Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Український предтеча: Тарас Шевченко, його людина і його імператив

Петро Іванишин

Чим більше мене переконують у тому, що ми жили чи живемо в епохи “розвинутого соціалізму”, “толерантного” постмодернізму, пострадянської “економічної кризи” тощо, тим чіткіше усвідомлюю щось абсолютно інше. Ми, якщо звичайно ідентифікуємо себе з українською нацією, вже довший час жили і живемо в епоху Тараса Шевченка. Але часто не помічаємо цього. Принагідно до дат згадуємо його ім’я та долю, з більшим чи меншим успіхом читаємо поезію, і дбайливо витираємо порох із поставлених на полицю “Кобзарів” та повішених на стіну портретів. І переважно на цьому все. Духовне спілкування із генієм закінчується і починається одвічна людська спроба жити, розуміти себе і світ, вирішувати особисті, загальнонародні та міжнародні проблеми… Але чомусь уже без Т.Шевченка. Наче ці величини існують окремо в національному бутті: Кобзар і теорія та практика нашого існування. 

Не так дивляться на Т.Шевченка ті, що не мислять щастя своїх панів без України. Поневоленої України. України-колонії. України без українців. Не випадково товчуться в останній час на поруйнованих російсько-комуністичним окупантом теренах української культури цілі орди новітніх “десакралізаторів” (Л.Костенко). Внутрішні і зовнішні україножери та їхні “свободолюбиві” раби-манкурти, – усі ці бузини, бойченки, грабовичі, бродські тощо, – добре розуміють, що новітній імперіалізм, імперіалізм демоліберального, західного типу зможе утвердитися на нашій землі, тільки переступивши через духовний труп Кобзаря. От і з’являються на зміну старим радянським нові постмодерні політичні міфи про Шевченка, якого ми, начебто, “не знаємо” – “шамана”, “міфотворця”, “відьмака”, “міфомедіума”, “вурдалака”, безнаціонального “панетиста”, космополіта-“загальнолюда” тощо. Ці україновбивчі стереотипи поки що (чи надовго?) засуджуються свідомою українською громадою, річ ясна, звинуваченою за це сатанізованими адвокатами духовних ренегатів в “недемократизмі”, однак при цьому не зажди усвідомлюється: а з якої речі так активізувалася ця псевдоінтелектуальна українофобська потолоч (як висловився б Фрідріх Ніцше)? 

А боротьба з Т.Шевченком (та іншими українськими класиками), мабуть, не випадкова. Вона виростає з усвідомлення того, що він – духовний батько новітньої української нації. Він – основний елемент новітньої української культури. Він – найголовніший критерій українськості кожного, хто претендує називатися українцем. Як же ж його за це не знищувати тим, для кого поневолення інших народів стало основною ідеєю існування? Як не обпльовувати тим, для кого “права людини” є насправді правами колонізатора (дійсно, хіба ж колонізований, то людина?) на політичне, економічне, духовне визискування свого ближнього? Як не фальсифікувати тим, для кого природна наявність на Земній кулі незалежних націй, самобутніх культур та держав є кровною образою їхньої універсалістсько-глобалістичної збоченості “євро-атлантичного” чи “російського” зразка? І не важливо, йдеться тут про імперіаліста царського, комуністичного, націонал-соціалістичного чи ліберально-демократичного типу, – Кобзар пропонує нам духовний імунітет проти будь-яких їхніх лжеістин. За це його заслужено ненавидять вороги нашого незалежного національного буття, але чи не саме за це він заслуговує на нашу любов, повагу, розуміння і захист? 

Привідкриємо для себе ще раз аспект розуміння Кобзаря. Розуміння на рівні деяких сутнісних ідей його незглибимої для пізнання творчості. 

Свого часу видатний німецький філософ і вчений Мартін Гайдеґґер, осмислюючи творчість Ф.Гельдерліна та Р.М.Рільке, спостеріг, що поет як “предтеча“ “не відходить у майбутнє, а надходить з нього в той спосіб, що у наближенні його слова єдино присутнє майбутнє” 1 . В іншій роботі, він зауважив: “…залишаючись самим собою, зовсім самотній на своєму життєвому шляху, поет здобуває для свого народу істину – сам за всіх, і тому здобуває її істотно”” 2

Тарас Шевченко, як ніхто інший з українських письменників, підходить під окреслення поет-предтеча. Він справді “надходить” з нашого українського майбутнього , синтезувавши у собі теперішнє та минуле українського народу. Він приходить до нас, як приходив перед тим до інших поколінь українців, як, сподіваюсь, приходитиме і до нащадків, із “здобутою істотно” істиною про наше національне буття. Істиною новою про те, що робить нас українцями, а значить, людьми. Істиною давньою про Того, хто є нашим небесним вічним Отцем. Істиною відтепер завжди актуальною про те, що наше колективне “бути чи не бути” нерозривно пов’язане із наявністю чи відсутністю “наближення його слова” – живого, не просто ритуального, спілкування із “Кобзарем”. 

Животворність цього духовного зв’язку між українцями та їхнім генієм помічено давно. І найсуттєвішою рисою цього зв’язку, безумовно, є його націотворчий характер. Бо подобається це декому чи ні, але сучасний українець духовно походить саме від Тараса Шевченка . Ось як про це пише український етнопсихолог Микола Шлемкевич: “…сучасна українська людина народилася… не із втечі в ситу вигоду, не із пристосуванства до чужих світів і не із втечі у власну душевну шляхетність. Вона народилася з пориву створити свій власний новий світ із власних джерел і власних сил. На прапорах тієї нової української людини виписане… гасло: Борітеся – поборете! Сучасна українська людина – це шевченківська людина (виділення моє. – П.І.)”” 3 . І саме ця шевченківська людина абсорбувала у своїй ідентичності попередні українські історико-культурні типи – людину арійську, києво-руську, козацьку, сковородинівську тощо. 

Ми, якщо тільки не забуваємо про своє глибинне єство, – шевченківські люди. І про це варто пам’ятати в наш час істеричної боротьби несунів правд “з чужого поля” – “славян” із “европейцями”. Ніби для того, щоб бути слов’янином чи європейцем, слід перестати бути українцем. 

Якщо спробувати збагнути визначальні культурно-психологічні риси новітнього українця і звернутися до світогляду шевченківської людини, то легко помітити, що стрижневою ідеєю, довкола якої розбудовується система її світобачення, світосприйняття та світоосмислення, буде національний імператив

Сам термін імператив походить від латинського слова imperativus – владний. Найбільше поширення отримав, мабуть, під впливом філософії Іммануїла Канта, в етиці котрого центральне місце займала відома формула категоричного імперативу: дій так, щоб максима твоєї волі могла стати моральним законом для всіх. Що явно походить від одного з наказів християнських: не чини іншому того, чого не бажаєш, щоб чинили тобі. Імператив, таким чином, постає водночас й основною регулятивною ідеєю (чи принципом) мислення, й основним елементом світоглядної бази індивіда. 

Поняття національного імперативу доцільно витлумачувати, усвідомлюючи, що він є категоричним наказом в межах не суто етичних, а загальнонаціональних. У цій своїй функції національний імператив зумовлює постання національно-екзистенціальної методології мислення – мислення “у категоріях захисту, відтворення та розвитку нації”” 4 (В.Іванишин). 

Український національний імператив (у межах української культури Нового часу) сформульований, щоправда не в науковій, а в художній формі саме Тарасом Шевченком. І тут цікавим та важливим феноменом постає „Кобзар”, який найбільш чітко і масштабно вчить мислити в національних категоріях , формуючи тим самим новий тип української людини.  

Характерно, що сам національний імператив у Т.Шевченка постає складним, виразно структурованим явищем. Можемо виділити цілий ряд його складових елементів, котрі співвідносяться із відповідними аспектами національного буття. Розглянемо декілька прикладів із „Кобзаря”, що стосуються різних національно-імперативних моментів. 

Наприклад, на початку поеми “Катерина” ліричний герой Т.Шевечнка висловлюється в найбільш особистісному, здавалося б непідвладному жодному колективному контексту інтимно-моральному сенсі. Але виявляється, що все не зовсім так, що порушення традиційної моралі призводить до особистісної, родинної, зрештою, національної трагедії, тому: 

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі – чужі люде,
Роблять лихо з вами
5 .  

У медитаціях “Подражаніє 11 псалму” та “Хіба самому написать...” віднаходимо категоричні накази, що стосуються митецької , зокрема літературної творчості. І риторичне ствердження у першому випадку і риторичне запитання у другому виражають одну і ту саму ідею – мистецтва як охоронця національного буття взагалі та буття кожного українця зокрема: 

...Возвеличу
Малих отих рабов німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово!
(т.2,237) 

...Для кого я пишу? для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варт вона огня святого?...
(т.2,185) 

У наступних творах виразно звучать імперативи суспільно-громадянського змісту, у яких відбувається суто націоналістичне розширення поняття патріотизму: любити свою Батьківщину замало, слід бути відповідальним за неї перед Богом і нащадками: 

...Любітеся, брати мої,
Украйну любіте,
І за неї, безталанну,
Господа моліте.
(т.2,6) 
(„Згадайте, братія моя...”)

Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені. (т.2,8)
(„Мені однаково, чи буду...”) 

У поемі “Тризна” міститься концептуальний наказ у сфері пізнавальній (філософсько-науковій). Національне, виявляється, є справжнім критерієм істинності тієї чи іншої ідеї. Безнаціональне міркування інтернаціоналістичного чи космополітичного зразка насправді має деструктивну суть, бо приводить, у кінцевому підсумку, до руйнування людини і нації (наша історія – цьому надійне підтвердження!): 

И тот, кто мыслит без конца
О мыслях Канта, Галилея,
Космополита-мудреца,
И судит люди не жалея
Родного брата и отца;
Тот лжепророк! Его сужденья
Полуидеи, полувздор!...
(т.1,162) 

У “Заповіті” маємо політичний наказ, наказ завжди актуальний для поневоленого народу. І тут не важливо спрямований він проти зовнішнього (чужоземного) чи внутрішнього (свого) окупанта. І не важливо також ідеться про імперські “кайдани” суто політичні, економічні чи духовні (культурні): 

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
(т.1,268) 

У поемі “Кавказ” віднаходимо релігійний ( християнський ) імператив. Як далека ця природна для українця віра у торжество християнської ідеї від тих псевдохристиянських “толерувань” усіх форм сатанізму, що міцно вкорінюються у нашій сучасності (від гомосексуаліму до антихристиянського сектантства): 

Ми віруєм Твоїй силі
І духу живому!
Встане правда! встане воля!
І Тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.
(т.1,246) 

У “Посланії”, котре можна назвати суцільним розгорнутим імперативом, одним із найбільш важливих аспектів національного наказу стає аспект державницький . Тільки національна держава повноцінно і на всіх рівнях захищає націю та її буття, тільки у цій символічній “хаті” народ стає справжнім господарем своєї долі на своїй власній землі. І нам, українцям, котрі ще й досі не мають власної національної держави, не завадило б виконати і цей наказ свого генія, бо тільки: 

В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
(т.1,250) 

І цей ряд можна продовжувати, доповнюючи новими моментами (скажімо, історіософськими, соціальними чи сімейно-побутовими), що увиразнюють визначальні для нової української культури аспекти і національного імперативу, і культивованого ним національного мислення. Однак ідейним знаменником усіх окреслених моментів може бути висловлювання ліричного героя зі „Сну” („Гори мої високії...”), котре вважаю найбільш загальним художнім формулюванням Шевченкового національного імперативу: 

...Я Богу помолюсь...
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
(т.2,30) 

Вищий ступінь духовної самопосвяти для глибоко віруючого християнина годі собі уявити. Саме ця націоналістична позиція ліричного героя стає зразком для наслідування й у сфері практичної суспільної діяльності, й у сфері мислення українця. З іншого боку, зацитований уривок, своєрідно підсумовуючи всі інші наказові аспекти, максимально узгоджується з логічним перекодуванням, яке можна виснувати з цілого „Кобзаря” і яке є базовим для всіх інших моделювань національного імперативу: все, що йде на користь нації і не суперечить християнству – добро, все те, що шкодить нації і християнству – зло 6

Має рацію академік Степан Смаль-Стоцький, котрий суголосно висловлюванням І.Франка, С.Єфремова, М.Євшана, Д.Донцова, Є.Маланюка та ін. писав: “У світових питаннях етики, політики, релігії, філософії, в питаннях про основи нового життя, нового ладу, які займали в його часах найперших людей… цілого світу, Шевченко серед найрізніших філософських течій і напрямків умів зберегти свою самостійність, не дав себе ніяким великим авторитетом збити з пантелику, не йшов насліпо за “современними огнями”, не ніс “з чужого поля великих слів велику силу”. …усе те вмів він пропустити крізь призму свого Духа, умів він у горнилі своєї душі перетопити рідним, наскрізь українським світоглядом у свою рідну, питому українську систему (виділення наші. – П.І.)”” 7 . Але зумів зробити це Кобзар, створивши новий тип українського світогляду та нової української філософської системи – націоналізму , системи національної ідеї, передусім шляхом використання національного імперативу. 

Якщо б ми частіше сприймали Т.Шевченка як нашого духовного наставника, ми не здивувалися б висновкам українських мислителів щодо нього. Але ми б також не здивувалися, прочитавши у провідного сучасного англійського соціолога та націолога Ентоні Сміта висновок про те, що “нації з їхнім націоналізмом… і в наступному столітті становитимуть для людства найважливіші культурно-політичні ідентичності”” 8 . Ще менше нас здивував би висновок одного з провідних американських вчених сучасності Самуеля Гантінґтона, зроблений ним у монографії за 2004 рік, назва якої немов взята із “Кобзаря” Т.Шевченка – “Хто ми? Виклики американській національній ідентичності”. Розуміючи, що його державі, щоб зберегти себе від саморуйнування, на початку третього тисячоліття слід робити вибір між імперіалізмом (“єдиної у світі наддержави”), космополітизмом (мультикультурним і демократичним “відкритим суспільством”) та націоналізмом, автор висловлює думку “абсолютної більшості американської публіки” (на жаль, не американського керівництва): “ Альтернативою космополітизму та імперіалізму є націоналізм (виділення наше. – П.І.), призначення котрого – зберігати і примножувати добробут Америки, тобто ті якості та ознаки, котрі відрізняли американців від інших націй протягом майже чотирьох століть”” 9

Світових прикладів усе зростаючої поваги розумних людей (після тотального і далеко ще не вилікуваного засліплення маревами марксизму, псевдотрадиціоналізму, лібералізму тощо) до нації, національної культури, національної ідентичності, націоналізму можна навести набагато більше. Звичайно, не тільки нас переконують новітні імперіалісти усіх мастей у тому, що націоналізм та усе коло пов’язаних із ним питань слід засудити, спаплюжити і давно здати в історичний архів. Але чомусь тільки наша так звана “еліта” (політична, культурна, економічна) у своїй абсолютній більшості, забувши про те, що українці – це люди Шевченка, що українське мислення – сформоване національним імперативом Шевченка, що, зрештою, український націоналізм – це націоналізм Шевченка, так запопадливо квапляться сподобатись новітнім колонізаторам і нищать, “тлять”, мов “шашелі” “старого дуба”, єдине, що рятує народ від будь-якої колонізації – націоналізм. 

Підсумуємо сказане вище. Тараса Шевченка загалом доцільно розглядати як предтечу нашого українського майбутнього, як духовного батька сучасної української людини, як автора національного імперативу – основної ідеї, що формує український спосіб мислення, зрештою, як творця питомо української ідеологічної системи – українського націоналізму. Тож дбаймо, щоб ми і діти наші сприймали його саме таким, інакше не сподіваймося на кращу долю. У кращому випадку чекає нас сумна слава “славних прадідів великих правнуків поганих” під правлінням чергового бандитського “королика”. У гіршому – заслужена кара Божа, як кожному з тих, “хто матір забуває”… Вибір робити нам вже тепер. В епоху Тараса Шевченка. 

1-2.03.2005р.  

 


1 Гайдеґґер М. Навіщо поет? // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. – С. 197.
2 Гайдеґґер М. Гельдерлін і сутність поезії // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. – Львів: Літопис,1996. – С.206.
3 Шлемкевич М. Загублена українська людина. – К.: МП “Фенікс”, 1992. – С.21.
4 Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич: ВФ „Відродження”,1992. – С.6.
5 Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. – К.:Наукова думка,1990. – Т.1. – С.30. Надалі том і сторінку вказуємо в тексті в дужках.
6 Див. праці В.Іванишина (прим. автора).
7 Смаль-Стоцький С. Т.Шевченко. Інтерпретації. – Черкаси: БРАМА. Видавець Вовчок О.Ю., 2003. – С.275.
8 Сміт Е.Д. Національна ідентичність. – К.:Основи,1994. – С.183.
9 Хантингтон С. Кто мы?: Вызовы американсткой национальной идентичности / Пер. с англ. А.Башкирова. – М.: ООО «Издательство АСТ»: ООО «Транзиткнига», 2004. – С.566, 567, 569, 572.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4