Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Хто дегероїзує історію України?

Науково-ідеологічний центр ім. Д. Донцова і редакція газети «Галицька Зоря» (м.Дрогобич) організували політологічний семінар на тему: «Форми дегероїзації національно-визвольної боротьби українців: за і проти». У роботі семінару взяв участь народний депутат України від Дрогобиччини Роман Ілик. Тема семінару була підказана низкою публікацій в українській пресі, в яких викривлено інтерпретувалися окремі сторінки з історії ОУН-УПА, низкою передач на каналі ZIK (зокрема, у програмі О.Дроздова «Прямим текстом»), в яких відверто засуджувалися прояви збройної активності українців в минулому як нібито «деструктивні», «провокаторські», «ненависницькі».

Політологи з НІЦ ім. Д. Донцова, Олег Баган і Петро Іванишин, окреслили парадигму і проблематику, джерела і мету таких форм і методик з дегероїзації національної історії. Висновки аналітиків були такими:

1) у кожному суспільстві, в якому задоміновувала ліберальна ідеологія і починалися масштабні процеси з космополітизації суспільної свідомості (передусім це відбулося в країнах Заходу), центральною проблемою ставало переосмислення історії під кутом зору дискредитації в ній національної гордості, проявів воїнства (як нібито «варварських», як були висміяні і засуджені в офіційних західних історіографічних версіях наскрізь лицарські і героїчні Хрестові походи), національної мобілізованості, духу традиції і т.ін.;

2) ще моральний батько сучасного лібералізму і фундатор його філософських засад Вольтер висміював і дегероїзував як «розбишацьку» історію владарювання Людовіка XІV, короля, який зробив Францію наймогутнішою державою Європи, який провів національну консолідацію французького народу, стимулював шляхетно-героїчний стиль у французькій культурі, культивував етику воїнства і здобування в еліті і т.ін., – саме за цією парадигмою знецінювань Вольтера пізніше в усіх лібералізованих суспільствах відбувалися програмні переорієнтації у вартощах: силу держави називали «тиранією», релігійність і етику жертовності – «забобонністю» героїчний дух нації – «порожньою бравурністю» (як висміяв всю величну історію німців Г. Гайне у поемі «Німеччина. Зимова казка», 1844р.), воїнські подвиги – «злочинністю» і т.ін.;

3) в сучасній Україні сформувалися цілі групи «передових» істориків, лідерами серед яких можна вважати Наталю Яковенко із Києво-Могилянської Академії і Ярослава Грицака із Українського католицького Університету, які у різних варіантах і в різних аспектах дегероїзують і критикують, наприклад, козацтво за «анархізм і безцільні війни», гайдамаків – за «антисемітизм і ненависництво», опришків і О. Довбуша – за «систематичне грабіжництво населення», ОУН і УПА – за «фанатизм і надмірну жорстокість», активно підспівуючи упередженим і неправдивим польським історикам у трактуванні подій на Волині у 1943р.;

4) спроба винести лібералістичну критику національної історії на шпальти масових газет, інтернет-сайтів і в телепрограми – це завершальний етап системної боротьби космополітів із українським націоналізмом, який як ідеологія залишається серцевиною і головним мотором із розвитку національної гідності, відповідальності і наступальності українства.

У передачі «Прямим текстом» на каналі ZIK від 27.06.13р. були зроблені спроби засудити як «бездумні» і «непотрібні» терористичний акт Мирослава Січинського у 1908р. проти польського шовініста А. Потоцького і Акт проголошення незалежності України 30 червня 1941р., який організувала ОУН. Це мотивувалося тим, що акції принесли багато жертв в український табір, зруйнували плани примирення з поляками (у випадку М. Січинського), «заплямили» українців співпрацею з гітлерівською Німеччиною (у випадку з 30 червня). Така логіка «історіософського» мислення передає ментальні засади і спосіб поведінки тих частин суспільства (при чому, кожного суспільства у всі часи), які сподіваються на тактику «малих діл» (знамените українське драгоманівство, яке так довго висміював і заперечував ідеолог вольового націоналізму – Дмитро Донцов), на «виживання», на випрошування, вихитровування національної свободи, замість героїчної боротьби за неї.

Безумовно, кожен народ має право на тактику вичікувальної поведінки на шляху до національного визволення, як, наприклад, чехи у XIX ст. без національної революції, а лише за допомогою поступового культурно-громадянського піднесення підготували собі політичні умови для проголошення своєї самостійності у 1918 р. Однак не завжди вороги-імпералісти дають якомусь народові можливість на такі умови національної самоорганізації. Особливо такі вороги, які історично (тобто понадчасово) перейняті власним шовінізмом і гегемонізмом, як поляки і росіяни в Україні. Тому важливим і незаперечним фактором історичного визволення для українців залишився фактор революційного пориву (Тому й ОУН С. Бандери мала ідеологічну назву «революційна»), коли свобода здобувалася героїчними зусиллями, фанатичною боротьбою, великими жертвами.

У бутті народів є цілі століття, коли елітарні групи певних націй надіялися тільки на вичікувальну, компромісові тактику дій (як вичікувала українська еліта XIV-XVI ст. – боярство – в умовах окупації України Великим князівством Литовським, аж поки потенції етнічного опору цілком не вичерпалися і ця еліта абсолютно денаціоналізувалася і не залишила по собі жодної пам’яті, жодних героїчних вчинків, ніякої живої ідеї у свідомості нації). Часто такі історичні періоди обертаються у періоди «великих прогалин», «ганебного пристосуванства», які не викликають жодних емоцій в наступних поколінь. Натомість сміливі, жертовні, бойові вчинки героїв будять серед нащадків міріади емоційних сплесків, захопливі мрії, шляхетні уявлення, тверді принципи з гартування національного характеру і сили волі. І всі ці плюси неможливо виміряти ніякими «дозиметрами», наскільки вчинки героїв були ефективними. 12-го квітня 1908 року галицький юнак Мирослав Січинський убивав Анджея Потоцького, щоб розвіяти туманну сірятину галицької провінційщини, щоб розбудити чуття національної гордості в тисячах молодих сердець, щоб пробудити віру і впевненість в усьому поколінні, яке зростало на дріжджах Франкових ідей і Франкової культуротворчої праці.

Відтак історик, який вираховує, наскільки зруйнувався польсько-український процес мирних переговорів, як репресивними були дії влади проти українців і що можна було здобути шляхом компромісів, навіть не усвідомлює, яким жалюгідним він виглядає при своєму абсолютному нерозумінні емоційного і морального факторів вчинку М. Січинського: під його дією народжувалася нова українська людина, людина, яка позбувалася рабського комплексу, яка горіла любов’ю до ідеалу, яка ставала готовою до нових і нових героїчних вчинків і жертв, для якої не були вже страшними чужі імперії і боротьба з ними, як були вони страшними для попередніх поколінь, яких вони паралізували на століття.

Так само ОУН під проводом С.Бандери у червні 1941 р. використовувала шанс, щоб проголосити свою ідеї свободи і гідності . Гітлерівська Німеччина розумілася тоді як пробоєва сила з розбиття тих кордонів і влад, які гнобили український народ, передусім Польщі й СРСР. Бандерівці розуміли, що ризикують (і справді згодом тисячі з них поклали голови у боротьбі з нацизмом), але мусили здійснити акт, аби розбудити народ, аби виразити ідеал української державності.

Спекуляції довкола теми тимчасового союзництва ОУН з гітлерівцями залишаться тільки спекуляціями недобросовісних істориків, котрі відмовляються бачити те, що видиме: безмежне прагнення націоналістів до свободи, їхню велику жертовність і героїчність, які стали живою кров’ю пробудження і ствердження нації в сьогоденні.

Ліберальні середовища і надалі будуть організовувати акції з дегероїзації української історії, бо це відповідає їхнім світоглядним засадам і меті: перетворити українську націю в масу споживачів, позбавлених почуття національної честі, відповідальності і свідомості потреби національної мобілізованості (а саме минула героїка і шляхетні символи консолідують націю найбільше). Така мета найбільше відповідає інтересам великого капіталу, космополітичних комерційних груп, яких і обслуговує ліберальна ідеологія і які лише в таких безідеальних суспільствах можуть цілковито панувати і маніпулювати світом.

Прес-служба НІЦ ім. Д. Донцова



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4