Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Микола Міхновський і наша сучасність або нова українська Реконкіста

Станіслав ФЕДОРЧУК
політолог, публіцист м. Донецьк

Значення кожної історичної постаті слід розглядати не тільки у ретроспективі, а насамперед в майбутньому, яке дозволяє відрізнити набір фактів від полови критиків та скептиків. Постать Миколи Міхновського, одного із засновників активного українського руху за незалежність, досі не здобула свого повноцінного визнання серед наших сучасників Насамперед через те, що ідеї позбавлення від колоніальної залежності та пошуку власної ідентичності досі знаходяться на межі двох світів.Один з цих світів живе святою вірою в можливість неконкурентного співіснування з зовнішнім світом, ідеєю можливої відмови від ідентичності в ім’я примарних економічних переваг. А другий тільки намагається зробити власну націю, власний народ конкурентноспроможним та актуальним для цілого світу. Влучна характеристика Олени Теліги щодо “лицарства абсурду”, дії навіть в неможливих умовах на позначення таких діячів громадського і політичного руху як Микола Міхновський лише підкреслює, що діяльність з огляду на короткотривалі перспективі, на “холопський глузд” – абсолютна безвідповідальна перед власним народом і не може бути поставлена наріжним каменем побудови держави і суспільства.

Українофіли та самостійники

В умовах Російської імперії українофільство як течія розвинулося у формі етнографічного, споглядального руху, який не мав чітко визначеної мети. Попри те, що він опікувався питаннями української самобутності, його спрямованість була аполітичною. Замість того, щоб боротися за економічні, культурні та політичні права всього українського народу, він пропонував шлях рафінованого кабінетного українства, яке могло бути виявлено лише в присутності собі подібних і не претендувало на жодну серйозну роль в суспільстві. Воно було необхідне як історичне явище насамперед для того, щоб зберегти історичне минуле, однак не мало жодного плану чи ідеї українського майбутнього.

Саме тому, поява молодої громади самостійників “Братства тарасівців” у Харкові в 1891 році було викликом не тільки для всіх імперій, які окупували різні частки України, а й певною мірою природнім спротивом, бажанням звести українську ідею до вечорниць та галушок з варениками. Зрілість нації виявляється не тільки в її прагненні до власної держави, але й в чіткому усвідомленні власного пригнобленого стану та адекватного бажання позбутися залежності.

Поява “Братства тарасівців” саме в Харкові, на Сході України в історичній столиці Слобожанщині, невипадкова. Київ як головний осередок старого “українофільського” руху унеможливлював появу нових течій серед української молодої громади, чітко реагуючи на будь-які прояви самостійної думки.

Зупиняючись коротким поглядом на нашій сучасності, зазначимо, що і зараз певною мірою етнографізм та “українофільство” досі є визитівками більшості свят та заходів, які організовуються місцевими адміністраціями, політичними партіями та сталими “старими” українськими організаціями. В своїй більшості, вони паразитують на ідеях закобзареної України, імітуючи власну обізнаність з історією та культурою українського народу. Мало того, своєю діяльністю вони демонструють відразу до активних дій та справляють враження симулякру – “українського Голема”, який викликаний з небуття ХІХ століття залишається живим і донині.

Колись на позначення таких генерацій писав Микола Міхновський: “Сі покоління виплекали культ страхополохства, виростили цілу релігію лояльності. Сі покоління своїм нечуваним сервілізмом, своєю безідейністю, відіпхнули від себе цілий ряд рухів молоді, що стояла на українсько-національному ґрунті. Сі покоління зробили український рух чимось ганебним, чимось смішним, чимось обскурантним! Сі покоління надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії. Сі покоління самі назвали себе українофілами, себто людьми, що симпатизують Україні. Вони не хотіли навіть назвати себе українцями…Між молодою Україною і українофілами немає ніяких зв’язків”.

Українські громадські середовища Сходу України

Така характеристика досі є актуальною на позначення більшості українських громадських і політичних середовищ Сходу України, які намагаються вирвати один в одного з рук прапор українофільства – права називатися найкращим імітатором українського середовища. Часто їх нелюбов одна до одного призводить до карколомних кульбітів та союзів навіть з антиукраїнськими силами. Чого варта співпраця керівництва Донецької обласної “Просвіти” з найпершими речниками Донецької обласної державної адміністрації та обласної ради у боротьбі з ініціативою за надання ДонНУ імені Василя Стуса?

З іншого боку, наявність таких союзів показує, що на Сході України виникають молодіжні громадські рухи, які в силу своєї сили та завзяття не готові покласти на вівтар українофільства свою ідею і мрію справжньої України. Їм не зрозуміло завзяття старших українофілів, які готові поступитися власними поглядами (якщо вони звичайно є) та піти на повну капітуляцію в обмін на життєвий комфорт та право бути допущеними до барських столів в обласній адміністрації чи у мера міста. Старі організації звикли випрошувати собі право на існування та діяльність у місцевих представників влади, навіть не розуміючи, що цим надають останній право бути арбітром. Так говорять лише представники вимираючого виду, якому треба випросити у мисливця право на перебування у власному лісі.

Сучасна межа між старою і молодою українською громадою Сходу України проходить по лінії усвідомлення своєї історичної місії та призначення. Якщо старі організації активно збирають державні нагороди та тішаться минулими, вже не актуальними здобутками, то для молодих на першому плані все більше стоїть завдання створення нового українського життєвого простору, розширення його меж і функцій. Для більшості з них є нецікавими і непотрібними дрібні політичні чвари та боротьба за булави, головною становиться боротьба за власне українське майбутнє. Призначення сучасної української молоді Сходу України стати прогресорами для створення модерного українського суспільства.

Українізація проти України

Одним з перших проектів, які призвели до передчасного поховання української держави в 1917 році, стала ідея українізації армії Російської імперії. Ідея українізації армії була запропонована соціалістичними колами на противагу ідеї створення української національної армії, яка належала Миколі Міхновському та його оточенню. Справа полягала в принциповій світоглядовій відмінності бачення зовнішніх та внутрішніх загроз для молодої держави. Українізація армії стала черговим виданням українофільського штибу, яка передбачала роботу з солдатськими масами, але відмовлялася від взяття на себе керівництва українськими військовими з’єднаннями.

Так само і сучасна версія “українізації” на Сході України може призвести до негативних результатів, серед яких найголовніший – плекання антиукраїнських сил та настроїв в суспільстві. Абсолютно не контролюючи ситуацію на місцях, центральна влада віддала процеси виховання молоді, як студентської, так і шкільної в руки місцевої влади, яка ще вчора була на висоті обкомівських та міськкомівських шабашів, брала активну участь в комсомольських зібраннях та всіляко демонструвала свою відданість радянській тоталітарній системі.

Коли процесами перетворення колонії “Україна” на Сході України в державу “Україна” керує колишня колоніальна адміністрація, яка навіть не знімає з свого обличчя образ “совковості”, то марно сподіватися на зміни. Саме тому питання створення України, а не млява “українізація” мають стати на перше місце. Те що політики завше не встигають за суспільним розвитком є доконаний факт. Час компромісів давно минув. Стратегічний розвиток України потребує єдиної системи виховання та освіти, створення єдиного центру з управління цими процесами, від яких будуть відлучені політичні діячі всіх кольорів та рангів.

Завдання виховання українського громадянина, нової української ідентичності мусять посісти своє належне місце в системі державотворення. Допоки не буде скасовано положення про контроль освіти місцевими “елітами” – до того часу “українізатори” будуть виховувати на Сході Україні “совкову” ідентичність та громадян неіснуючої імперії – СРСР.

Українська реконкіста на Сході України

Значення Сходу України для питань державності в цілому більш ніж зрозуміле. Саме тому такі діячі як Микола Міхновський обирали найважчий шлях – роботи в найсуворіших умовах, коли результат своєї роботи можна було не побачити за своє життя. В цьому виявляється глибинна логіка прагнення України як мети і шляху. Попри те, що Захід України з історичних причин був потужною інтелектуальною та ресурсною базою для плекання української віри та дії, Схід завжди був простором протистояння та щоденної боротьби. Історія повторюється і в цьому немає провини самої історії.

Якщо проаналізувати діяльність Миколи Міхновського на Сході України, то приходимо до висновку, що окрім творення політичних партій та українських друкованих органів він став мультиплікатором українських середовищ різної спрямованості та сили. Тобто, навіть будучи радикальним прихильником української самостійності, він завжди віддавав перевагу створенню єдиного фронту всіх українських громадських та політичних середовищ для вирішення конкретних завдань. Постать Міхновського може вважатися вісником українського політичного та громадського модернізму, який полягав у відмові від ролі української нації як спільноти другого ґатунку.

Серед сучасних завдань українського громадського руху на Сході України стоїть принципове очищення від всіх елементів, які, імітуючи проукраїнські погляди, намагаються завести питання існування українства до меж аборигенів у резервації, які погоджуються на всі умови, продиктовані місцевою владою. Вирахувати подібні середовища можна за риторикою та діями, які Микола Міхновський влучно позначив як: ” Робім так, щоб ніхто ніколи, ніде не бачив нашої роботи”. Будь-які організації на Сході України, які намагаються проголосити свою монополію на українську справу є проявами недолугого мислення та антиконструктивної дії. Тільки об’єднання навколо щоденних конкретних справ і орієнтація на високі цілі може призвести до якісного викрісталізування середовищ та нових лідерів.

На щастя, українству доведеться наново відвойовувати свої політичні, культурні та соціальні права на Сході Україні, адже за підсумком цієї боротьби ми зможемо побачити реальну волю до життя та прагнення розвитку. Доба колоніального минулого України має закінчитися на Сході України. Українська Реконкіста для Сходу – це повернення до джерел і практик активного українства, яке готове до життя в новому часі, нова версія позбавлення від форм духовного та економічного рабства. Переляк місцевої влади Сходу перед стихійними проявами патріотизму серед молоді зрозумілий, адже як тільки вона отримає вектор, вона почне цікавитися не тільки питаннями історичного минулого та культурного шару, а й питаннями здійснення української влади на українській землі.

Джерело: Федорчук Станіслав. Демонтаж лицемірства: Статті. - К. Смолоскип, 2012. - 228 с.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4