Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Темний володар

Петро ІВАНИШИН

Їдучи цього року маршруткою від Знам’янки до Кіровограда на наукову конференцію, звернули з колегою увагу на характерну річ: наш шлях пролягав різними населеними пунктами повз різні радянські символи і постійно головними вулицями, що носили незабутню назву – Леніна. Здавалось, ці гнітючі символи і так названа вулиця дивували тільки нас, і було прикро, бо означували вони простір не української землі, а радянської Московщини… І машини часу не треба було. Що ж, примирлива звичка інколи може бути страшною, бо привчає до хибного розуміння базових, світоглядних речей.

Схоже усвідомлення з’явилось і 8 грудня, коли повстала молодь зруйнувала київський пам’ятник Леніну на Бесарабці. Окрім схвалення, цей вчинок викликав і низку невдоволених оцінок і з боку ортодоксальних совків, і з боку, як не дивно, низки лібералістично, прозахідно налаштованих громадян. Мовляв, це “дикунство”, “варварство”, “вандалізм”, “нетолерантність”, “беззаконня”… Дехто переконував, що “з пам’ятниками воювати не годиться” чи що з таким самим успіхом можна руйнувати пам’ятники Богданові Хмельницькому чи Тарасові Шевченку. Такі оцінки недвозначно вказують не лише на політичну упередженість, а й на щось більш глибоке. Йдеться, на мою думку, про проблему нерозуміння явищ культури, зокрема, мистецтва, та їх фундаментальної ролі в бутті окремої людини і цілих народів.

Культурні речі – від архітектури до побуту – володіють величезною духовно творчою , а значить людинотворчою та націотворчою, функцією. Це свого часу добре помітив відомий австрійський письменник Райнер Марія Рільке, остерігаючи перед іноземними “підробками”: “Ще для наших дідів будинок, фонтан, знайома вежа аж до їхнього одягу, їхнього пальта безконечно більше належали до сфери інтимного; кожна річ була ніби вмістилищем, де вони нагро¬маджували і звідки черпали людяність. А сьогодні, доставлені з Америки, в наше життя вторгаються речі порожні й байдужі, видимості речей, підробки... Дім, у американському розумінні, яблука або виноград із Америки не мають нічого спільного з домом, плодами, виноградними гронами, які вбирали в себе надії та думки наших предків... Речі одухотворені, живі, речі, що їх ми добре знаємо, хиляться до занепаду, і їх уже ніколи не вдасться нічим замінити. Можливо, ми останні люди, які з ними зналися. На нас лягає відповідальність не тільки зберегти про них пам`ять (це було б надто мало і надто непевно), а й стати охоронцями їхньої людськості та священної для відчуття дому вартості...”. Очевидно, що пам’ятники Хмельницького чи Шевченка таки переховують в собі для українців людяність та національну “одухотвореність”, а тому заслуговують від них на пошану й охорону. Але чи всі пам’ятники та інші символи в Україні виконують цю культурну функцію?

Зупинимось на зруйнованому пам’ятникові Леніна. Що символізувала ця скульптура? Очевидні відповіді пов’язують його із персоніфікаціями кривавих політичних репресій, інших комуністичних злочинів, небаченого тоталітаризму, імперського СРСР, совдепівської тиранії тощо. І це правильно. Однак у ньому приховані й деякі інші смисли.

Насамперед – антикультури . Ленін творець радянської нігілістичної політики у сфері культури. А це означає – творець системи, в котрій нівелювалась органічна культура як система національно-духовних вартостей й насаджувалась культура імперії із квазіросійськими шовіністичними та більшовицькими інтернаціоналістичними вартостями в своєму осерді. Наслідок цієї політики – масове обездуховлення поневолених та й російського народів, витворення псевдонаціональної імперської спільноти, спільноти маргіналів – “радянського народу”, так званих “совків”, на чиїх москвофільських стереотипах ще й досі спекулюють промосковські політики. Відтоді і дотепер денаціоналізований совок – синонім духовного звиродніння, варварства і дикунства. Тож, мабуть, тільки дикуни охороняють та вшановують образ свого вождя.

Інше значення пов’язане із сатанізмом . Такого кривавого, агресивного й масштабного винищення автентичних релігій, передусім християнства, та Церков і насадження антибожого мислення та квазіцерковних структур (керованих спецслужбами), котрі здійснювались у створеному Леніним Радянському Союзі, історія не знала. Толерантність до Леніна як типового сатаніста – ініціатора винищення християнства може нагадувати толерантність до інших темних володарів – метафізичних (Люцифера) чи земних (на кшталт Нерона). Хрестячись і молячись у різних храмах про це не варто забувати. Якщо ми, звичайно ж, християни, а не “толерантні” фарисеї.

Чи не основний сенс поваленої скульптури пов’язаний із окупацією . Ленін – ініціатор і головний вождь більшовицької окупації України під час Визвольних Змагань 1917-1920 рр., що принесла народові перші масові розстріли за національною ознакою, перший голодомор, продрозкладку і терор. Подальший час радянської бездержавності – це сімдесятилітній період невпинних масових репресій, денаціоналізації, систематичних геноцидів, національної дискримінації, винищення майже двадцяти мільйонів українців, перетворення решти в рабів російсько-комуністичної тоталітарної системи. У часи незалежності цей символ окупації поєднався ще й із символом червоного реваншу . Так звані “камуністи Украіни” (особливо ж червоні олігархи), не маючи нічого спільного з українською політичною традицією і дуже мало з комунізмом як “пролетарською” ідеологією, вперто виконують роль московської п’ятої колони, непогано на цьому заробляючи. Ленін і його здібний учень Сталін – кумири комуноїдів-реваншистів, символи їхнього колишнього і, можливо, ще майбутнього панування над українцями. Але якщо ми не реваншисти, якщо ми люди вільні то й символи рабства навряд чи зобов’язані леліяти.

Зрештою, і про “беззаконність” говорити навряд чи варто, оскільки ще ніхто не відміняв указу президента В. Ющенка № 250/2007 «Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні», де передбачено демонтаж пам’ятних знаків організаторам Голодомору та політичних репресій. Сумнівно виглядає й судове рішення 2001-го про конституційність постанови президії Верховної Ради України щодо заборони компартії у 1991 р. Не випадково комунізм та націонал-соціалізм неодноразово були засуджені міжнародною спільнотою.

Ще раз пригадав собі дорогу до Кіровограда (що за одухотворююча назва!), про сотні пам’ятників Леніну та іншим царським та комуністичним лідерам російської імперії по Україні і подумав про їх органічність для незалежної держави. Бо вони такі ж природні в українських містах та селах, як були б пам’ятники Гітлеру у Варшаві чи Тель-Авіві, Наполеону – у Москві чи Берліні, Георгу ІІІ – у Вашингтоні, Чінгісхану – у Пекіні та ін. Однак у цьому – сумна істина. Польща, Ізраїль, Росія, Німеччина, США, Китай – суверенні держави, окупантів у них не шанують. А Україна? В незалежній національній державі національно відповідальна влада оголосила б подяку невідомим патріотам, котрі демонтували антикультурний, темний символ окупації, котрий ще й досі роз’їдає, отруює дух України. Неоколоніальна влада інша, а тому відкриває за це кримінальні справи проти громадських активістів. Однак постає питання: чи може така влада сподіватись на інше окреслення, ніж “українофобська”, “антинародна” чи “окупаційна”?



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4