Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Методологічні аспекти вивчення українського націоналістичного руху: національно-екзистенціальна перспектива

Петро Іванишин,
доктор філологічних наук, доцент

Тісний і давній взаємозв’язок таких гуманітарних наук, як літературознавство та історія, дає підстави не тільки для взаємовигідного обміну фактами, а й для виважених і вивірених теоретичних екстраполяцій. Ідеться зокрема про можливість використання випробуваних у межах тієї чи іншої галузі методологічних моделей. При цьому важливо, на нашу думку, звернути увагу на два моменти, щоб не спотворився об’єкт дослідження. По-перше, ці моделі повинні бути іманентними українській гносеологічній культурі. По-друге, для продуктивного використання у межах іншої дисципліни, вони повинні б мати загальногуманітарний характер. Як видається можливим зауважити, на жаль, або сучасна українська філософія, попри окремі винятки, уражена глибокою системною кризою і не спроможна вирішувати такого типу епістемологічні завдання, або схожі праці невідомі ширшому колу фахівців. Тому особливо промовистого значення набувають евристичні роботи методологів – теоретиків літератури та історіософів. 

Сказане не в останню чергу стосується дослідження українського націоналістичного руху 1920-50-х років. Попри значний і якісний приріст талановитих учених (особливо молодих, прикладом чого може бути Центр досліджень визвольного руху у Львові), попри значний шмат уже зробленого, попри освоєння великих пластів архівних матеріалів, діаспорних видань та свідчень очевидців, – усе ж непропорційно малим залишається розроблення ефективних, адекватних предметові теоретичних стратегій вивчення національно-визвольного руху. Чи не тому – на тлі спорадичного промовляння націоцентричних концептів – усе голосніше чути майже істеричний голос пропагаторів космополітичних, антинаціоналістичних, власне політичних ідей на базі західної ліберальної демократії (класично-демоліберального чи новітньо-постмодерного штибу). Сумнівність використання цих претензійно гносеологічних ідей полягає передусім в тому, що вони апріорі покликані не вивчати українську історичну, чи, наприклад, художньо-літературну дійсність, а фальшувати їх в інтересах космополітичної політичної ідеології (як попередньо – в радянський час – фальшувалося в інтересах ідеології комуністичної, інтернаціональної, марксистсько-ленінської, вульгарно-соціологічної). Сумними й промовистими прикладами наукових спотворень – аберації досліджуваних феноменів – стають у літературознавстві значна частина праць Г.Грабовича, Т.Гундрової, В.Агеєвої, О.Забужко та ін., а в історії їм суголосна частина робіт Я.Грицака, Н.Яковенко та ін. Як наслідок мало адекватних предметові дослідження методологічних моделей, з’являються непереконливі у своїй апатридській абстрактності та політико-лібералістичній тенденційності трактування українських письменників-класиків як дивовижних патологічних індивідів чи страхітливі образи ідеології та діяльності борців за національну свободу як начебто бандитської, тоталітарної чи антисемітської. Показовим може бути постійне наполягання космополітичних учених на тому, що буцімто для сучасного історика особливо важливо відмовитися від шкідливої й застарілої “національної” ідентичності й засвоїти ідентичність “постмодерністську” 1 (схоже у радянські часи партійні функціонери змушували змінювати українську ідентичність на інтернаціональну, “радянську”). Мабуть, не буде перебільшенням зауважити, що такі не зовсім коректні (бо стосуються особистості дослідника) настанови цілком уписуються у деструктивну парадигму культурного імперіалізму, добре відому українським інтелігентам ще з часів російсько-комуністичної окупації. 

Що можна протиставити інтелектуальним гримасам космополітичної заангажованості попереднього імперкомуністичного чи сучасного демоліберального зразка, озлобленим супроти усього національного, націотворчого? Одні пропонують звернення лише до інокультурного, світового наукового досвіду. Але досвід цей, особливо новітній, вельми нерівнозначний, насичений поруч із загалом конструктивними (наприклад, в межах постколоніалізму чи метаісторизму) також і численними запрограмовано-деструктивними ідеями, наприклад, постмодернізму – постструктуралізму, деконструктивізму, неофемінізму чи того ж “кінця історії” у Ф.Фукуями, – які якщо й можна використовувати, то, швидше, вибірково, у якості допоміжних елементів методологічної бази. Водночас, важко відмовитись від думки про не застарілість, можливу продуктивність уже класичних історіософських систем Віко, Руссо, Гердера, Геґеля, Мішле, Ранке, Токвіля, Ніцше, Соловйова, Дільтея, Кроче, Шпенґлера, Бердяєва, Колінґвуда, Ясперса, Тойнбі, “анналістів” та ін. Однак, напевно, не зовсім неправі і ті вчені, котрі пропонують критично використовувати будь-які апробовані у світі ідеї: вивіряти зарубіжний теоретичний та практичний досвід українським історіософським та історіографічним досвідами. Тим більше, що українська культура насичена численними і різноманітними теоретико-історичними концепціями більшої чи меншої вартості: М.Максимовича, М.Костомарова, І.Франка, В.Антоновича, М.Грушевського, Д.Дорошенка, В.Липиського, Д.Донцова, Ю.Вассияна, Є.Маланюка, О.Ольжича, Ю.Липи, І.Крип’якевича, П.Мірчука, М.Брайчевського, В.Мороза, Я Дашкевича та ін. Безумовно, особливо важливим для об’єктивного чи сутнісного вивчення історії національно-визвольного руку мають передусім історіософські праці тих із названих авторів, що творили чи були близькими до ідеології українського націоналізму, часто перебуваючи в подієвому потоці націоналістичної боротьби. 

Використовуючи позицію “критичного плюралізму” (І.Фізер), – трансформації апробованих світових ідей, відповідно до потреб і традицій національної гносеологічної культури, – спробуємо запропонувати своє бачення можливої перспективи розвитку методології вивчення найяскравішого і найважливішого, нашу думку, періоду (хоча, можливо, не лише його) в українській історії ХХ ст. – періоду активної націоналістично-революційної боротьби, що виявила самобутні грані мужності, мудрості та героїзму українського народу. При цьому, не претендуючи на непомильність, вичерпність чи остаточність суджень, звернемося до інструментарію, який пропонує національно-екзистенціальна методологія (автор концепції та терміну – Василь Іванишин) 2 . Ідеться про націоцентричну ідейно-філософську базу наукового світогляду чи систему регулятивних принципів мислення, тобто методологію мислення в категоріях (чи екзистенціалах) захисту, розвитку та відтворення нації, що закорінена у філософію національної ідеї. Саме національно-екзистенціальна методологія, як підтверджує спеціалізоване використання її у сферах літературознавства, мовознавства, історії, філософії, політології, націології, христології, постколоніальних студій тощо, має не лише загальногуманітарний евристичний потенціал, а й, що головніше, міцно закорінена в українську культурну традицію, а тому може бути окреслена як іманентна, органічна українському буттю, українському духові, українському переданню, зрештою, українській історичній людині.  

Попри свій відносно нетривалий (близько двадцяти років) термін експліцитного застосування, національно-екзистенціальна методологія має тривалу історію виникнення (її основоположником справедливо вважається Тарас Шевченко) і за цей час випрацювала й апробувала низку ефективних гуманітарних методів та методик дослідження, серед яких: структурно-функціональний, семіотичний, архетипний, психолінгвістичний, методологічної верифікації, постколоніалістичний, націологічний, системний, христологічний, екзистенціальний, лінгвонаціологічний, політико-інтерпретаційний та різноманітні герменевтичні (онтологічно-екзистенціальний, феноменологічний, літературно-герменетвичний, психолого-герменевтичний, класично-герменевтичний) та ін. Саме ефективність останньої групи методів спонукає запропонувати постколоніальній історіографії найуніверсальніший її різновид – національно-екзистенціальну (чи націоцентричну) герменевтику. 

Охопити повною мірою історію та теорію націоекзистенціальної герменевтичної інтерпретації, мабуть, буде складно і в низці монографічних досліджень не те, що в невеликій студії 3 . Тому запропонуємо лише деякі основні теоретичні концепти, що увиразнюють можливий напрям націоцентричних методологічних пошуків. 

Попередньо класифікуємо собі спекулятивний тип націоекзистенціального мислення. Якщо уважно придивитися до історіографічних робіт, то загалом можемо виявити три присутні в них теоретичні настанови чи способи осмислення: історіографічний, історіологічний та історіософський. Історіографічний спосіб полягає у дескрипції, каталогізації та описі фактів. Історіологічний проявляє себе як герменевтичне виявлення закономірностей в структурі історичного світу 4 (В.Дільтей) чи позитивістичний опис законів, що керують ходом подій 5 (Р.Колінґвуд). По-герменевтичному значущим виявляє себе історіософський спосіб пізнання як діахронне проникнення у буттєво-історичну сутність, сенс досліджуваного феномена. 

У межах цього останнього аспекту історія будь-чого (зокрема й літератури) перетворюється у по-філософськи глибоку смислову історію: як виявлення “спільного творчого духу, котрий створює національне надбання… і визначає увесь розвиток нації” 6 (В.Дільтей), як “образ, за допомогою якого уява людини прагне почерпнути розуміння живого буття світу щодо власного життя і таким чином надати йому поглиблену дійсність” 7 (О.Шпенґлер), як “історію думки”, де думка “включає всілякі різновиди свідомої діяльності людського духу” 8 (Р.Колінґвуд), як “історію буття” 9 (М.Гайдеґґер), як “пришестя” смислу 10 (П.Рікер) та ін. У літературознавстві цей історіософський підхід частково перегукується із розглядом історії літератури як “історії суспільної думки в образно-поетичному переживанні й у формах, що його виражають” 11 (О.Веселовський), як “частини розвою духового життя народу” 12 (Е.Шмідт та І.Франко), як виявлена в літературній творчості “історія ідей” 13 (С.Єфремов) тощо. Отже, національно-екзистенціальна герменевтика передусім стосується історіософського типу пізнання історичної дійсності. 

При цьому не лише поняття історії, а й людини у націоцентричний інтерпретації розуміються цілком герменевтично. Ключовим поняттям у цьому моменті стає модус (чи екзистенціал) історичності. Пізнання модусу історичності випливає із розгляду людини в онтологічно-екзистенціальній філософії Мартіна Гайдеґґера не лише як повсякденного сущого, а й як присутності, що “у своєму фактичному бутті є завжди “як” і “що” вона вже була”, як “історичної екзистенції”. Явно чи ні, але людина “є своє минуле”, тобто є історичною людиною. Тому присутність (тут-буття) у кожному своєму екзистенціалі “вросла в успадковуване тлумачення” і “виросла в ньому”. Історію тлумачать як “протікаючу в часі специфічну подію екзистуючої присутності”. (Людина при цьому виступає первинно історичним сущим, а зустрічне суще – вторинно історичним.) 14

Для онтологічної герменевтики історія – сутнісно національний феномен, це не лише послідовність подій у часі, а завжди національна “історія-здійсненя” (історія як “ряд здійснень”) – “вторгнення народу в дане і надане йому”. Архіважливе значення для здійснення історії має мистецтво, зокрема літературне, у здійсненні котрого “історія починається або ж починається заново” 15 . Взагалі ж початок “екзистенції історичної людини” стає можливим тоді, коли з’являється герменевт, буттєво мисляча присутність, тобто в “той момент, коли перший мислитель, запитуючи, зупиняється перед обличчям неприхованості сущого з питанням, що таке суще” 16

Зразок такого герменевта – глибоко мислячу історичну людину – ми можемо побачити у творчих досвідах українських літераторів. Наприклад, у поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка чи Л.Костенко ліричні герої, як типи національної герменевтичної присутності, присутності мислителя – “кобзаря”, “імператора строф”, “поета”, – ставлять перед собою та читачем численні смислові питання (“що таке суще?”) риторичного типу. Наприклад, жити “для чого?” і “чи довго ще на сім світі катам панувати?” у Т.Шевченка, “невже заллє потоком тьми?” і “чи ж чужина не скінчиться ніколи?” у Є.Маланюка, “який засію лан?” і “чого ж я шукаю і чим я жива?!” у Л.Костенко. Ці питання “зупиняють” їх самих і змушують читача зупинитися перед “обличчям” неприхованості сущого взагалі, а передусім людини як історичного національного сущого. Варто відзначити, що саме повернення до “поетичного простору” природи і “використання історії” вважають сучасні дослідники двома основними шляхами націотворення, котре здійснюють культурні націоналісти, “очищаючи і надихаючи народ” 17 .

Виразного історіософського значення набувають герменевтичні питання у творах, де “починається заново” національна історія і формується національна свідомість як “дієво-історична” 18 (Г.-Ґ.Ґадамер). Так, для прикладу, буквально “роздирає”, за М.Костомаровим, завісу народного буття своїм “Кобзарем” Т.Шевченко, деміфологізує українську історію (уже в “Гайдамаках”), “зупиняє” реципієнта, – усіх “мертвих, живих і ненарожденних”, – і показує (у різних екзистенційних аспектах) не малороса російської царської імперії, а автентичного українця: “як” його сформувало минуле, і “що” він собою являв, а значить, і являє. Апофеозом цього історіотворчого літературного процесу, що охопив більшість творів особливо дозасланчого та засланчого періодів, може вважатися “Посланіє” (1945), зокрема ті частини поеми, де герой, утверджуючи “мудрость свою” – націоцентричну герменевтику – критично, не “по німецькому показу” закликає витлумачувати рідну історію і заперечує всуціль глорифікаційні, поверхневі розмикання її лише як “поеми вольного народа”, що перевершила свободоствердженням історію давніх римлян (через іронію – “У нас Брути! І Коклеси!”). Щоб збагнути сучасну екзистенцію – чому земляки зараз “ходять у ярмі”, – треба знати, чому наша воля “кров’ю… умивалась”, чому “спала на купах, / На козацьких вольних трупах, / Окрадених трупах!”. А для цього слід уважно, у дусі ретельного осмислювального розмірковування підійти до інтерпретації (як “прочитання”) минулого і сформулювати такі смислові питання до історії як “слави” й історичності, які б розкрили їх приховану сутність: “Подивіться лишень добре, / Прочитайте знову / Тую славу. Та читайте / Од слова до слова, / Не минайте ані титли, / Ніже тії коми, / Все розберіть… та й спитайте / Тойді себе: що ми?.. / Чиї сини? яких батьків? / Ким? за що закуті?.. / То й побачите…” 19 .

Таким чином, національно-екзистенціальна методологія – як герменевтика – пізнає в історіософському ключі. Тобто пізнає передусім сенс досліджуваних історичних феноменів. Проте сенс цей завжди має національну природу, яка увиразнюється через такі аксіальні (стрижневі) націоекзистенціальні поняття як національний імператив, тезаурус, герменевтичне коло. 

З позицій класичної герменевтики В.Дільтея стає можливими осягнути цінності людської екзистенції й “життя нації” як “сили”, що керують і індивідом як національною людиною, і цілою нацією (в якості “внутрішньої цінності”) 20 . Варто звернутися у цьому зв’язку до поняття, котре поєднує в собі і силу, і здатність керувати, і верифікативний потенціал, і “національний взаємозв’язок”, – до національного імперативу. Саме національний імператив на найглибшому рівні зумовлює і життя окремого національного індивіда та колективу, і їх спосіб мислення, інтерпретації.  

Концептуальним знаменником усіх аксіологічно-імперативних тезаурусних моментів може бути висловлювання ліричного героя зі „Сну” („Гори мої високії...”) Тараса Шевченка, котре доречно вважати найбільш загальним художнім формулюванням національного імперативу: “...Я Богу помолюсь... / Я так її, я так люблю / Мою Україну убогу, / Що проклену святого Бога, / За неї душу погублю!”. Саме ця націоцентрична позиція ліричного героя стає зразком для наслідування й у сфері практичної суспільної діяльності, й у сфері мислення українця. З іншого боку, зацитований уривок, своєрідно підсумовуючи всі інші наказові аспекти, максимально узгоджується з логічним перекодуванням, яке можна виснувати з цілої поетичої спадщини і яке є базовим для всіх інших моделювань національного імперативу: все, що йде на користь нації і не суперечить християнству – добро, все те, що шкодить нації і християнству – зло. Промовисто, що одне із перших (і найвлучніших) логічних перекодувань Шевченкового імперативу знаходимо у пізнього Івана Франка: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити своє змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації” 21

Суголосно шевченківському загальнонаціональному імперативу звучать імперативи в його духовних спадкоємців – поетів, мислителів, учених, політиків, священників, військових, педагогів та ін. Ідеться про спадкоємців утвердження основної національної мети, основного надзавданя, надвартості для будь-якого, а особливо для поневоленого народу в колоніальних обставинах “життя серед смерті” (С.Андрусів), – утвердження національної ідеї чи, у термінології, В.Дільтея, “ідеї національності”. 

Якщо тепер поглянути на основний тип національно-езистенціальної перед-структури розуміння – тезаурус, – з позицій не класичної, а онтологічної герменевтики, то виявляється, що цю онтологічно-герменевтичну структуру детермінують два, на наш погляд, основні передсудження. Перший засновок-передсудження зобов’язує кожного розглядати націю (один із найосновніших корелятів батьківщини) як визначальну дійсність (ширше – буття), що детермінує й екзистенцію присутності (проживання в “трикутнику” людини і народу), і її герменевтичну здатність. Другий засновок-передсудження базується на переконаності в тому, що поезія (ширше – мистецтво) є одним з основоположних елементів національного буття, і тому будь-яка інтерпретаційна стратегія, котра претендує на істинність, мусить враховувати цей факт. (При цьому розуміння батьківщини як матері в українському літературному та історичному переданні та слова як охоронця й творця народу, перегукується із розумінням батьківщини як чогось споконвічного, яке не забувають і не вибирають, та слова як джерела звершено-історичного тут-буття народу в герменевтиці.) Усі інші національно-екзистенціальні передсудження в межах онтологічно-герменевтичного питального обрію так чи інакше визначаються двома основоположними. 

До речі, другий із сформульованих передсудів варто доповнити. Не випадково і в цій студії, і в попередніх роботах в якості доказової бази нами активно використовувався філософсько-герменевтичний потенціал художньої літератури. Можливий скептицизм щодо цього долають численні розмірковування ще від античності. Одним із відносно недавніх прикладів може бути спостереження німецького філософа Георга Зіммеля: “Про філософію Гете неможна розмірковувати згідно з тривіальною формулою що хоча він володів досконалою філософією, але не виклав її в систематичній і спеціально-науковій формі” 22 . Звісно ж, при цьому не слід забувати і відомого судження М.Гайдеґґера про те, що філософія і поезія стоять на протилежних вершинах, але промовляють одне і те саме, якщо філософія глибока, а поезія висока. 

Виходячи з буттєво-історичного, герменевтичного мислення, видається можливим окреслити й гермневтичне коло, по якому рухається національно-екзистенціальне розуміння. Перші його формулювання віднаходимо саме у класичній українській літературі.  

Уже в “Посланії” Т.Шевченко формулює структуру правильного (“як треба”) навчання на базі власного інтерпретаційного передання, у межах “своєї хати”, а не “чужого поля” (не в дусі чужинських “великих слов великої сили”, не “по німецькому показу”, не за “современними огнями”). У поемі процес тлумачення детермінований герменевтичним колом, тобто взаємодіючим рухом національної традиції (історичної “слави України”, яку попередньо треба глибоко й критично осмислити – “подивитись… добре”, “прочитати… од слова до слова”) та національного розуміння (“мудрості своєї”): “Якби ви вчились так, як треба, / То й мудрость би була своя”.  

Така настанова стає базовим передсудженям для всієї української (і не лише літературної) герменевтики. Для героя Є.Маланюка “прозрінням” (“коли нараз вставала гола суть”) стає насамперед давно здійснене синівське осягнення сутності національної традиції, істини українського буття – “…ця хата, цей шлях і цей обрій – це Мати-Земля”, – що визначає будь-яке розуміння (оте “знати”, що протистоїть “заплутаному метикуванню”) (“Post scriptum”) 23 . Усе в його осмислювальному бутті визначається “кличем” української “далечіні” і тим, що “прадавнє вдивляється в вічі” (“Насичаю себе залізом…”) 24 . Схоже й героїня-оповідачка Л.Костенко у “Скіфській одіссеї”, долаючи “уривання пам’яті історичної”, базує власні історіософські “пошуки натхненні” (“знання… нові і нестеменні”) на глибинному діалозі з національним минулим (“душею тисячоліть”), як це спостерігаємо у формі звертання до скіфських баб: “О музи, музи, музи кам’яні! / Де грім душі, народжений з любові? / Ви мовчите. Ви плачете в мені. / Душа тисячоліть шукає себе в слові”. Унікальність степових артефактів виводить на усвідомлення самодостатності й унікальності національної істини, а отже, і самозбережного їх витлумачення та буттєвого мислення: “…всяк народ на ділі доведе – / хоч там нема того, що є деінде, / зате є те, чого нема ніде” 25 .

Зважаючи на національну природу традиції та залежність витлумачення від національного фактору, можна запропонувати наступне національно-екзистенціальне формулювання герменевтичного кола: в загальному сенсі національне буття є тим цілим, що його пізнаємо через наявні частини – різновиди національного буття (сущі); і навпаки: різновиди національного буття (наприклад, історія чи художня література) є тими наявними частинами (сущими), що їх повноцінно зрозуміти можемо, лише беручи до уваги ціле – національне буття. При цьому пріоритетна роль надається національній присутності (людині і колективу), для якої рух національної традиції (передрозуміння) випереджає будь-яке витлумачення. В іншому формулюванні: в кожному розумінні світу зрозумілою є національна екзистенція і навпаки. 

Наведені нами основні елементи націоцентричного герменевтичного переддосвіду, звичайно ж, не вичерпують усієї його гносеологічної структури. Однак і вже сказаного, як видається, достатньо для того, щоб зауважити певну перспективність використання національно-екзистенціальної інтерпретації як однієї з методологій сучасної української історичної науки. Саме вона, на нашу думку, здатна допомогти здійснити декілька важливих речей. По-перше, стимулювати процеси методологічного оновлення та теоретичних пошуків на основі української націоцентричної (передусім – націоналістичної) традиції епістемологічного мислення. По-друге, досліджувати такі важливі і складні (бо тривалий час замовчувані і тотально фальсифіковані імперською та апатридською свідомостями) феномени, як український націоналістичний рух, на основі іманентних, а не гетерономних (чужорідних їм) наукових ідей та підходів. По-третє, ефективно в евристичний спосіб долати далекі від науки українофобські, антинаціональні ідеї та породжені ними дискурси, часто замасковані науковою формою висловлювання, та сприяти процесам національного відродження на академічному рівні. 

Навіть побіжне ознайомлення із українською гуманітарною традицією, дає можливість ствердити, що багато українських дослідників, в тому числі істориків, хай і неусвідомлено, але стояли і стоять на позиціях національно-екзистенціальної методології. Тож хочеться побажати усім сучасним ученим, особливо молодим, щоб таке методологічне закорінення стало актуалізованим, усвідомленим, цілеспрямованим, а значить, сильнішим. 

27-29.11.2007р.


1 Яковенко Н. Нариси кризової історіографії // Критика. – 2006. – Ч. 1-2. – С.24. (С.23-27) 
2 Див., наприклад: Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 1992. – 178с.; Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 1994. – 218 с.; Іванишин В. Непрочитаний Шевченко. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2001. – 32с. та ін. 
3 Деякі наробки з цього питання див у працях: Іванишин П. Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2001. – 174с.; Іванишин П. Поезія Петра Скунця (Художнє вираження національно-духовної ідентифікації ліричного героя). – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2003. – 296с.; Іванишин П.В. Аберація християнства, або Культурний імперіалізм у шатах псевдохристології (основні аспекти національно-екзистенціального витлумачення): Монографія / Іл. Г.Доре. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2005. – 268с.; Іванишин П.В. Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти): Монографія. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2005. – 308с. 
4 Дильтей В. Построение исторического мира в науках о духе // Дильтей В. Собрание сочинений: В 6 т. Под. ред. А.В.Михайлова и Н.С.Плотникова. Т.3. Построение исторического мира в науках о духе / Пер. с нем. под ред. В.А.Куренного. – М.: Три квадрата, 2004. – С.220. 
5 Колінгвуд Р.Дж. Ідея історії / Пер. з англ. О.Мокровольський. – К.: Основи, 1996. – С.54. 
6 Дильтей В. Построение исторического мира в науках о духе // Дильтей В. Собрание сочинений: В 6 т. Под. ред. А.В.Михайлова и Н.С.Плотникова. Т.3. Построение исторического мира в науках о духе / Пер. с нем. под ред. В.А.Куренного. – М.: Три квадрата, 2004. – С.143. 
7 Шпенглер О. Закат Европы: Очерки морфологии мировой истории. Т.1. Образ и действительность / Пер. с нем. Н.Ф.Гарелин; Авт. Комментариев Ю.П.Бубенков и А.П.Дубнов; Худ. Обл. М.В.Драко. – Мн.: ООО “Попурри”, 1998. Т.1. – С.10. 
8 Колінгвуд Р.Дж. Основні риси філософії історії // Колінгвуд Р.Дж. Ідея історії / Пер. з англ. О.Мокровольський. – К.: Основи, 1996. – С.543. 
9 Хайдеггер М. Время и бытие // Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления: Пер. с нем. – М.: Республика, 1993. – С.396. 
10 Рікер П. Історія та істина / Пер. з фр. В.Й.Шовкуна. – К.: Видавничий дім “КМ Academia”, Університетське видавництво “Пульсари”, 2001. – С.41. 
11 Веселовский А.Н. Из введения в историческую поэтику // Веселовский А.Н. Историческая поэтика / Вступ. ст. И.К.Горского. – М.: Высш. шк., 1989. – С.42. 
12 Франко І. Задачі і метод історії літератури // Франко І. Зібр. творів : У 50 т. – К.: Наукова думка, 1984. – Т.41. – С.8. 
13 Єфремов С. Історія українського письменства. Вид. четверте / Фотопередрук зі вступом Олекси Горбача. – Мюнхен: Український Вільний Університет, 1989. – Т.1. – С.18. 
14 Хайдеггер М. Бытие и время; Пер. с нем. В.В.Бибихина. – Харьков: “Фолио”, 2003. – С.36-37, 424-426, 437. 
15 Хайдеггер М. Исток художественного творения // Зарубежная эстетика и теория литературы XIX-XX вв. Трактаты, статьи, эссе. – М.: Издательcтво Московского университета, 1987. – С.308-309. 
16 Хайдеггер М. О сущности истины… – С.18. 
17 Сміт Е.Д. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994. – С.73-74. 
18 Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод: Пер. з нім. – К.Юніверс,2000. – Т.ІІ. Герменевтика ІІ: Доповнення. Покажчики. – Т.ІІ. – С.130. 
19 Шевченко Т.Г. Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. / Редкол.: М.Г.Жулинський (голова) та ін. – К.: Наук. думка, 2001. – Т.1: Поезія 1837–1847 / Перед. слово І.М.Дзюби, М.Г.Жулинського. – С.351-352. 
20 Дильтей В. План продолжения к построению исторического мира в науках о духе // Дильтей В. Собрание сочинений: В 6 т. Под. ред. А.В.Михайлова и Н.С.Плотникова. Т.3. Построение исторического мира в науках о духе / Пер. с нем. под ред. В.А.Куренного. – М.: Три квадрата, 2004. – С.291-193, 337, 336, 343. 
21 Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т.45. – С.284. 
22 Зиммель Г. Кант и Гете. К истории современного мировоззрения // Зиммель Г. Избранное. Том 1. Философия культуры. – С.384 (с.380-411.) 
23 Маланюк Є. Поезії (Упорядк. та передмова Т.Салиги, примітки М.Старовойта). Мистецьке оформлення О.Тищука. – Львів: УПІ ім. Івана Федорова; “Фенікс Лтд”, 1992. – С.551-552. 
24Там само. – С.166. 
25 Костенко Л.В. Вибране. – К.:Дніпро, 1989. – С.439-440, 442. 



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4