Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Політична герменевтика Д.Донцова і Є.Маланюка: теоретичні підстави експлікації

Петро Іванишин,
кандидат філологічних наук,
доцент кафедри теорії та історії української літератури ДДПУ

Однією з актуальних проблем постколоніального українського літературознавства стала проблема методологічного оновлення. При цьому процес вказаного оновлення протікає далеко не однозначно, із численними спробами замінити радянський проросійський монізм у науці про літературу монізмом іншого імперського зразка – прозахідним. Одним із симптомів цього небезпечного процесу, на наш погляд, є некритичне, тотальне відкидання передусім ліберальними (зокрема постмодерними) науковцями гносеологічної цінності так званого “ідеологічного” підходу до витлумачення літературних феноменів та закономірностей. При цьому автори окреслених критичних зауваг (парадоксальним чином самі прямо “ідеологічно” заангажовані!) найчастіше під “ідеологічним” мають на увазі підхід саме політичний

Назріла об’єктивна потреба в межах новітнього метадискурсу поставити ще раз теоретичне питання про епістемологічну спроможність політичної інтерпретації як інтердисциплінарної методології. Цей гносеологічний об’єкт у межах пропонованої статті редукується до вивчення теоретичних підстав експлікації політичної герменевтики двох видатних українських мислителів ХХ ст. – Дмитра Донцова та Євгена Маланюка, що конституює основну мету та увиразнює предмет студії. Методологічною основою роботи є національно-екзистенціальна методологія, герменевтика, екзистенціалізм, постколоніалізм та, фрагментарно, постструктуралізм. 

Людина взагалі – істота герменевтична. Вона – “розуміюче буття” (М.Гайдеґґер), бо не може існувати, не інтерпретуючи зовнішній та внутрішній світи. Під герменевтикою у сфері літературознавства розуміємо теорію та практику інтерпретації художньої літератури. Тоді поняття політичної герменевтики (ще “ідеологічної”) можна максимально конкретизувати і визначити як інтердисциплінарну літературознавчу меодологію, котра використовує потенціал такої галузі культури, як політика

Це визначення потребує низки уточнень та експлікацій, найвагоміші з яких ми постараємось навести у цій роботі. 

По-перше, розрізнимо поняття “ідеологічний” та “політичний”. Перше з них безумовно ширше та всеохопніше. Під ним найчастіше розуміють або суспільну свідомість (чи світогляд), або ту чи іншу систему різнопланових ідей (філософських, політичних, релігійних, наукових, естетичних тощо). Політика, таким чином, виявляється однією із сфер (чи галузей) ідеології. Момент можливої тотожності цих понять виступає тоді, коли вживають термін “політична ідеологія” в значенні “система політичних поглядів”. Після цього “ідеологія” та “політика” для ненаукової свідомості стають ідентичними поняттями, що, як бачимо, видається хибним. 

По-друге, є вагомі підстави враховувати більшу чи меншу детермінованість знання і пізнання (навіть такого специфічного, як художньо-літературне) ідеологією як суспільною свідомістю та світоглядом, а отже, і політикою як органічною підсистемою ідеології. Інша річ, що детермінізаційні процеси у сфері філософської, наукової, художньої тощо творчості можуть при цьому усвідомлюватися чи не усвідомлюватися творчою особистістю. 

З цього приводу можна навести чимало обґрунтувань. Зупинимось на декількох найсучасніших. 

Одне з найбільш ґрунтовних досліджень проблеми залежності знання від влади та політики (при цьому часто вживаючи останній термін синонімічно до “ідеології”) знаходимо у французького філософа-постструктураліста Мішеля Фуко, зокрема в його праці “Археологія знання” (1969). Французький мислитель дає доволі суперечливу екзегезу цікавої для нас проблеми, однак ряд його неконтроверсійних висновків можна прийняти. 

Фуко, переводячи проблему ідеологічного впливу із сфери філософсько-методологічної у сферу філософсько-лінгвістичну, тобто розглядаючи науку (та й ідеологію) як “мовну практику”, справедливо зауважує: “Ідеологія не виключена з науковості. Небагато мов залишили стільки місця ідеології, як клінічна мова або мова політичної економії; це не є достатньою причиною, щоб приписати сукупності їхніх висловлювань помилки, суперечності та відсутність об’єктивності” 1 . Інше твердження розвиває цю думку: “Виправляючи себе, усуваючи свої помилки, конкретизуючи свої формулювання, мова не обов’язково пориває стосунки з ідеологією. Роль цієї останньої не зменшується мірою того, як зростає строгість і розсіюється хибність” 2

На більш чіткому методологічному рівні розглядає співвідношення наука/політика та література/політика визначний постколоніальний мислитель сучасності американський культуролог палестинського походження Едвард Саїд. Творчо використовуючи ідеї М.Фуко (зокрема, не відкидаючи фундаментальну роль індивідуальності автора, що творить дискурс) та інших вчених і філософів, він дає аргументовану критику імперської суті культурної практики орієнталізму, роблячи водночас цілий ряд слушних методологічних зауважень. 

Так, наприклад, розглядаючи проблему “різниці між чистим та політичним знанням”, Е.Саїд вказує: “...більшість знання, продукованого на сучасному Заході.., претендує бути неполітичним... Важко висунути якесь заперечення проти подібних прагнень у теорії, але реальне становище уявляється набагато проблематичнішим. Нікому досі не вдавалося винайти спосіб, який би уможливив відмежування вченого від обставин життя, від його зв’язків (усвідомлених чи неусвідомлених) із певним класом, системою вірувань, суспільним становищем або від його звичайної активності як члена суспільства. Все це не може не впливати і на його професійну діяльність...” 3

Більше того, американський вчений прямо вказує на політичний (ліберальний), а отже, ненауковий, характер заперечення більшістю західних вчених наукової вартості політичних ідей у сфері гуманітарного пізнання: “...широко розповсюджена ліберальна переконаність у тому, що “істинне” знання є фундаментально неполітичним (і навпаки, що кожне відверто політичне знання не є знанням “істинним”), затемнює надзвичайно, хоч і неявно, організовані політичні обставини, що існують тоді, коли виникає таке знання. Немає людини, якій було б не важко усвідомити це сьогодні, коли означення “політичний” використовується як ярлик, навішуваний для дискредитації всякої праці, яка наважується порушити протокол уявної надполітичної об’єктивності” 4

Тому творець будь якого “систематичного висловлювання” – дискурсу (філософського, наукового, релігійного, художнього тощо) – мусить враховувати його ідеологічну природу: “...людина не може творити дискурс із власної примхи або робити твердження в ньому, якщо вона не належить – несвідомо в деяких випадках, але в усіх випадках мимовільно – до ідеології та інституцій, які ґарантують його існування” 5 . Звідси і закономірний літературознавчий висновок, що реабілітує (як тут не згадати схожої думки Б.-І.Антонича в 30-х) вартість соціологічного підходу: “...суспільство і літературну культуру можна зрозуміти і слід вивчати лише у парі” 6

Виходячи приблизно із такого типу міркувань, обґрунтовував “тенденційність” художньої літератури Іван Франко, а значно пізніше – її “ангажованість” Жан-Поль Сартр. Політичність літературознавчого пізнання, чи закономірність появи політичного підходу, закорінені в одній із іманентних (хоча й, мабуть, не головних) функцій мистецтва слова – суспільно-політичній: “...через літературу колектив вчиться реагувати, мислити, отримує критичну свідомість, нестійкий образ самого себе” 7 (Ж.-П.Сартр). 

Слід зауважити і наступне. Перебільшувати гносеологічне значення політичної інтерпретації так само небезпечно, як і замовчувати чи відкидати його. Наука (літературознавство) та політика – дві автономні сфери культури, й ефективно взаємодіяти можуть лише у випадку врахування дослідником цієї автономності, нетотожності

Автор цих рядків в одній із своїх попередніх праць із суто практичних потреб торкався проблеми політичної інтерпретації і прийшов до висновків, котрі не суперечать сказаному вище: “Важко вимагати від науковця, щоб, приступаючи до наукової роботи, він немов вирізав із своєї свідомості побутові, релігійні, етичні, естетичні, політичні тощо погляди та уявлення. Надмірне дистанціювання, як і надмірне ототожнення із цими елементами суспільної свідомості швидше шкодить, ніж допомагає когнітивним процесам насамперед у гуманітарній сфері, оскільки науковець (як і кожна особистість) – це людина культури , а не абстрактний індивід, і тому на рівні колективних свідомості, підсвідомості та світогляду інтегрований у той чи інший національний духовний простір. Можна, а іноді й конче необхідно, досліджувати той чи інший феномен чи закономірність однієї галузі культури крізь призму іншої галузі, використовуючи потенціал інтердисциплінарності 8

У суто літературознавчому контексті розгляду поставленої проблеми методологічно значущим є увиразнення інтерпретаційного потенціалу політичного підходу. А він насамперед полягає в тому, що метод політичної герменевтики може бути особливо ефективним у двох випадках. По-перше, під час вивчення політично заангажованих письменників чи окремих творів (так званих “громадянських”), коли без наявності у дослідника специфічного політичного (навіть політологічного) тезаурусу чимало основних ідейних аспектів залишається поза увагою, що збіднює або й викривляє інтерпретацію. 

По-друге, ефективність цього методу увиразнюється за умов вивчення художніх феноменів у кризовий для народного буття культурно-історичний період , коли основним смисловим питанням у національно-духовній сфері стає питання політичне . Ідеться, скажімо, про період, окупації, коли ці політичні питання конкретизуються довкола проблем: здобуття незалежності, створення самостійної національної держави, широкомасштабної боротьби з імперіалізмом, утвердження національної самобутності тощо. Ці проблеми безпосередньо впливатимуть на характер інтерпретації з двох причин. З одного боку, саме ці проблемні питання раз у раз актуалізуватимуть визначні представники національної літератури у своїх творах (наприклад, Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка, Є.Маланюк чи Л.Костенко в колоніальний період української історії). А з іншого, ці питання безпосередньо впливатимуть на формування суспільної свідомості та світогляду по-громадянськи активної творчої особистості іншого плану – літературознавця-науковця (згадаймо світоглядну позицію національно заангажованих українських вчених від М.Максимовича чи І.Франка до С.Єфремова чи Д.Донцова). 

Однак особливо вагомо, щоб усвідомленою передумовою використання політичної герменевтики для кожного вченого стало наступне: “Важливим є інше, щоб, скажімо, політичні (чи якісь інші) погляди не змушували дослідника нехтувати канонами наукового пізнання, допасовуючи предмет дослідження до напередвстановленої політичної доктрини , і перетворювати інтерпретацію у фальсифікацію чи, як сказав би Умберто Еко, у “надінтерпретацію”. Така детермінована аберація об’єкту пізнання неприпустима, оскільки призводить у кінцевому рахунку до деструкції науки і культури, а отже, людини і нації” 9 . Тобто важливим є саме усвідомлення дослідником того, що політична герменевтика є науково-літературознавчим, а не політичним методом (і методологією) пізнання художніх явищ та закономірностей

Сергій Квіт у цьому зв’язку слушно розрізняє “філософський” та “критично-філософський” “рівні інтерпретації тексту” від “ідеологічного”, котрий “створює жорстку систему нормативів, висуваючи на перший план вимоги до тексту, а не потребу його зрозуміти”. “У цьому випадку, – продовжує український вчений, – дослідник відштовхується не від самого тексту, а від цієї нормативної системи і вдається до інтерпретації за готовою схемою (соціялістичний реалізм, постмодернізм як фетишизований лібералізм)” 10

Критерієм науковості для того чи іншого політичного методу буде, отже, визначення, наскільки він враховує іманентні закономірності художньої літератури та принципи літературознавчого аналізу. Звідси “матеріалістичний підхід” Георгія Плеханова, у суті свої виразно марксистський, слід вважати науковим і відрізняти від псевдонаукового “марксистсько-ленінського” підходу, що лежав в основі радянського літературознавства. (Наукову вартість цілий ряд праць радянських вчених мають саме тоді, коли їх автори, більшою чи меншою мірою, відхилялися від імперсько-соцреалістичного інтерпретаційного канону.) 

У передмові до третього видання збірника “За двадцять років” Плеханов пише про два акти-завдання “матеріалістичної” критики, протиставляючи її критиці гегелівській – “ідеалістичній” і водночас увиразнюючи механізм політичного витлумачення: “Критики-ідеалісти школи Гегеля... говорили, що завдання філософської критики полягає в тому, щоб ідею, яку художник проводить у своєму творі, перевести з мови мистецтва на мову філософії, з мови образів на мову логіки. Як прихильник матеріалістичного світогляду, я скажу, що перше завдання критика полягає в тому, щоб перевести ідею даного художнього твору з мови мистецтва на мову соціології, щоб знайти те, що можна назвати соціологічним еквівалентом даного літературного явища” 11

Трохи згодом він додає: “Другим актом вірної собі матеріалістичної критики має бути – як це було і в критиків-ідеалістів – оцінка естетичних цінностей даного твору. (...) ...визначення соціологічного еквівалента кожного даного літературного твору залишилося б неповним, а отже, і неточним у тому випадку, якби критик ухилився від оцінки його художніх цінностей. Інакше сказати, перший акт матеріалістичної критики не тільки не усуває потреби в другому акті, але передбачає його як своє необхідне доповнення” 12

Схожий процес спостерігаємо тоді, коли розглядаємо гносеологічну вартість праць видатних критиків, котрі свою інтерпретаційну потужність продемонстрували ще у 20-30-х роках ХХ ст. Ідеться про Д.Донцова та Є.Маланюка. Тут важливо врахувати, що політичний підхід українських мислителів мав не соціологічний (за змістом – класовий), як у марксистів, а націологічний характер, оскільки першим актом їх інтерпретації був переклад ідеї з мови мистецтва на мову націології, у пошуках націологічного еквівалента літературного феномена. (В основі змісту цього націологічного еквіваленту – два основні процеси: пошук та утвердження власної національної ідентичності та політична реалізація національної ідеї.) Методологічною базою такого перекладу стала ідеологія (та політична система, що з неї випливала) українського націоналізму в інтерпретації Т.Шевченка, М.Міхновського та самого Д.Донцова. Тому у випадку Д.Донцова та Є.Маланюка (а також їх численних послідовників передусім із середовища “вісниківців”) ми маємо справу із націоналістичною (ще – націоцентричною, націологічною, просто національною тощо) критикою

При цьому слід враховувати кілька сутнісних рис націоналізму. Передусім, “коріння, походження, генезис націоналізму – в історичному досвіді народу, а не в соціологічних теоріях” 13 . Це структуроване поняття нам важливо експлікувати на визначальних для інтерпретації філософському та ідейно-концептуальному рівнях: “На філософському рівні – це світоглядна система, в якій онтологічно нація розглядається як найвищий природний ступінь організації людської спільноти, а соціологічно – як суб’єкт та рушійна сила історії”. А на ідейно-концептуальному рівні – це “ідеологія національного життя”, “кожен зі структурних елементів якої підпорядкований реалізації національної ідеї і спрямований на забезпечення виживання, відтворення та розвитку нації в конкретних умовах дійсності”, а також “ідеологія національно-визвольної боротьби, національного державотворення чи національно-державного функціонування, яка побудована на приматі національної ідеї в житті народу” 14

Окреслимо деякі загальні методологічні аспекти критичних підходів цих авторів, що послужать у наступному для об’єктивного вивчення такого типу творчих досвідів. 

Передусім неможливо не враховувати, оцінюючи спадщину творців-націоналістів, ті смертельні для нації культурно-історичні обставини, у яких доводилося їм жити, мислити та діяти. Тому природно, що так багато націозахисної політичної тенденційності в їхніх творах; часто таким по-воєнному безкомпромісним стає критичний тон; закономірно, що чимало нешкідливих чи й корисних у мирних обставинах явищ духовного життя (зокрема, літературного) піддаються різкій оцінці тощо. Генерував, стимулював, коригував окреслені процеси, закладаючи основи міжвоєнної націоналістичної герменевтики у середовищі однодумців, Дмитро Донцов. 

“Поява Дмитра Донцова в українській політиці і культурі початку ХХ ст.., – зазначає один із провідних донцовознавців сучасності Олег Баган, – була настільки несподіваною, наскільки й потрібно. (...) Дві глобальні фатальні ознаки тяжіли тоді над українським рухом: він був ментально надламаний психологією безвольного, роздвоєного малоросійства... і він був ідейно обеззброєний інтернаціоналістськими доктринами лібералізму та соціялізму” 15 . Для нас важливо усвідомити непересічне культурологічне та методологічне значення цього ідеолога українського націоналізму: “У сфері національної культури Д.Донцов також запропонував новий стиль мислення і переживання світу, фактично розбудив і сформував цілу генерацію митців і теоретиків, що представляють один із найвагоміших і найшляхетніших здобутків українського Духу у ХХ ст.” 16

Цей “новий стиль” мислення, мислення в національних категоріях, призвів до сформування власної естетичної концепції, концепції, що мала служити головному – політичній боротьбі за національне визволення та здобуття національної держави. Тут не місце для аналізу цієї націоналістичної естетики та структуруючої її політико-герменевтичної методології, наведемо лише одну цитату із авторської передмови 1958 року до видання концептуального збірника статей “Дві літератури нашої доби”, що стисло, але доволі глибоко характеризує її. 

“Естетиці декадансу”, що виросла у вітчизняній культурі в теорію “плебейської літератури” М.Драгоманова, протиставляє Д.Донцов “естетику Шевченка, його ідеї про мистецтво та його завдання. Шевченко відкидав “солодкаво-нудну” творчість, протиставляючи їй героїку. Був проти творів “занадто матеріалістичних”, які пригнічували до грішної землі божественне мистецтво. (...) Мистецтво було в його очах, поета і містика, – “божественною творчістю”, чимсь “божественним і чудотворним”, а мистці – це були люди, обдаровані “високою душею”, не душею “малої людини”. Для нього “Бог був творцем добра і краси”, а “релігія все була джерелом і підоймою мистецтва”. Було це поняття естетики, як її розуміла і Леся Українка, і поети “Вістника”, – як зброї за тріюмф певної ідеї в життю (виділення наше. – П.І.)” 17

Оця “шевченківська” (ідеалістично-героїчна), виразно національно-тенденційна, чи ангажована, естетика Д.Донцова стала ідейною базою для продовжувачів. Згадаємо тут лише про один із найбільш продуктивних прикладів розвитку націоналістичної герменевтики. Ідеться про “національний підхід” 18 Євгена Маланюка. Напрочуд ґрунтовну оцінку його методології дав відомий український літературознавець Григорій Клочек. Проаналізувавши літературознавчу есеїстику літератора, вчений виснував, що Є.Маланюк “фактично виробив, а точніше, довів до завершення, до певної цілісності дуже важливу методологічну систему, суть якої полягає в тому, що кожне літературне явище пізнається, інтерпретується та оцінюється з націоналістичних позицій” 19 . Джерельною базою появи цього “національного підходу” дослідник справедливо називає “народницьку критику”, “націоналістичні спрямування” в модерністичній публіцистиці “Української хати” і, звичайно, “Дмитрія Донцова, його “Літературно-науковий вісник” 20

Таким чином, проведений нами пропедевтичний аналіз проблеми політичної герменевтики, на нашу думку, достатньою мірою окреслює теоретичні підстави майбутньої експлікації і дозволяє зробити цю інтердисциплінарну методологію перспективним напрямком метакритичних досліджень у межах постімперського українського літературознавства. Сподіваємось, він забезпечить майбутніх дослідників не лише необхідним тезаурусним мінімумом продуктивної метаінтерпретації, але й дозволить об’єктивно, без зайвого заперечення чи глорифікації, вивчити, оцінити та використати інтерпретаційний потенціал передусім націоналістичної, а також інших різновидів політичної герменевтики. 


1 Фуко М. Археологія знання / Пер. з фр. В.Шовкун. – К.:Основи,2003. – С.289.
2 Там само. – С.290.
3 Саїд Е.В. Орієнталізм / Пер. з англ. В.Шовкун. – К.:Основи,2001. – С.21-22.
4 Там само. – С.22.
5 Там само. – С.415.
6 Там само. – С.44.
7 Сартр Ж.П. Что такое литература? // Сартр Ж.П. Что такое литература? Слова / Пер. с фр. – Мн.: ООО «Попурри»,1999. – С.258.
8 Іванишин П. Ексод в еклектику // Іванишин П. Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка. – Дрогобич: ВФ “Відродження”,2001. – С.136-137.
9 Там само. – С.137.
10 Квіт С.М. Основи герменевтики: Навч. посібник. – К.:Вид. Дім “КМ Академія”, 20003. – С.7-8.
11 Плеханов Г.В. Передмова до третього видання збірника “За двадцять років” // Плеханов Г.В. Естетика і література. – К.: Держ. видавництво художньої літератури,1960. – С.219.
12 Там само. – С.224.
13 Іванишин В. Нація.Державність.Націоналізм. – Дрогобич:ВФ “Відродження”,1992. – С.116.
14 Там само. – С.117.
15 Баган О. Поміж містикою і політикою (Дмитро Донцов на тлі української політичної історії 1-ї половини ХХ ст.) // Донцов Д. Твори. Том 1. Геополітичні та ідеологічні праці. – Львів:Кальварія,2001. – С.23-24.
16 Там само. – С.27.
17 Донцов Д. Передмова до 2-го видання // Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Торонто,1958. – С.6.
18 Маланюк Є. Ранній Шевченко // Маланюк Є. Книга спостережень. – К.:Атіка,1995. – С.31.
19 Клочек Г. Про методологію літературознавчої есеїстки Євгена Маланюка // Євген Маланюк: література, історіософія, культурологія. Матеріали міжнародної наукової конференції. – Кіровоград:КДПУ,1998. – Ч.І. – С.25-26.
20 Там само. – С.26.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4