Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Гуманітаристика як простір вирішальної боротьби

З початком 2013-го року відомий політик і науковець Ірина Фаріон виявилася на новій хвилі піднесення своєї гуманітарної діяльності: працює в комітеті з питань освіти і науки Верховної Ради, очолює підкомітет з питань вищої освіти, готує низку законопроектів у сферах освіти, культури і мовної політики. Ми розмовляємо з п. Іриною про те, якими їй бачаться можливі стратегії націоналістів у новій політичній ситуації і можливі проблеми культурно-ідеологічних протистоянь в країні.

- Вже котрий рік триває наступ на українство явних і прихованих шовіністично-малоросійських середовищ, метою яких є максимально звузити простір для української культури. В яких площинах можна шукати опертя для стратегічного виходу із цієї ситуації?

Ви, власне, самі означили ті площини, без краху яких неможливе розширення простору української культури: площина шовіністична і малоросійська водночас, що прямо пропорційні одна одній. Нація з високою опірністю, себто відсутністю малоросійства, здатна швидко подолати рецидиви колоніялізму і наростити знищені пагони. Нація з низькою опірністю має уражений сам корінь, через що процеси відродження тривалі і переривчасті. Ми радше нагадуємо другий шлях розвитку. «Стратегічного опертя» слід шукати у невидимій матерії, що називається національним самоусвідомленням як визначальної передумови у будь-якому державницькому поступі. Саме усвідомлення себе неповторним, відокремленим етносом творить адекватну владу, чи політичний істеблішмент, від якого значною мірою залежить поглиблення чи замулення процесів національного самоусвідомлення, що, як на мене, є визначальною константою сильної держави. На разі два близьких у часі Віктори – Ющенко і Янукович – це не два вектори, як ми спершу гадали, а два промовистих втілення українських бездержавно-історичних комплексів: малоросійства і українофобії як складника шовінізму. Такі дві горючих суміші, звісно, що могла породити лише колонізована впродовж тривалого історичного часу свідомість.

- В сьогоденні вирішальною є політика інформаційних потоків, яка, як відомо, маніпулює масовою свідомістю кожного суспільства. На жаль, в Україні більшість ЗМІ є в руках неукраїнських, космополітичних, недержавницьких середовищ. Якими Вам бачаться шлях «вирівнювання» ситуації в цій сфері?

Можна, звісно, малювати механічні схеми цієї зміни, як, до прикладу, усунення чинної Нацради з питань радіо та телебачення, що продає частоти хіба тим, хто більше заплатить. Ідеться про оголошення їй недовіри у Верховній Раді, за що, зрозуміло, більшість не проголосує, попри рішення профільного комітету, чи створення слідчої депутатської комісії, що матиме радше інформаційний характер без жодних юридичних наслідків. За теперішніх обставин законсервованої радянської системи кримінального зразка у всіх царинах життя радикальні зміни можуть мати хіба системний характер: через зміну президента, що одночасно є зміною суспільної свідомості. Поки що закостеніла совкова більшість перекриває новонароджену якісну меншість, що також має різні стани – від розріджених демоліберальних до концентрованих націоналістичних. Кожна тямуща і самостійна людина має розуміти банальну істину: ті, що читають книжки, керують тими, хто дивиться телевізор. Маніпулюють тим, хто на це піддається. Навчімося знаходити правдивих Учителів і самотворитися.

- Відомо, що Ви разом зі своїми однодумцями підготували новий Закон про мови. Якими є його особливості і переваги, порівняно з іншими подібними законопроєктами?

Проєкт Закону України "Про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні" авторства відомого правника Сергія Головатого та Оксани Сироїд і суб'єктів законодавчої ініціятиви народних депутатів України від опозиції В. Д. Бондаренка, А. Ю. Іллєнка, М. В. Матіос, В. О. І. Д. Фаріон, В. О. Яворівського – це народження нової, певною мірою деколонізованої, мовно-правової свідомости, а отже, яскравої пам'ятки мовно-правової культури і державотворення.

Зауважу спершу на контроверсійних речах. Як прихильниця радикального, себто европейського способу вирішення мовного питання, наголошу на потребі вживати питомі терміни замість чужомовних і накинутих нам "регіональна (міноритарна) мова". Правильно – місцева і малопоширена мова ("Європейська хартія місцевих малопоширених (міноритарних) мов"). Це відразу знімає широке поле для політиканських маніпуляцій, які можна назвати "убогою колєсниченківщиною". Аби щось результативно зробити, його спершу слід правильно назвати. Це за Конфуцієм. Вкрай важливий для нашої ситуації є термін "національна меншина". Якщо хтось має комплекс щодо його використання, то хай собі з Богом їде туди, де він (вона) – "національна більшина". Годі весь час на когось озиратися. Треба невідступно реанімувати власну ідентичність. А мова – головна реанімаційна таблетка у шляхові до оздоровлення.

Логічно, що стрижневою у цьому законопроєкті є стаття 2 "Мови національних меншин та регіональні (міноритарні) мови" (треба було б "місцеві малопоширені (міноритарні) мови") із частиною 5, що визначає не менше як 30% від чисельности населення територіяльної громади, аби ініціювати через ухвалення Верховною Радою законодавчої підтримки цим мовам. І не більше. Позаяк їхній захист аж ніяк не має суперечити утвердженню української мови як державної. Звісно, що такі підтримчі заходи випливають із ратифікованої "Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов" від 15.05.2003 року, що ухвалена під диригування москвофільських сил у парламенті з винятковим захистом зовсім "не місцевої, і не малопоширеної", а російської мови як мови поневолення нашого краю. У цьому, мабуть, найвища ціна компромісу цього законопроєкту, який можливо прийняти як ситуативну і спільно опозиційну потребу. Далі цей пункт фактично стає запобіжником щодо подальшого агресивного розгулу саме російської мови, бо, направду, інші мало поширені мови треба захищати, як, наприклад, гагаузьку, ромську, караїмську… Інакше – захистити треба тільки те, що не є загрозою для української мови. Решта слід нейтралізувати – і цей законопроєкт це системно пропонує.

Звісно, категорично не сприймаю, що у приватних навчальних закладах – від дошкільної освіти до вищої та позашкільної – мову визначає засновник навчального закладу (розділ IV). У використанні мови у навчальній та державницькій сферах не може бути альтернативи. Бо це відразу альтернатива іншої держави усередині України.

Особлива новація цього системно-універсального законопроєкту як чинника нашої національної безпеки – розділ Х "Стандарти державної мови", де передбачено створення Національної комісії зі стандартів державної мови (ст. 45) та Центру української мови (ст. 52). Таким способом вперше у юридичній практиці запропоновано встановити інституції, що регулюватимуть не лише використання мови, а напрацьовуватимуть її внутрішні стандарти та захищатимуть їх. Для зовнішнього захисту державної мови, мов національних меншин, регіональних (міноритарних) мов запропоновано інститут Уповноваженого (ст. 55) та Службу мовних інспекторів Уповноваженого (ст. 58), що діятимуть через виписані механізми мовної експертизи та мовного інспектування (ст. 63). Проте найважливіше в іншому: у формах покарання за порушення закону, що виписані у розділі ХIII, де передбачено внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, зокрема ст. 188 (43), 188 (44) через накладення штрафів від трьохсот до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та ін. залежно від правопорушення.

Про аксіоматичні статті функціювання державної мови у державних органах влади, у судочинстві, у Збройних Силах України, у поштовому зв'язку, у телекомунікаціях, в освіті та науці, в інформатизації, у медичному обслуговуванні, у засобах масової інформації та книгодрукуванні, у закладах культури, у рекламі та топоніміці – і не йдеться. Це підлягає обговоренню хіба у дуже хворому суспільстві. Здорове суспільство це сприймає як безальтернативну даність. З огляду на це, політична битва за цей закон – це битва за оздоровлення мовної свідомости українців. Чи є тяжча боротьба, як за душу людини? Блискуче зауважив Степан Бандера: "…революційне змагання – це національна боротьба в площині духовости і культури". Мова – матеріялізація духовости і культури. Отож боротьба за цей закон буде запекла і невідступна. Нема великих перемог без великих зусиль (Вольтер).

- Очевидно, що влада веде нині наступ на українські університети як на фактори і центри певної ідейної автономности в суспільстві, як на середовища, де плекається незалежна і все-таки україноцентрична, культуро творча думка. Як допомогти університетам?

Спершу відповім зухвало: кожен носить лікаря у собі. Університети, себто академічна громада, також. Звісно, потрібне і законодавче забезпечення, що розведе функції управління (децентралізуючи їх), якості освіти та зв’язків вишу з роботодавцем. І такі механізми виписані у законопроєкті «Про вищу освіту» від опозиції. На сьогодні найважливіше зберегти систему ЗНО, яку намагається згорнути законопроєкт від влади, відкриваючи дорогу для корупції через так званий вишівський бал та максимально централізуючи виші через міністерство освіти та науки. Проте, гадаю, по-перше, освітній закон завжди вписаний у систему не просто інших законів, а у спосіб мислення так званої інтелектуальної еліти, що дуже часто хибує на пристосуванство та безпринципність. Замало давати, чи продавати знання, - треба формувати національний і державницький світогляд. Це ще важче, як проголосувати опозиційний закон у чинній ВР. Не дарма кажуть, що найбільший ворог для народу – це вихована в умовах колоніялізму інтелігенція. Звісно, вихована в умовах шлункового споживацтва і прагматизму молодь не менша загроза для омріяного майбутнього.

- Цікаво, що влада, яка сама розбазарює мільярди, притискає сферу освіти вимогами ощадності, скорочення кадрів, ущільнення факультетів і галузей. Чи не є це певним фарисейством і облудою, за допомогою яких цілком національно безвідповідальна влада хоче знівелювати, принизити гуманітарну сферу як зону інтелектуально-духовного опору, аби повністю контролювати суспільство?

Кожна влада може запропонувати лиш те, що носить у собі: спосіб свого мислення, власні пріоритети та завдання. Табачник яскраве втілення темного радянського минулого, що нещадно руйнувало морально-духовні основи нації, бо саме вони є джерелом воскресіння та розвитку. Звісно, що зараз не просто вистріляти чи масово репресувати духовно-інтелектуальних повстанців, проте знівелювати через усілякі злиття, укрупнення чи надумано-замасковані проєкти можна. Проте з нами завше зостається живий зв'язок між великим безстрашним Учителем та одержимим запаленим Учнем. Це міст у перспективу, що за умови внутрішнього протистояння і самоорганізації може стати плацдармом академічної оази.

Зрозуміло, що для влади найнебезпечнішою частиною науковців є гуманітарії, бо вони оберігають вартощі та принципи української національної ідентичності. Тому п. Табачник за допомогою різних формально-юридичних приписів обмежує простір і маневровість, активність цієї частини інтелігенції. Водночас це один з найбідніших стратумів нашого суспільства. І скажімо, коли виношуються плани реорганізації, наприклад, філологічних факультетів, то у цьому важко не добачити факту антиукраїнської дії.

Розмовляв Петро МАЦАН



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4