Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
«І ми в Європі»

Олег БАГАН

(Українство і слов’янська ідея в історії і перспективі)

Цьогоріч минає 165 років від історичного моменту проведення у Празі протягом 2-12 червня 1848 року. Слов’янського з’їзду. Ця подія чомусь зрідка викликає в сучасних українських політичних та академічних колах якісь позитивні емоції, загалом мало фігурує у самосвідомості українства як знакова й епохальна. На це склалося кілька причин. По-перше, в сучасній Україні запанувала певна настороженість до слов’янської тематики, очевидно, пов’язана з тим, що «братня» Росія традиційно використовує її у своїх імперських інтересах. По-друге, політичні й ідеологічні наслідки з’їзду були дуже неконкретними, він не створив традиції, ані в діяльності центральноєвропейських слов’ян, ані в політичних програмах українців. І по-третє, до сьогодні ми, на жаль, ще не навчилися дивитися на українську національну програму у широкому європейському контексті, із системним аналізом історичних ретроспектив і можливих перспектив нашої національної ідеології.

Отже, спробуємо окреслити в цей ювілейний рік перипетії Слов’янського з’їзду 1848 р., його політичну проблематику й історичне значення, передусім значення для становлення молодого тоді українського національного руху.

1. Передумови з’їзду

Великі зрушення в Європі почалися від революції у Франції в лютому 1848 р., революції, справді, масштабної, кардинальної, великоемоційної, що й відбилося на громадянських почуваннях мешканців майже всієї Європи. Від французів естафету перехопили демократично налаштовані німці, які від епохи Романтизму переживали інтенсивні процеси національної консолідації. Спочатку, 15 березня 1848 р., у Гайдельберзі (Південна Німеччина) патріотичні інтелектуали звернулися до німців усіх земель і держав провести спільний Національний конгрес. Такий конгрес був скликаний у квітні в м. Франкфурті-на-Майні. Головною його ідеєю було створення великої об’єднаної Німеччини, з включенням земель Австрійської імперії, які, як відомо, великою мірою населяли ненімецькі народи – італійці, словенці, хорвати, серби, румуни, угорці, словаки, поляки й українці (офіційно – русини). У Франкфуртському Всенаціональному конгресі брали участь видатні німецькі письменники, вчені, публіцисти (Арндт, Ян, Ґрим, Уланд та ін.), тож він переріс у грандіозну маніфестацію німецьких домагань та національних ідеалів. Власне, це й налякало, з одного боку, центральноєвропейських слов’ян, котрі побачили загрозу нового німецького політичного й асиміляційного наступу, а з іншого боку, стимулювало їх до самоорганізації й активних дій.

Знаменитий чеський історик і політичний діяч Франтишек Палацький написав звернення до Франкфуртського конгресу, наголошуючи на національній відрубності чехів, яких теж запрошували приєднатися до майбутньої Великонімеччини на «історичних підставах».

Паралельно вельми активними були поляки, котрі традиційно орієнтувалися на Францію, чекали від неї поштовхів до кардинальних змін на континенті, надіючись на можливість відбудови польської держави. Їхні петиції до австрійського уряду жваво підтримали інші слов’яни. Почалося стрімке піднесення їхніх національних почуттів.

Другою вагомою причиною консолідації середньоєвропейських слов’ян була агресивна й шовіністична поведінка угорців, котрі також дуже активно включилися в революційні події, але які категорично нетерпимо ставилися до проявів національної свідомості у словенців, хорватів і сербів (у їхніх північних регіонах проживання, сьогоднішня автономна Воєводина, що в Сербії). Саме лідери цих південнослов’янських народів і розгорнули широку антимадярську кампанію в пресі, що й націлило інших слов’ян на потребу консолідації.

Традиційно вважалося, що ідеологом Слов’янського з’їзду був знаменитий вчений Павел Йозеф Шафарик, котрий жив тоді у Відні і, справді, дуже щиро вболівав за слов’янську справу. Проте об’єктивніше буде сказати, що ідея з’їзду зродилася стихійно, під враженнями від бурхливих політичних подій відразу в кількох представників різних народів, зокрема відомо, що про ідею єднання тоді говорили відомий словацький вчений і мислитель Людевіт Штур, польські діячі із Познаньщини, яка була особливо загроженою перед наступом німців.

Формально офіційним закликом провести Всеслов’янський з’їзд можна вважати статтю хорватського публіциста Івана Кукульєвича від 20.04.1848 р. І в цьому проглядає певний символізм: адже хорвати були найбільшими ентузіастами слов’янського єднання, ще від творів Івана Ґундулича і Юрія Крижанича (XVII ст.), від наполегливої діяльності Людовіта Ґая перед 1848 р.

Те, що місцем проведення з’їзду обрали Прагу, було закономірно: жоден зі слов’янських народів не міг дорівнятися до чехів у плані національної мобілізованості, в аспекті розгорнутої ідеології всеслов’янства.

Організаційний комітет очолив знаний науковець Карел Зап, йому допомагали П. Й. Шафарик, В. Ганка, К. Гавлічек-Боровський, Ф. Палацький. Останнього й обрали президентом з’їзду за особливий авторитет як ідеолога і вченого.

Протягом травня 1848 р. слов’янська і європейська преса розгорнула широку аналітику слов’янського питання. В ідеї з’їзду виявили такі геополітичні підтексти і тенденції:

1) прагнення середньоєвропейських слов’ян зберегти, але реформувати Австрію зі створенням двопалатного парламенту, забезпеченням прав малих національностей, для стримування наступу мадярів і можливого розростання Північнонімецького союзу, який планувався і який через інтенсивний суспільно-господарський розвиток його територій являв собою реальну загрозу для патріархальних слов’янських суспільств;

2) інтриги поляків, котрі хотіли викликати всеєвропейські зміни, знайти собі нових союзників, боротися за відновлення своєї державності;

3) інтриги Росії, яка хотіла розвалити Австрію і вклинитися ще більше в Середню Європу;

4) тенденцію до ще радикальніших демократичних змін на континенті, що консервативна частина європейців сприймала вороже.

Показово, що на з’їзд запросили тільки слов’ян, котрі населяли Австрійську імперію. Можливо, в цьому була принципова ідеологема організаторів: наперед змагатися за конкретні права слов’ян в конкретній державі. Можливо, не хотіли залучати росіян, хоча серед них тоді розвивався бурхливий слов’янофільський рух, бо з насторогою дивилися на деспотичну Російську імперію, під впливом поляків пригадували їй недавній кривавий розгром польського повстання 1830-1831 р.р.

Водночас позиція поляків була і хитрою, і складною. Загалом вони дивилися на інших слов’ян, як на «менших братів», вірили у свій месіанізм, недавно розбуджений А. Міцкевичем («Польща – Христос народів!»), надіялися на роль своїх еліт, справді багатих і впливових, грали на майбутній союз із мадярами як потенційно найважливішим політичним фактором у рамках Австрійської імперії і згодом – всієї Середньої Європи (історія потім це підтвердила), конкурували з чехами за впливи на Відень, прагнули цілковито охопити Галичину як нібито «органічно польський край» із тим, аби перетворити її на цитадель свого національного відродження і одночасно погасити в зародку український рух.

2. Українська справа

Українці Галичини теж прилучилися до процесів «Весни народів». Упродовж квітня-травня 1848 р. вони виступили з низкою петицій і організували 02.05 Головну Руську Раду, яку очолив о. Григорій Яхимович. Хоча загалом Рада діяла інертно, відчувався брак політичного досвіду серед українців, проте навіть у такій формі вона викликала піднесення українського патріотизму у краю. Поляки відразу зайняли агресивну позицію щодо українців. Часто доходило до гострих протистоянь, особливо на провінції, де поляки поводилися зверхніше. Наприклад, у Дрогобичі українцям погрожували шаблями при спробі організувати філію Головної Ради, була організована спроба побиття о. Йосифа Левицького – письменника, громадського діяча, котрий хрестив згодом І. Франка.

Щоб паралізувати українську діяльність, поляки організували, по-суті, фальшивий «Руський Собор», в який увійшли впливові польські шляхтичі, частково українці-відступники, що підтримували польську лінію. У пресі почалася масова дискредитаційна кампанія щодо українських спроб громадянської самоорганізації, їх звинувачували в надмірному демократичному радикалізмі й революціонізмі. Стратегічною метою було заблокувати вихід українців у зовнішній світ, затушувати саму проблему існування українців у Галичині.

Уже 12.05.1848 р. на Головній Руській Раді обговорили свою участь у Слов’янському з’їзді.

Серед офіційних домагань Ради були наступні: 1) визнати в Австрії окремішність українського народу, яка повсюдно затиралася польським чиновництвом; 2) завести українську мову у діловодстві і народних школах; 3) у вищих школах; 4) щоб всі австрійські чиновники в Галичині знали українську мову і всі закони нею друкувалися; 5) створити систему освіти для греко-католицьких священиків українською мовою, аби вони могли повноцінно виховувати народ; 6) зрівняти у правах і можливостях духовенство трьох обрядів; 7) щоб українці отримали гарантоване право на державні посади.

Спеціально до Слов’янського з’їзду була прийнята відозва, в якій висловлювався великий ентузіазм щодо подій слов’янського єднання і надії на підтримку своїх національних прагнень. Загалом українські сподівання були реальними і зводилися до такого: а) зав’язати союзницькі зв’язки з культурними елітами інших слов’ян; б) зупинити з їх допомогою натиск поляків; в) заявити про свою самобутність перед слов’янським світом, який знав відносно мало про українців; г) налагодити політичні зв’язки в рамках Австрійської імперії; д) задекларувати єдність 15-мільйонної нації з урахуванням мешканців Наддніпрянщини.

Делегатами на Слов’янський з’їзд були обрані священики Іван Борисикевич (1815-1892), Григорій Гінилевич (1809-1871) та Олексій Заклинський (1819-1891). Чому ними не стали більш відомі, талановиті літератори, такі як М. Устиянович, Я. Головацький, В. Ільницький, І. Гушалевич, Й. Левицький та ін., котрі теж були учасниками Головної Ради, – загадка.

3. Ідеї і значення Слов’янського з’їзду

З’їзд відбувався упродовж 2-12 червня 1848 р. у Чеському Національному музеї. Атмосфера була дуже піднесеною й урочистою. Порядок денний з’їзду підготував сам Шафарик. Було створено три секції:

1) для чехів, мораванів, словаків і шлезаків (мешканців Шльонська);

2) поляків і русинів-українців;

3) для словенців, хорватів, далматинців і сербів.

Як видно, організатори, не маючи повноцінних фактів і теорій щодо розрізнення національностей, брали до уваги діалектно-етнографічні групи, зокрема мораванців, шлезаків і далматинців.

Поляки організували паралельну делегацію від нібито галицьких русинів, яких насправді представляли або їхні агенти, або звичайні українці-перекинчики. Ця делегація була чисельнішою. Ще український світ представляв Адольф Добрянський із Закарпаття.

Уже на початку з’їзду розгорівся конфлікт між поляками і українцями. Польський делегат заявив про національно-польський характер Галичини як коронного краю. Це емоційно опротестували І. Борисикевич і О. Заклинський. Їхню позицію підтримали П. Й. Шафарик і К. Зап. Загалом чехи, на відміну від інших слов’ян, добре знали ситуацію в Галичині, розуміли і шовінізм поляків, і тому підтримували українців.

І. Борисикевич наголосив у своїй промові на самостійності української нації, засудив гнобительство поляків-слов’ян, що стало важливою пересторогою щодо утопійності надії на те, що слов’янські народи завжди підтримували один одного, він висловився за федерацію слов’ян, за забезпечення їх усіма демократичними правами у зреформованій Австрії, за солідарність.

П. Й. Шафарик підкреслив, що саме революція поєднала зусилля слов’ян, засудив тиранію старих режимів, викрив німецький, мадярський, італійський шовінізм і гегемонізм, висловився за шлях подальшої боротьби з ідеалами свободолюбності, гідності і солідарності.

Напередодні була прийнята програма-маніфест Слов’янського з’їзду, яка складалася з таких стратегічних тез:

І. Вимога до влади визнати державоутворювальну роль слов’ян в Австрійській імперії, їхні рівні права; заклик до співпраці націй на принципах рівності, взаємоповаги і конституційних прав, при гарантуванні кожному народові збереження його етнічної самобутності і суверенності; заява про ключову роль Австрії в просторі цілої Середньої Європи.

ІІ. Заклик до рівності і співпраці, звернений до німців, угорців та італійців, застереження їх від гегемонізму; протест проти гніту слов’ян на територіях, де домінують угорці і засудження їхньої політики асиміляторства; план про майбутній всенаціональний сейм у Відні, вибраний на засадах демократичності, для узгодження всіх проблемних питань політичного життя в державі; заява про готовність боронити солідарно права всіх слов’ян, котрі будуть загрожені угорським шовінізмом.

ІІІ. Звернення до слов’ян поза межами Австрійської імперії з ідеєю міжнародної співпраці, полагодження польсько-російського конфлікту, підтримки свободолюбних устремлінь слов’ян Турецької імперії, у Прусії (лужичан), у Саксонії (сорбів).

ІV. Ставлення до Німеччини як нового союзу: застерегти проти гегемонізму планованої великої держави, зберегти й утвердити геополітичну місію Австрії як конституційної монархії-захисниці слов’янства.

Під час з’їзду була прийнята спільна петизація словаків і українців проти політики мадярського шовінізму. Це був відгук з українського боку на становище в Закарпатті, де домінування угорців набуло форм гніту і системної денаціоналізації українців. Це додатково викликало роздратування поляків, котрі бачили в угорцях своїх геополітичних союзників і типологічно подібну націю за соціальними характеристиками (домінування шляхти у суспільстві), ментальністю (зверхність у поведінці і велика гордість щодо себе) і культурою (наявність високої розвинутої культури, що давало можливість систематично «всмоктувати» в лоно цих націй інтелігентні прошарки сусідніх менш культурних народів).

Підготовлений за нарадами з’їзду «Маніфест до народів Європи» містив дуже прогресивні як на той час ідеї про цілковиту рівність між народами, про обмеження сили в міжнародній політиці, про свободу, рівність і братерство для всіх громадян як основні принципи можливого розвитку цивілізації. Він апелював до духу справедливості і толерантності, які, мовляв, завжди плекає Європа, аби на цих засадах побудувати гармонійне майбутнє.

Були розроблені кілька проектів федерації Австрійської імперії, але остаточного варіанту не прийнято. Головне, що майбутня федерація мала бути вельми демократичною, з окремим сеймом у кожній федеральній землі, а окремі землі планувалися для кожної нації. Тож через свою більшість (їх налічувалося до 80 мільйонів) слов’яни могли демократично задомінувати в проектованій державі. Для зміцнення слов’янської культури планувалося створити велику слов’янську бібліотеку, Академію наук, всеслов’янський журнал і т. ін.

12 червня 1848р. у Празі розгорілося народне повстання. Австрійці увели війська. З’їзд був розпущений. Деяких польських делегатів ув’язнили як можливих революційних підбурювачів.

Практичних наслідків з’їзд не мав ніяких, однак його моральне й ідеологічне звучання було колосальним. Ось наші висновки про його історичні результати:

1) вперше слов’яни консолідовано вийшли на міжнародну політичну арену;

2) з’їзд показав, що складні і ворожі питання міжнаціонального життя можна обговорювати і розв’язувати шляхом правно-моралізаційним (заклик до толерантності як до принципу міжнародного буття);

3) слов’яни обмінялися досвідом щодо форм і методик організації національно-культурної роботи і взялися за системну працю з новим піднесенням;

4) з’їзд провів чітку лінію орієнтації більшості слов’ян на т. зв. «австрославізм», тобто на ідею федералістської співпраці, і це стратегічно відвернуло увагу слов’янських еліт від ідеології і планів російських слов’янофілів, котрі діяли за підтримки імперської влади і націлювали на об’єднання всіх слов’ян під егідою Росії, а значить – на майбутню асиміляцію їх і на перетворення Росії у наддержаву планетарного значення.

Українці внаслідок участі в Слов’янському з’їзді а) глибше і ширше пізнали слов’янський світ, який через їхню провінційну ізольованість був для них великою мірою невідомим; б) особливо зблизилися з чехами і на десятиліття зорієнтувалися на їхні методики національної роботи, що дуже допомогло національному відродженню в Галичині; в) задекларували перед Європою свою окремішність; г) здобули тисячі морально-емоційних стимулів, особливо через ідеологічну перемогу над поляками, котрі прагнули заблокувати їхню роботу.

Тема Слов’янського з’їзду і слов’янського єднання дає можливості зробити й критичні висновки про тодішній український рух, його особливості і недоліки. А саме: на жаль, ідеологія слов’янської солідарності не стала після з’їзду визначальною для українців, і для галицьких, і для наддніпрянських (нагадаємо, що у той самий час, у 1845-1846 р. р., у Києві діяло Кирило-Мефодієвське Братство, яке мало свою версію слов’янського співтовариства і яке було розгромлене російською владою); зв’язки зі слов’янами Середньої Європи залишилися спорадичними і вельми неґрунтовними; в Україні до ХХ ст. не з’явилося жодного політичного чи культурного ідеолога, котрий би систематично плекав ідею слов’янського взаємозближення, жодного регулярного видання на славістичну тематику; уже у 1850р. майже всю галицьку еліту поглинула ідеологія москвофільства (домінувала аж до 1880-х рр.), яка поширювалася за російські гроші і денаціоналізувала українство, стимулювала ренегатство, її наслідки відчуваються й до сьогодні у вигляді підступних, холуйських дій псевдопатріотів-профанаторів – нащадків москвофілів.

Саме через втрату візій моделей національного розвитку, які демонстрували на голову якісніше організовані середньоєвропейські слов’яни, особливо чехи, словенці, хорвати, серби, болгари, українці й надалі відставали у цьому плані за темпами розвитку. Лише на початку ХХ ст. кілька галицьких науковців-гуманітаріїв (К. Студинський, М. Тершаковець, І. Брик, до речі, уродженець бойківської Турківщини, котрий отримав системну славістичну освіту в університетах Європи) зайнялися дослідженнями слов’янської тематики, історії українсько-слов’янських стосунків.

Сьогодні ідея слов’янської солідарності по-новому може бути реактуалізована. Саме через поглиблення й інтенсифікацію культурних, політичних зв’язків зі слов’янськими народами Центральної Європи, які дуже послабилися за останні два десятиліття, Україна може отримати додаткові моральні й ідеологічні стимули для відходу від постсовєтської ментальності й цивілізації, яка формується довкола Росії. Нагально потрібними є культурологічний телеканал, який би висвітлював життя слов’янських народів, їхню історію, потрібні політологічні журнал та інтернет-сайт про слов’янський світ. Важливо зрозуміти, що слов’янська ідеологія є не підігрюванням Росії з її міфами про слов’янську інтеграцію в дусі асиміляторства, а альтернативою до неї, оскільки утверджує національне багатоманіття . Саме через плекання слов’янської самобутності як мозаїчної українські культурники можуть вибудовувати мур щодо проникливих теорій сучасного російського псевдословянофільства, яке реально зберігає свої інтелектуальні впливи на наукові еліти Центральної і Південно-Східної України.

Незаперечним ідеалом для українства і, на жаль, наразі, недосяжною метою є програма з формування середньоєвропейського ідентичності в нашій нації, тобто системної орієнтації в ній на вартощі і принципи суспільно-культурного життя центральноєвропейських народів, з якими ми у Середньовіччі творили одну цивілізацію і найближчими з яких до нас є, зрозуміло, слов’яни. Цей ідеал перед українством ставили такі проникливі мислителі початку ХХ ст., як Дмитро Донцов, Степан Томашівський, Дмитро Дорошенко, Василь Кучабський, переважно консерватори за світоглядом. Цей ідеал поглиблював гасло І. Франка і В. Гнатюка в знаменитій статті-зверненні «І ми в Європі», яку вони написали як протест проти асиміляторської політики мадярів у 1898 р., обґрунтовуючи право і тенденцію українців до високих ідеалів європейського демократизму. Сьогодні, осмислюючи слов’янську ідеологію в такому геостратегічному аспекті, можна повторити це гасло, як гасло, що нагадує нам про перший організований виступ українців на чи не найдемократичнішому тоді форумі європейців.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4