Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Націотворчі обрії бойківського світу

Олег БАГАН

Бойківщина – це одна з найдавніших субетнічних зон розселення українського суперетносу. Її простори тягнуться від словацьких і польських Бескидів до долини верхнього Дністра, спорадично – до узгір’їв Буковини (Бойковини?) та Трансильванії (Залісся). Це регіон, де збереглися найпатріархальніші народні традиції, звичаї, обряди, мова, і водночас регіон, мешканці якого поетапно брали участь у найвирішальніших змаганнях із українського націєтворення і державобудування.

Очевидно, основою для генотипу бойка стали прадавні арійські племена венето-тракійського (фракійського) походження – легендарні карпи. Поступово весь простір Східних Карпат був слов’янізований (до 5 ст. н. е.). В історичну добу консолідація цього регіону відбулася під егідою войовничих білих хорватів, які прийшли зі степової зони України. Так виникла доленосна для формації українського етносу протодержава Велика Хорватія, межі якої приблизно співпадали із зоною розселення бойків. Саме тоді почалися перші культурні процеси в регіоні (їхнім спадком є, наприклад, знаменита дерев’яна архітектура Бойківщини), прийшли віяння християнства із Великої Моравії (9 ст.), розпочалося містобудування (Перемишль як первісний урбаністичний центр зі значенням для всього слов’янства).

Подальша історія нашого краю в період Київської Русі є загальновідомою. Вартує наголосити лише, що культурна, ідеологічна, ментальна, геополітична специфіка Галицького, а потім Галицько-Волинського князівств (11-13 ст.) великою мірою визначалася історичною поведінкою і світоуявленнями мешканців карпатського простору, тобто бойків. Цей факт, на жаль, не завжди знаходить тлумачення в сучасних українських істориків.

За законами цивілізаційного розвитку простір розселення бойків зазнавав постійних і глибоких впливів соціальної, культурної, мовної асиміляції, оскільки у 12-15 ст. рівнинні регіони Західної України були охоплені жвавішими потоками політичного і господарського життя. Відтак бойки, які проживали на межі гір і рівнин, виявилися розділеними: ті, що в горах, закономірно зберегли більшу патріархальність та консервативність, а ті, що на рівнинах, включилися в ширші контакти із сумісними мешканцями. Цей процес розмежування, розрізнення набув таких сильних обертів, що від якогось часу єдність свідомості бойківського субетносу розпалася і мешканці рівнин стали протиставляти себе вільним горянам. Зрозуміло, що згодом з’явилися відмінності в побуті, звичаях, говорах, ментальності. Це дало підстави науковцям обмежити зону розселення бойків до кількох гірських регіонів Львівської, Івано-Франківської і Закарпатської областей. При цьому не були враховані факти асиміляції і субетнічної основи, яка все-таки об’єднує набагато більший простір, до якого входять і рівнинні райони Прикарпаття та Закарпаття, наближені до гірського масиву Карпат. Це підтверджують і діалектні особливості мови цієї зони, і ментальні риси її мешканців, і елементи обрядової культури. Наприклад, набагато різкіші відмінності в народній культурі вловлюються між галичанами, що розселені на північ від верхньої течії Дністра, тобто нащадками історичних бужан та дулібів, і, власне, тими, що живуть на південь від неї, в зоні історичної Білої Хорватії.

Особливу роль відігравала Бойківщина і в становленні модерної української нації (19 ст.), попри те, що сам край піддавався потужній асиміляції з боку поляків, був стагнізований економічно і маргіналізований політично. Саме з Бойківщини пішли перші інтенції до національного відродження, тут народилися визначні культурники, які зробили етапні кроки в розвитку націєтворчих процесів. Це також одна з не так забутих, як малотрактованих сторінок української історії, яку наче затінює собою відома розповідь про перше національне відродження на Слобожанщині (І. Котляревський, О. Лобисевич, Г. Квітка-Основ’яненко та ін.).

Наведемо кілька фактів. На Бойківщині народився у с. Лютовисько (район Турківщини) богослов, історик, архівіст, ректор і професор Львівського університету Модест Гриневецький (1758-1823). Він навчався в початкових школах Самбора і Добромиля, закінчив Замостьську академію; викладав у василіанських школах Дрогобича і Лаврова. Згодом студіював у Віденському і Львівському університетах. Автор праці «Філософське обґрунтування фізики» (1781). Викладав догматику і латинську мову у Львівському університеті, був прокуратором чину отців-василіян. Написав першу наукову книжку українською мовою «Догматика» (1791), уклав для Чернівецького єпископату «План систематичних богословських студій» (1816). Зав’язав перші стосунки із діячами слов’янського відродження.

На початку 19 ст. Перемишль, до якого за освітою і за діловими зв’язками стікалися уродженці усієї Бойківщини, став першим центром національного відродження в Галичині, приблизно на 20 років випередивши першопочаткові націотворчі процеси у Львові, діяльність «Руської Трійці». Тут діяв т. зв. Перемишльський культурно-освітній гурток, який очолювали знамениті діячі Унійної Церкви:

Михайло Левицький (1774-1858) – єпископ, згодом митрополит Галицький і кардинал Церкви; засновник у Перемишлі дяко-вчительського інституту (1817) і освітнього товариства для священиків (1816); засновник мережі початкових шкіл з українською мовою навчання, підтримував перші українськомовні навчальні видання.

Іван Могильницький (1778-1831) – один із лідерів культурно-просвітнього гуртка в Перемишлі, церковний діяч і філолог. Був парохом у с. Дроздовичі (Самбірщина), референт із питань шкільництва Перемишльської єпархії, засновник великої кількості шкіл; автор «Букваря славено-руського язика» (1816), який витримав п’ять видань; виступав за навчання народною мовою; написав «Правила школьнії» (1817), «Науку християнську» (1817), «Катехизис малий» (1817). Перший ректор дяко-вчительського інституту в Перемишлі. Автор «Граматики язика славено-руського» (1823) і «Відомостей о руськім язиці» (1829), які стали першими маніфестами утвердження і захисту української мови в Галичині.

Іван Снігурський (1784-1847) ̶ церковний діяч, меценат і філантроп. Народився у Берестянах (Самбірщина). Закінчив Самбірську гімназію, студіював у Львівському і Віденському університетах. Доктор богослов’я. У 1817 р. став деканом богословського факультету у Віденському університеті. Зав’язав стосунки із діячами слов’янського відродження, зокрема із В. Копітаром – одним із лідерів цього руху. Налагодив його систематичні контакти з тогочасними молодими галицькими філологами та істориками, які розгорнули культурно-національний рух у Галичині, – І. Лаврівським, Й. Левицьким, І. Могильницьким, Й. Лозинським, Д. Зубрицьким. У 1818-1847 рр. був перемишльським єпископом, за якого й була розбудована мережа для національно-культурної формації греко-католицьких священиків. Заснував єпархіальну друкарню (1829), в якій вийшли перші масові українські книжки в Галичині.

Іван Лаврівський (1773-1846) ̶ педагог, різнобічний вчений: професор логіки, етики, метафізики, історії церкви, богослов’я. Закінчив Перемишльську гімназію і Львівський університет. Народився у с. Терка (Надсяння). Викладав українську мову у Львівській духовній семінарії, був її ректором. Від 1820 р. жив у Перемишлі. Займався історичними студіями, зокрема популяризував польською мовою історичні пам’ятки України. Написав підручник із української мови «Бесідослов» (1832). Доводив самостійність української мови щодо польської і російської. Видав «Буквар» для українських шкіл (1838). Як філолог справив визначальний вплив на інших тогочасних мовознавців Галичини. Його наукові праці польською мовою знайшли визнання серед перших славістів Європи (С. Б. Лінде, З. Доленга-Ходаковський, В. Копітар, О. Востоков, П. Кеппен).

Йосиф Левицький (1801-1860) – педагог, священик, письменник, перекладач, мовознавець та історик. Народився у с. Баранчичі поблизу Самбора. Закінчив Перемишльську гімназію, студіював у Львівському і Віденському університетах. Долучився до діяльності церковних просвітників у Перемишлі від 1832 р., викладав церковнослов’янську мову в тутешньому богословському ліцеї. Протягом майже 1844-1860 років був парохом у селах Грушів і Нагуєвичах на Дрогобиччині. У 1834 р. видав німецькомовну «Граматику руської або малоруської мови». У спеціальних офіційних довідках, донесеннях, статтях доводив окремішність української мови. Часто використовував матеріали з архівів, щоб показати давність писемних традицій на Україні. Виступав за ведення метричних церковних книг народною (українською) мовою. Його літературна творчість хоч і малоестетична (писав дещо онародненою церковнослов’янщиною), але доволі різна і кількісна, тобто Й. Левицькому першому в Галичині вдалося стати відомим автором. Крім того, він постійно виступав як публіцист у польськомовній і німецькомовній пресі. Був першим регулярним галицьким перекладачем: перекладав твори А. Міцкевича, Ю. Нємцевича, Й. В. Ґете і Ф. Шиллера. У 1839 р. переклав «Слово о полку Ігоревім». Активно боровся проти ідеї запровадження латиниці в українське письмо (1834). У 1843 р. написав два «Листи з приводу руського письменства в Галичині», тобто виступив першим галицьким літературним критиком та оглядачем. Друкувався в авторитетному ляйпцизькому славістичному журналі «Щорічники із слов’янської літератури, мистецтва і науки». У 1848 р. захоплено підтримав «Весну народів», організував представництво Головної руської ради в Дрогобичі, палко виступив на мітингу з промовою про потребу запровадження української мови в краю. Його граматика була перевидана ще два рази – у 1849-у і 1850-у рр. Планував видання регулярного збірника «Бібліотека бесід духовних».

Йосиф Лозинський (1807-1889) ̶ філолог, фольклорист. Народився під Перемишлем у с. Вірко Велике. Закінчив гімназію в рідному місті, студіював у Львівському університеті. Був парафіяльним священиком у різних селах Галичини, Яворівським деканом (з 1850 р.). Подією стала його фольклорна збірка «Руське весілє» (1835), яку можна вважати вирішальним маніфестом українськості в краю.

Вів ґрунтовні мовознавчі студії, синтезувавши науковий досвід провідних філологів Європи. Впроваджував ідеї чеських будителів. Через тиск цензури свою граматику української мови, написану у 1820-і роки польською, видрукував лише у 1846 р. Зразком для нього була граматична теорія видатного славіста В. Копітара. Став переконаним прихильником фонетичного правопису, що тоді було явищем революційним у Галичині. Великою мірою підготував основу для діяльності «Руської Трійці». Виступив у 1834 р. за впровадження латиниці в українське письмо, але не з позицій полонізатора, як це йому приписували, а з позицій модернізатора: мав свідомість обмеженості того культурного світу, який базувався на кирилиці (Росія, Сербія, Болгарія), в орієнтації на латиницю бачив запоруку подолання мертвої церковнослов’янщини. Під впливом критики (І. Лаврівський, Й. Левицький, М. Шашкевич) відмовився від проекту латинізації правопису. Виступав як публіцист, у т. ч. на теми народного господарства. Активно боровся і галицьким москвофільством у 1850-1860-і рр., коли воно повсюдно наступало.

Михайло Мінчакевич (1808-1879) – громадський діяч і революціонер. Народився у с. Бережниця Вижня на Сяночинні в сім’ї священика. Закінчив Самбірську гімназію, студіював у Львівському університеті. Входив до кола «Руської Трійці». Писав вірші патріотичного змісту. Згодом захопився політикою, увійшов до революційного польсько-українського підпілля – організації «Союз друзів народу», яка підпорядковувалася Товариству польських карбонаріїв. Це була вельми радикальна суспільна течія з ідеями республіканізму, повалення монархії через збройне повстання, звільнення селян, цілковитої рівноправності осіб і станів. Збереглися відомості, що М. Мінчакевич виступав проти польських уніфікаторських поглядів на українську Галичину, обстоював рівноправність народів. У 1838 р. був заарештований після розкриття конспірації, тортурований і ув’язнений на три роки. Його життя – приклад революційно-бойовитої, волюнтаристської свідомості в галицькому українському середовищі, що загалом було рідкістю для тодішнього українського світу.

Василь Подолинський (1815-1864) – політичний діяч і теоретик. Народився у с. Биличах на Самбірщині. Вчився в гімназіях Перемишля і Львова, у Львівському університеті. Ще студентом увійшов до підпільного «Союзу синів Вітчизни», потім був членом його філії – «Молодої Сарматії» (1837-1840). Захоплювався ідеями слов’янського відродження. Деякий час перебував у Лаврівському монастирі чину Василія Великого. Тут він надзвичайно поглибив свої знання в монастирській бібліотеці. У 1848 р. під час «Весни народів» В. Подолинський спостеріг шовінізм польських політичних середовищ, зокрема революційної Центральної Ради Народової. Це стимулювало його до полеміки в пресі. Так з’явилося знамените «Слово перестороги» (1848) – перший чіткий і послідовний політологічний маніфест української самостійності. Брошура була написана польською мовою, і В. Подолинський спробував видати її в Сяноку. Польськомовність обумовлювалася тим, що в той час у Галичині не було українськомовної пресової мережі, видавництв, і до того ж твір великою мірою був зверненням саме до поляків, був полемікою проти польських шовіністичних і неправдивих поглядів на український народ і українське питання в історії і сучасності. Автор стояв на виразних демократичних позиціях, за логікою історії і політології пояснював неодмінність постання української держави.

Цікаво, що В. Подолинський аналізував становище суспільно-політичних сил в Галичині, виділяв серед них чотири течії: 1) українсько-самостійницьку; 2) польсько-українську (т. зв. «Руський Собор»), яка йшла на певну співпрацю з боку поляків із українцями-русинами; 3) австрійсько-українську, яка надіялася на ліберальні реформи в Австрійській імперії і добро українцям від них; 4) російсько-українську, москвофілів, які сподівалися на добро від Росії. Він ставив український рух у контекст всеслов’янських процесів національного визволення, явно симпатизував прогресивним ідеям Слов’янського з’їзду у Празі, який щойно відбувся у червні 1848 р. Відтак у В. Подолинського визрівала концепція Слов’янської федерації в центрі Європи із незалежною Руссю-Україною як рівноправною нацією-державою.

Хоча брошура «Слово перестороги» так і не вийшла друком, її ідеї були відомі в середовищі верхів Унійної Церкви. Це підтверджує брошура іншого бойківського священика-патріота І. Терлецького «Слово русина до всіх братів слов’янського племені про справи слов’янські», яка вийшла в Парижі 1849 р. і повторювала головні положення В. Подолинського.

Як видно з цього короткого огляду, на порівняно невеликому терені української землі між верхнім Дністром і Бескидами в 1-й половині 19 ст. народилася і діяла група патріотів, які зуміли розбудити в галицькому суспільстві процес національно-культурного відродження . Символом цього першопоштовху культурного націоналізму стало місто Перемишль . Енергетичною силою молодого національного руху став бойківський субетнічний характер . Попри важкі умови існування в оточенні польського шовінізму, байдужості й настороженості австрійської бюрократичної системи, загальної апатії малоосвіченого і позбавленого героїчних світовідчуттів галицького суспільства першим будителям нашого краю вдалося здійснити таке:

– переконати верхівку Греко-Католицької Церкви в потребі патріотичної діяльності і розвитку освіти на основі народної мови;

– започаткувати книгодрукування, хоч і ще не чистою, але українською мовою;

– закласти міцні основи в початки і розвиток мовознавчої науки, творення українських граматик, що забезпечило суттєве націозбереження в умовах тиску зовнішньої асиміляції і бездержавності;

– зав’язати інтелектуально-культурні стосунки з лідерами слов’янського відродження в Європі, що, по-перше, принесло нові і якісніші струмені в українську культурну самосвідомість, а по-друге, вивело вперше українську ідеологію в нові часи на міжнародний рівень – інші слов’яни дізналися про український народ як цілком відмінний і суверенний;

– розгорнути якісну полеміку в пресі і науці з польськими середовищами, які традиційно зневажали і намагалися не помічати український етнос, через це українське питання вперше після козацької доби виринуло перед польською політикою і стало фактором її видозмін, аж до систематичної появи різних форм польсько-українського діалогу;

– з’явилася ідея вивчення фольклору як середовища національної душі (зб. Й. Лозинського «Руське весілє»);

– галицькі українці (М. Мінчакевич, В. Подолинський та ін.) долучилися до підпільного революційного руху, що засвідчило схильність до бойовитості в їхньому характері, відчуття істини, бо саме уміння організуватися до політичної боротьби є вирішальним фактором у життєдіяльності кожного народу; на Наддніпрянській Україні українці почали брати участь у революційних рухах лише в 2-й половині 19 ст.;

– культурно-суспільний рух перемишльського середовища підготував основу в Галичині для подій періоду «Весни народів» 1848 р., він мобілізував головну дієву в тодішніх умовах верству – священство;

– у колі бойківських будителів визріло чітке політологічне мислення (брошура В. Подолинського «Слово перестороги») з ідеєю самостійності України, і це на кілька десятиліть випередило політичне мислення українців інших регіонів;

– у середовищі перемишлян визріла загальна стратегія, якою галичани в основному керувалися до 1914 р.: лояльності до австрійської влади через те, що перевага поляків у краю була очевидною; балансування на змаганнях цих двох домінантних сил із метою поступового формування нації в умовах стабільності і відносних свобод та прав і нагромадження власних сил для повноцінного виходу на історичну арену;

– вказавши на освіту як на вирішальний чинник при зростанні нації, бойківські будителі розгорнули серед галичан широкий рух за престижність освіти, рух до великого міста , до Львова як найбільшого урбаністичного центру Галичини, міста із європейським звучанням за своїми параметрами культури і політичної ваги, міста, в основному полонізованого, в якому українці складали близько 20% маргінального переважно населення;

– багатьма ідеями «перемишльське відродження» випереджало народовський рух 1860-х рр. (скажімо, ідеєю самостійності, рівнем філологічної освіти та ін.), і хоча його процеси були заглушені великою мірою перемогою москвофілів у 1850-і роки, воно визначило головні суспільно-політичні тенденції в Галичині до кінця 19 ст., заклавши перші камені національної свідомості серед галичан;

– прийнято вважати, що національне відродження в Галичині почалося від діяльності «Руської Трійці» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький), однак наведені факти доводять, що діяльність «Трійці» була тільки продовженням процесів, які йшли від Перемишля, від бойківських будителів.

Якщо оцінити події «перемишльського відродження» з погляду етнопсихології, то виявимо в ньому такі риси бойківської ментальності: впертість і наполегливість (бо ж ситуація з українцями в краю була безнадійною!); раціональний підхід до справи (акцент на науці в діяльності більшості учасників руху); кунктаторство – це коли повільність і витримка стають запоруками кінцевого успіху (бойківське уповання на традицію і поступовість, прищеплені мешканцям загальною консервативністю гірського регіону). До слова, наступною еманацією бойківського духу в Галичині була діяльність Івана Франка: колосальна впертість і наполегливість у громадянській і політичній боротьбі, гігантський інтелектуалізм-раціоналізм у творчості, хоча й голосив революційні гасла з огляду на добу, та все ж вирішальним вважав культурне, поступове переродження свідомості свого народу, тому й так багато писав у різних сферах культуро творення, – це теж своєрідне кунктаторство, а Франків «Захар Беркут» – чистий геній традиціоналізму у світосприйнятті.

Ці ж риси характеру і творчості будуть двигтіти в інших найталановитіших письменників і культурників Бойківщини: Андрія Чайковського (1857-1935), Володимира Бірчака (1881-1945), Івана Филипчака (1871-1954), Луки Луціва (1895-1984).

Якщо у стрілецькому галицькому русі і боротьбі за незалежність ЗУНР більше проявився характер і феномен рівнинної Галичини по лінії Львів – Тернопіль, то підпільно-революційний здвиг ОУН великою мірою був проявом бойківського характеру. Поряд із Львовом, який був об’єктивним лідером у плані формування нової якісної самостійницької молоді, виділилися три міста бойківського Підгір’я і їхні гімназії, в яких сформувалася провідна генерація чільних діячів ОУН у Західній Україні, – Стрий, Дрогобич і Самбір, а також Долинщина, Калущина. Наведемо кілька аргументів до цієї тези за принципом розшифрування внеску особистостей. Тут вартує взяти до уваги той факт, що справжнє переродження націоналістичного руху в революційний із відповідним сцементуванням психології учасників, формуванням волюнтаристської ідеології, випрацюванням бойової тактики перманентного наступу відбулося в середовищі УВО-ОУН лише наприкінці 1920-х рр., коли, власне, нове покоління почало приходити до керівництва в Організації краю. Саме тоді на чільні позиції вийшли:

Осип Бойдуник (Долина) (1895-1966) – вояк УГА від 1918 р. Член УВО від початку 1920-х рр. Провідний діяч Групи української націоналістичної молоді (Прага) у 1922-1927 рр., член редколегії й активний автор її органу «Національна думка» у 1923-1927 рр. Один із чільних організаторів ОУН у 1929 р., автор «Уваг до статуту Організації націоналістів». У 1930 р. переїхав до Галичини і брав участь у діяльності підпілля. Член Сенату ОУН. Ув’язнений у 1932 р. на 4-и роки. Працював у редакціях «Голосу нації» і «Голосу» – популярних націоналістичних газет кінця 1930-х рр. Автор ґрунтовної книги «Національний солідаризм і українська політика». Один із провідних ідеологів ОУН.

Олесь Бабій (Калущина) (1897-1975) – воював у Січових Стрільцях і в УГА, від початку 1920-х – активний учасник УВО; згодом – один із лідерів Групи української націоналістичної молоді в Празі, член редколегії і редактор її органу «Національна думка». Учасник Конгресу українських націоналістів у 1929 р., голова культурно-освітньої та член ідеологічної комісій. Автор гімну «Зродились ми великої години…» Популярний і впливовий письменник і критик міжвоєнної доби. Був серед провідних авторів ЛНВ Д. Донцова – головного ідеолога вольового націоналізму.

Зенон Пеленський (Стрий) (1902-1979) – мав особливі заслуги у справі вдосконалення націоналістичної пропаганди, утримання належного інтелектуального рівня в підпіллі.

Богдан Кравців (Рожнятівщина) (1904-1975) – активний діяч молодіжного націоналістичного руху, член ОВКУГ, СУНМ, УВО. Перший Крайовий провідник ОУН в Західній Україні (1930). Згодом – політичний референт. Популярний поет і критик. Один із головних ідейних соратників Д. Донцова у сфері культури. Член редколегій і редактор впливових журналів і газет 1930-х рр.: «Дажбог», «Голос нації», «Голос», «Обрії», «Напередодні».

Степан Охримович (Стрий) (1905-1931) – відзначився як лідер молодого покоління, сприяв поглибленню ідеологічного виховання молоді; загинувши від рук польської поліції, став одним із живих жертовних символів революційної боротьби.

Зенон Коссак (Дрогобич) (1907-1939), який розпрацював нову систему бойової (терористичної) діяльності ОУН, посприяв її кардинальній радикалізації (разом із Р. Шухевичем), що зробило українсько-польське протистояння в краю особливо гострим; був одним із тих, хто забезпечив якісне злиття членства УВО й ОУН; далі він протягом 1930-х рр. залишався головним авторитетом в Організації, ідейно і морально зміцнюючи її ряди; загинув як заступник командира Карпатської Січі.

Дмитро Грицай (Дрогобич) (1907-1944) – довголітній військовий референт Крайового Проводу, великою мірою забезпечив якість військової підготовки серед членства напередодні війни; шеф штабу УПА.

Олекса Гасин (Стрий) (1907-1949) – член ОВКУГ і УВО; професійний військовий. Кілька разів ув’язнений від 1931 р., за що здобув великий авторитет незламного в Організації. Крайовий провідник у 1934-1935 рр., згодом – військовий референт, військовий радник ПУНу, проводу ОУН за кордоном. Автор разом з Є. Коновальцем «Військового підручника» для членства ОУН. Член Революційного Проводу ОУН на чолі з С. Бандерою 1940 р., який обрав радикально бойову тактику Організації. Заступник міністра оборони Українського Державного Правління (Уряду) у 1941 р. Шеф штабу УПА у 1943-1949 рр. Героїчно загинув.

Степан Бандера (Стрий) (1909-1959) – посилив організацію духом особливої безкомпромісності і фанатизму, жертовності і широких політичних устремлінь; стимулював радикалізацію і водночас організаційну стрункість та ефективність в ОУН; через власний героїзм і принциповість став незаперечним лідером на кінець 1930-х рр.; глибокий філософ революційної боротьби.

Мирослав Тураш (Дрогобич) (1910-1939) – керував Крайовим Проводом ОУН у 1939 р., забезпечив збереження безкомпромісності і революційного духу в Організації в період, коли серед її членства були проведені масові арешти, коли тривали систематичні репресії з боку польської влади; перед тим кілька років керував Стрийською округою ОУН, яка була основоположною для всієї організації.

Володимир Тимчій (Стрий) (1911-1940) – організаційний референт Стрийської округи у 1936-1938 рр., центральної для ОУН в 1930-і рр., Крайовий Провідник у 1939-1940 рр. Його позиція була вирішальною при створенні в лютому 1940 р. Революційного Проводу ОУН на чолі з С. Бандерою, оскільки він курував всю мережу підпілля на Західній Україні.

Велику роль відіграли вихідці з Бойківщини у становленні націоналістичного руху на Закарпатті, де вони були передусім виразниками радикального і водночас традиціоналістського мислення. Тут насамперед треба назвати визначного письменника, публіциста, громадського і політичного діяча, фактично зачинателя нової закарпатської літератури народною мовою Василя Ґренджу-Донського , уродженця Міжгірщини. Він творив як поет, драматург, прозаїк із визначальними настроями й ідеями пробудження національного сумління, національного змагання і плекання нового традиціоналізму в закарпатському соціумі. В. Ґренджу-Донського можна вважати чи не головним глашатаєм відродження і виховання покоління, яке здвигнуло Карпатську Україну в 1939 р. Зрештою, бойком був сам Августин Волошин, її президент.

При розгортанні націоналістичного руху в Закарпатті чільні позиції займали:

Степан Росоха (1908, с. Драгово, Хустщина – 1986) – лідер студентського руху, редактор епохального для Закарпаття націоналістичного журналу «Пробоєм» у 1933-1944 . Був головою ІІ Народовецького з’їзду в Мукачевому – масовій акції з маніфестації українських національних домагань в краю. Керував Організацією народної оборони «Карпатська Січ». Чільний діяч Карпатської України, референт преси, інформації та ідеологічного вишколу. Редактор націоналістичної газети «Наступ» (1937-1939) – офіційного органу Карпатської Січі. Заступник голови Сойму Карпатської України.

Федір Тацинець (1911, с. Келечин, Міжгірщина – 1939) – учасник Пласту на Закарпатті. Організував у 1930 р. атентат на керівника закарпатських москвофілів Є. Сабова як офіційний протест ОУН проти москвофільства. Поручник Карпатської Січі. Героїчно загинув у боях із угорськими військами.

Іван Рогач (1913, Великий Березний – 1942) – один із чільних діячів націоналістичного руху. Від 1938 р. редактор газети «Нова свобода». Заступник голови Українського національного об’єднання – головної політсили в Закарпатті з українського боку. У 1938-1939 рр. – секретар прем’єр-міністра Карпатської України А. Волошина. У 1941 р. організував як член похідної групи ОУН націоналістичну газету «Українське слово» в Києві. Загинув від рук гестапо в Бабиному Яру.

Іван Ірлявський (Рошко) – уродженець Ужгородщини (с. Ірлява), талановитий поет-вісниківець, який висловив у своїй творчості стрімкий патріотизм романтичного типу, сам героїчно загинув у Києві в рядах ОУН.

Юрій Станинець – уродженець Іршавщини, автор глибоких прозових творів про переродження закарпатського села, визрівання національної твердості в ньому. Сам виявляв високу ідейну стійкість як греко-католицький священик. Його творчість є яскравим ідейним маніфестом нового покоління.

Узагальнюючи на основі етнопсихологічних спостережень, можна ствердити, що саме бойки надали у 1920-1930-і рр. ОУН бойової упертості , влили в неї свою вроджену раціоналістичну методологічність (тому вона задіяла як великий механізм), наповнили її духом героїчного традиціоналізму , який, своєю чергою, виростав у них, як і в героїв «Захара Беркута», із живого відчуття сакральності патріархального життя рідного краю .

* * *

Духовний, мистецький світ бойка найповніше виразився у творчості Івана Франка, чий внесок у розбудову української нації і культури є колосальним. І це теж закономірно: національний талант мусив вибухнути із надр найпатріархальнішого субетносу українства! У Франкових творах висловлені всі основні архетипи бойківської ментальності: культ рідної землі містеріального звучання : «Земле моя, всеплодущая мати...»; особливе захоплення чарами лісу : «О, гаю мій, повірнику моїх найкращих мрій...»; самозаглибленість (інтровертність великої кількості Франкової лірики); твердість і упертість характеру : «Проти рожна перти, проти хвиль плисти...»; загострене сприйняття суспільної кривди : широка соціальна проблематика у його прозі; тужливо-іронічне сприйняття світу як метушні і великого простору людського здрібніння: філософія «Лиса Микити»; тлумачення долі рідного народу як змагання із самим собою : поема «Мойсей» та інші твори на тему роздвоєності людини (у цьому відображається світовідчуття народу, який не мігрував, а стало, протягом тисячоліть, був прив’язаний до свого гірського простору); схильність до повільної , але правдивої праці та до самоаналізу : образ Євгена Рафаловича у романі «Перехресні стежки».

Саме Франкові вдалося перетворити українську літературу у простір поліваріантного опору будь-яким культурним асиміляціям із боку імперських цивілізаційно-культурних потуг. Франко наче за програмою прагнув відгукнутися на кожну національну проблему життя, осмислюючи її раціонально як публіцист і політолог, на кожну тему естетичного розвитку національного суспільства, відгукуючись на всі вияви художніх устремлінь нації у свій час, прагнув прочути душевним болем кожен найменший закут національних переживань, подаючи у своїх художніх творах грандіозну картину інтимно-мистецьких переосмислень буття народу, перекладав рідною мовою буквально з усіх відомих літератур світу, щоб підняти рідну національну візійність до вершин універсуму. У цій широкій захисній програмовості його діяльності і творчості також відбилася одна з визначальних ментальних рис бойка: тримати оборону . Тисячоліття бойківський субетнос, розселений на карпатських перевалах, вздовж складних гірських шляхів, охороняв рідний простір. «Мирон Сторож» – це один із перших і символічних псевдонімів Івана Франка. Він, як і його прадіди, завжди з відвагою стояв на сторожі нації. Ця сторожкість прекрасно зображена у почуваннях і думах героїв «Захара Беркута», у якому традиціоналістський бойківський світогляд знайшов своє ідеальне вираження.

Оце виражене генієм Франка поєднання у бойківському менталітеті скерованості до універсального з одночасно глибоким відчуттям своєї закоріненості в рідному просторі, в традиції становить надзвичайно позитивну національну, націотворчу прикмету. Такий тип героїчного (тобто скерованого до вічного здобування, до подвигу) традиціоналізму характеризує ментальність усіх великих народів. Успіх кожного народу в історії завжди залежав від міри цього захисного і водночас наступального типу психологічної поведінки . Таке візіонерство двигтить у «Генриху V» Шекспіра, «Ґеці фон Берліхінґені» Ґете, в «Заручених» Мадзоні, в «Шуанах» та інших романах Бальзака, в російській «Іліаді» 19 ст. – «Війні і мирі» Толстого. Це найвищий закон Історії.

Екстраполюючи ці наші етнопсихологічні тези в сучасність, можна зробити такі висновки. Зараз Україна опинилася перед новітніми викликами розвитку світової цивілізації, які в основному пов’язані з наступом глобального космополітизму, психології примітивного споживацтва, масовістської псевдокультури і бездуховності. Це не лише загрожує нації втратою орієнтирів, процесами денаціоналізації та викорінення, а й перетворює сучасне українське суспільство в акультурне місиво , в плебейську масу безбатченків. Конче потрібним є сьогоднішнє усвідомлення, насамперед інтелігенцією, потреби збереження субетнічної багатоликості України , її закоріненості у традиціях патріархальних народних культур різних регіонів. Відповідно, вже зараз треба розпочинати наступ на керівні кола держави з ідеєю кардинальної перебудови внутрішньої гуманітарної політики. Українські культурницько-інтелектуальні еліти мали б розпрацювати цілісну програму і стратегію національно-культурного самозбереження . На це мала б працювати й майбутня адміністративно-територіальна реформа в державі, яка б уможливила фіксацію, підтримку і стимулювання розвитку етнографічних особливостей усіх регіонів України. Насамперед важливо вже розпочати інформаційну боротьбу словом за таку позитивну трансформацію країни, яка реально виявилася під ударами, з одного боку, хижацького капіталізму, який нещадно розграбовує її природні багатства і люмпенізує, робить прагматично-цинічною свідомість мас, та культурницької ідеології лібералізму, яка сіє апатію, придуркуватість, несмак у національній душі. Наш інтелектуальний опір сьогодні – це наша духовна перемога завтра!

Cтворення друкованого видання «Бойків світ» як аналітичного додатку до часопису «Франковий край» за ініціативи керівника ВГО «Бойківське етнологічне товариство» Любомира Сікори та завдяки розумінню депутатського корпусу Дрогобицької районної ради і керівників райдержадміністрації – це крок, показовий для інших українських регіонів.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4