Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Христологія і псевдохристологія національно-екзистенціальна диференціація [II ч-на]

У межах національно-християнської парадигми розмірковують і кращі представники російського православ’я, з величезними труднощами (і не завжди до кінця) позбуваючись стереотипів імперського шовіністичного мислення. На безумовне аксіологічне значення нації вказував відомий християнський філософ Микола Бердяєв, коли писав, що культура “завжди... конкретно-людська, тобто національна” і що “національність є індивідуальним буттям, поза яким неможливе існування людства, вона закладена у самих глибинах життя і є цінністю, що твориться в історії, динамічним завданням” 83 .

Схожу культурологічну позицію займає і сучасний російський мислитель Сергій Аверінцев, коли критикує новітні космополітично-фундаменталістські теорії: “...важливо зрозуміти, що фундаменталістська позиція в таких питаннях не просто вузька і фанатична, але передусім – нереалістична. Людині, котра скаже: “Я вибираю віру і в ім’я віри відкидаю культуру”, навряд чи вартує казати: “Ах, як шкода культури, налаштуйтесь, будь-ласка, більш позитивно по відношенню до культури”. По-моєму, слід сказати йому зовсім інше: в людини, яка живе серед людей, навіть у духовної особи, в аскета, монаха, доти, принаймні, доки вона живе серед людей, немає вибору – мати чи не мати культури. У неї є вибір лише між хорошою культурою і тим, що ми умовно називаємо відсутністю культури і що насправді є просто поганою культурою. Людина в якості людини не може існувати без культури” 84 .

Вагомість національного фактора під час поширення християнської релігії у різних національних культурах розуміє і враховує новітній католицизм, акцентуючи на інкультурації як програмі утвердження християнства. Папа Іван Павло ІІ в енцикліці “Redemptoris missio” вказує, що інкультурація – це “внутрішнє перетворення автентичних культурних цінностей через їх інтеграцію в християнство та вкорінення християнства в різні культури” 85 . Сучасний український богослов Іван Гаваньо виходить на фактично синтезований богословський та національно-екзистенціальний методологічний рівень осмислення інкультурації, вважаючи її “найповнішим і найефективнішим критерієм богословської гносеології та історично-критичного аналізу” і зазначаючи наступне: “Для українського християнства – це ключ до відновлення своєї ідентичності. Для української культури – адекватний метод і засіб саморефлексії. Для українського соціуму – чинник геополітичного вибору” 86 .

Взагалі ж, христологічна інтерпретація в українській гносеологічній традиції має довгу і славну традицію. І це не дивно. Саме релігійність , причому християнського типу, ще з прадавніх арійських часів сформувала однин із найосновніших архетипів української психіки. Володимир Янів слушно цитує з цього приводу Миколу Костомарова: “Український народ – глибоко релігійний народ. ...він берегтиме в собі релігійні основи доти, доки існуватиме сума головних ознак, що становлять його народність” 87 . Із цим так чи інакше погоджуються фактично всі українські етнопсихологи – І.Нечуй-Левицький, В.Липинський, Д.Донцов, Ю.Липа, Д.Віконська, І.Мірчук, Є.Онацький, Я.Ярема, Г.Ващенко, В.Янів та ін. 

Звідси закономірним є домінування християнських первнів в українській культурологічній практиці: філософській (чого варті хоча б імена Григорія Сковороди чи Памфіла Юркевича), богословській (митрополити Андрей Шептицький та Іван Огієнко, патріарх Йосип Сліпий тощо), політологічній (від київських князів і козацьких гетьманів до Т.Шевченка, М.Міхновського, Д.Донцова, Є.Коновальця, С.Бандери, Я.Стецька та ін.) 88 , зрештою, художньо-літературній (передусім українські середньовічні, барокові, романтичні письменники; окремо виділимо Т.Шевченка, Лесю Українку, Б.Лепкого, Є.Маланюка, Ю.Клена, Л.Мосендза, О.Ольжича, Б.-І.Антонича, М.Ореста, І.Багряного, В.Барку, Л.Костенко, М.Руденка, В.Слапчука та ін.) 89 . До речі, не у всіх названих письменників християнські (навіть христологічні) ідеї виражені явно, текстуально. Так, скажімо, у письменників, що творили в умовах російсько-радянського окупаційного режиму, вони виражені підтекстово. Це особливо важливо враховувати під час інтерпретації такого типу творів. 

Квінтесенцією ж художньо вираженої національно-екзсистенціальної ( націоналістичної ) позиції в межах українського христологічного мислення можуть бути наступні рядки з поеми Т.Шевченка “Сон” (“Гори мої високії…”), коли трансцендентна любов до Бога перевіряється екзистенціальною жертовною любов’ю до нації, Батьківщини, упосліджених братів: 

…Я Богу помолюсь…
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
90 .

Повноцінну історіографію української христологічної герменевтики ще належить написати. Тут лише зауважмо, що українська християнська традиція, котру популяризували і популяризують національні Церкви (УГКЦ, УАПЦ, УПЦ КП) та їх вірні, теж має виразну, перевірену часом національно-христологічну позицію. Особливо яскраво, від моменту створення, вона проявилася в Українській Греко-Католицькій Церкві, у Церкві, котра повністю виправдала свою історичну місію: збереження нації та її віри (й обряду) в умовах жорсткої денаціоналізуючої політики різноманітних окупантів (від поляків у XVI до росіян у ХХ ст.) 91 .;

Ось як, для прикладу, виражалася націозахисна позиція у міжвоєнному греко-католицькому журналі “Дзвони”. “Дзвони” – “журнал для української інтелігенції у християнському дусі”, мета якого “прочистити намул, нанесений ріжними матеріалістичними напрямками ХІХ і ХХ віку... Змагаємо до обнови українського Духа, до вироблення сильних крицевих характерів, до вироблення серед української нації героїчного етосу, здібности до посвяти й жертви в релігійних, національних і громадських справах” 92 .

Однак найбільш фундаментальні націологічні судження того часу віднаходимо у христологічних працях митрополита Андрея Шептицького. А.Шептицький, не перетворюючись у мирянина, не жертвуючи християнськими ідеями та своїм пастирським обов’язком на догоду політичній кон’юнктурі, водночас займає чітко виражену націоцентричну позицію. Навіть критикуючи, скажімо радикалізм націоналістичної молоді початку 30-х років (пасторський лист за 1932 р.), уміє, на відміну від деяких сучасних псевдохристологів, побачити сутнісне у національно-визвольній діяльності, щось, що не перекреслює християнську традицію, а випливає з неї : “…можу ствердити у Вас зріст любови до Батьківщини, зріст бажання принести за неї жертви. (…) Признаю, що це перша і може найважніша прикмета, якою молодь може відзначитися, а мушу сказати, що ця прикмета по своїй суті дійсно християнська . Християнство, Дорогі, це любов, так як Євангеліє – це наука любови. А що Ваша любов до Батьківщини готова на всякі жертви, то це також прикмета глибока і дійсно християнська . Християнська мораль, християнське життя, християнські ідеали стоять, як на твердій основі, на жертві зі себе – і без жертви зі себе нема в християнстві правдивих цінностей (виділення наші. – П.І.)” 93 .

Чітко усвідомлюючи межі християнської толерантності, митрополит, на противагу закликам М.Мариновича, застерігає супроти еклектичної позиції у плані співпраці із явними ворогами релігії, Церкви та нації. Лист-пересторога перед комунізмом, звернений передусім до галичан, не втратив свого значення донині: “Ви, нераз, у добрій волі читаєте письма, видавані соціялістами й комуністами. Ті письма захвалюють вам… ідеї і… тактику, що веде в неволю комунізму. Будьте осторожними, а передусім будьте християнами. Старайтеся заховувати християнські обов’язки любови ближнього, любови Батьківщини, любови св. Церкви, й любови Бога” 94 . Християнство й усвідомлена національна ідентичність дають імунітет супроти нігілістичних, деструктивних ідей. Тому А.Шептицький стверджує, що “хто помагає комуністам у їх роботі” “зраджує Церкву“, і водночас “зраджує свій нарід” 95 .

Проти усіх повпредів імперіалізму, котрі, як той самий М.Маринович, ототожнюють націоналізм із фашизмом, нехай прозвучать ітинізуючі слова митрополита, що деміфологізують не лише антинаціональні ідеологічні стереотипи комуністичної, але й новітньої ліберальної риторики теж: “Словом “фашизм” називають комуністи народні партії, усіх націоналістів у всіх краях. Націоналістами їх не називають, передовсім тому, бо не привикли речі називати так, як усі їх називають. (…) …коли націоналістів, чи всі народні партії, разом з християнством, з Церквою і церковною Владою назвуть фашизмом, то проти так названого спільного ворога зможуть, може, зорганізувати всіх невдоволених” 96 .

Таким чином, вважаємо, що саме цей другий , християнсько-національний тип христологічної герменевтики може служити базовим елементом культурно-релігійного імунітету проти культурно-релігійного (псевдохристологічного) імперіалізму , оскільки саме він, як переконуємось , має автентично-християнський характер. Це підтверджується, зокрема, положеннями догматичної теології, котрі стосуються Святої Трійці і християнського життя. У першому пункті цих положень сказано: “Людина, яка є образом і подобою Бога, створена на образ Тройці, тобто спільноти Осіб, тому за своєю природою – істота суспільна”. У другому уточнюється: “Конкретними образами тієї спільноти є подружжя, родина, Церква, Батьківщина, народ” 97 .

На спекулятивному (абстрактно-теоретичному) рівні в христології ще якось можуть ужитися між собою два її типи: християсько-універсалістський та християнсько-національний . Однак коли ці метадискурсивні типи стають методологічними моделями, з позицій котрих осмислюється національна дійсність (політична, художня, релігійна, історична тощо), то гармонії між ними бути не може: схоже поєднання призводить на практиці до еклектичної надінтерпретації . При цьому саме послідовне використання концептів космополітичної христології, нехтування національним буттям призводить до появи метадискурсу (а часто, на його основі, і дискурсу) псевдохристологічного зразка

Виходячи із сказаного вище, псевдохристологію класифікуємо як різновид культурного імперіалізму і дефініцієюємо наступним чином: це методологічна настанова, котра спричинює фальшування дійсності в інтересах імперіалістичних ідеологій (передусім демолібералізму) і при цьому послуговується надінтерпретацією христологічних та християнських понять для приховування своєї культурно-імперіалістичної суті . Висловлюючись соціологічно, такий тип метадискурсу доцільно окреслити ще й як гетерономний , бо він вимагає підпорядкування аналізованого явища чужим йому законам. Тоді як націологічну христологію можемо вважати основним репрезентантом христологічної інтерпретації , її інваріантом і дефініціювати як методологічну настанову, котра допомагає тлумачити явища та закономірності буття крізь призму християнства із одночасним врахуванням пріоритетної онтологічно-екзистенціальної цінності національного

Загалом стає очевидно, що часто поява сучасних контроверсійних дискурсів (як-от згадувані публіцистичні твори Є.Сверстюка та М.Мариновича) християнського типу викликана використанням ідей, що базуються на запереченні чи ігноруванні національного фактору . Вони породжені не христологічною (національно-христологічною, націоцентричною чи націологічною), а космополітичною , псевдохристологічною методологічною настановою . І як такі, на наше переконання, заслуговують не просто на критичну інтерпретацію, а на відверту полеміку. 

З іншого боку, будь-яке вивчення християнського церковно-релігійного явища у межах історії української культури (на кшталт питання “Церкви та нації”) приречене на неповноту або й гносеологічну поразку, якщо нехтуватиме диференціацією христологічного та псевдохристологічного способів інтерпретування. А це, безумовно, стало б великою втратою і для українського богослов’я, і для української науки. 

5-10.12.2004р. 


1 Див. статті цього автора: “Феномен Шевченка”, “Бог у Шевченковому житті і слові”, “Шевченкові стовпи” у збірниках “Блудні сини України” (К.,1993) та “Шевченко і час” (К.,1996).
2 Сверстюк Є. Лист Адамові Міхніку // Сверстюк Є. Блудні сини України. – К., б.в.,1993. – С.133.
3 Сверстюк Є. Моральні сили Руху // Сверстюк Є. Блудні сини України… – С.51.
4 Маринович М. Повертаючись до прав людини // Маринович М. Україна: дорога через пустелю. – Харків: СП “Фоліо”,1993. – С.79.
5 Маринович М. Спокутування комунізму // Маринович М. Україна: дорога через пустелю… – С.151.
6 Мартинович М. Повнота часу для України // Маринович М. Україна: дорога через пустелю… – С.8.
7 Маринович М. Спокутування комунізму… – С.148, 160.
8 Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. – ВФ “Відродження”,1992. – С.6.
9 Ґадамер Г.-Ґ. Батьківщина і мова // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика / Вибрані твори / Пер. з нім. – К.: Юніверс,2001. – С.188,189.
10 Там само. – С.188.
11 Там само. – С.189.
11 Детальніше див.: Іванишин П. Національно-екзистенціальні передсудження як засіб подолання хибної інтерпретації... – С.52-63.
12 Див.: Там само. – С.55-56.
13 Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод: Пер. з нім. – К.:Юніверс,2000. – Т.І. Герменевтика І: Основи філософської герменевтики. – С.257.
14 Там само.
15 Там само.
16 Детальніше див.: Іванишин П. Національно-екзистенціальні передсудження як засіб подолання хибної інтерпретації // Збірник на пошану професора Марка Гольберга / Ред. кол. Тетяна Біленко (головний редактор), В.Меньок, Є.Пшеничний та ін. – Дрогобич:Вимір,2002. – С.57-63.
17 Детальніше див.: Іванишин П. Художня герменевтика Івана Франка: пролегомени до христологічної інтерпретації (на матеріалі “Святовечірньої казки”) // Франкознавчі студії... – С.205-227.
18 Своєрідним знаменником антихристиянських пасажів Вольтера, Ю.Еволи, В.Леніна та ін. можуть стати наступні думки основоположника марксизму Карла Маркса: “Основа іррелігійної критики така: людина створює релігію, релігія ж не створює людину” чи “Релігія є опіум народу” (Маркс К. До критики гегелівської філософії права // К.Маркс і Ф.Енгельс. Про релігію. – К.: Держ. в-во політ. л-ри УРСР,1956. – С.29,30.) (прим. автора).
19 Про це переконливо свідчить хоча б така узагальнююча робота Густава Шпета як “Герменевтика і її проблеми” (прим. автора).
20 Стасяк С.Я. о., Завіла Р. о. Основи догматичного богослов’я. – Львів:Місіонер,1997. – С.110.
21 Там само. – С.62.
22 Вейль С. Укорінення. Пролог до декларації обов’язків щодо людини // Вейль С. Укорінення. Лист до клірика. – К.: “Д.Л.”,1998. – С.192.
23 Там само.
24 Там само. – С.193.
25 Космополітизм розглядаємо як прихований імперіалізм (прим. автора).
26 Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. – К.:Наукова думка, 1990. – Т.1. – С.248.
27 Ребет Л. Теорія нації. – Львів:Всеукр. політ. журнал “Державність”,1997. – С.132.
28 Див.: Аверинцев С.С. Христианство в ХХ веке // Аверинцев С.С. София-Логос. Словарь. – К.: Дух і Літера,2001. – С.307-308.
29 Маритен Ж. Религия и культура // Маритен Ж. Знание и мудрость. – М.:Научный мир,1999. – С.84.
30 Там само. – С.85.
31 Маритен Ж. Ответственность художника // Самосознание европейской культуры ХХ века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. – М.:Политиздат,1991. – С.183.
32 Там само. – С.185.
33 Унамуно М. де. Искусство и космополитизм // Называть вещи своими именами: Прогр. выступления мастеров запад.-европ. лит. ХХ в. Сост., предисл., общ. ред. Л.Г.Андреева. – М.: Пронгресс, 1986. – С.232-233.
34 Маритен Ж. Религия и культура… – С.84-85.
35 Див. Іванишин П. Вульгарний “неоміфологізм”... – С.107-120.
36 Саїд Е.В. Орієнталізм... – С.25.
37 Там само. – С.13.
38 Там само. – С.17.
39 Там само. – С.26.
40 Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. – К.:Наукова думка, 1990. – Т.1. – С.251-252.
41 Саїд Е.Д. Орієнталізм... – С.134.
42 Там само. – С.227.
43 Маринович М. Українська демократія: успіх чи поразка? // Маринович М. Україна: дорога через пустелю… – С.95.
44 Саїд. Е.Д. Орієнталізм… – С.397.
45 Костенко Л.В. Маруся Чурай: Іст. роман у віршах. – К.:Рад. письменник,1979. – С.145.
46 Там само. – С.274.
47 Див.: Касьянов Г.В. Теорії нації і націоналізму... – С.58.
48 Саїд Е.В. Орієнталізм... – С.449-450.
49 Назарбаєв Н. В потоці історії... – С.65.
50 Сміт Е.Д. Національна ідентичність... – С.163-166.
51 Див.: Іванишин П. Постмодернізм і національно-духовна ідентифікація // Українські проблеми. – 1999. – № 1-2. – С.123-130.
52 Вейль С. Укорінення... – С.6.
53 Там само. – С.37.
54 Там само. – С.39.
55 Ружмон Д.де. Шанс Європи // Ружмон Д.де. Європа у грі; Шанс Європи; Відкритий лист до Європейців... – С.136.
56 Ружмон Д.де. Відкритий лист до Європейців // Ружмон Д.де. Європа у грі; Шанс Європи; Відкритий лист до Європейців... – С.193.
57 Саїд Е.В. Орієнталізм... – С.421.
58 Міл Дж.Ст. Роздуми про представницьке врядування // Міл Дж.Ст. Про свободу: Есе / Пер. з англ. – К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2001. – С.345.
59 До речі, глибинна, часто імпліцитна, християнськість цього мислителя чомусь ще й досі переважно залишається непоміченою науковим загалом (прим. автора).
60 Гайдеггер М. Гельдерлін і сутність поезії // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. – Львів:Літопис,1996. – С.206.
61 Святий Августин. Сповідь / Пер. з латин. Ю.Мушака. – К.:Основи,1997. – С.41.
62 Чебаков С. Соціяльна доктрина католицизму... – С.89.
63 Маринович М. Україна на полях Святого Письма. – ВФ “Відродження”,1991. – С.64.
64 Честертон Г.К. Упорствующий в правоверии // Самосознание европейской культуры ХХ века… – С.214.
65 Еліот Т.С. Три значення слова “культура” // Незалежний культурологічний часопис “Ї”. – 1996. – № 7. – С.58.
66 Там само. – С.64.
67 Элиот Т.С. Социальное назначение поэзии // Элиот Т.С. Назначение поэзии. Статьи о литературе. – К.:AirLand,1996. – С.184.
68 Там само. – С.192.
69 Вейль С. Укорінення... – С.36.
70 Там само. – С.124.
71 Там само. – С125.
72 Там само. – С.126.
73 Там само. – С.128.
74 Там само. – С.129.
75 Еліот Т.С. Передмова до англійського видання книги Сімони Вейль “Укорінення” // Вейль С. Укорінення... – С.ХХХІХ.
76 Белль Г. Франкфуртские чтения // Самосознание европейской культуры ХХ века… – С.293-303.
77 Там само. – С.308.
78 Там само. – С.322.
79 Колаковський Л. У пошуках варвара... – С.15.
81 Маринович М. Національні емоції чи національні інтереси? // Високий Замок. – 2002. – 30 травня.
82 Колаковський Л. У пошуках варвара... – С.16.
83 Бердяєв Н. Національність і людство // Сучасність. – 1993. – № 1. – С.155,154.
84 Аверинцев С.С. Словарь против «лжи в алфавитном порядке» // Аверинцев С.С. София-Логос. Словарь. – К.: Дух і Літера,2001. – С.427.
85 Цит. за: Падовезе Л. Вступ до патристичного богослов’я... – С.141.
86 Гаваньо І. о. прот. ліц. Отці та інкультурація / Богословські бесіди. Бесіда 3. – Дрогобич: Коло,2003. – С.16.
87 Янів В. Релігійність українця з етнопсихологічного погляду // Янів В. Нариси з української етнопсихології. – Мюнхен:УВУ,1993. – С.174.
88 До речі, вивчення атеїстичних політичних доктрин М.Драгоманова, В.Винниченка чи, скажімо, М.Скрипника переконливо свідчить: чим більше ці та їм подібні діячі марксистського, ліберального чи соціал-ліберального (так званого “соціал-демократичного”) типу відмежовувались від християнської традиції, тим далі вони відходили і від політичного утвердження інтересів української нації, фактично виступаючи (а їх послідовники виступають і досі) в ролі “п’ятої колони” тих чи інших антиукраїнських імперських сил (див. про це роботи Д.Донцова чи В.Іванишина) (прим. автора).
89 Більшість персоналій взято нами із праці: Качуровський І. Містична функція літератури... – С.33-45.
90 Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. – К.:Наукова думка, 1991. – Т.2. – С.30.
91 Див.: Іванишин В. Українська Церква і процес національного відродження. – Дрогобич: ВФ”Відродження”,1990.
92 Цит. за: Андрусів С.М. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2000, Тернопіль: Джура, 2000. – С.116.
93 Шептицький А. митрополит. Слово до української молоді // Шептицький А. митрополит. Твори (морально-пасторальні). – Рим: Український католицький університет ім.. св. Климента Папи, 1983. – Т.LVI-LVIII. – С.104.
94 Там само. – С.282.
95 Там само. – С.275.
96 Там само. – С.278.
97 Стасяк С.Я. о., Завіла Р. о. Основи догматичного богослов’я. – Львів:Місіонер,1997. – С.208.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4