Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Як вийти із замкнутого кола неототалітаризму?

Олег БАГАН

Підписання 17-го грудня 2013 р. Президентом України В. Януковичем низки угод із Російською Федерацією спрямувало українську політичну ситуацію до нового витка кризи і в рамки безвиході. Попри те, що ці 15 угодових документів мають суто економічний зміст, насправді вони виражають глибинні політичну, ідеологічну та цивілізаційну тенденції, які намітила собі чинна влада. Передусім цей вольовий акт Президента і його оточення оприявнив послідовну лінію влади на моральне відчуження від свого народу . І в цьому головний сенс московських угод та вияв ще більшого розламу в середині українського суспільства.

Цікаво, що вже 18-го грудня на засіданні Уряду прем’єр-міністр країни М. Азаров заявив, що якби не ці угоди, які начебто рятують державу, то в Україні були б вже на початку 2014 р. «повне банкрутство і колапс». Іншими словами, керівник Уряду офіційно визнав, що він разом із Президентом за неповні три роки довели країну до краху. Логіка мислення і поведінка найвищої влади принаймні цинічна, адже при цьому вона ані не кається за цілковиту безпорадність свого урядування і безгосподарність, ані не натякає навіть на свій відхід. Навпаки, судячи із політичних жестів, поведінки і заяв теперішньої української правлячої еліти, вона збирається утримувати свої позиції ще довго.

Такий розвиток подій увиразнює класичну революційну ситуацію, яка складається в країні за теорією такого визнаного революціонера, як В. Лєнін: «Верхи не можуть управляти країною (бо визнали, що самі довели її до краху), а низи не хочуть більше терпіти» (бо очевидними є несправедливість та кризовість цієї країни).

Очевидно, що Президент Росії В. Путін виявився хитрим геополітичним гравцем: він без підписання договору про входження України до Митного союзу насправді цими кремлівськими економічними угодами поставив нашу державу у ще більшу залежність і прив’язаність до Російської Федерації. Цим російський мак’явелліст сподівається і заспокоїти українське суспільство, яке вимагає євроінтеграції, і ще більше узалежнити Президента В. Януковича, для якого залишаються політичні маневри лише в один бік – до зближення з Росією. Адже тепер, коли Україна стратегічно розвернулася до Росії, ні українське суспільство, ні Європа не повірять у щирість хоч якихось проєвропейських кроків Президента. Відтак політичне протистояння у країні тільки посилюватимуться, а не розв’язуватимуться.

Власне, Президент зміцнює для своїх маневрів лише одну площину – свій зденаціоналізований, проросійський електорат Східної і Південної України та великий економічний потенціал цієї частини країни. Адже і попередні угоди з Китаєм, і теперішні з Росією передбачають великі капіталовкладення у промисловість та сільське господарство тільки південно-східних регіонів України. Цим влада і відштовхує від себе мешканців Центральної і Західної України, і планує обтяти розвиток проєвропейської ідеології та моральних інтенцій у країні. Тож вимальовується ще один геостратегічний план, про який не раз говорили «гарячі» російські політики і політологи: план на розкол України, який, зрозуміло, визрівав не в українських головах.

У цьому протистоянні Президент і його команда однозначно сподіваються зіпертися на ту зрусифіковану частину українського суспільства, яка й зараз творить для нього зручну основу для формування режиму неототалітаризму в країні. Наскрізь пройняті совєтчиною, відчужені від національних традицій українства, схильні до слухняної, негромадянської поведінки, мешканці півдня і сходу й досі живуть міфами про «слов’янське братерство» (хоча насправді мало задумуються про сутність тих «слов’ян»), «соціальну стабільність» (хоча нічого не роблять для того, щоб вона була) і «главное, чтобы был мир» (хоча систематично розпалюють ненависть до елементарних виявів національної ідентичності українства і цим штовхають країну до напруженостей і протистоянь). Це і є та «брила» надійності, на якій стоїть вся політика В.Януковича. Він бо знає, що ця частина українського суспільства простить йому все і підтримає його у всьому, лиш би й він зі свого боку підтримував у ній майже релігійну віру у совєтські міфи. Вона навіть не стурбується, якщо він ще більше добиратиме собі повноважень для зміцнення одноосібної влади, вона не засудить жодні жорстокі дії щодо опозиції (бо це ж «хохлов бъют, а хохлов не жалко»), вона навіть не збунтується, коли він ще більше розкрутить механізм грабунку країни (бо опиратися діям влади ця соціальна група просто не вміє – давній суто російський соціальний комплекс, описаний, наприклад, Д. Донцовим ще перед 1-ю Світовою війною).

Отже, свіжі угоди з Москвою оголили три великі проблеми, які якимось чином треба розв’язувати українській політичній опозиції. Це проблеми національного розламу, геостратегічної дезорієнтації, правого нігілізму . Їхніми негативними наслідками можуть стати розвал країни і громадянська війна, економічний колапс (зізнання головного спеціаліста з цього питання – п. Азарова), інституційний занепад громадянського устрою.

Для протидії цим загрозливим тенденціям свідомій громадянській еліті вартувало б зосередитися на випрацювані системних контрзаходів у наступних напрямках. Сьогодні важливо концептуально проаналізувати, згрупувати під правовим кутом зору усі юридичні дії Президента і його оточення від 2010р., котрі з усіх боків «урізали» демократію в Україні, формували основи для неототалітаризму та автократизму, як то набуття додаткових повноважень Президентом, незаконне «переформатування» Конституції, Харківські угоди, які відбулися з порушенням конституційних засад держави, фактичне обмеження та профанація функцій Конституційного Суду, масові і брутальні фальсифікації на всіх виборах і т. ін. Усе це дає серйозні підстави для апелювання у відповідні європейські інституції з висновками про антиправову, антидемократичну послідовну діяльність чинної української влади, яка йде таким шляхом до втрати своєї легітимності, з одного боку, і до встановлення неототалітаристського режиму.

Конче потрібним є розпропагування геополітичної стратегії України, яка випливає з її реального географічного становища і потенціалу як нації і держави. Аксіомою в цій концепції є теза про стержневість України як особливо важливої країни Центрально-Східної Європи. Саме існування незалежної і сильної України запобігає створенню дисбалансу у всій євразійській геополітиці, чим остання хибувала останні два століття, обумовивши постання надпотужної, агресивної Російської імперії, яка спровокувала впродовж ХІХ-ХХ ст. безліч страшних війн, постійно загрожувала й руйнувала життя багатьох народів Східної і Середньої Європи, яка фактично своєю політикою спровокувала Першу і Другу світові війни, які принесли світові стільки смертей і катастроф. Тобто лише правильно геостратегічно розвинута Україна може стати, разом і системою союзницьких стосунків із іншими державами Середньо-Східної Європи, особливо із Туреччиною, вирішальним фактором для стримування імперського тиску Росії на цю надзвичайно важливу геополітичну зону. Нагадаємо, що, за теорією класика геополітики Дж. Макіндера, саме Середня Європа є вирішальним простором для стабілізації Євразії. Тож, оцінюючи актуальні московські угоди, ми повинні виходити із цієї тези щодо розуміння закономірностей геополітики: звуження геополітичної ніші для України неодмінно поведе не тільки до занепаду її державності, а й до нових загроз для цілого комплексу країн Середньо-Східної Європи, а далі – й для країн Західної Європи.

І третій напрямок актуально потрібних контрдій – націотворчий. Головним викликом для сучасної української ідентичності є існування у просторі української держави велетенського, впливового і вороже налаштованого до неї «Ольстеру» (поняття Д. Донцова, яким він пояснював причини поразки Національної Революції 1917-1920 рр.). Український «Ольстер» – це та етнічно мішана суміш переселенців в Україну, переважно з Росії, яка сформувалася за період існування царської та комуністичної Російської імперії і яка вкрай насторожено сприймає українську національну ідентичність. Її ментальність та світогляд у свій час дуже точно передав російський письменник Міхаїл Булґаков: вона переконана до фанатизму у своїй культурній, ідейній, моральній перевазі не якимось незрозумілим тубільним українським населенням. Цей «Ольстер» звик панувати в Україні, отримувати тут усі можливі добра і можливості, як це було в царські часи, або бути таки собі «вищим класом», класом ідеологічної диктатури і матеріальних привілеїв, як це було в комуністичні часи. В останній, совєтський, період свого розвитку «Ольстер» суттєво перейнявся психологією та свідомістю сталінізму , тобто глибинно засвоїв усі принципи тоталітаризму . Саме на його соціальних, моральних та культурних уявленнях постала Партія регіонів.

Особливим феноменом сучасної України стало те, що лідерам оцього «Ольстеру» вдалося законсервувати неосталінізм на більш, ніж половині території країни, про що свідчать не тільки тисячі і тисячі збережених назв міст, вулиць, заводів, парків із совєтської доби і пам’ятників В.Лєнінові та іншим большевицьким вождям, а насамперед вірнопідданська ментальність суспільних мас півдня і сходу. Ці маси не лише не мають власної громадянської позиції, а й сприймають позицію інших дуже агресивно, з підозрою та зневагою. У такий спосіб у країні витворюється гігантське суспільне поле нігілізму, цинізму та безкультурності. Власне, ці маси й вдається дуже легко налаштувати «проти Європи» нашій владі, яка у такий спосіб отримує підстави у вигляді «народної підтримки» для своїх корупційних дій. Тому боротьба з «Ольстером» – з його ідеологемами, соціальними традиціями, русоцентризмом, за яким проглядає звичайний російський шовінізм та імперіалізм, – є одним із нагальних завдань для українського громадянського суспільства. І ця боротьба має вестися насамперед у площинах інформації, ідеологічних змагань, пропаганди та культурних впливів. Над розпрацюванням форм і методів, тактики і стратегії цієї боротьби має думати і наша опозиція, і культурні еліти, і громадянські середовища.

Тож Євромайдан і протестні акції в Україні виявили головну велику проблему держави: національну несконсолідованість її суспільної основи . Без розв’язання цієї проблеми подальший поступ неможливий. Адже навіть якщо зараз будуть проведені вибори на усіх рівнях – парламентські, президентські, місцеві – представники «Ольстеру», користуючись напрацьованими антидемократичними, профанаторськими методиками, знову прийдуть більшістю до влади. Ситуація колапсу утримається. З баченням цієї надважливої націотворчої мети й мають будуватися усі теперішні стратегічні плани розвитку ситуації в країні – юридичні, суспільно-економічні, геополітичні.

Для часопису "Галицька Зоря"



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4