Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Ізоляціонізм як феномен української ментальності

Володимир ВІТКОВСЬКИЙ

Африканець Нельсон Мандела відсидів у тюрмах і таборах 27 років, а українець Левко Лук'яненко — 28. Належачи до вузького грона найнезламніших борців проти антилюдських політичних режимів, обидва заслуговують на всепланетну славу та пошану, але що знає світ про одного й що — про другого? Порівняймо, приміром, статті про обох діячів у Вікіпедії — джерелі не вельми академічному, але показовому в сенсі статистичних зіставлень. Вікі-текст про Н. Манделу можна прочитати 133-ма мовами, а про Л. Лук'яненка — лише 6-ма! При тому англомовна стаття про змагуна проти апартеїду містить 11676 слів та 304 посилання, а про українського дисидента, відповідно, 306 слів і 5 посилань.

Африканського революціонера удостоєно всіх мислимих почестей та нагород — і майже у забутті завершує свій життєвий шлях його український побратим!.. На жаль, “світова громадськість” так само не є безсторонньою в своїх оцінках, як і окремі політичні та ідеологічні згромадження. В її колективній опінії однакові чини нераз дістають зовсім різну оцінку й чомусь саме про чини українства, його терпіння й звитяги, його геніїв та подвижників світ воліє знати якнайменше. Але чи є в тому однобічна провина людства перед українством? Чи ми самі не сприяємо розбудові довкола себе глухого муру відчуження й невизнання? Застановившись над таким питанням, знайдемо у тому мурі чималу кількість цеглин, покладених українськими руками...

Минулого року в журналі “ Український тиждень ” (№32(249) за 10-16 серпня; с. 28 - 31) було надруковано статтю В. Бурлакової з промовистим заголовком “ Невиїзні за власним бажанням ”. Авторка стверджує, що, згідно з результатами проведеного поважними соціологічними інституціями дослідження, понад 77% українців ніколи не бували за кордоном. Умовно поділивши терени держави на Захід, Центр і Південний Схід, соціологи виявили, що в першому з цих макрорегіонів відповідний показник становить “лише” 68,6% , тоді як ув останньому сягає 80,4%.

І те, й друге — забагато для модерного суспільства... На перший погляд може видатися, що низька мобільність наших краян достатньою мірою пояснюється економічними та політичними чинниками, однак інший результат того самого дослідження засвідчив, що справа не лише в них. Адже очевидно, що бодай зрідка здійснювати внутрішньоукраїнські подорожі переважна більшість громадян поки що здатна, проте, за даними дослідників, 36% українців ніколи не виїздять навіть за межі “своїх” макрорегіонів. Себто ми не лише не можемо , а великою мірою не хочемо бачити довколишній світ!

Ця нехіть вагітна багатьма негативними наслідками. Комплексну характеристику останніх містить згаданий вище текст В. Бурлакової, з якого дозволю собі навести розлогу цитату: “ Немобільність громадян робить їх особливо вразливими до маніпуляцій, зокрема й з боку влади, консервує стереотипи, ускладнює адаптацію до нових трендів, що розвиваються в тій чи іншій сфері життя, а відтак призводить до маргіналізації та люмпенізації населення. Людина, яка ніколи не була в успішніших країнах чи місцевостях, менш схильна шукати шляхів змінити своє життя на краще, зорієнтована на рутину виживання, схильна терпіти жалюгідні умови свого економічного існування або традиційну зневагу з боку чиновників... Такий стан справ ускладнює процеси національної консолідації українців, створює поживний ґрунт для спекуляцій на міжрегіональних відмінностях, провокування пошуку ворога в інших куточках країни та відвернення уваги від зловживань“своїх по нутру” (вислів голови фракції ПР О. Єфремова — В. В.) політиків та чиновників ”. Однак український ізоляціонізм не обмежується лише низькою мобільністю громадян та закономірними ментальними наслідками останньої. В багатьох своїх виявах він дається взнаки й серед тих українців, яких важко назвати затятими домосідами.

Минуло понад чверть століття відтоді, як розбурхана “демократизацією” громадськість почала гуртуватися довкола ідеї порятунку української мови. Відомо, що будь-яка наукова чи інженерна розробка обов'язково включає т. зв. літературну частину з докладним аналізом попередніх робіт у відповідній царині. Чи потребував своєї “літературної частини” український мовний проект?.. Через зрозумілі історико-політичні обставини власне українська практика діяльності в царині національно-мовного відродження була на той час майже відсутня, тож тим ціннішим видавався досвід народів, яким уже довелося, з різною мірою успішності, позмагатися за повернення своїх національних мов у майже полишені ними рідні домівки: чехів і фінів, ірландців та провансальців, басків і каталонців, литовців та ізраїльтян тощо.

Ще на початку 90-х автор цих рядків з власної ініціативи підготував був розвідку, присвячену згаданій темі, однак опублікувати її вдалося лише у вигляді окремих статей у малотиражній пресі. Майже всі мої переговори з особами, які мали вплив на видавничі процеси розгорталися за єдиною схемою. “Ця тема є для нас далекою та малоцікавою, - говорили мені, - дослідження з української тематики має більше шансів бути опублікованим. Напишіть, приміром, щось про УНР, ОУН-УПА, шестидесятників... - Але, перепрошую, ОУН і шестидесятники ніколи не займалися практичним відродженням мови! А ось ірландці й каталонці — займалися... - Знаєте, нам треба спочатку навести лад у власній хаті, відродити забуті імена, спотворену історію тощо”.

Автор був готовий вислухати якнайсуворіші закиди щодо якості своєї праці, натомість наштовхнувся на категоричне несприйняття самої її теми . У власних дисертаціях та монографіях мої співрозмовники використовували закордонні джерела, однак такий самий підхід чомусь уважали неприйнятним, коли ходило про проект набагато вищого рівня, як-от відродження української мови. Логіці опори на чужий досвід вони протиставляли якусь іншу логіку, в явній формі ніким не сформульовану, проте, як побачимо нижче, вельми масово акцептовану українською свідомістю. Що то за логіка? Для її розшифрування пригадаймо собі низку добре відомих фактів українського буття.

За роки незалежності сотні тисяч наших краян устигли пожити за межами України й повернутися звідти додому. Збагачені дорогоцінним досвідом праці та побуту в країнах більш заможних та краще облаштованих, ніж їхня батьківщина (хтось попрацював на німецькій фабриці, хтось — у грецькому готелі, інший будував дороги в Чехії чи займався бізнесом в Італії...), ці люди є носіями величезного потенціалу позитивних змін. Однак наші мігранти, роблячи євроремонти у власних оселях, непривабливе соціально-економічне довкілля приймають таким, як воно є. Екс-європейці так само покірно платять хабарі, схиляються перед “начальниками”, потерпають від повсюдного беззаконня й безгосподарності, як і ті їхні земляки, які ніколи не покидали свого села чи містечка. Найдешевший, найприродніший, від жодних політиків незалежний механізм перенесення поступу “на підошвах дорожніх черевиків”, спрацьовуючи в десятках країн світу, “відмовляється” працювати в Україні! Причому притрушені європейськими порохами черевики лишають за дверима українського дому не лише рядові громадяни. Часто відвідують зарубіжні країни керівники українських підприємств та установ, однак результати цих поїздок, як правило, годі виявити у керованих ними закладах.

За загальним правилом, всередині відносно бідної країни ліпше облаштованими є ті регіони, які прилягають до її кордону із заможнішими сусідами. В Італії багата Північ протиставлена убогому Півдневі; в Іспаніі рейтинги достатку очолюють Каталонія та Країна Басків; у Польші існує помітна різниця між західними та східними воєводствами тощо. Україна спростовує це правило — згідно зі статистичними даними, її “пояс бідності” складається впереваж саме з областей, суміжних із НАТО та ЄС. Щербатий асфальт, понищена інфраструктура, хамський “сервіс”, вічно п'яні сантехніки, ласі на хабар “правоохоронці”... - ознаки євразійського способу життя починаються в нас буквально за кілька метрів від прикордонних стовпів. Українці ніби назавжди повернулися спиною до своїх західних сусідів, не бажаючи нічого в них переймати. Або принаймні нічого хорошого...

Великий індійський націоналіст Дж. Неру в своїй книзі “ Побіжний огляд всесвітньої історії ” згадував один з епізодів індійської минувшини, пояснення якого йому не вдалося знайти. З історичних джерел відомо, що вже у XVII ст. індійці познайомилися з механічними годинниками, друкарськими верстатами, вогнепальною зброєю та іншими досягненнями європейської техніки. На той час ще не існувало “технологічної прірви” між Заходом і Сходом; вправні ремісники, яких в Індії не бракувало, могли порівняно легко відтворити у своїх майстернях європейські технології й.... Можна тільки гадати, наскільки іншими шляхами рушила б тоді історія великої азійської країни, однак індійці не стали нічого відтворювати. В технічних новаціях європейців вони не побачили ні нових можливостей, ні страшної загрози для своєї батьківщини, ні якоїсь іншої спонуки до дії — лише атрибути чужої цивілізації, ніяк не співвіднесені з традиційною системою цінностей та інтересів.

Це до смутку близько нагадує ставлення українців до чужого досвіду, опановувати який відчайдушно закликав нас найбільший наш Пророк. Автор пригадує, як у центрі Львова довший час працювали “стіна до стіни” новітній МакДональдс і “типово українська” їдальня-буфет. По один бік стіни — американські “гумові” смаколики, “кусючі” ціни, стерильна чистота й вишколений персонал, який на хвилину не полишає клієнта на самоті з його проблемами, по другий — смачна їжа, відносно доступні ціни, брудна підлога, зажирені таці та столи й персонал, чия нелюбов до клієнта є ледве не демонстративною... Ці два світи існували паралельно, не роблячи жодних кроків до зближення своїх відмінних навзаєм способів професійного буття! Зрештою український заклад зазнав закриття та перепрофілювання, до останнього дня на крок не відступивши від одіозних традицій вітчизняного сервісу.

Українська економіка не прагне позбутися закритості; зовнішні інвестиції просочуються в країну по краплях, замість ринути бурхливим потоком, що не раз обіцяли політики... Окремі високотехнологічні виробництва, які виникають залишаються ізольованими анклавами, не пов'язаними з економічним повсякденням нації. Вони мов туристичні комплекси в Єгипті, всередині яких панують розкоші та розкутий “релакс”, у той час як місцеве населення скніє в злиднях і тримає своїх жінок під хіджабами...

Тенденція до самоізолювання від довколишнього світу проглядає в найрозмаїтіших чинах усіх верств українського поспільства, а ще більше — у формах та характері їхньої бездіяльності . Одним із виявів такої тенденції є феномен Національної Академії Наук України. Іноземним науковцям нема жодного сенсу шукати контактів із державою, звідки масово тікають молоді інтелектуали, у той час як пересічний вік членів академії перевалив за 70, а її президент обіймає офіс ще з 1962 р. З другого боку, сама по собі кричуща невідповідність такого стану справ сучасним зразкам організації академічної науки мала б стати потужним рушієм реформ. Навіть геть позбавлена наукових амбіцій країна давно започаткувала б такі реформи бодай для того, аби уникнути остракізму в світовому інтелектуальному товаристві! Але українцям не звикати бути ізгоями й схожі міркування не становлять для них достатньої спонуки до зрушень.

“Рідною сестрою” ізоляціонізму є ксенофобія. Відомо, що чим менше певна спільнота контактує із зовнішнім світом, тим більше схильні її представники наділяти чужинців негативними рисами й плекати відповідне до них ставлення. Український приклад не спростовує це правило. Оминаючи тривожну статистику кримінальних злочинів на ґрунті расової та національної неприязні, пригадую історію, яка нещодавно мала місце в Тернополі. Тамтешня газета надрукувала відверто расистський текст, присвячений арабським та африканським студентам місцевого вишу ( http://poglyad.te.ua/hvalt/cherez-rasyzm-ternopil-mozhe-vtratyty-inozemnyh-studentiv/ ). Їхні українські “товариші”, замість протестувати та вимагати покарання для расистів, весело сміялися, читаючи куклускланівський опус. Як з'ясували журналісти, в затишному й назагал гостинному Тернополі іноземні студенти наражаються на розмаїті вияви неприязні, майже не контактують з однокурсниками-українцями й щиро не розуміють, з якою метою їх було запрошено туди, де їхнє перебування викликає загальне невдоволення... В дискусіях із цього приводу на вітчизняних “форумах” автор зауважив цілковиту неприсутність міжнародно-правового контексту — склалося враження, ніби довга історія расової неприязні та боротьби проти неї немає до українського випадку жодного відношення! Незручна для масової свідомості, ця “гаряча” тема стрімко “згасла” на шпальтах ЗМІ (як і низка схожих історій з інших регіонів), благо що речники політичних партій та громадських організацій виявилися вкрай нещедрими на коментарі з її приводу.

У Совєтському Союзі, попри потужну цензуру та закритість політичної системи, існувала багата література та публіцистика з міжнародної тематики. В цій галузі нераз працювали правдиві фахівці, які добре знали й, усупереч ідеологічній заангажованості, щиро любили свій предмет. Сьогодні ж за матеріалами українських ЗМІ годі скласти цілісне уявлення бодай про стан справ у сусідніх із нами країнах. Навіть у поважних українських виданнях нераз відсутній розділ міжнародних новин; майже ніде ми не знайдемо журналістів, які спеціалізуються на аналізі певних міжнародних проблем або висвітленні подій в конкретних країнах та регіонах. Після “помаранчевої революції” ми бачили “у верхах” чимало безпорадної та безглуздої “єврометушні”, аж до запровадження в школах предмету “європейська інтеграція України”, але характерно, що ніхто не намагався зробити елементарне — приміром, створити “канал європейських новин” на телебаченні абощо.

В своїх суперечках ми звертаємо мало уваги на світовий контекст українських проблем. Взяти хоча б ту ж тему євроінтеграції... Здавалося б, невідпорним аргументом її прихильників має стати та загальновідома обставина, що всі постсоціалістичні держави з порівняно високими рівнями добробуту та правопорядку, відносно успішно адаптовані до реалій ринкової демократії, якими, отже, керують достатньо розумні та відповідальні лідери — всі вони прийшли до лав НАТО та Євросоюзу. Однак на багатьох українців цей факт не справляє жодного враження — вони далі налаштовані проти членства у згаданих структурах, воліючи продовжити пошук особливої української “формули щастя”, замість скористатися очевидними дороговказами. Своєю чергою, в програмах низки патріотичних структур зустрічаємо вимогу відновлення паспортної фіксації національної приналежності громадян, теж ніяк не співвіднесену з відсутністю аналогічної практики в європейських країнах... Втім, можна навести сотні прикладів українських “особливих” підходів, здатних викликати щонайменше подив у сторонніх спостерігачів. Вони охоплюють усі царини суспільного життя; провідниками цих підходів виступають усі відлами політичного спектру суспільства.

Спробуймо тепер кількома штрихами окреслити образ українського ізоляціонізму. Це, по-перше, підсвідоме ставлення українців до чужого, як потенційно небезпечного, руйнівного для наших “питомих засад”, а відтак гідного уникання. По-друге, це ірраціональна переконаність у тому, що українське життя розвивається за особливими, незнаними решті світу законами, через що чужий досвід і приклад жодною мірою не можуть бути для нас придатними. Все це проектується на потужний комплекс пасивності, фаталізму, наперед-готовності бути другорядними персонажами та “молодшими братами”.

...З повищого може скластися хибне враження, ніби автор цих рядків є прихильником тотальної відкритості та ворогом будь-якого ізоляціонізму. Натомість він щиро переконаний, що як окрема сім'я, так само й нація потребує певного простору (в першому випадку окресленого стінами сімейної оселі, а в другому — лінією державного кордону), всередині якого вона почувається повноправною господинею. Як сім'я, так само й нація має право обмежувати свої контакти з небезпечними для неї середовищами тощо. Пригадаймо, приміром, як народи Прибалтики всіма способами уникали участі у процесах “зближення та злиття” підсовєтських націй, аби тим упевненіше долучитися згодом до європейської родини, або як корейська влада забороняла ввезення закордонних автомобілів, допоки їхня країна не стала світовою економічною потугою... У певній кількості гормони ізоляціонізму мусить виробляти кожний національний організм — небезпечною є лише гіперпродукція цих гормонів.

Новочасна історія засвідчує, що будь-яка країна, обираючи політику (само)ізоляції з плином часу потрапляє в ситуацію, коли підтримання ізоляціоністського режиму починає вимагати дедалі більших жертв та зусиль, аж поки не завершується повним фіаско. Крах СССР — найпотужнішого і в багатьох відношеннях найуспішнішого ізоляціоністського проекту — є суворим застереженням аматорам розбудови новітніх “берлінських мурів”. Відтак міркування про позитиви ізоляціонізму варто звести до двох основних положень. Перше полягає в тому, що ізоляціонізм може бути успішною тактикою , але в жодному випадку — не стратегією розвитку суспільлства. Застосовуючи ізоляціоністські підходи, аби краще підготуватися до зустрічі з довколишнім світом, не слід плекати ілюзії, ніби таку зустріч вдасться відтермінувати на дуже довгий час. Перший президент незалежної Литви А. Бразаускас висловився колись у тому дусі, що незалежність у наш час не означає щось більше, ніж право нації обирати напрямки та характер свого узалежнення... По-друге, ізоляціонізм не мусить бути інстинктивним та неусвідомленим. Національна еліта має постійно “тримати руку на пульсі” стосунків нації з її політичним та етносоціальним довкіллям, скеровуючи ці стосунки в продуктивне русло, прагнучи уникати ексцесів та глухих кутів.

Український ізоляціонізм мало схожий на той корисний гормон, що його продукує здоровий національний організм. Він не є ані стратегією, ані тактикою — це сліпий інстинкт, вияви якого вкрай рідко призводять до позитивних результатів. Ізоляціонізм не запобіг розповсюдженню в Україні наркотиків і СНІДу, китайського ширвжитку і західного маскульту, міжнародної злочинності й нелегальних мігрантів тощо. Вагомим є внесок ізоляціонізму в “перетікання” основної маси національних ресурсів до рук абсолютної меншості населення — здебільшого неукраїнців, менш зашорених та більш відкритих до світового контексту... Зрештою, ізоляціонізм не перешкоджає українцям масово покидати свою батьківщину — навпаки, він каталізує відповідні настрої та тенденції.

На диво, український ізоляціонізм не вибудовує ніяких мурів саме із того боку, звідки Україні й українству загрожує без перебільшення смертельна небезпека. Він не спрацьовує в царині наших відносин із північним сусідою, який не лише не приховує своїх антиукраїнських інтенцій, а й, схоже, приступив до активної фази їх реалізації. Отут, на напрямку головного й нищівного удару ворожих сил ми не бачимо майже жодних редутів та барикад!

...Десь із 1996-го року в Україні є чинним стандарт ДСТУ 2751-94 “Металургія порошкова. Терміни та визначення” . В цьому документі колонкою подано близько двохсот українських термінів, що охоплюють різні стадії порошково-металургійного процесу й, паралельними колонками — їх російські, англійські, німецькі та французькі відповідники. Практику використання української мови в металургійному виробництві годі назвати усталеною, тож розробники стандарту мали розлоге поле для творчості, але... Всі “українські” терміни, запропоновані в ДСТУ виявилися дослівними перекладами (“кальками”) винятково російських відповідників! В жодній ситуації автори стандарту не спокусилися можливістю створити оригінальний український термін; вжити замість російського терміну англійський або кальку з французького терміну там, де росіяни використовують кальку з німецького тощо... Побачивши таке, автор цих рядків узяв у технічній бібліотеці інший термінологічний стандарт (здається, з високочастотної техніки), потім ще один — відхилень від “єдиного правила” ніде не вдалося догледіти!

Назагал кажучи, близькість української технічної термінології до російської має достатньо лінгвістичних та історичних причин. Навіть аномально малу кількість відмінностей між ними ще можна пояснювати політичним тиском абощо, однак повна відсутність таких відмінностей може мати тільки одне пояснення: існування “залізобетонних” табу в головах самих українців. Що є набагато гіршим, ніж якби вказівки про русифікацію української термінології надходили з Москви...

Величезну частину вітчизняного культурно-інформаційного простору тотально опановано (про)російськими чинниками. Широкі верстви українського громадянства вважають своїми російську політику, культуру, ідеологію, побутові реалії тощо, а відтак у повсякденних чинах саме їх відтворюють та “розвивають”... Не сильно різниться від описаної й ситуація в західних регіонах країни, хоча тут і звучить ще подеколи українська мова, а на місцевих елекційних угіддях пасуться політичні потуги “патріотичного” спрямування. Проте пригляньмося, як місцева молодь “розслабляється” під російську попсу, як старші люди переглядають російські серіали, як де-небудь в осередку “Просвіти” жіночки коло кави жваво обговорюють сімейні проблеми російських “зірок”... Пригляньмося, зрештою, до самого трибу місцевого життя, який наслідує заяложені постсовдепівські взірці — й нам стане ясно, що український ізоляціонізм зазнає повного фіаско саме у тій ситуації, де він найбільше мав би прислужитися.

Українська Галичина не лише географічно прилягає до польського кордону, а й належала протягом століть до сфери творення та поширення польської культури. Однак сьогодні в галицьких містах годі почути польське слово чи польську музику; вкрай важко знайти польські газети, журнали, книжки; політичні, економічні, культурні новини сусідньої країни тут лишаються майже незнаними. Натомість російське слово, російська культура, російські “понятія”, не маючи тривких історичних коренів на галицьких теренах, спромоглися угніздилися там усерйоз і надовго. Між тим Польща послідовно підтримує Україну, тоді як Росія веде проти неї “холодну війну”; найбільш агресивні польські чинники не заперечують хоча б наше право на існування, яке є кісткою в горлі для найбільш “ліберальних” відламів російського політикуму... Така ірраціональна асиметричність нашого ізоляціонізму однозначно вказує на життєву потребу його ґрунтовної трансформації.

Автор не готовий запропонувати загальну схему ґенези українського ізоляціонізму. В усякому разі, його годі вважати наслідком реалізації певної ідеологічної або політичної програми. Побіжний огляд історії явища засвідчує, що на кшталтування ізоляціоністського світогляду українців працювали вельми розмаїті чинники — нераз такі, які діяли антагоністично в усіх інших царинах. Тут і одвічна жорстокість до українства чужинського довкілля, й інстинктивне прагнення зберегти бодай куцу сферу матеріально-духовної автономії (горезвісне ”моя хата скраю”), й антизахідний запал православних полемістів, і самодержавно-держимордівське “тащить и не пущать”, і “залізна куртина” совєтських часів, і навіть націоналістичне гасло “опори на власні сили”, яке допускає також ізоляціоністське тлумачення... З гіркою іронією можемо відзначити, що спільний для розмаїтих територіальних та соціальних відламів українства ізоляціонізм якоюсь мірою “єднає” націю. Ось тільки хто пожинає плоди такого єднання: українські патріоти — чи адепти “русского мира”, справді потужного ізоляціоністського проекту, неприхованою метою якого є поглинення України та українства?

Як вивести націю з ізоляціоністського глухого кута? Імовірно, варто для початку осмислити самий факт його існування. Оскільки ізоляціонізмом більшою чи меншою мірою вражені всі верстви українства, хтось має взяти на себе важку й маловдячну працю самолікування та самоочищення. Приміром, якась формація має заявити про неприпустимість перебування в її лавах осіб із расистськими та ксенофобськими поглядами, висунути до своїх керівників вимогу обов'язкового знання іноземних мов, нав'язати інтенсивні контакти з закордонними однодумцями, створити вже згаданий “канал європейських новин” тощо. Ті, хто матиме рішучість здійснити таку працю втішатимуться згодом експоненційним зростанням своєї чисельності та потуги. Бажання “жити в Європі” притаманне найширшим верствам українців (включно навіть із впливовими представниками теперішньої білявладної “братви”) - інша справа, що реальних, “во плоті” носіїв європейської тенденції на громадсько-політичному кону нікому досі бачити не доводилося...

Не ходить про тотальне зруйнування ізоляціонізму, але про докорінну його модифікацію. Яким він має стати? Прикладом бажаних стосунків нації із довколишнім світом наведемо історію, котра, на перший погляд, не має прямого стосунку до нашої теми.

Десь за епохи глибокого застою ЦК КПРС прийняв був постанову про укрупнення молочнотоварних господарств. Через деякий час виявилося, що події на місцях розвиваються за одним із двох сценаріїв: або місцеві керівники беззастережно виконали рішення “центру”, підтявши тим під корінь свою молочну галузь — або зберегли галузь, під розмаїтими приводами уникаючи виконання тих рішень. Утім, існував показовий виняток: в Естонії постанову було виконано, й то з великим успіхом! Щоправда, доглядачі за маленькою республікою доносили, що “ эстонские товарищи ” так свавільно поставилися до вказівок Москви, що ліпше би були мовчки їх саботували...

Генсек поїхав до Таллінна. На тлі повного занепаду в інших регіонах досягнення естонців були настільки очевидними, що намір дати їм добрячого прочухана відпав сам собою. Та все ж на партгоспактиві московський гість спитався, чому естонські тваринники так самовільно інтерпретували чіткі вказівки рідної партії. На що один із очільників республіки відповів: “Розумієте, шановний Леоніде Іллічу, поки перекладали ту постанову естонською мовою, ми встигли трохи над нею поміркувати — й побачили в ній такі додаткові можливості, такі глибокі ідеї...”

Що зробили “ эстонские товарищи ”? Те, що мали зробити всі їхні колеги від Калінінграда до Анадиря й чого насправді ніхто більше не зробив. “З олівцем у руках”, вони не раз і не два перечитали текст злощасного документу, аж поки їм не стали зрозумілими як здорові ідеї, котрі у постанові ЦК, безперечно, були присутніми, так і негативні наслідки, що їх слід було очікувати в разі буквального виконання спущених “згори” вказівок. Потім вони справді “порадилися” про те, якими способами можна мінімалізувати виявлені негативи. Й, зрештою, певний представник республіканської верхівки — той самий, який розповідав генсекові про труднощі російсько-естонського перекладу — взяв на себе персональну відповідальність за цю справу...

Поставмо на місце постанови ЦК будь-який з імперативів сучасного нелагідного міжнародного довкілля: інформатизація, міграції, інвестиції, занепад ЄС, піднесення Китаю, ба навіть “русский мир”... Всі вони несуть у собі як поступальний, так само й руйнівний потенціал; можуть бути попутними вітрами для українського корабля — або ураганами, які трощать його такелаж та женуть на рифи. Можна безвільно віддатися плинові цих тенденцій (як ті місцеві керівники, які тупо виконали постанову ЦК), можна до певного часу опиратися їх проникненню на українські терени (як ті, хто саботував згадану постанову). А можна все добре обдумати — й мудро скористатися позитивами кожної тенденції, по змозі уникаючи її негативних наслідків... В ідеалі роль мудрого й завбачливого провідника нації має виконувати її політична верхівка, однак в українському випадку... Тут проблема полягає в тому, чи хтось узагалі спроможний виконувати цю роль? Мо', відповідальних виконавців варто пошукати саме серед тих молодих та освічених громадян, які сьогодні подаються з України у засвіти у пошуках кращої долі?



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4