусі соціялістичного пацифізму протиставляв мирну, хліборобську, буденну працю лицарству та ідеї військової боротьби. Натомість насувалася грізна доба – Перша світова війна, національні революції майже в усій Европі, наступ тоталітаризму – що могли дати для витривалости в цьому всьому наші "мирні хлібороби"? Во ім'я прогресу українці XIX віку відмовилися від героїки, національної Традиції, віри. І тут Д. Донцов знову протиставляє Франкові Шевченка з його геніяльною формулою світоглядного консерватизму: "Молітесь Богові одному, а більш нікому на землі" [4, 77], – це застереження проти ідолів раціоналізму.

Четверте: І. Франко багато перейняв із російської соціялістичної культури та ідеології, що закаламутило проблематику та поетику його творів [4, 79], не зумів до кінця опертися їх розкладовим впливам, хоч потім, прозрівши багато сказав щодо відвічного деспотизму та імперіялізму Росії [4, 78].

П'яте: коли прийшла пора сумнівів, усвідомлення своїх життєвих помилок, то це й обернулося для І. Франка великою душевною драмою: "Отруйне зілля соціялізму, його смішні омани не дають йому спати. В такі ночі привиджується йому Драгоманов, його злий дух, який зачаївся на нього, переслідує його" [4, 81]. Подолання цього "злого духу", випручування з його чіпких лап раціонального прагматизму – це апогей Франкової душевної драми. Д. Донцов вважає, що пізній І. Франко, відкинувши М. Драгоманова (численні антисоціzлістичні статті 900-х рр.), знов повернувся до Шевченка [4, 83], до культу героїки, духу національного волюнтаризму, що lвигтять у "Мойсеї" [4, 83].

Він виділив три твори, які демонструють внутрішню боротьбу І. Франка, – "Поєдинок", "Зимова Казка" і "Похорон". І все-таки поет вийшов на рівну дорогу оптимістичного та ідеалістичного світогляду: "Хто бачив його рік перед першою війною, знищеного і спотвореного на тілі, але з горіючим, нічим не зламаним духом..., той зрозуміє, що якраз на своїм власнім досвіді, мабуть, переконався Франко, яку величезну ролю грає в Божім світі невидимий дух" [4, 87].

Д. Донцов вважає постать Мойсея у Франка "блідою" [4, 89], бо в його сумнівах автор передав скептицизм і маловірство своє і свого покоління. І дає такий афоризм: "Щоб віддатися цілком битві життя, треба мати віру: або в Бога, щоб стояти за добро, або – в чорта, щоб битись за зло" [4,88]. А такої віри І.Франко не мав. І в цьому була його велика трагедія. Тому й розумів, що він і такі, як він, не зможуть увійти до "обіцяної країни" свободи і справедливости, що увійде до неї лише "парубоцтво Єгошуї", тобто нова генерація національних борців – фанатиків і героїв, ірраціональних та вольових людей [4, 89]. І підсумовує Д. Донцов: "Душевна драма Франка – це була трагедія кількох поколінь, напоєних отруєю доктрин 19 в. ... Трагедія людей, які вірили в число, в кількість, а яким доба довела, що все залежить від якости ... Що про долю їх рішають не розум і поступ, а дух і віра" [4, 89-90].

В есе "Мойсей І. Франка" Д. Донцов виходить з того, що цей твір "носить національно-український характер і автобіографічний" [7, 93]. Він підносить такі ідейні ознаки поеми, як культ аристократичного, героїчного світогляду, зневага до меркантильної та плебейської маси, антиматеріялізм, вимога віри і плекання національної вольовитости, свободи. І ось така сентенція: "Нація, що прагне волі, мусить не зневірюватись, бути певною в тім, що її провадить Бог до її мети. Мусить шукати найвищого блаженства не в матеріяльнім добробуті, не в тихомир'ї, не сміє бути рабинею скарбів землі. Нація, що прагне волі, мусить у вічному зусиллі спішити до незримої цілі, любити недосяжне, вірити в невідоме, бажати осягнути фантастичне..." [7, 102]. Ці слова відображали настрій прикінцевих строф Франкової поеми, її заповіт.

Цікаво, яке зауваження робить Д. Донцов щодо стилю твору: "... не зовсім відповідний до теми розмір поеми та її ритм, що є скоріше ритмом балачки, казки, а не, більш тут відповідним, ритмом апокаліптичного, вогнистого слова "Одкровенія" або старозавітних пророків" [7, 109]. І, очевидно, мав рацію: часом Франкові бракувало смаку. Хоча загалом він захоплюється настроєм поеми: "Скільки пристрасної любови до величного, до героїки! Скільки віри в надію свою! Скільки певности, що з низин упадку вирветься вона на недосяжну височину!" [7, 110].

У пізніших статтях Д. Донцов часто спорадично звертався до постаті І.Франка та його ідей, повторюючи вже описані тези. Наприклад, у книзі "За яку революцію?" (1957) він наголошував на ірраціоналістичному аспекті Франкового мислення: "... ця, хоч і не свідома того, глибоко віруюча людина" [5, 70], наводячи для ілюстрації рядки із IX вірша із циклу "Із книги Кааф" "Якби ти знав, як много важить слово ..." (зб. "Sempe tiro"). А у статті "Гріх проти Духа" (Альманах "Гомону України", 1966) згадує, як вельми пророчу, ідею І. Франка, висловлену у поемі "Мойсей", що створення і піднесення української держави має означати глобальні зміни для усієї Европи, оскільки саме Україна є "авангардом в боротьбі з силами антихриста" [1, 56], зміцнення середньоевропейського простору на чолі з Україною, на думку Д. Донцова, матиме колосальне, всесвітнє геополітичне і цивілізаційне значення. Під поняттям "антихрист" він розумів матеріялізм в усіх його виявах, найагресивнішим з яких була ідеологія і політика тодішнього СРСР.

Треба зазначити, що ці концепції Д. Донцова рішуче вплинули на культурологічну та естетичну думку письменників та теоретиків вісниківського середовища, лягли в основу філософії українського націоналізму та консерватизму. Подібні оцінки І.Франка ми зустрічаємо утворах Є.Маланюка, Р.Єндика, Ю.Липи, О.Ольжича, Р.Бжеського та ін. Промовисто звучить вже сама назва однієї зі студій Євгена Маланюка: "У пазурах раціоналізму" ("Студентський вісник", Прага, 1927).

Також слід мати на увазі, що Д. Донцов часто оперував іменами відомих письменників і діячів культури як повними символами, що характеризували для його сучасників певні течії суспільної думки, історичні періоди, умонастрої. Тому його оцінки є загальними, такими, що апелюють до якихось глобальних уявлень про ідеї та культуру. Відповідно, їх треба так і сприймати: як осмислення духовно-політичних тенденцій розвитку нації, її цілих пластів і періодів.



1. Донців Д. "Гріх проти Духа" // Альманах "Гомону України". – Торонто, 1966.
2. Донцов Д. Дух наших історичних традицій // Донців Д. Хрестом і мечем. – Торонто, 1967.
3. Донцов Д. Дух нашої давнини. Репринтне видання. – Дрогобич: Відродження, 1991.
4. Донців Д. Душевна драма І. Франка і його сучасників // Донців Д. Туга за героїчним. – Лондон: Видання СУМ, 1953.
5. Донцов Д. За яку революцію? Репринтне видання. – Львів, 1990.
6. Донців Д. Криза нашої літератури // Донців Д. Дві літератури нашої доби. Репринтне видання. -Львів: Просвіта, 1991.
7. Донців Д. "Мойсей" І. Франка // Донців Д. Туга за героїчним. – Лондон: Видання СУМ, 1953.
8. Донців Д. Націоналізм. – Лондон, 1966.
9. Донців Д. Philosophia Militans // Донців Д. Клич доби. Репринтне видання. – Львів: Державність, 1994.
10. Донців Д. Трагедія Франка //Літературно-науковий вісник. – 1926. – кн. VI.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4