Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Розвиток національно-екзистенціальної методології: роль Василя Іванишина

Петро Іванишин,
доктор філологічних наук, професор

Поняття національно-екзистенціальної методології усе міцніше і глибше проникає в гуманітарну свідомість сучасного покоління, формуючи ефективні метадискурсивні типи. Ідеї ж її уже віддавна структурують українське, і то не лише наукове, мислення. Можлива спірність цього висновку долається двома переконливими фактами. 

По-перше, якщо під методологією будемо розуміти не лише окрему науку про методи дослідження чи сукупність методів тієї чи іншої студії, а й щось інше. Безпосередньо на те інше вказують, наприклад, розмірковування відомого українського вченого Леоніда Білецького, що стосуються вагомості методології, котра і “виробляє звичку до критичного мислення”, і, “надаючи нашому мисленню якнайбільшої концентрації думок.., робить наші конклюзії очевидними не лише для нас самих, але і для других”, і, “узагальнюючи принципи досліду, ...підготовлює ґрунт задля якнайскорішого й якнайлегшого зрозуміння один одного” 1 . Важливими видаються також міркування класичних філософів про роль “регулятивних ідей” чи обґрунтування онтологічними герменевтами вагомості “передсуджень” у процесі пізнання. Таким чином, варто окреслити методологію також і як систему регулятивних принципів наукового чи художнього мислення , і як ідейно-наукову основу світогляду митця чи дослідника , і як ідейно-світоглядне ядро логічної матриці наукового пізнання та інтерпретації літературних явищ

Інший момент, який варто враховувати, і який уже отримав певне висвітлення у фаховій літературі, стосується того факту, що окреслена методологія – як система націоцентричних передсуджень, чи регулятивних ідей, – має в українській культурі довгу традицію. Йдеться про закоріненість її, як і будь-якої іншої методології, у певній філософії. У нашому випадку – у філософії національної ідеї (націософії) , конкретніше, в ідеології та філософії українського націоналізму , яку від Тараса Шевченка так чи інакше розвивали О.Кониський, О.Пчілка, Т.Зіньківський, І.Франко, М.Міхновський, В.Липинський, Д.Донцов, Ю.Вассиян, М.Сціборський, Ю.Липа, Є.Маланюк, С.Ленкавський, О.Ольжич, С.Бандера, Я.Стецько та ін. Не слід забувати також про типологічні подібні інокультурні націософські досвіди, що враховуються націоекзистнекціальною епістемологією: Гердер, Руссо, Фіхте, Шлейєрмахер (Шляйєрмахер), Мадзіні, Маміямі, Манчіні, Ніцше, Карлайл, Дільтей, Вебер, Гайдеґґер, Юнґ та ін. Окреме місце займає постійний діалог із націологією (Старосольський, Бочковський, Ребет, Янів, Шлемкевич, Сміт, Андерсон, Хюбнер, Гантінґтон, Шпорлюк, Касьянов та ін.). 

Тому не буде надто сміливим ствердити, що ця методологія так чи інакше використовувалась та розвивалась, щоправда, переважно в імпліцитному плані, у низці художніх, філософських, наукових та суто літературознавчих досвідів. Цьому підтвердженням є передусім класичні літературологічні праці таких відомих авторів, як: О.Кониський, І.Нечуй-Левицький, Б.Грінченко, О.Потебня, І.Франко, Леся Українка, А.Кримський, Д.Донцов, Є.Маланюк, Ю.Липа, О.Ольжич, О.Теліга, ранні У.Самчук та Ю.Шерех, В.Янів, Ю.Бойко та ін. Не випадково, ця методологічна традиція стала провідною, і в наш час її з більшою чи меншою мірою послідовності та усвідомлення застосовують І.Денисюк, М.Жулинський, В.Дончик, Г.Сивокінь, С.Андрусів, Л.Сеник, Т.Салига, Г.Клочек, Вал.Шевчук, О.Пахльовська, Н.Шумило, С.Квіт, С.Хороб, О.Баган, Н.Зборовська, О.Вертій, Я.Гарасим, В.Пахаренко, Л.Йолкіна та ін.  

Що ж маємо на увазі, коли пробуємо рефлексувати у гносеологічному плані над органічними основами нашого мислення, над тим, що називаємо національно-екзистенціальною методологією ? А йдеться про “гуманітарну методологію націозахисного типу, яка являє собою іманентну українській герменевтичній традиції систему регулятивних принципів національного мислення, ідейно-наукову базу національного світогляду, що випливає з класичної філософії національної ідеї та онтологічно-екзистенціальної інтерпретації сенсу національного існування і спрямована на освоєння, вивчення і захист буття нації” 2 . Це остаточне і найбільш повне визначення 2007 року належить українському вченому, філософу та громадському діячеві Василеві Іванишину (1944-2007) , який власне перший в українській гуманітаристиці дав дефініцію та у філософському й методологічному сенсах окреслив концепцію національно-екзистенціальної методології.  

Щоб належним чином оцінити пройдений гноселологічний шлях та роль В.Іванишина у розвитку націоекзистенціальної методології, а значить розвитку сучасних гуманітарних наук (передусім, літературознавства, політології, лінгвістики, історіософії та націології), варто бодай в ключових моментах простежити шлях формування його методологічної системи. Це ж повинно посприяти і кращому усвідомленню теоретичної структури досліджуваного інтелігібельного феномена, і вивченню його діахронії, і можливого використання у дослідницький практиці. Окремого вивчення потребує загальна історіографія національно-екзистенціальної методології та її суголосність іншим епістемологічним концепціям: історіософії Віко, Гердера, Карлайла і Шпенґлера, класичній герменевтиці Шлейєрмахера і Дільтея, численним теоріям романтичних філософів та вчених європейських народів, етнопсихології Лебона і Вундта, онтологічно-екзистенціальній інтерпретації Мартіна Гайдеґґера, філософській герменевтиці Ганса-Ґеорґа Ґадамера, постколоніальній інтерпретації Саїда, Дюрінґа і Томпсон, христології Честертона, Толкіна та Еліота, архетипній теорії Юнґа і Ноймана, етнометодології Гаролда Ґарфінкела та ін. 

Насамперед варто врахувати декілька важливих моментів культурно-історичного та суб’єктивно-психологічного планів, що вплинули на формування наукового мислення В.Іванишина. По-перше, його становлення припало на два складні періоди в історії України: окупація російсько-радянською імперією та непевний у державотворчому сенсі постколоніальний період Незалежності. Тому природно, що системотворчою ідеєю у його світоглядній та аксіологічній базі до кінця життя була національна ідея, що спонукала до активної громадсько-політичної позиції у сенсі здобуття та розбудови української національної держави. По-друге, В.Іванишин належав до давнього україноцентричного роду, в якому, як і в більшості селянських родин Галичини, культивувались традиційні національні та християнські вартості, особливо ідеї національної гідності, відданості Українській греко-католицький Церкві та героїчності національно-визвольної боротьби. Формуванню світогляду та активістичного характеру спряли також і схильність до теоретичного філософського мислення, й поглиблене студіювання української та світової націоцентричної традиції, й активна участь у націоналістичному русі. 

Початок методологічних шукань був покладений ще у молоді роки, передусім студентські, коли під впливом батька (члена ОУН Петра Іванишина (1906-1974)) та ідей шістдесятництва і дисидентства відбуваються систематичні пошуки виходу за нав’язану колоніальним режимом “єдиноправильну” марксистсько-ленінську методологію. Нонконформістські пошуки охоплювали усе доступне на той час у радянському інформаційному просторі: класичну філософську спадщину, українську традицію (передусім художню), новітні методи (передусім структуралізм). Наприкінці 1980-х років, в часи послаблення режиму за часів горбачовської “перебудови”, стало можливим поневоленим націям наполегливіше боротися за свої права. З 1987 року Василь Іванишин активно включається у національно-визвольну боротьбу в русі так званих “неформалів”, обороняє права української мови, бореться за легалізацію УГКЦ, деміфологізує компартійні стереотипи, утверджує потребу комплексного національного відродження у власній українській державі. Паралельно йде процес осмислення ідейних основ власного мислення та світогляду як сутнісно національних, націотворчих систем. 

Як наслідок практичної громадської роботи, у 1990 році з’являються друком дві книжки, що згодом багато разів перевидавались. Ідеться про історіософську розвідку “Українська Церква і процес національного відродження” 3 (що вийшла в лютому) та видана у серпні лінгвонаціологічна “Мова і нація” 4 (у співавторстві із давнім другом, відомим мовознавцем Ярославом Радевичем-Винницьким). Ці роботи – абсолютно класичні зразки національно-екзистенціальних досліджень – переконливо свідчили про націоцентричний тип гуманітарного мислення, що зумовив їх постання, але вони ще не містили осмислення теоретичних основ цього мислення. Причому, що саме у цей час, в другій половині 80-х, в усних розмовах, бесідах, лекціях та консультаціях В.Іванишин починає активно обговорювати з друзями та учнями термін та основні риси національно-екзистенціальної методології. 

Прикметно, що вже восени 1990 року (з 30 жовтня по 2 листопада) Василь Іванишин виступає у Києві на всесоюзному теоретичному семінарі “Києво-Печерська лавра та її місце в історії вітчизняної духовної культури ХІ – XVII ст.” із доповіддю “Петро Могила і Києво-Могилянська Академія: проблема корекції методологічної бази пізнання й оцінки явищ”. Невдовзі він переробляє цю доповідь і друкує в газеті “Радянське слово” під назвою “Світогляд нації” 5 . Мабуть, тут вперше сформульовано поняття та викладено теорію національно-екзистенціальної методології.  

Щоб об’єктивно, в сутнісних рисах зрозуміти такий історичний феномен, як суперечлива діяльність Петра Могили, автор попередньо дає експлікацію та диференціацію політико-ідеологічного та наукового пізнання, з метою увиразнення потреби у методології історії, а також аналізує основні типи окреслень Могили у різних історичних школах і приходить до висновку про їх неповноту і тенденційність. Це дозволяє йому запропонувати свій власний ракурс розгляду історичної проблеми: “Та особливо різко змінюється (у порівнянні зі звичним, стереотипним) образ Петра Могили, його епохи, нашої історії взагалі, якщо стати на позиції національно-екзистенціальної методології , тобто такої, одним із фундаментальних принципів якої є завдання збереження, буття і розвитку нації. Вона передусім дає можливість помітити, класифікувати й осмислити факти, які оминали імперські чи “відомчі”, вузько-тенденційні історіографії, належно й об’єктивно оцінити їх – за причинами, роллю і наслідками в долі народу, а не за лакейською звичкою догодити власть імущому…”. 

Свою студію В.Іванишин підсумовує вагомими наукологічними та методологічними спостереженнями, які чітко виражають перед структури національно-екзистенціального мислення: “ Наука – автономна і суверенна галузь людського духа, метою якої є добування істини на шляху пізнання. Тільки такою вона може бути корисна нації, і в інтересах нації – мати науку, яка служить істині, а не якійсь, навіть “найпередовішій”, соціальній групі. 

Зорієнтованість на проблеми виживання, розвитку і процвітання народу дає науці імунітет від підпорядкованості чужим, груповим чи суб’єктивно-кон’юнктурним інтересам, стимулює її до максимально енергійних пошуків істини, найоптимальніших шляхів розвою в усіх сферах буття народу. (...) 

Отже, вироблення національно-екзистенціальної методології, послідовне дотримання в наукових дослідженнях її принципів веде не до того, щоб наука фальшувала істину в інтересах власної нації, а щоб вона давала народові об’єктивну картину минулого і сучасності, була справді розвинутою і здоровою свідомістю нації, основою її світогляду”. 

Саме наука, базована на націоекзистенціальних регулятивних ідеях, на думку автора, “ніколи не стане знову знаряддям денаціоналізації в чужих руках і не збайдужіє до долі народу на манівцях космополітизму. І тільки такої науки (і не лише її!) народові не замінить ніщо – ні чуже, ні нав’язане замість свого «вселюдське»”. Для обґрунтування своїх положень методолог доречно цитує відому методологічну максиму Івана Франка із праці “Поза межами можливого”: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації”. 

Взимку 1990-1991 років Василь Іванишин виступив ініціатором видання першої збірки творів відомого дрогобицького дисидента, християнського публіциста Мирослава Мариновича. Причиною стали не лише особисте знайомство та своєрідна мода на підтримку дисидентів, а передусім бажання підтримати загальнокультурний антикомуністичний наступ, потужно оприсутнений у переддень Незалежності. На жаль, численні знамениті друзі чомусь відмовили пану Мирославу у написанні передмови до його вибраного, а тому В.Іванишину довелось стати не лише видавцем та редактором-упорядником, а й автором розлогого вступного слова. 

Передмова “Голос із вершин духовності” 6 перетворюється на глибоку культурологічну розвідку (не випадково на радіо “Свобода” їй було присвячено цілу передачу). У ній осмислюється феномен дисидентства взагалі та творчість М.Мариновича зокрема з усіма перевагами такого типу творчості, але не приховуючи й очевидних уже в той час недоліків (пов’язаних, наприклад, із сповідуванням низки позанаціональних, космополітичних ідей, що уже пізніше призвело до лібералістичного спотворення християнської духовності та національної ідеї 7 ). В епіцентрі методологічної бази цієї роботи знову-таки національно-екзистенціальна інтерпретація як надійний спосіб наукового пізнання. На початку передмови редактор-упорядник здійснює методологічну актуалізацію, зауважуючи, що “об’єктивні праці” у сфері вивчення історичних феноменів та закономірностей з’являться лише тоді, коли “українська історіографія зможе ґрунтуватися на національно-екзистенціальній методології, тобто коли буде керуватися не нав’язаними їй «зверху» чи «збоку» ідеологічними приписами, а строго науковими фундаментальними принципами пізнання, коли одержить можливість і відвагу оцінювати історичне явище чи особу за реальним внеском у справу збереження, захисту та розвитку власного народу” 8

У 1992 році виходить етапна, найбільш важлива для розвитку його ідей монографія Василя Іванишина “Нація. Державність. Націоналізм” 9 , системність і масштаб якої Георгій Касьянов небезпідставно окреслив як “ідеологічний”. Справді, ця синтетична робота поєднала у собі низку гуманітарних напрямків осмислення, найосновнішими з яких стали політична філософія та політологічна аналітика (на тлі історії, державознавства, історіософії, культурології, націології, етнопсихології тощо). На відміну від попередніх праць, автор відводить їй у праці чимало місця й уперше чітко вказує на поєднання в її епістемологічній матриці християнської та власне національної ідей, а також вказує на ґенезу націоекзистенціального способу мислення. 

Так уже на початку книжки ми спостерігаємо уточнене окреслення цієї методологічної системи: “Підставою аналізу минулого й сучасності тут є національно-екзистенціальна методологія, філософські презумпції, гносеологічні евристики та аксіологія якої верифіковані з християнством та ідеєю свободи народу і яка зобов’язує осмислювати дійсність передусім у категоріях захисту, відтворення і розвитку нації. Бо історія переконує: усяке, навіть найменше і, здавалося б, виграшне відхилення в українській суспільно-політичній теорії та практиці від християнського максималізму і національної ідеї неминуче веде до трагічних світоглядних і політичних помилок, за які нація розплачується кров’ю і рабством” 10 . У середині праці цілком справедливо (і це підтверджують інші дослідження) вказується на Тараса Шевченка як основоположника національно-екзистенціальної методології: “У творчості Шевченка, – зазначає автор, – закодована і потребує лише логічного перекодування, наукової експлікації довершена національно-екзистенціальна методологія мислення, тобто мислення в категоріях захисту, розвитку і процвітання нації, особистого і суспільного чину в ім’я її свободи й утвердження” 11

Згодом систематичні стреси та перевтома призвели до нервового виснаження, що тривалий час унеможливило Василеві Іванишину систематичну інтелектуальну роботу. Хвороба трохи відступає аж наприкінці 1990-х. Відтоді з’являється низка книжок, статей, програм тощо зі сфери, за авторським окресленням, “націоналістичної політології”, в яких можемо спостерігати застосування практики національно-екзистенціального мислення стосовно політичної дійсності. Найбільш помітними серед них стали: “Українська ідея і перспективи націоналістичного руху” (2000), “Село і вибори-2002” (2002), “Вибір нації-2002: Голосуємо за особу чи за ідею?” (2002), “На розпутті велелюднім…” (2003), “Програма реалізації української національної ідеї у процесі державотворення” (2003), “Кримський вузол” (2005), опублікована посмертно “Національна громада” (2007). Цей же ж тип творчої реалізації націоцентричного мислення можемо віднайти у літературознавчому дослідженні останнього роману Романа Іваничука “Вогненні стовпи національного подвигу” (2002), фейлетоні “Жреці імпрези” (2003) чи філософсько-христологічному роздумі “Рецепція Благовістя” (2006). 

Однак продовження теоретичної експлікації основних елементів національно-екзистенціальної методології, остаточні їх формулювання можемо віднайти у наукових, передусім педагогічних і літературознавчих працях В.Іванишина. Ключова роль тут належить роботам, прямо пов’язаними із теорією літератури. Йдеться про навчальний посібник (написаний у співавторстві протягом 1999-2001 рр.) “Пізнання літературного твору” (виданий у 2003), теоретичну і мистецтвознавчу розвідку “Непрочитаний Шевченко” (2001), програми курсів “Теорія літератури” (2001) та “Вступ до літературознавства” (2005), словник “Тезаурус до курсу «Теорія літератури»” (2007), великий курс лекцій “Теорія літератури”, написаний на базі націоекзистенціальної аналітики протягом 2005-2006.  

Одним із найважливіших теоретичних елементів, який структурує національно-екзистенціальний герменевтичний процес, стає пояснений у цих працях національний імператив . Класичним художнім прикладом його може бути уривок із поеми “Сон” Т.Шевченка: 

…Я Богу помолюсь…
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю! 12  

У “Непрочитаному Шевченкові” Василь Іванишин уточнює попередні дефініції і вказує, що національно-екзистенціальна методологія “випливає з національного імперативу і зобов’язує до осмислення усіх явищ суспільного життя (у тому числі й художньої дійсності) в категоріях захисту, утвердження і розвитку нації” 13 . А в “Тезаурусі” дає докладне роз’яснення національного імперативу як основної системотворчої ідеї у межах націоекзистенціальної структури переддумок. Національний імператив формулюється автором наступним чином: “усе те, що утверджує буття нації в часі і не суперечить релігії (у нашому випадку – християнству), – є добром, а все те, що шкодить нації і релігії, – є злом”. При цьому пояснюється інтерпретаційна функція цього імперативу у межах гуманітарних наук: “У гуманітарній царині, зокрема у літературознавстві, це означає, що, по-перше, позиція дослідника мусить бути верифікована (звірена) з християнством та ідеєю свободи народу; по-друге, науковець зобов’язаний осмислювати дійсність (у тому числі й текстуальну) передусім у категоріях захисту, відтворення і розвитку нації” 14

Очевидно, що гносеологічні завдання, які ставив перед собою Василь Іванишин, були великі, адекватні масштабові мислення цієї неординарної, багатогранної постаті. Схоже як Фрідріх Аст, Фрідріх Шлеєрмахер чи Вільгельм Дільтей у межах класичної теорії інтерпретації розробляли вчення про герменевтику як універсальну методологію гуманітарних наук, у подібний спосіб формував собі мету В.Іванишин, прагнучи у перехідний період, коли переважали методологічний колапс, несміливі пошуки, немічне імітування російської чи західної епістемологічної традиції, скерувати творчість українських теоретиків у напрямі вироблення іманентних українській культурній традиції типів і форм загальногуманітрних методологій. Щоб новітня українська наука творилась передусім виходячи із власних наукових потреб та завдань, із власної філософської традиції, базованої на найвищих шевченківських ідеалах – Бога, України, Свободи. І якщо ми всі тут сьогодні зібралися на цій конференції, значить мета В.Іванишина була не такою вже й нездійсненною. Значить його теоретичні ідеї та принципи можна і треба втілювати в життя. 

1-2.03.2008р.  


1Білецький Л.Т. Основи української літературно-наукової критики / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М.М.Ільницький. – К.:Либідь,1998. – С.33.
2 Іванишин В. Тезаурус до курсу “Теорія літератури”. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2007. – С.58.
3 Іванишин В. Українська Церква і процес національного відродження. Матеріали до вивчення дисциплін гуманітарного циклу. – Дрогобич, 1990. – 42с.
4 Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. Методичні матеріали про місце і роль мови в національному відродженні України. – Дрогобич, 1990. – 32 с.
5 Іванишин В. Світогляд нації // Радянське слово. – 1990. – 30 листопада.
6 Іванишин В. Голос із вершин духовності // Маринович М. Україна на полях Святого Письма. – Дрогобич: ВФ “Відродження”,1991. – С.6-18.
7 Детальніше див: Іванишин П.В. Аберація християнства, або Культурний імперіалізм у шатах псевдохристології (основні аспекти національно-екзистенціального витлумачення): Монографія / Іл. Г.Доре. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2005. – 268с.
8 Іванишин В. Голос із вершин духовності… – С.6-7.
9 Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 1992. – 178с.
10 Там само. – С.6.
11Там само. – С.122.
12 Шевченко Т.Г. Сон // Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. – К.:Наукова думка,1990. – Т.2. – С.30.
13 Іванишин В. Непрочитаний Шевченко. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2001. – С.9.
14 Іванишин В. Тезаурус до курсу “Теорія літератури”… – С.58.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4