Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Хто ж створив ідеологію українського націоналізму? або Дещо про галичан як «штатних ідіотів» української історії?

Олег БАГАН

Читаючи чудову книжку Сергія Грабовського «Україна – не Африка: «Білі негри» у пошуках самих себе» (Ніжин, 2012), я натрапив на дивну думку щодо ролі Галичини в українській історії, власне, на думку про нібито цілковиту вторинність галичан у процесі українського націотворення. Хоча ця теза є фрагментарною у книжці, концептуально присвяченій сучасним суспільно-політичним «мутаціям» в Україні, все ж вона є типологічною для великої кількості сучасних українських авторів – і не лише політологів, а й істориків, філософів, публіцистів, культурологів, літературознавців та ін. Зневажливе, упереджене ставлення до Галичини загалом, до її культури, ментальності, наукових і політичних традицій – це вже певна норма для певного, доволі широкого, кола авторів із Наддніпрянщини. Про це мені вже доводилося писати в статті «Галичофобія» («Визвольний шлях», 2007, №2), яка була передрукована кількома виданнями й отримала належний резонанс.

Гадаю, традиція зневажання, настороженості до всього галицького має довгу історію, закорінена вона у ХІХ ст., передусім у працях «незабутнього» (як любив висловлюватися критик Михайло Мухин) Михайла Драгоманова. Зрозуміло, що колосальна інтенція ненависті до Галичини як до середовища, де розвивалася ідея Унії церковної, де розгорявся український національний рух передусім під орудою греко-католицьких пасторів (І. Снігурський, І. Могильницький, І. Лаврівський, Й. Левицький, Й. Лозинський та ін.), де закипіли чужі Московщині середньоєвропейські культурні тенденції, йшла від усієї Російської імперії. Проте саме М. Драгоманов створив специфічну інтелектуальну традицію упередженої критики Галичини, яка відбилася на кількох поколіннях українських культурників та інтелектуалів. Як переконаний соціаліст, він не любив її за особливий консерватизм у свідомості й соціальних ідеологіях, як завзятий космополіт, він не сприймав її національного традиціоналізму, як людина російської культури і цивілізації par exellence, він ненавидів Галичину як потужний ментально-цивілізаційний, геополітичний фактор усе-таки Середньої, а не Східної, Європи супроти вічної Російсько-Євразійської «імперії-матушки». При цьому зауважимо, що розуміємо і визнаємо весь позитивний вплив М. Драгоманова на Галичину, та вважаємо за потрібне розрізняти в ньому зерно від полови.

Для об’єктивності наведемо повністю багатогранну думку п. Грабовського щодо Галичини і наголосимо, що з майже усіма глибокими та правдивими висновками його книжки ми погоджуємося й цінуємо їх за високий рівень аналітизму. Отже, у тексті книжки «Україна – не Африка?» є такі слова: «Тому після 1919 року Галичину можна впевнено називати окупованою територією, – змінювалися тільки окупанти, а ставлення до факту окупації та самосвідомість населення залишалися інваріантними. І ще одна деталь: власне-галицькою була тільки ідеологія москвофільства у її різних формах. Усі інші популярні на Галичині ідеології були створені за активної участи вихідців із Наддніпрянщини та Причорномор’я, а то й прямо насаджені ними (скажімо, «чинний націоналізм»). І всі ці ідеології виходили з необхідності творення УСС, тобто самостійної і соборної України, відводячи Галичині роль «організованої пересічі» (М.Шлемкевич) у боротьбі за таку Україну» (С. 15-16). Ця думка ще двічі принаймні повторюється і з посиланням на працю М. Шлемкевича «Галичанство».

У цій короткій тезі є відразу кілька гострих, принизливих випадів проти Галичини і галичан:

1) галичани нічого вартісного й ідейного не створили, окрім москвофільства;

2) ідею державної самостійності їм принесли з-над Дніпра;

3) ідею вольового, «чинного» націоналізму їм насадили;

4) галичани були лише сірою масою в усіх політичних пертурбаціях ХІХ-ХХ ст.

5) загалом у цілому розділі на майже 100 сторінках, в якому аналізується регіональна специфіка України, Галичині присвячено кілька фрагментарних оцінок, через що її роль в історії України ХІХ-ХХ ст. вимальовується як мізерна і підрядна.

А тепер проаналізуємо ці тези за послідовністю. Відразу зауважимо, що головного ефекту при творенні нікчемного, маргінального образу Галичини С. Грабовський досягає за допомогою звичайних прийомів вибірковості й затінювання , тобто озвучення тільки тих фактів, які допомагають йому намалювати відповідний образ, і замовчування тих, які б цей образ розбили, виявили б його фальшивість.

І ще одне зауваження: С. Грабовський спирається у своїй оцінці Галичини на концепцію книжки Миколи Шлемкевича (1894-1966) «Галичанство» (1956), де є головна думка про визначальний вплив на Галичину ідей Шевченка, Драгоманова, Липинського. Ця теза має переконливість, однак лише в певному контексті , посеред певної аргументаційної бази , яку, зрозуміло, дотепний п. Грабовський випускає. Відтак галичани перетворюються в нього на таких собі штатних ідіотів української історії, які самі нічого не створили, ні до чого не додумалися, лише бігали, як стадо («організована пересіч»), за черговим «пророком» із Наддніпрянщини. М. Шлемкевич, безумовно, автор «зернистий» думками, прагнув показати у своїй етнопсихологічній студії «Галичанство» головні тенденції культурно-цивілізаційного розвитку України, намагався увиразнити типові й характерні риси психоповедінки представників двох головних відламів України, йому йшлося про глобальні узагальнення, які спрощувати не варто. При такому ж спрощенні висновків автора-філософа виходить звичайне їх викривлення, вульгаризація, що й вийшло у п. Грабовського.

Тож, чи правда, що галичани не створили жодної ідеології, крім москвофільства? Галичани створили добротну ідеологію національного консерватизму, яка розвивалася від 1860-х рр. і до 1-ї Світової війни. Її провідниками були С. Качала, К. Горбаль, О. Огоновський, О. Партицький, І. Белей, Ю. Романчук, О. Барвінський, А. Вахнянин, К. Левицький та ін. народовці, котрі суттєво відвоювали культурно Галичину в поляків. Так, вплив ідей Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова на галицьких народовців був значним , але не абсолютним . Це, власне, той нюанс у загальній теорії М. Шлемкевича, який підважує її при застосуванні в конкретній аналітиці. Для кожного історика ХІХ ст. очевидним є, що галичани в організації свого національного відродження запозичили масу ідей та форм політичної боротьби від чеських будителів (з ними налагодив стосунки ще І. Снігурський у 1817-1820-х рр.), від ідеологів сербського і хорватського національних рухів, зрештою, від польських консерваторів, т. зв. «станьчиків», і націоналів (їхні методики впроваджував ще у 1840-і рр. знаменитий Василь Подолинський, котрий написав перший самостійницький трактат «Пересторога» у 1848р.!). У 1885 р. народовці створили Народну раду – політичну організацію з чіткою національною програмою. Цікавим продовженням народовства стала Християнсько-суспільна партія і її християнсько-демократична ідеологія (лідер О. Барвінський, заснована у 1896р. як Католицький народний союз). Тобто галичани виявили органічність і самобутність у своїх ідейно-політичних устремліннях.

Протягом 1890-х рр. народовський табір еволюціонував до націонал-демократичної ідеології і в 1899 р. була створена велика Національно-демократична партія, яка стала домінантною силою в галицькому політикумі до кінця 1-ї Світової війни. Її лідери – Ю. Романчук, К. Левицький, Л. Цегельський, Є. Олесницький, О. Борковський, В. Охримович. Ідеологію партії тоді виробляли І. Франко, В. Бачинський, В. Будзиновський, В. Охримович, С. Баран і єдиний наддніпрянець М. Грушевський, котрий, проте, не був найвпливовішим публіцистом і поволі еволюціонував до соціал-демократизму. За типом ідеології і політичної поведінки УНДП була типовою середньоєвропейською партією націонал-демократів, подібною до аналогічних чеських, сербських, болгарських та ін. утворень. Праця Л. Цегельського «Русь-Україна і Московщина» (1901) у свій час вирізнялася концептуальністю і глибиною у плані пропаганди самостійності. Загалом галицька публіцистика відтоді запрацювала в параметрах наступальної організованості та національної впевненості.

Дещо відмінною була історія галицької соціал-демократії від 1970-х рр. як ідейної сили, а від 1890-го – організованої в Радикальну партію на чолі з І. Франком і М. Павликом. На її ідеологію, справді, мав великий вплив М. Драгоманов та кілька інших публіцистів із Наддніпрянщини. Однак і тут є нюанс-антитеза: І. Франко був настільки яскравим інтелектуалом та ідеологом, що і подолав впливи М. Драгоманова, критично переосмислив їх (див. його статтю «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова», 1906р.), і розбиває сьогодні аргументи М. Шлемкевича та С. Грабовського, оскільки зумів, як ніхто інший, своєю титанічною працею закласти основи української модерної нації – від вироблення в ній раціоналістично-наукового світогляду до формування модерністської естетики в літературі. Якщо і цю людину вважати «пересічною», то, здається, теорія про вроджений галицький ідіотизм названих авторів цілком втрачає принципи і критерії.

Що ж до тези С. Грабовського про галицьке коріння москвофільства, то вона є класичною тезою-навпаки: москвофільство в головних своїх ідеологемах вироблялося російськими слов’янофілами та «придворними» царськими консерваторами-монархістами типу Міхаїла Поґодіна. Галичина не дала жодного таланту в цей рух. Переважно лідери галицьких москвофілів – від Дениса Зубрицького до Івана Глібовицького – це посередності, люди пристосуванського типу, еклектики, котрі просто не виробляли якоїсь ідеологічної лінії через власну неглибокість і безпринципність.

Друга теза С. Грабовського: Галичина не мала власної візії самостійності. Це неправда. У 1848 р., ще до приходу ідей Т. Шевченка в Галичину, уродженець підкарпатської Бойківщини В. Подолинський написав під впливом національних рухів Середньої Європи працю «Пересторога», в якій обґрунтовував потребу української незалежної держави. (Зараз вона опублікована в одному з томів ЗНТШ). Правда, ця праця не знайшла поширення, а галичани після 1848 р. виявили забагато сервілізму щодо Австрійської імперії і пригасили національний наступальний рух.

Проте у 1870-1890-і рр. галицькі публіцисти-народовці і соціалісти загалом послідовно розробляли концепцію власної державності і в багатьох аспектах випереджали за зрілістю політичної думки наддніпрянських народників-громадівців. Ідею самостійності вони не ставили як цільову тому лише, що вважали ще неготовим до державницького життя український народ і одночасно уповали на можливості лоялізму в рамках австрійської держави. Власне, такий тип мислення передає знаменита стаття І. Франка «Поза межами можливого» (1900), в якій він пояснював об’єктивну неготовність українського народу до державності, але візію самостійності мав.

Наступна міфотеза п. Грабовського: вольовий націоналізм був «насаджений», треба думати – Д. Донцовим, галичанам, тобто самі ті галичани до націоналізму не мали ніякого стосунку. Це теж неправда. Дмитро Донцов, справді, був визначним ідеологом і публіцистом, котрий змінив долю України у ХХ ст. Це підтверджують і ті 5 з 10-ти томів його «Вибраних творі», які я зараз видав як редактор і упорядник. Однак при тлумаченні ролі Д. Донцова треба мати на увазі таке. Сам він великою мірою світоглядно сформувався під впливом галицьких істориків та видань НТШ, які читав у петербурзьких бібліотеках у студентські роки. Це докладно описав М. Сосновський у своїй ґрунтовній книзі-біографії «Дмитро Донцов: політичний портрет» (1973). У 1909-1914 рр. на Д. Донцова мав сильний вплив галицький літературний критик, предтеча вісниківства Микола Євшан (Федюшка). Про це писав сам Д. Донцов, котрий у 1920-і рр. у журналі «Літературно-науковий вісник» подав кілька хвалебних матеріалів про М. Євшана.

Напередодні 1-ї Світової війни низка галицьких інтелектуалів та культурників (С. Смаль-Стоцький, Л. Цегельський, С. Томашівський, І. Боберський та ін.) активно ширили ідеї національного традиціоналізму й динамізму, готуючи ґрунт для розвитку стрілецького руху. Виступ же Д. Донцова у липні 1913 р. на ІІ Студентському з’їзді мав ефект сірникового спалаху, який спровокував вибух націоналізму в Галичині. У 1914 р. Головна Українська Рада, яку склали чільні представники трьох галицьких найбільших партій, чітко визначила самостійність України своєю головною метою. Це був потужний вольовий політичний акт, який стимулював міліарний фактор в українському націоналізмі. І це все відбулося без значного ідейного втручання наддніпрянців. Навіть навпаки: більшість лідерів наддніпрянського національного руху загрузли в той час в автономізмі та космополітичному соціалізмі.

Упродовж 1914-1920 рр. у Галичині, передусім завдяки військовим діям УСС та УГА, сформувалася ціла генерація націоналістів-волюнтаристів, котрі готові були сприймати ідеологеми войовничого Д. Донцова. Тут назвемо хоча б імена Є. Коновальця, А. Мельника, В. Кучабського, Р. Дашкевича, М. Матчака, Ю. Головінського, Р. Сушка, В. Мартинця, О. Бойдуника та ін. Коли Д. Донцов прибув до Львова із Відня у 1922 р., то він застав тут вже розвинутий і масовий підпільний революційний рух Української військової організації з бойкотами, страйками, атентатами, підпалами і т. ін. Керівник УВО, Є. Коновалець, вольовим чином призначив Д. Донцова головним редактором «Літературно-наукового вісника» (1922) і почалася блискуча пропаганда вольового націоналізму з-під пера найталановитішого тодішнього українського публіциста. Тож Д. Донцов нічого не «насаджував» в Галичині, він лише увиразнив ті ідеологеми боротьби, які галичани випрацьовували упродовж десятиліть, від Франкового «Не пора, не пора, не пора…», «Проти рожна перти, проти хвиль плисти…», «Пам’ятай же, що на тобі Міліонів стан стоїть…» Загалом тема «Донцов і Галичина» – це найдосконаліший приклад співдії таланту і живого середовища.

І далі, в період розвитку ідеології націоналізму 1920-1930-х рр., Галичина видала блискучу плеяду інтелектуалів та публіцистів, зовсім далеких від характеристики «організована пересіч», а це: Юліан Вассиян, Володимир Мартинець, Осип Бойдуник, Зенон Пеленський, Остап Грицай, Зеновій Книш, Олесь Бабій, Зенон Коссак, Богдан Кравців, Ярослав Стецько, Степан Бандера, Дмитро Мирон, той же Микола Шлемкевич у ранній період та багато інших. Тож післявоєнна схема М. Шлемкевича знову підважується суттєвими нюансами-контраргументами.

У міжвоєнну добу галичани, окрім націоналізму, сформували яскраві ідеології християнського консерватизму (Українська католицька народна партія), серед інтелектуальних лідерів якої були такі постаті, як Г. Костельник, М. Конрад, О. Назарук, В. Залозецький, І. Кревецький, Г. Лужницький, Т. Коструба та ін., національної демократії , партія УНДО, де лідерами були В. Мудрий, М. Рудницька, І. Кедрин-Рудницький, О. Луцький та ін.

Важко назвати «організованою пересіччю» і створені ними чудові культурно-ідеологічні видання, до слова, рівним яким за якістю в нас нема й до сьогодні, такі, як журнали «Поступ», «Дзвони», газети «Мета», «Нова зоря» (християнські демократи), журнали «Світ», «Назустріч», газети «Діло», «Свобода», «Новий час», «Неділя», «Наші дні» та ін. (націонал-демократи). На жаль, нині через слабкість історичної науки і малу пропагандивну спроможність нашої культурницької еліти ми не до кінця і неповно уявляємо собі багатство галицького культурного та ідейного життя 1920-1930-х рр.

І ще одне уточнення щодо М. Шлемкевича і проблеми посилень на спадщину цього контроверсійного автора. У 1920-і рр. цей, справді, дуже талановитий філософ і публіцист починав як націоналіст, друкувався у ЛНВ Д. Донцова. У 1930-і рр., очевидно, через незадоволені амбіції розірвав із націоналістами і разом із Дмитром Палієвим, теж людиною неоднозначною, дуже непостійною і конфліктною, створив профашистський, навіть пронацистський Фронт національної єдності. Д. Паліїв був його головою, М. Шлемкевич – головним ідеологом. Це їх висміяв Д. Донцов у памфлеті-діалозі «Грицько-філософ і його пан» (див. Т.4 «Вибраних творів»). М. Шлемкевич редагував, і то вельми талановито, журнал ФНЄ «Шлях нації» і газету «Перемога». Попри цей талант дезорієнтувати і розколоти націоналістичний рух йому не вдалося. У 1944 р., обидва, Д. Паліїв і М. Шлемкевич, повели тисячі галицьких юнаків у ряди дивізії СС «Галичина» і на співпрацю з нацистами, далі – на загибель. ОУН скритикувала цю акцію. Після 1945 р. М. Шлемкевич в Америці «задєлався» лібералом і демократом, зрозуміло, усіляко критикував фашизм, бандерівців і т. ін., видавав по-журналістськи цікавий і талановитий журнал «Листи до приятелів». Очевидно, що його їв черв’як докору за помилки 1930-1940-х рр., про які добре знали оунівці-галичани і нагадували йому про це час від часу. Наддніпрянці-емігранти про це знали менше і тому більше симпатизували М. Шлемкевичу. Тож саме галичанам-оунівцям і вирішив помститися «Грицько-філософ» у трактаті «Галичанство», де є кілька викривлених, злобних характеристик Галичини й особливо діяльності ОУН, на які необережно зіслався п. Грабовський, потрапивши таким чином в «інтелектуальну пастку» одного нечесного дослідника. Так в сучасності відгукнулися «гріхи минулого».

Насамкінець зазначимо, що нам цілком не йшлося про якісь «уколи» щодо блискучого сучасного публіциста і мислителя Сергія Грабовського, кожну книжку чи концептуальну статтю якого ми вважаємо культурною подією для України і з жадібністю читаємо. Йшлося насамперед про задавнену і зайву традицію української культури бачити в Галичині і в усьому галицькому «маргінальність», «відсталість», «зашореність», «убогість», «одноплощинність» і т. ін. Це НЕПРАВДА, навіяна давніми стереотипами нашої національної самосвідомості, сформованими у тяжкі роки бездержавного буття, коли навіть чільні представники української еліти (М. Драгоманов) залежали від деформованих уявлень та ворожих наставлень, навіяних імперським Колосом. Якщо ми не будемо аналізувати цих і подібних стереотипів, то вони й надалі будуть заважати нам формувати модерну українську ідентичність, в рамках і моделях якої Галичина і галичани, ну, ніяк не тягнуть на «пересіч» і «штатних ідіотів», всуціль позбавлених дару творчості.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4