Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Віктор Петров: біографія ідеологічного диверсанта як штрих до портрету героїчного покоління

Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

Не можна твердити, що Віктор Петров був нікудишнім літератором та науковцем, одначе генієм його також вважати не варто. Його диверсійно-розвідницька робота на користь більшовицької Москви не була безплідною, та до Кіма Філбі йому було далеко. Він не був нікчемою та посередністю, проте у розряд творців історії увійти йому не вдалося, хоч це, на мою думку, питання відносне. Скоріше, Віктор Петров був індикатором – індикатором явища, котре вогнистими літерами вписалося в історію України, змушуючи нас сьогодні не опускати руки і боротися за ідеали минулого…

Народився Віктор Петров у жовтні 1894 року в м. Катеринославі у родині священика. Незважаючи на своє «вороже-класове» походження, за більшовиків йому вдалося збудувати досить непогану наукову кар’єру. Його «дивом» оминули більшовицькі репресії проти неокласиків та українських інтелектуалів загалом. «Диво», звісно, виявилося досить банальним – Петров співпрацював з НКВД, і ця співпраця, напевно, цілком влаштовувала червоних опричників. По завершенні Другої світової війни Петров таким же «дивом» опинився в Німеччині в амплуа «свободолюбивого втікача».

Які ж завдання перед розвідником та диверсантом Петровим ставили його московські господарі? Чітко окреслити коло цих завдань сьогодні досить важко. Імовірно, немалу роль грала власне розвідницька діяльність. Та з більшою достовірністю ми можемо говорити про те, що в середовищі західної еміграції Петров виконував роль насамперед ідеологічного диверсанта.

Справа у тім, що знаковим явищем повоєнного часу було те, що Дмитро Донцов слушно назвав «підкопом ідеї націоналізму». «Все, – зазначав мислитель у однойменній статті, – в царині ідеї, в царині чину, все що здобуло в тяжкій боротьбі за останні 30 літ нове націоналістичне українство в боротьбі з ідеологією большевизму і з рідною колтунерією, знову ставиться під знаком запитання, щоб навернути нас знову до старого розбитого корита трусості, імпотенції, а може й зради, до капітулянтського духа Грушевщини і Винниченківщини». Більшою мірою до цього «підкопу» спричинилися наївні українці, котрим було далеко до висот націоналістичного світогляду, проте чималу лепту внесла і безпосередня праця ворога. Траєкторія еміграційного «польоту» Петрова – яскравий тому доказ.

Під «підкопом ідеї націоналізму» варто розуміти не так безпосередній ревізіонізм «двійкарів», їхнє намагання спрямувати націоналістичний рух у русло лівацтва та демолібералізму, як боротьбу з глибинними підвалинами націоналістичних світогляду і почуттєвості, які значною мірою зводились до донцовськоговісниківства, помноженого на естетику революційної боротьби міжвоєнного часу. Одним із таранів, якими вороги українського націоналізму намагалися зруйнувати його підвалини, виявився «Мистецький український рух» (МУР), про який я уже декілька разів згадував (приміром, у статті «Жан-Поль Сартр як об’єкт націоналістичної критики…»). Саме МУР став своєрідною «штаб-квартирою» більшовицького резидента.

Наскільки сильним був вплив Петрова на діяльність МУРу, одозначно сказати важко. Сергій Квіт в «Ідеологічному портреті» Дмитра Донцова зазначає, що «Улас Самчук виступав був формальним головою (МУРу. – І.З.), а реальний вплив на самого Шереха-Шевельова (фактичного очільника МУРу. – І.З.) мав, за іронією долі, агент НКВД Віктор Петров». Більш за все, так воно і було: Петров виконував роль «сірого кардинала», ім’я талановитого письменника Самчука було «прикриттям» МУРу, Шерех чи не найбільше спричинився до боротьби з Донцовим через свої хворобливі амбіції і заздрість. Для нас важливим є те, що виконання ролі «сірого кардинала» найімовірніше й було головним завданням більшовицького агента. Це, у свою чергу, говорить про усвідомлення більшовиками важливості боротьби з Донцовим та плодами його глибокої думки і гострого слова.

Окрім роботи «диригента» антидонцовських афер, на фронті ідеологічних диверсій Петров відзначився також як літератор, критик, філософ (зазначу, що під власним прізвищем Петров публікував переважно наукові розвідки, зокрема з етнографії та археології, під псевдонімом «Віктор Бер» – праці з філософії та літературознавства, під псевдонімом «В. Домонтович» – власні художні твори). Достатньо поглянути на такі опубліковані у збірниках МУРу роботи Петрова, як «Засади поетики» та «Історіософічні етюди», щоб зрозуміти, наскільки далекими пропаговані ним ідеї були від ідей вісниківства. Мова йшла про заперечення віри і догматизму, про відкинення концепції Нового Середньовіччя, про нівеляцію романтики і т. ін. Чималу роль у розкладницькій роботі грала і публікація художніх творів Петрова.

«Бачимо, – писав Донцов у своїй праці “Демаскування шашіль”, –який тип “людини” протиставляють наші Шельменки вісниківському типові людини визвольного руху. (…) Це тип дрібного міщука, зайнятого своїми буденними нагодами і пригодами, своїми приємностями, який знає свободи тільки своїх, не стримуваних ніякою дисципліною, інстинктів і своїх дрібних забаганок, не триманих на припоні, не приглушених високими ушляхетнюючими душу ідеями. Це тип людини безідейної, безхарактерної, безпринципної людини… Ідеалу святих і лицарів – протиставляється тут ідеал голоти, шумовиння». Дане спостереження цілком стосуються і творчості Петрова.

1947 року у видавництві «Українська трибуна» у Мюнхені вийшла книга Петрова-Домонтовича «Доктор Серафікус». Не позбавлена порнографічних моментів, повна зневаги до сімейних цінностей та дегенеративної сентиментальності, вона кидала виклик еміграційному українству (принаймні, кращій його частині). Сам твір, за свідченнями автора, був написаний у 1928-29 роках, одначе… «не встиг на свій потяг»…

Річ у тім, що перші пореволюційні роки на теренах більшовицької держави спостерігався розквіт дегенеративної літератури, що створювала відповідний фон для сексуальної революції того часу. Дружина Д. Донцова Марія Бачинська у своїй рецензії на «Доктора Серафікуса» слушно пояснила контекст, у якому був написаний цей твір: «Це було соціальне замовлення большевицької влади, що хотіла розтрощити старий буржуазний світ з його мораллю, з його етикою і зі всім тим, що здавалось їй шкідливим пережитком на шляху до утворення світлого “комуністичного раю”. Основну і найголовнішу перешкоду большевики вбачали в сім’ї, трактуючи її як основу дрібновласницьких потягнень. А тому, що сім’я породжується почуттям кохання з його інтимними принадами, то треба знищити в коханні інтимність, зняти з нього, як писали тоді, “буржуазну позолоту із солов’їв, струмочків, рож”…

По клубах, сельбудах і вузах проводились лекції-диспути на теми: “Кохання і родина”, або “Подружжя і соціалізм”. Утворювалися по великих містах “общества – Долой стид”. По вулицях можна було побачити абсолютно голих молодих хлопців і дівчат. (…)

Сучасникам, поетам і письменникам було дане завдання: Скинути почуття кохання з п’єдисталу опоетизованої святості до ніг мас як звичайне статеве прагнення, а щоб людина відчула повне “освободження”, повну “волю”, треба дати й волю статевим прагненням. – На руїнах сім’ї, – як писав тоді І. Бачеліс, – цієї феодальної фортеці, де роль князя виконує муж, ми побудуємо вільне співжиття статей. Ніщо не сміє прив’язувати жінку до чоловіка і навпаки, діти родяться для держави, а не для сім’ї.

От і виникли… “перлини” совєтської літератури і багато дечого іншого, що ми читали його тут, на заході, і дивувались зубожінню розуму людського на теренах Росії.

“Др. Серафікус” В. Домонтовича як твір, що писався в ті часи, належить так само до літератури того порядку».

Імовірно, написаний у 1928-29 роках «Доктор Серафікус» не був опублікований тому, що на той момент уже розпочалася сталінська «реакція», що полягала, зокрема, в зміні пріоритетів у сфері статевої моралі. Ще в 1928 році вийшла «Дівчина з ведмедиком», у якій Петров поєднав все той же занепадницький сентименталізм з еротизмом ala «Лоліта» Набокова та озвученням тогочасних «постмодерністських» ідей (про більшовицький «Постмодернізм-1» говорив проф. Ярослав Дашкевич; читач «Дівчини з ведмедиком» без зайвих проблем знайде властиво постмодерністські ідеї у вже дорослої Зіни – головної героїні твору і, очевидно, об’єкта автоеротики його автора). Та «Доктору Серафікусу» пощастило бути опублікованим лише на еміграції – те, що вже стало забороненим в СССР, виходячи з більшовицьких позицій, було актуальним для українських емігрантів. Це, знову ж таки, зауважила у своїй рецензії Марія Бачинська-Донцова: «Аналізувати глибше і докладніше цей твір не варто. Яким би хотінням не озброївся серйозний критик, він в ньому нічого конструктивного для української нації не знайде. Зате шкідливого, розкладницького, чужого, імпортованого без труднощів – можна знайти на кожній сторінці, навіть нехотя.

Більшовики вже давно зрозуміли, що для будови великої російської держави треба мати здорову націю, а здорова нація може бути тільки тоді, коли є здорова сім’я. (…) Большевикам-росіянам її треба! А нам, українцям, що збираємо сили для боротьби з ними за свою державу – її не треба? (…) Ми будемо пропагувати “свободную любов”? Так, панове критики?»

В квітні 1949 року Віктор Петров зник. В еміграційному середовищі почали ширитися думки: Петрова – «видатного науковця», «талановитого письменника», «великого патріота» тощо – або насильницько вивезли до СССР співробітники більшовицьких спецслужб, або… ліквідували «озвірілі» бандерівці. Більшою популярністю користувалася друга версія, хоч ближчою до правди була перша, лиш Петрова, очевидно, вивезли до СССР не насильницько – він повернувся або з огляду на наказ, або передбачаючи можливість розконспірації.

Степан Мудрик-Мечник – легенда Служби безпеки ОУН – у своїх публікаціях, присвячених Петрову (Див. приміром матеріали з цієї теми у його спогадах «Люди, роки, події»), висував версію, згідно з якою зверхники Петрова прийшли до висновку про неефективність його використання у якості агента, тому й повернули його назад до СССР. При цьому справі боротьби з бандерівцями мав послужити сам факт таємничого зникнення письменника і науковця.

Якщо Мечник не помилявся чи свідомо не дезінформував свого читач, розрахунок чекістів був вірним. У той час, по завершенні Другої світової, уже повністю утвердилась у своїх правах звиродніла естетика жертви, а не благородної агресії (про це у одній зі своїх останніх публікацій вдало зазначив Дмитро Корчинський). ОУН зі своїм культом боротьби і, тим паче, з добре поставленою діяльністю СБ й так не викликала симпатій у численних «демократів» та «борців за свободу», а тут ще й зникнення Петрова… Чудова нагода погаласувати про «бандерівський терор»!

Дісталося не лише ОУН та її Службі безпеки. Натхненником «вбивства» Петрова часто називали Д. Донцова. Ще б пак! Мало того, що саме Донцов виховав ОУНівських «фанатиків і головорізів», так він ще й «замовив» убивство свого ідейного опонента… Назагал талановитий поет Яр Славутич, піддавшись навіюванням «демократів», навіть написав вірша, у якому твердив, що «кров» Петрова знаходиться на сумлінні видатного націоналістичного ідеолога:

Як віщий сон, той гомін відійшов.
Замовкли Клен і Мосендз… Лиш Донцов
Кляття Москві продовжує поривне.
Та привид смерті зводиться з обмов…
Тебе довіку, дикий братовбивче,
Пектиме Віктора Петрова кров!

«Правдолюбці», які звинувачували СБ ОУН у «вбивстві» науковця, у своїх вигадках дійшли до того, що до причетних до «вбивства» почали зачисляти не лише Донцова, але й інших націоналістичних інтелектуалів. Так, приміром, з’явилася версія, згідно з якою до «ліквідації» Петрова був причетний націоналістично і консервативно налаштований літературознавець Володимир Державин. Він, на думку «знаючих людей», не лише заманив Петрова у пастку співробітників СБ, але й, для краси фарб, якими змальовувався «бандерівський терор», сам стояв на сторожі, коли безжалісні СБісти катували невинну жертву…

Інсинуації щодо зникнення Петрова не припинялися досить довго. У 1954 році ворожа Революційній ОУН преса розтиражувала звернення «Слово до вільних духом», у якому еміграційні інтелектуали, відштовхуючись від «вбивства» Петрова, закликали бандерівців припинити свій «терор». «Табори втікачів, – ішлося в заяві, – перетворилися на “гуляй-поле” для бестії примітивізму, приреченої самою природою органічно ненавидіти й нищити все, що непосильне для її кричущо вбого розуміння. Очевидно, саме тому жертвою “революційного” терору стали носії українських духовних вартостей – учені, письменники, митці, працівники преси. Табори втікачів від комуністичного терору стали місцем палахкотіння кострищ, на яких, як у середньовіччі, палилася вільна преса… З редакцій газет летіли биті в потилицю редактори й журналісти. (…) Великої міри вчений і письменник Віктор Петров (Домонтович) пропав безвісти при загадкових обставинах, а пізніше викриття в пресі вказували пряму дорогу до джерел загибелі цієї людини й ті, кого обвинувачувано, навіть не спростували цих, мабуть, небезпідставних закидів».

Далі у заяві деталізувалися створені бандерівцями «нестерпні умови життя» еміграційної інтелігенції. Наприклад, йшла мова про голодування, яке на знак протесту проти бандерівського «свавілля» влаштував Володимир Шаян (один із кумирів сучасних неоязичників), або ж про «побиття» «немічного і хворого» шевченкознавця Павла Зайцева, причому стверджувалося, що його побили бандерівці-католики за його… православну віру.

Звісно, окремі моменти в заяві відповідали дійсності (див. про це нижче), та усе ж значною мірою вона була побудована на перекручуванні та видумуванні фактів. Теза про «релігійне переслідування» Павла Зайцева – тому яскраве свідчення. Більшість членів ОУН дійсно були греко-католиками (цьому, врешті-решт, можна знайти «географічне» пояснення). Проте в ОУН завжди підкреслювали лояльне ставлення до обох традиційних конфесій, УАПЦ користувалася підтримкою бандерівців не менше, ніж УГКЦ (варто навіть визнати, що у своїх прагненнях до консолідації обох конфесій бандерівці, на мою думку, інколи переходили межу слушності і ставали на грань релятивізму, нівеляції тих розбіжностей, які існували між двома українськими Церквами). Зайцев же в українському середовищі проводив агітацію на користь саме московського православ’я і, крім того, серед еміграційного середовища «уславився» численними інтригами та пияцтвом. Одне бандерівське видання навіть висунуло версію, що «травми» Зайцева були здобуті ним або підчас якоїсь п’яної бійки, або ж при падінні (також, зрозуміла річ, у п’яному стані).

Чутки про «вбивство» Петрова приглушило лиш те, що в еміграційному середовищі нарешті стало відомо, що Петров живий, працює у Києві в Інституті археології та ще й отримав за свою розвідницьку діяльність високу державну нагороду. Але й цьому повірили не всі. Нарешті у 1984 році у радянському журналі «Київ» з’явилася стаття Зиновії Франко «Він не встиг написати мемуарів – слово про розвідника, вченого В. П. Петрова», яка, здавалось би, остаточно розставила крапки над «і». Після цієї статті і справді чимало очорнювачів ОУН усвідомило свою неправоту. Та вже у 1988 році ліберально-лівацьке видавництво «Сучасність» за редакцією Юрія Шереха-Шевельова розпочало перевидання творів Домонтовича. У супровідному слові (примітках) до першого тому збірки творів Шерех не тільки не спромігся на вибачення щодо своєї співпраці з більшовицьким агентом, але й на якісь скупі коментарі з цього приводу…

Вище я зазначив, що Мудрик-Мечник у своїх спогадах міг допустити певний момент дезінформації. В цьому немає нічого поганого і, тим паче, дивного. СБ ОУН працювала сумлінно, одначе, зрозуміла річ, не всі свої здобутки декларувала. Імовірно, ще до зникнення Петрова СБ здійснювала за ним негласне спостереження. Тому «раптове» зникнення Петрова можна пояснити тим, що СБ була дуже близькою до розконспірації більшовицького агента. А загалом, його еміграційні «пригоди» і пов’язані з ними перипетії пізнішого часу свідчать про дуже важливі речі.

По-перше, ми можемо говорити не тільки про те, що Донцов та вісниківство творили важливий світоглядний, ментальний, естетичний базис націоналістичного руху, але й про те, що цю важливість усвідомлювали більшовики.

По-друге, і міжвоєнна, і повоєнна ОУН була структурою, члени якої своїм благородством вигідно відрізнялися від тієї «духовної еліти нації», яку намагалася творити ідейно і морально розкладена інтелігенція – значною мірою купка свинопасів, що спробували себе у ролі брахманів. Автори «Слова до вільних духом» скаржилися на «здеградованих молодчиків» (знайома риторика: сьогодні чимало совкових та постсовкових обивателів говорить про «фашиствующих молодчиків»), та насправді здеградованими були ті, хто вітали в українському духовному просторі порнографію на кшталт «Доктора Серафікуса». Націоналісти виховувалися на дещо інших ідеалах. «Шануй жінок, що мають стати тобі товаpишками духа, ідеї й чину, але гидуй pозгнузданими. Цінуй високо матеpинство, як джеpелопpодовження життя. З твоєї pодини зpоби кивот чистоти Твоєї Pаси і Hації» – ці слова з «44-х правил життя українського націоналіста» явно контрастували відносно «прогресивного» оспівування розпусти; «Пpиймай життя як геpоїчний подвиг і здобувчий чин незламної волі та твоpчої ідеї» – це правило із щойно згаданого виховного матеріалу ОУН не мало нічого спільного з пустопорожніми душевними муками героїв Петрова-Домонтовича…

І в таборах для переміщених осіб, і на місцях розселення члени ОУН вдавалися не лише до розкриття і, можливо, знешкодження більшовицьких агентів, але й до певного тиску щодо осіб, котрі так чи інакше шкодили націоналістичному руху. І мали на це право… Часи жорстокого протистояння з більшовицьким ворогом були не зовсім сприятливими для ігор у толерантність та демократію, та й великими симпатиками цих прогресистських божків націоналісти не були. Ті, хто виховувались на творах Донцова, були людьми віри і чину, у них, попри сугестію жахливої матеріалістичної епохи, воскресало Нове Середньовіччя.Донцов versus Петров (Шерех, Косач тощо), ОУН versus автори «Слова до вільних духом» – це протистояння нехай і частково, але втіленого Нового Середньовіччя з одного боку і дегенеративності «Прогресу» з іншого боку.

До слова, тим, хто сьогодні зараховує себе до числа націоналістів, мало б бути соромно за надмірну толерантність. Сьогодні Петрових аж ніяк не бракує. Не бракує дегенеративних «митців». Не бракує злочинців на посадах професорів та доцентів. Звісно, нам є що сказати у суто ідейній площині, в тому числі в межах академічного дискурсу, але потрібно зберігати естетику, естетику молодості, віри і чину. В тому ж таки академічному середовищі, м’яко кажучи, не бракує людей антиукраїнських поглядів совкового штибу. Водночас там не бракує банальних грантожерів чи щирих епігонів західного звиродніння. Чого лишень варті кілька кафедр Києво-Могилянської Академії або загальна налаштованість Українського католицького університету – ці освітні центри замість того, щоб бути бастіонами християнства і націоналізму, сьогодні використовуються у якості рупора для пропаганди антинаціоналістичних, ліберальних, лівацьких та псевдохристиянських ідей. Багато інших вузів просто змагаються з ними у цій справі. І при цьому рідко почуєш, що гнилі душі скаржаться на «палахкотіння кострищ», «рецидиви Середньовіччя», «націоналістичний терор» тощо. Зраджуємо естетику, друзі, зраджуємо естетику!

Для zentropa.net



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4