Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Новітнє чорносотенство?

25 січня в редакції «Галицької Зорі» під патронатом народного депутата України від Дрогобиччини Романа Ілика відбувся аналітичний «круглий стіл» «Думки про Майдан» (частина 3-я), організований НІЦ ім. Д. Донцова і дрогобицькою філією УБНТ. Експертами виступили науковці Петро ІВАНИШИН та Олег БАГАН .

Передусім аналітики констатували загрозливість політичної ситуації, що зумовлено довготривалим ігноруванням з боку українського політикуму вцілому основних принципів націобудування та державобудування. Це сталося внаслідок абсолютного домінування в політиці людей із постсовєтсько-корупційним та ліберально-соцдемократичним мисленням, тобто людей, котрі змагалися між собою в популізмі і постійно переконували суспільство, що лише розв’язання економічних питань «ощасливить» його. Виявилося, що всі розмови про справедливу економіку будуть порожніми, якщо в країні не буде сформована надійна національна основа для розвитку. Бо поняття «економічний розвиток» включає таку неодмінну складову, як морально-вольова націленість, інтенціональність принаймні великої частини суспільства. Таку інтенціональність витворює чітка національна ідея і націотворчі критерії розвитку, або система принципів націоналізму.

Так Петро Іванишин відзначив жахливу перспективу національного розколу в Україні, обумовлену багаторічним усуненням влади, політичних еліт, головних парламентських партій від відповідальності за розбудову модерної української нації. Цим не хотіли займатися ні докорінно зрусифіковані управлінсько-чиновницькі, кримінальні еліти з південного сходу країни, есенцією яких є Партія регіонів, ні ліберальні еліти, які цілком задомінували над електоратом решти України, бо вони занадто повірили у західні принципи космополітизму. Відчувши слабкість національно-демократичного табору, який до кінця 1990-х рр. програв майже все (він не мав ані масових політичних партій, ані розбудованих громадських організацій, ні впливових ЗМІ, аналітичних центрів і, головне, сили волі), у 2000-і рр. еліти південного сходу перейшли у тотальний наступ із повною зневагою до українства. «Помаранчева революція» 2004 р. була стихійним вибухом протесту проти цього цинічного наступу, який, однак, очолили ліберальні політики і капіталісти, які не мали національної програми і задурили людям голову нескінченними розмовами про «єврореформи», яких вони й не намагалися здійснювати.

Зараз влада в Україні сформувалася як чисто неоколоніальна , тобто вона вважає себе «представництвом» колишньої метрополії (Росії) і розглядає нашу країну лише як об’єкт експлуатації. Події на Майдані свідчать, що влада ставиться до свого народу дуже жорстоко і відчужено : бійці «Беркуту» просто безсердечні, масові тортури жахливі, факти викрадення людей вражають своєю брутальністю, факти переведення поранених із лікарень просто до відділів міліції і судів говорять про порушення елементарних норм людяності і міжнародного правопорядку. Так до свого народу може ставитися тільки окупаційна влада. Звідси – нищення навіть національних символів, приниження й особлива жорстокість до людей за національної ознакою (як до «хохлів», «бандьор», «галічан» і т.ін.). Прикладом є смерть львів’янина Юрія Вербицького: його катували за те, що він показовий українець – українськомовний, галичанин, інтелігент.

Показовим є й одне з гасел «Беркуту», яке з’явилося в системі «В контакте»: «Украина для русских!» Це закономірно: якщо українці не мають сили, щоб зробити Україну українською (гасло Миколи Міхновського від 1900 р.), то її треба зробити країною якоїсь іншої нації.

Усе це наслідки браку ідеології державотворення, про потребу якої писав ідеолог сучасного українського націоналізму Василь Іванишин ще у книзі «Нація. Державність. Націоналізм» (1992). Саме він вивів згодом поняття «внутрішня окупація» на означення режиму, що склався в Україні за часи президентства Л. Кучми. Тоді на провідні позиції в державі масово прийшли люди з антиукраїнським мисленням. Зараз, нарешті, це поняття активно використовується на Майдані для пояснення ситуації. Тож сучасний антиукраїнський режим є логічним наслідком усієї помилкової політики в Україні за всі 23 роки незалежності, у т.ч. політики націонал-демократичних партій, які були дуже схильні до популізму, надто компромісні.

У цьому контексті закономірно, що зараз провідною силою на Майдані став «Правий сектор», сформований передусім на базі ВО «Тризуб» ім. С. Бандери, котрий був заснований, до речі, у Дрогобичі у 1993 р. з ініціативи того ж В. Іванишина. «Правий сектор» просто акумулював наступальну енергетику, яка вибухнула в суспільстві після 2-ох місяців безцільного стояння на Майдані, коли революція почала захлинатися. Сьогодні отримують своє вираження ідеї націоналізму, які усі ці 23-и роки очорнювалися особливо лібералами.

Олег Баган , котрий чи не перший в Україні в статті «Чи завершиться національна революція?» («Галицька Зоря», 10 грудня 2013 р.) пояснив, що Євромайдан насправді є вибухом національних устремлінь українців, так осмилив закономірність радикалізації Майдану. Національно принижене українство інтуїтивно відчувало несправедливість політичної ситуації в державі, описану вище, але його оцінкам, планам та почуванням не давали ходу політики з національно-демократичного табору, перейняті лібералізмом, котрі довго домінували (партії «Батьківщина», «Фронт Змін» та УДАР). Національну ідеологію нещадно критикували, очорнювали журналісти і політологи навіть на всіх позавладних телеканалах (ТВі, «5-й», «Громадське телебачення», «Експресо TV», «24», «News one», ZIK). Особливо демонізували партію «Свобода». Постійно, ще з 1990-х рр., застосовувалася одна і таж схема паплюження: усі радикали-націоналісти є провокаторами й агентами Москви, їх використовує влада, аби лякати мешканців південного сходу країни і так перемагати на виборах; будь-який націоналізм лише розколить країну, його ніколи не зрозуміє більшість українського суспільства.

Ось і зараз, 22.01.2014 на телеканалі ZIK, який є дуже неоднозначним у своїй ідеології та пропаганді, Дмитро Добродомов у передачі «Народний контроль» влаштував справжню підступну провокацію проти дій «Правого сектору» на Майдані: троє експертів у студії, штатний борець із націоналізмом Тарас Возняк, журналіст Галина Терещук і політолог Олег Мицик, виступили з брутальними і фальшивими звинуваченнями на адресу «Правого сектору» за нібито тактику на користь влади і Москви. Мирослав Маринович, котрого теж пробували підключити до кампанії, зберіг до власної честі нейтральність аналітика. Цікаво, що усі решту запрошених, активні учасники Майдану, виступили на захист представника «Правого сектору» і дорікнули п. Добродомову за непотрібне розкольництво в оцінках.

Такими підступними політологічними маніпуляціями на ZIKу останній рік систематично займається журналіст Остап Дроздов у програмі «Прямим текстом», котрий фальшиво демонізує ВО «Свобода» і цим збиває хвилю націоналізму, яка наростає в суспільстві. У такий спосіб ліберали сукупно дезорієнтують націю, гальмують енергетику її наступальності. Власне, це й зумовило інертність Євромайдану у початковій фазі: фактично він надіявся у своїх протестах тільки на моральну (!) трансформацію В. Януковича і його команди і тиск демократичного Заходу, не розпрацьовувалася тактика політичного наступу. Так великою мірою було прогайновано 2 місяці, доки влада не прийняла драконівські, неототалітаристські закони 16 січня і всім стало зрозуміло, що почнуться масові репресії. Тільки тоді люди, замість танцювати і співати «під Руслану», радикалізувалися.

Ця тенденція вправо, яка буде відбуватися і в усьому українському суспільстві (особливо після брутальних розгонів євромайданівців у Черкасах, Сумах, Кіровограді, Дніпропетровську, Запоріжжі та ін.), виражає органічні , хоч і притлумлювані, рухи української нації до самозбереження і захисту, до усвідомлення вольових, духовних чинників політики. Це глобальна тенденція національної гідності.

Водночас дуже символічними є дві перші жертви Майдану: вірменин Сергій Нігоян і білорус Михайло Жизневський. Вони загинули як учасники саме націоналістичного українського опору. Це показує, що націоналізм може об’єднувати людей різних національностей (у цьому його кардинальна відмінність від шовінізму), оскільки він стоїть на ідеї національної героїки, відповідальності за державу, максимальної консолідації громадянства на високих принципах солідарності, духовних та етнічних традицій, забезпечення високого рівня справедливості і гармонії у країні.

О. Баган наголосив, що поширення антисемітських листівок у середовищі «Беркуту» є дуже показовим. На це вже зреагували єврейські організації. Цей факт підтверджує наявність ще однієї традиції в середовищі нинішньої влади в Україні – традиції горезвісної російської шовіністичної «Чорної сотні». Ця організація була створена у Російській імперії наприкінці ХІХ ст. з ініціативи царської охранки. Її метою була жорстока, протиправна боротьба із громадянськими устремліннями національних меншин імперії, особливо єврейства. «Чорна сотня» влаштовувала погроми (до речі, це слово стало інтернаціональним після її діяльності), нещадно боролася з демократичними рухами, здійснювала замовні вбивства, передусім серед активістів національних рухів, проповідувала ідеї монархізму і деспотизму, російського шовінізму та імперіалізму. Сьогодні в Україні її традиції відроджуються в контексті загальної реанімації російського імперіалізму на нашій землі.

Останні репресивні дії на Майдані підтвердили неототалітаристський характер нинішньої влади. Тому є всі підстави (уведення диктаторських законів, убивства, тортури, масові порушення законності), щоб кваліфікувати дії Партії регіонів та КПУ як неосталіністські, тоталітаристські і несумісні з принципами демократії. Відтак вартує розпочати процес формування ідейної, юридичної та політичної бази для заборони цих партій в Україні.

П. Іванишин зауважив, що теперішня опозиція надовго втратила ініціативу (окрім ВО «Свобода»), бо не мала державницької, націозахисної ідеології, усе було підмінено гаслами євроінтеграції. Президент В. Янукович переміг би її кінцево, якби хоч щось підписав у Вільнюсі. Але він помилився, цілковито відвернувшись від Заходу, і цим дав шанс ліберальній опозиції. Проте ця опозиція помиляється й далі, не розуміючи, що ЄС – це об’єднання національних держав , тобто держав, у яких національні питання розв’язані. Натомість нинішня Україна перебуває під системним російським впливам і в ній націотворчі процеси руйнуються.

О. Баган додав, що звинувачення націоналістів у «провокаторстві» були доведені в країні до істеричного автоматизму . Ось і над Василем Іванишиним, котрий уперто застерігав про загрози космополітизму і безідейності, дрогобицькі «свідки Ющенка» у 2002 р. влаштували були «громадський суд» за нібито «провокаторство», яке полягало у відвазі чесно і відверто аналізувати політичні події.

Критикуючи репресивність влади, сьогодні важливо не демонізувати всю міліцію в очах суспільства. Адже у міліції є люди відповідальні, професійні, покликані до національної співдії. Важливо апелювати до цих її якостей, вже вести роботу на якісне реформування правоохоронних органів.

Аналітик припустив, що події на Майдані згодом суттєво видозмінять політичний спектр в Україні: зараз помітно розширилася ніша для правих сил. ВО «Свобода», яка за останній рік дуже добре розвивала наступ і пропаганду, десь втратила революційну ініціативу через тактичну пов’язаність із ліберальними партіями. Тож на право-націоналістичному полі у неї можуть з’явитися конкуренти.

Майдан показав бандерівський характер опору в Україні, тобто високу ідейність активних учасників, дисциплінованість, витривалість, організованість. Це цілком не махновський бунт, анархічний, хаотичний і безвідповідальний, дух якого довший час викликали ліберали, їздячи щороку, по-блазенськи перевдягнені, в Гуляй-Поле на чолі з покійним Ю. Покальчуком.

Уся опозиція, і націоналістична, і ліберальна, повинна зрозуміти, що Україна так довго буде під загрозою з боку російського імперіалізму, принаймні ідеологічно, як довго в її інформаційному та культурному просторах ширитимуться російський шовінізм, неосталінізм, неоімперство всіх видів – від маскультури до наукових теорій. Про це сьогодні постійно говорить лише публіцист І. Лосєв. Однак ця проблема повинна стати об’єктом аналізу для громадських організацій, політологічних інститутів, культурологічних центрів, телеканалів. Без подолання хворобливих традицій російського імперіалізму на нашій землі перед її мешканцями раз у раз буде з’являтися потворна паща «Чорної сотні» – самозасліпленої, ненависницької у діях, антинаціональної в сутності.

Прес-служба Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4