Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Українське буття крізь призму Дмитра Донцова

Цьогоріч, у серпні, виповнилося 125 років від дня народження Дмитра Донцова (1883-1973) – визначного українського публіциста, ідеолога націоналізму, літературного критика й есеїста, редактора й політичного діяча. Та насамперед, як відзначили гості “Живої води” з Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова, Олег Баган і Петро Іванишин, оригінального і надзвичайно цікавого мислителя. Отже, про феномен неординарної постаті в українській історії і культурі і її вплив на сучасність ми розмовляємо з дрогобицькими науковцями, які рік тому організували творчу структуру, щоб плекати ідеї традиціоналізму і націоналізму в сучасності, виходячи з принципів та морального заповіту Дмитра Донцова.


Насамперед спробуймо з’ясувати, в чому полягає символічність, знаковість імені Дмитра Донцова?

Олег Баган : Це була людина, яка лише гострим пером, без концентрації у своїх руках важелів влади, політичної структури, коштів, зуміла кардинально змінити розвиток політичної ситуації в Україні, сформувати, по суті, цілу генерацію нових патріотів-діячів і, головне, міцно вкорінити в українську національну свідомість і філософію принципи християнського ідеалізму, світоглядного ірраціоналізму та традиціоналізму. Тому вплив тіні Д.Донцова, хоч з нею так масштабно вчора і сьогодні борються в Україні, залишається таким потужним і доленосним.

Наведу кілька історичних прикладів. Саме Д.Донцов був до 1914 р. в тій невеличкій когорті наддніпрянських діячів (В.Липинський, Д.Дорошенко, С.Шемет та ін.), які зрозуміли безперспективність соціалізму, на який тоді “хворіла” вся інтелігенція України, звернулися до ідеї самобутності української традиції, почали пропагувати самостійність серед моря автономістів і анархістів. У книзі “Модерне москвофільство” (1913) Д.Донцов вказав на Російську імперію і тиск російської культури як на найбільшу, фатальну загрозу і проблему для українського руху. Протягом 1914-18 рр. ніхто, як Д.Донцов, не зробив стільки в іноземній пресі, пропагуючи потребу самостійної української держави у світі. У ході Національної Революції 1917-20 рр. він виявився найпослідовнішим, найрадикальнішим і найпроникливішим публіцистом, який аналізував всі помилки соціалістично-ліберальницької української влади (Центральна Рада, Директорія) і пропонував конкретні шляхи виходу з кризи. У 1920-30-і роки Д.Донцов вже був наставником для нового покоління націоналістів, яке сформувалося під впливом його “гарячих” ідей (журнальна публіцистика і книги “Підстави нашої політики” (1921) та “Націоналізм” (1926), він редагував авторитетний журнал “Літературно-науковий вісник” (від 1933 р. – “Вісник”) протягом 1922-39 рр., видав близько 20 книжок за цей період і, найважливіше, зумів створити ідейні, стильові, моральні кліше, за якими діяли інші. Це вже був той випадок, коли інерція в багато разів перебільшила первинне ядро свого відруху, коли, наче велика снігова куля, що постійно набирає обертів і розмірів, розросталася активістська ментальність нового українства. Іншими словами, творчість та ідейність Д.Донцова була в серцевині того руху, з якого з’явився історичний вихор ОУН і УПА.


Що вдалося і чого не вдалося зробити Центру за перший рік свого існування? Що плануєте?

Петро Іванишин : Науково-ідеологічному центру імені Дмитра Донцова уже рік. Але, мабуть, і трохи більше. Оскільки уже до 30 серпня 2007 р. (дати створення) діяла ініціативна група на чолі з Олегом Баганом та Вашим покірним слугою, яка мала чітку візію цього культурно-політичного осередку. Свідченням цьому стала успішна акція – проведення презентації львівського Центру досліджень визвольного руху у липні 2007р.

Нашою метою було розгорнути інтерпретацію сучасних та історичних подій, ідей, ідеологій з позицій світоглядного націоналізму і традиціоналізму, популяризувати і вивчати спадщину і Д.Донцова, як найяскравішого представника української націоцентричної філософії, та інших класиків право-націоналістичної думки в Україні.

Згодом Центр лише продовжив свою активну роботу у кількох напрямках. Насамперед у політичному та світоглядному (ідеологічному). Було ініційовано та здійснено низку круглих столів та написано чимало аналітичних статей, що стосувалися поточної політичної ситуації в країні. За цей рік за безпосередньої участі членів чи з ініціативи Центру було проведено чимало всеукраїнських та міжнародних наукових конференцій і презентацій, більшість із них – за активної підтримки наших друзів із Києво-Могилянської академії та Львівського національного університету: 1 вересня 2007 р. – конференція “Нагуєвицькі читання – 2007” (уже вийшов збірник матеріалів), 30 листопада 2007 р. – конференція “Український націоналістичний рух 1920-50-х рр. на Прикарпатті в загальноукраїнському контексті” (збірник матеріалів під назвою “Український націоналізм: історія та ідеї” уже підготовлено до друку), 3 грудня 2007р. – презентація книжки “Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних”, 1-2 лютого 2008 р. – конференція “Читання з україноюдаїки ­– 2008”, присвячена пам’яті Мартена Феллера, 21-22 березня 2008р. – конференція “Традиція вісниківства в українській літературі ХХ ст. і національно-екзистенціальна методологія”, присвячена пам’яті знаного вченого й ідеолога Василя Іванишина, 30 березня 2008 р. – конференція “ОУН: минуле й майбуття” (Київ), 6 вересня 2008 р. – конференція “Нагуєвицькі читання – 2008”, 26-27 вересня 2008р. – конференція “Другі Донцовські читання. Історія і сучасність української національної ідеї” (Мелітополь) та ін. Усього – шість конференцій, чотири круглі столи, дві презентації. Окремо варто сказати про монографії 2008 року діячів Центру: О.Багана “Ідея і чин Ярослава Стецька”, резонансну презентацію якої було здійснено у Києві, а в Дрогобичі поки що ні влада, ні наукові кола не спромоглися на щось подібне, та мою книжку “Національний спосіб розуміння у поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко” (Київ, “Академвидав”). Для державного замовлення ми підготували монографію Д.Донцова “Незримі скрижалі Кобзаря”, яка невдовзі вийде в світ у Києві.

За активної участі Центру було створено у листопаді 2007 р. на регіональному рівні Об’єднання право-націоналістичних сил Дрогобиччини, яке очолив Олег Баган. Важко полічити скільки за цей рік було здійснено усних виступів перед громадою, а також у пресі та на радіо на запрошення дрогобицької міської та районної влади, керівництва педуніверситету, громадських чи політичних організацій, журналістів тощо. Темами цих виступів стали й політична ситуація, зокрема вибори, й історія та теорія українського націоналізму, і творчість Івана Франка, і релігійні питання, і потворне явище постмодернізму, і культурологічна проблематика, і геополітичні виміри, і національна безпека, і Голодомор, і багато іншого. Майже все задумане вдалося здійснити, здійснення іншого – справа часу, підтримки друзів та однодумців і наявності систематичного фінансування. А націотворчих ідей та донцовського завзяття у вирішенні насущних проблем нам поки що, Богу дякувати, не бракує.


Зараз ми, фактично ціла европейська цивілізація, переживаємо черговий стрімкий виток до нової модернізації (вибачте з тавтологію), до тотальної лібералізації усіх сфер нашого життя. У чому ж виявляється актуальність світоглядного консерватизму Д.Донцова і якою є традиція правих ідей загалом в Україні?

Олег Баган : Справді, на перший погляд, орієнтація на праві ідеї, філософський консерватизм-націоналізм в час, коли наша країна прямує до всуціль лібералізованої-модернізованої Европи, виглядає певним анахронізмом. Але так здається тільки на перший погляд. Якраз навпаки: збереження і плекання традиціоналістського світогляду дуже потрібне українському, як і кожному іншому, суспільству. Адже ліберальна модернізація означає затирання національних унікальностей і духовних традицій, цинічну секуляризацію суспільства, його меркантилізацію і панування ринкового споживацтва. Усе це – серйозні загрози для европейської цивілізації, які, однак, ще не всі усвідомлюють. Ви подивіться на ідеологію ЕС хоча б на відомому телеканалі “Ewronews” – це суцільна, вихолощена морально, національно і сакрально, пропаганда тільки торгово-економічного розвитку. Усе в ній підпорядковано ідеалам ситості і комфорту.

Світ, який так уперто прагнуть уніфікувати-космополітизувати, рано чи пізно вибухне проти цього. Тому в майбутньому кращі можливості і живе натхнення отримають ті народи, які зберегли у своїй життєвій філософії і ментальності більше духовних “зарядів”, романтико-патріархальних світоуявлень, національну пристрасть. Бездушна структура технізованої цивілізації, при всій її раціональності, не може стати живим натхненням, не дасть поштовху до вітального пориву. Ми це бачимо хоч би на прикладі того, як західні великі народи, що колись мали колосальну експансивну силу і високу культуру, перетворюються на історичних безвольних споживачів, їхнє мистецтво і культура – це майже суцільна вульгарщина комерційної кінопродукції і поп-арту. Тому, як і вся Середня і Східна Европа, Україна мала б шукати свої альтернативні шляхи у моральному і культурному аспектах, а не займатися звичайним мавпуванням усього західного, як це є зараз.

Що ж до традиції консервативної політичної філософії в Україні, то наведу лише один приклад. Сьогодні у нас прийнято захоплюватися тим, як Галичина, Закарпаття і Буковина у міжвоєнну добу відбили усі наступи антиукраїнства й асиміляторства з боку окупаційних влад, відповідно Польщі, Чехословаччини (потім Угорщини) і Румунії, та здійснили велетенський і значущий вклад в загальнонаціональну культуру. Але сучасні, переважно ліберальні історики, встидливо замовчують те, що ці історичні успіхи були досягнуті українцями якраз на ґрунті традиціоналістської ідеології, на основі рухів вольового націоналізму та християнського консерватизму. Церква, праві рухи, ідеалістично вихована інтелігенція тоді ефективно взаємодіяли і творили щось дійсно унікальне, бадьоре, величне у культурному і національному вимірах.

Тож, коли ми звертаємося сьогодні до такої символічної постаті тієї доби, як Д.Донцов, то прагнемо відродити і продовжити саме цю традицію історичних змагань.


Як ви оцінюєте культурну, зокрема, мистецько-літературну ситуацію в країні? Що таке, на вашу думку, український постмодернізм?

Петро Іванишин : На мою думку, лише частину, щоправда, галасливу та настирливу, мистецьких явищ сучасної України варто характеризувати як постмодерну. Інша, що розвивається за іншими, художніми законами може бути представлена іменами хоча б таких письменників, як М.Матіос, І.Павлюк, П.Вольвач, Л.Кононенко, В.Медвідь, Є.Пашковський, В.Слапчук та ін. Український постмодернізм же – типовий наслідок неолібералістичної політизації літератури, малотворчої імітації гірших західних зразків, коли головною метою стає неоцинічне самовираження і демоліберальна деструкція традиційних вартостей. Цікаво, на мою думку, простежити появу української постмодерної антилітератури (Ю.Андрухович, О.Забужко, С.Жадан, Л.Дереш, І.Карпа та ін.) в контексті загальноєвропейського процесу секуляризації і дегуманізації вродовж останніх двох-трьох століть. На це була низка вагомих причин.

Насамперед це причини ідеологічні, світоглядні та власне політичні. Йдеться про виникнення агресивних антинаціональних та антилюдяних імперських ідеологій новітнього (власне, новочасового), типу у ХVІІІ – ХІХ ст., які швидко побороли у Європі класичний (монархічний) консерватизм та вступили у затяжний, досі не завершений ідейний конфлікт із оновленим, значною мірою завдяки філософії та мистецтву Романтизму, націоналізмом різних народів. Маю на увазі численні утопічні, “доктринерські”, за окресленням Івана Франка, ідеології (лібералізм, марксизм, соціалізм, псевдотрадиціоналізм тощо), які хоч би як відрізнялися і взаємопоборювалися між собою, все ж основним спільним культурно-політичним завданням (мають чи мали) знищення або принаймні істотне обмеження ролі національної ідентичності як чогось шкідливого чи вторинного в житті суспільства та індивіда. За дивним збігом обставин, усі ці ідеології нехтують або заперечують націю, національну культуру та національну державу, обіцяючи їхнє швидке зникнення, або суттєво применшують їхнє значення. Ці ж ідеології продукують різні культурні імперіалізми, апелюючи до різноманітних “універсальних”, “глобальних”, “наднаціональних” цінностей (“загальнолюдських”, “інтернаціоналістичних”, “расових”, “класових” тощо), покликаних девальвувати цінності органічні, культурні.

Іншим типом причин стали причини духовно-релігійні. Замість допомогти позбутися елементів фарисейства та цивілізовано унеможливити неадекватне використання авторитету Церкви, інтелектуали і владоможці у Новочасову добу розпочали тотальну секуляризацію, сприяючи позбавленню європейських культур їхнього надважливого й органічного елементу. Не розгортатиму ширше цю думку, але відомо, що людина не може не вірити, тому, якщо вона не вірить у Бога, вона, за мудрим спостереженням Г.К.Честертона, вірить у що завгодно (наприклад, у Леніна, Гітлера, алхімію, прогрес та ін.). Звідси таке сумне засилля аж до сучасності різноманітних псевдохристиянських, псевдоорієнтальних і просто атеїстичних чи сатанинських сект, які усе частіше називають тоталітарними.

Не можна оминути увагою і психологічних причин. Ідеться, наприклад, про знищення європейцями власних національних архетипів, священних символів, що призвело, на думку Карла-Ґустава Юнґа, до психічного спустошення, до пошуку фальшивих шляхів порятунку: “Ми дозволили впасти побудованому нашими батьками дому, а тепер намагаємося залізти у східні палаци, про які наші предки не мали щонайменшого уявлення. (…) …вакуум заповнюється найабсурднішими політичними і соціальними ідеями, відмінною ознакою яких є духовна спустошеність”.

Четвертою групою причин можна назвати онтологічно-гносеологічні. Йдеться про прискорений розвиток у добу Модерну (з ХV ст.) спустошувального калькуляційного, крамарського (“розрахункового”, за М.Гайдеґґером) мислення, яке почалося справді ще в античності. Усе це – кризові прояви загальної тенденції нігілізму (спустошення, буттєпокинутості) – створило надзвичайно сприятливі умови для виникнення різноманітних форм нівеляції людини і нації, перетворення їх у рабів і жертв дегуманізуючих доктрин.

В основному ці причини призвели до можливості переважання у національно-духовній (культурній) сфері різних народів Євроатлантики антикультурних (антидуховних, антилюдяних, антинаціональних тощо) систем цінностей упродовж ХХ ст. Виразно нігілістичні елементи – імперіалізм, атеїзм, матеріалізм, космополітизм, секуляризований гуманізм, антитрадиціоналізм, расизм тощо – призвели до часткового виродження і втоми європейських культур. Це прямо проявилося в естетиці та мистецтві. Не маловажливим став факт тотального повоєнного (після 1945 р.) домінування на Заході однієї з новітніх імперських ідеологій – західної “ліберальної демократії”. Поруч із новаторством (і часто під його виглядом) замість мистецтва утверджується антимистецтво (незрідка в еклектичних формах). Тому антилітература, й частина українського письменства тут є добрим зразком, пропагує низку деструктивних тем, ідеї, образів, витворює суперечливу космополітичну образну дійсність тощо. Тут маємо і змішування незмішуваного (мистецьких і позамистецьких елементів, наприклад, російського мату і релігійної поезії), бачимо утвердження блатняка, попси, патологічного сексу, німфоманії, антинаціональних цінностей, усього того, що можна, за Євгеном Маланюком, як “свинорилу спрямованість вниз, в порох, у болото”. Мета таких творів виразно політична, неолібералістична, антикультурна, оскільки в них висміюється, пародіюється, деконструюється те духовне, людяне, етичне й естетичне, що не повинно б бути осміяним і підноситься те, що вартує осуду.


А що ви можете сказати у цьому зв’язку про українське літературознавство, ширше – гуманітаристику? Чи вони осмислюють критично це явище?

Петро Іванишин : Мабуть, таки коректним буде зосередитися на літературознавстві, хоча процеси, що відбуваються в його межах стосуються гуманітаристики загалом. Ключова специфіка української наукової культури полягає у світоглядній поділеності її на два основні табори (хоч цих таборів можна виявити і більше). Одні вважають, що нам слід розбудовувати національну культуру, зокрема, наукову, базуючись передусім на українській традиції, виходячи з органічних потреб і завдань нашої нації, утверджуючи власний науковий образ світу (як це робили свого часу Максимович, Драгоманов, Кониський, Потебня, Франко, Єфремов, Смаль-Стоцький, Білецький, Зеров та ін.). Вони переконані, що наука – це елемент культури, а безнаціональної культури не існує. Тому й говоримо про англійську наукову традицію, німецьку, російську, американську, італійську тощо. При цьому вчені, що належать до першої групи, на практиці здійснюють Шевченкове: “І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”, ведучи рівноправний діалог із науковими спільнотами країн світу.

Однак є й інша група. Ці дослідники вважають, що нам слід не трансформувати чужий науковий досвід відповідно до власних наукових традицій, а лише копіювати його. Не критично вивчати чуже, а виключно захоплюватись ним. Вважають, що слід сприймати ідеї іноземних вчених не як певний стимул до осмислення, а як наказ до виконання. Не дивно, що такий багато в чому меншовартісний і не зовсім науковий спосіб пізнавального мислення породив чимало негативних явищ в і так поруйнованій, денаціоналізованій російським комуністичним режимом українській науковій дійсності. Правилом доброго тону чомусь стало принижувати чи навіть паплюжити українських літературних класиків (в радянський час більшовики їх робили “своїми”, а тепер – оголошують неповноцінними чи навіть шкідливими проявами, “десакралізують”, за Л.Костенко), стало модним за американським зразком розв’язувати галасливо-провокативні, але малоконструктивні культурні війни (наприклад, сумно відомі толерантні висловлювання американського професора Г.Грабовича, що Українська академія наук, де, між іншим, у нього достатньо шанувальників, – це суцільний “маразм” або що слід “заборонити” викладання української літератури в школі), поширеним стає наймитування переважно молодих учених у більш заможних західних колег за гранти чи можливість учитися за межами України (в одному з інтерв’ю роздратований пан Грабович кумедно присягнув, що такому як Іванишин він ніколи не дозволить учитися за кордоном; що то значить гарвардська вихованість!), дивним чином заохочується вивчення не найсучаснішого в західній науці, а того, що є малопродуктивним “секонд хендом” (якщо вже прагнете запозичувати, то чому не найновіше?), дивує також те, що окремі західні методології оголошуються “єдиними”, а про інші, наприклад, духовно-історичну школу, неотомізм чи націоцентричний постколоніалізм майже не згадується.

Але найпоказовішим наслідком діяльності цієї іншої групи українських інтелектуалів стала дивна спроба, всупереч усім науковим нормам, запровадження новітньої політичної цензури. Справа в тому, що абсолютна більшість з них оголошує свою відданість запозиченій із Заходу політичній ідеології демолібералізму. Це не було б проблемою (усі люди мають право мати ті чи інші політичні симпатії), якби настанови цієї ідеології не проникали у сферу наукових досліджень, і не формували значною мірою методологічну базу робіт цих учених. А це вже небезпечно: наука тоді перетворюється в рабиню політичної доктрини. До речі, доктрини вельми суперечливої, оскільки у сфері культури ця ідеологія проповідує настанову на космополітизацію, на розмивання і знищення будь-яких проявів національної ідентичності. Ми це вже проходили в радянський час. Тоді була тверда настанова на використання в науці іншої політичної ідеології – марксизму-ленінізму, що денаціоналізувала українську культуру, українських дослідників із проросійських ідейних позицій компартії СРСР. Тоді були “зачаровані на Схід”, тепер – “зачаровані на Захід”, бо це поплатніше. Хочеться запитати: а коли ж ці поважні вчені люди повноцінно звернуть свою увагу на Україну, займуться відновленням та розвитком її культури, зокрема наукової? Сповідування політичної нетерпимості, слушне лише в окремих випадках і, мабуть, випадок наукової діяльності сюди не мав би належати. Таке сповідування закономірним чином породжує агресію, звідси й типово “необільшовицька”, як влучно окреслив це явище професор Іван Денисюк, настанова космополітичних дослідників не на наукову полеміку чи дискусію з опонентом, а на його політичне чи кар’єрне знищення. В спеціальній літературі така настанова отримала назву культурний імперіалізм.


Центр ім. Д.Донцова активно співпрацює з Видавничою фірмою “Відродження”. Розкажіть про цей напрямок вашої діяльности.

Олег Баган : Можна сказати, що ми вийшли з Видавничої фірми “Відродження”, яка є ось уже 18 років самобутнім інтелектуальним “нервом” Дрогобича та й всього бойківського Підгір’я. Нагадаю, що офіційно фірма була зареєстрована 1992 р. покійними вже Василем Іванишиним і Петром Бабиком, але ще від 1989 р. підпільно, через видавничі ресурси Литви, ці дрогобицькі активісти видавали недозволені в УРСР книжки (“Історію України” Д.Дорошенка, послання А.Шептицького, трактат Д.Донцова “Дух нашої давнини” та ін.). Саме навколо “Відродження” не початку 1990-х рр. згуртувалася група людей, які ініціювали десятки націотворчих акцій, стимулювали радикальні кроки в дусі націоналізму, а не лише демократизму, як було прийнято в ті часи. Наклади видань “Відродження” перевершили 1 млн. екземплярів, книжки широко розходилися по всій Україні. У “Відродження” вийшли такі “бестселлери” (видані накладом понад 20000 примірників), як “Українська церква і процес національного відродження” В.Іванишина, “Мова і нація” В.Іванишина і Я.Радевича-Винницького, “Націоналізм і націоналістичний рух” О.Багана, твори письменників-націоналістів (зб. “Лицарі духу”), С.Бандери, П.Штепи та ін. Видавництво підтримало молодих авторів, які сьогодні стали вже відомими в Україні науковцями і публіцистами, – Богдана Червака, Ігоря Набитовича, Петра Іванишина. Можна сказати, що завдяки “Відродженню” Дрогобич міцно утвердився на культурно-інтелектуальній, ідейній карті України.

Тож концепція центру ім. Д.Донцова зріла давно (я висував думку про додаткову структуру при видавництві, здається, ще у 1994 р.), зараз вона набула лише організованості.

Сьогодні видавництво увійшло в нову фазу розвитку. Започатковано нові системні серії – “Cogito: навчальна класика”, “Український модерн”, “Постаті та ідеї”, і ось невдовзі з’явиться перша книжка у серії “Вісниківська бібліотека”, це буде збірка маловідомих творів знаменитого прозаїка-націоналіста Уласа Самчука, який у 1930-і роки співпрацював із журналом “Вісник” Д.Донцова. Кожна з цих серій має свою стратегічну мету. Скажімо, у серії “Cogito: навчальна класика” ми задумали видавати праці вчених, які якісно теоретично увиразнювали українську науку, долали провінційність і просвітянщину, плекали високодуховні тенденції в культурі. Вже вийшли книжки Миколи Зерова, Володимира Домбровського, плануємо видати праці Михайла Рудницького, Юрія Липи, Ольгерда Бочковського. У серії “Український модерн” особливо пишаємося томами “Вибраного” Ірини Вільде та Наталени Королевої. Книжка першої з рекордною швидкістю розійшлася протягом 7-ми місяців накладом 2000 примірників, книжка другої зараз лідирує в одному з всеукраїнських книжкових конкурсів. Усі твори обидвох письменниць ми перевидали в Україні вперше. Світогляд письменниці Наталени Королевої сутнісно консервативний, авторка проповідувала ті чесноти, які ширять в суспільстві релігійність, шляхетність, високий художній смак. До речі, до дрогобицької публікації її творів в науці чомусь було не прийнято говорити про консерватизм, праві ідеї у її спадщині.

У серії “Вісниківська бібліотека” вже підготовлено до друку дві книжки літературних статей та есе Д.Донцова, роман письменника-націоналіста Леоніда Мосендза “Останній пророк”, написаний на євангельську тематику, величеньку збірку портретів визначних діячів-націоналістів минулого, які вийшли у 1930-і рр. у серії “Книгозбірня “Вісника” (тут є твори кількох авторів). Започатковуємо серію “Золота Франкіана”.

Отже, НІЦ ім. Д.Донцова разом з ВФ “Відродження” запрограмували цілі серії видань, які будуть системно орієнтувати українське суспільство на праві, традиціоналістські ідеї, які у своїх коментарях, теоретичних трактуваннях нестимуть дещо інші цінності, відмінні від тих, що панують в нашій культурі з потоком ліберального космополітизму і спекулятивізму, руйнівного антитрадиціоналізму і принципового релятивізму. Одним із пріоритетів для нас залишатиметься завдання популяризувати галицьких самобутніх авторів, оскільки ми переконані, що галицький тип мислення, галицька консервативно-національна моральна інтенціональність, зрештою, галицька прив’язаність до церковности, релігійности насущно потрібні українській культурі і нації в час, коли настає нове глобальне зіткнення з антихристиянськими й антинаціональними викликами сучасності.


Як ви можете охарактеризувати з позицій націоналізму сучасну політичну ситуацію?

Петро Іванишин : Ще на початку 90-х цю ситуацію, а вона в сутні своїй мало змінилася навіть після “помаранчевих” подій, влучно охарактеризувала геніальна Ліна Костенко буквально двома рядками: “Покотили Україну до прірви” і “В мені щодня вбивають Україну”. На жаль, на мою думку, це ж триває і тепер. Коли є велика боротьба за владу, але бракує, на жаль, боротьби за Україну, за українську національну державу. От тому у нас, як писав покійний Петро Скунць, – “держава іржава”. А жаль, бо могла б, якщо б стала Українською Соборною Самостійно Державою, якщо б в основу ідеології державного будівництва було покладено українську національну ідею, якщо б у нас були політики, а не політикани – раби різних олігархічних кланів, – стати справжньою Шевченковою хатою для всіх українців, хатою, в якій “своя й правда, і сила, і воля”. А саме це заповідав Кобзар. До речі, основоположник не лише української літературної мови й нової української літератури, а й українського націоналізму. Думаю, час звершення його політичних та культурних заповітів повинен настати якнайскоріше, якщо тільки не хочемо перетворитися у новітній різновид “варшавського сміття” або “грязі Москви”. Драматичні грузинські події, агресивні й масові антиукраїнські виступи різноманітних п’ятиколонників, передусім проросійських, відсутність ефективних чинників національної безпеки – усе це не може не хвилювати нормально мислячу українську людину. Або збудуємо власну державу для повноцінного національного життя, або знову для нашого народу настануть сутінки бездержавного животіння.


У европейському контексті часто праві ідеології асоціюються з екстремізмом, різного роду тоталітаристськими тенденціями, ксенофобією. Протлумачте, будь ласка, українську специфіку правих політичних течій та ідей.

Олег Баган : Дійсно, великою мірою праві ідеології у післявоєнний період загнані на Заході у своєрідну маргінальну зону відчуження і залякування (часто несправедливого). Це пояснюється тим, що в довоєнний період ліберальні демократії зазнали багато поразок від правих рухів, а ці останні мали потужну тенденцію до тоталітаристських фашизму і нацизму. Тому сьогоднішня Европа панічно боїться будь-яких рухів управо, тому спеціальними органами ці рухи зумисне скеровуються до екстремізму, антисемітизму, різноманітного войовничого неоязичництва чи до молодіжної епатажности у вигляді всіляких “панків”, “скинхедів” та ін. Усе це способи, щоб дискредитувати праві рухи й ідеології. Тобто справжній европейський консерватизм-націоналізм – філософія Берка і Колриджа, Карлайла і Местра, Мадзіні й Лебона, Морра і Барре, Маритена і Мєрежковського – залишаються у практичному забутті. Західний світ гониться лише за одним своїм ідеалом-ідолом – економічним прогресом. Релігійна складова цивілізації, духовний і моральний фактори, принципи високої культури, яка задихається і профанується в морі вульгарної маскультури й примітивної філістерської психології соціуму, не беруться до уваги. Про це з великою тривогою говорив Папа Іван-Павло ІІ, це турбує Бенедикта XVI, але цим не переймаються керівні представники домінуючих країн т.зв. “золотого мільярда”.

Проте кожне суспільство реально може оздоровитися тільки на ґрунті власної національної традиції, пробудження національної гідности і героїки, на ґрунті постійного відчуття сакрального, плекання шляхетних і висококультурних рис своєї творчости і діяльности. Тому сьогодні ми бачимо, на перший погляд, парадоксальний факт: більш гармонійно розвиваються у духовному і моральному планах невеликі країни – такі, як Словенія, Хорватія, Ірландія, Норвегія, Фінляндія, Естонія та ін. Це пояснюється тим, що вони, по-перше, цілком позбавлені комплексу імперіялізму, їхню психологію не отруює ані ненависть-зверхність до інших, ані хворобливе бажання домінувати будь-що; такі країни і народи менше вражені цинічним прагматизмом, який є обов’язковим супутником кожного великого захланного технолого-економічного змагання прогресистських держав. По-друге, це народи, які великого мірою зберегли свій національний, консервативний світогляд.

Щодо українського правого руху, то зазначу таке. Український націоналізм навіть у міжвоєнну добу, коли були спокуси ксенофобії, диктаторства, антисемітизму, залишався визвольним рухом насамперед, рухом за міжнаціональну солідарність і рівність. Цьому є тисячі свідчень, його теоретична спадщина не має засад й ознак тоталітаризму і хоч якогось шовінізму (якщо такі ідейні тенденції й були, наприклад, симпатії до системи італійського фашизму, то вони були подолані). ОУН, перебуваючи в “обіймах” нацистської Німеччини кілька років, не дала себе втягнути в хоч якісь антисемітські акції, хоча інші праві рухи в Европі часто піддавалися таким заохоченням ксенофобів. З цієї проблематики сьогодні бракує неупереджених досліджень. Тут як на приємний виняток вкажу на львівський Центр досліджень визвольного руху, який об’єднав групу молодих істориків і вже дав численну наукову якісну продукцію про історію ОУН і УПА. У цьому напрямку планує працювати й Центр ім. Д.Донцова.


А що ви можете сказати про глобалізаційні виклики, що стоять перед Україною? Як ви оцінюєте глобалізацію взагалі?

Петро Іванишин : Український націоналізм, міцно базований на християнстві, пропонує оцінювати будь-кого (чи будь-що) згідно із методологією Божого Сина. Наприклад, слід дивитися не на слова людини і навіть не на її діяльність, а на результати тієї діяльності – “плоди”. Якщо підійти із цією міркою до актуальних процесів глобалізації, то побачимо, що, як би нас не переконували різні апологети цих начебто “природних” та “неминучих” світового масштабу феноменів у їх потрібності (поширення інформації, загальна автоматизація, економічні зиски, світове утвердження “прав людини” і “демократії” тощо), вони все ж не можуть оцінюватися позитивно, оскільки результати – “плоди” – глобалізаційних процесів таки “погані”. “Поганість” цю можна звести до поняття денаціоналізації як безпосереднього й очевидного результату глобалізації: “подолання націй і націоналізму” та “нівелювання всіх культурних відмінностей” в ім’я стратегічного економічного інтересу плутократичних транснаціональних корпорацій (ТНК) – створення імперського світового ринку під неофіційним контролем провідних світових наддержав (передусім США). Звичайно, окреслену шкідливість ідеології та практики глобалізації ми помітимо, якщо тільки не відмовляємо в цінності основоструктурам національного буття: національній екзистенції, національному світоглядові, національній ідентичності, культурним вартостям та національной державі. Сказане спонукає уважніше придивитися до теорії глобалізму, як до “дерева”, що дає “плоди погані”, а відтак, дозволяє ідентифікувати й ініціаторів глобалізму, які за допомогою різноманітних інтелектуальних комунікативних каналів та ЗМІ “приходять до нас в овечій одежі” постмодерної колоніалістичної риторики. Але захист від новітніх стратегій неоімперіалізму, зокрема, глобалізації, варто шукати не в іншому імперіалізмі, хай навіть дуже “українському”, як це пропонують деякі лжепатріоти з числа теж-націоналістів, а лише в націоналізмі. Фахівці не від сьогодні помітили, що головним опонентом різних імперських доктрини від найдавніших часів був тільки націоналізм.


Розмовляв о. Михайло Бучинський



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4