Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Чи винна Галичина? або Ще раз про «корисних ідіотів»

Олег БАГАН

У №11 «ВШ» з’явилася гостра стаття відомого публіциста і філософа Ігоря Лосєва «Галицькі дезінтегратори», в якій автор однозначно оцінив як провокаторську діяльність, заяви і позиції трьох відомих людей з Галичини: письменників Юрія Андруховича і Юрія Винничука та журналіста Остапа Дроздова, який раптом в останні 5 років отримав на приватному львівському телеканалі ZIK можливість громити всіх наліво і направо. Вартує похвалити таку сміливість публіциста, одного з тих небагатьох, хто може друкуватися в «розкручених» та авторитетних часописах і при цьому відкрито і чесно висловлювати свої думки. Адже неоднозначні, «диверсійні» заяви названих персонажів відомі усім, однак мало хто відважувався відкрито засудити розпіарених сучасною попсовою інформіндустрією письменників.

І. Лосєв навів низку висловлювань своїх опонентів на теми регіональної подрібненості, контрастності України, в яких ті однозначно виступають за розподіл країни на російськомовну й українськомовну половини, за від’єднання від держави східних регіонів, як безнадійно неукраїнських, обґрунтовують непотрібність боротьби із денаціоналізацією. Відзначив автор і брутальність, політологічну некоректність цих висловлювань, що промовляє про невисокий моральний та інтелектуальний рівень цих людей, адже йдеться про державну політику і національну відповідальність! Наприклад, Ю. Винничук у запалі назвав «20-річним маразмом» період національної незалежності України, а О. Дроздов просто закликав нічого не робити для національного зміцнення країни, бо це виглядатиме як насильство одних проти інших (додамо, це чисто ліберальна світоглядна засада).

Спробував І. Лосєв знайти й причини такої деструктивної поведінки людей, здавалось би, культурних, тобто відповідальних, з розумінням складнощів становища сучасної української нації і держави. На його думку, це традиції галицького дрібничкового міщанства і політичного москвофільства, які й обумовлюють куцість і зловорожість мислення галицької інтелігенції. Для цього автор провів доволі розлогий екскурс в історію галицького москвофільства, тобто ідеологічного служіння, за гроші переважно, стратегічним планам Російської імперії, яке було започатковане у 1840-і рр.. під проводом відомого імперського діяча Міхаїла Поґодіна. І в цьому, на наш погляд, виявилася незавершеність і тенденційність загалом дуже важливої публікації.

Для аргументації своєї думки наведемо кілька тез про особливості галицької ідентичності і про справжні джерела сучасного українського деструктивізму.

Цілком справедливо І. Лосєв вказує на містечковість як на головну ментальну підставу сучасних неуспіхів Галичини. Століттями цей регіон формувався як сутнісно провінційний у цивілізаційному, культурологічному сенсах. Джерел цієї провінційності дошукатися зараз важко, вони криються десь у нуртах суспільного життя пізнього Середньовіччя. У 2001 р. у своїй книзі «Українська Понтида: Геополітичні виміри сучасної України» я спробував пояснити маргіналізованість Галичини саме її вузловим геополітичним розташуванням у просторі Середньо-Східної Європи: ця територія була стратегічно важливою для домінування в цьому макрорегіоні. Тільки заволодіння Галичиною у ХІV ст. перетворило Польщу, до того незначне королівство, у наддержавну за Казимира ІІІ Великого. Північне Прикарпаття – це ніби бастіон для геостратегічних маневрів у Середній Європі. Саме тут виросло сакральне місто давніх слов’ян – Перемишль, – яке давало імпульси для їх розселення на Захід за династії Перемишлідів (Пржемисловичів). Тому ще перед тим тут змогла розвинутися велика держава – Галицько-Волинське князівство, яка виходила до Дунаю і Чорного моря і підпирала Балтику. Сюди постійно рвалися угорські королі. Згодом, лише опираючись на Галичину, Польща змогла зупинити наступ Литви як Великого князівства. У ХVІІІ ст. до Галичини рвався захланний російський цар Петро І, інтуїтивно точно відчуваючи, де б’ється серце Середньої Європи, яку він так хотів опанувати, але не встиг… Згодом саме захоплення Галичини Австрією дало їй можливість стати найміцнішим заборолом проти Російської імперії.

Однак трагічно, що всі ці завоювання Галичини приносили одночасно її маргіналізацію, бо прагнули притовкти цей регіон яко вагомий. Зрозуміло, що до провінціалізації Галичини додалися й інші чинники – соціальні, господарські, культурні, ментальні. Проте однозначним є, що у психотипі галичанина закарбувалася якась велика вторинність, прислужництво, дрібничковість . Для галичанина не характерним є будувати широкі плани, жити піднесеними ідеями, навпаки, він завжди шукає опори собі в практицизмі, в конкретиці або десь збоку, у вищій точці. Так, наприклад, три покоління галицьких патріотів ХІХ ст., від 1830-х до 1880-х рр. (до геніального І. Франка) дивилися, як на «вчителів» і «батьків», на провідних культурників Наддніпрянщини (Максимовича, Куліша, Костомарова, Драгоманова, Кониського). Лише І. Франко вперше поставив галичанина «на ноги», привчив дивитися на довколишній світ своїми очима, відчувати себе в епіцентрі історії. Кардинально перемінив галицький менталітет тільки вольовий націоналізм 1920-1940-х рр.: своїми героїчними візіями він дав галичанам відчуття національного еросу, виробив романтико-ірраціоналістичний світогляд, своїм завзяттям привчив до дисципліни, своїм прометеїзмом оповив їх лицарством і шляхетністю. Тому стільки величі, краси, жертовності двигтить у діяльності підпілля ОУН і військових подвигах УПА, тому таким ідеалізмом світяться постаті Коновальця і Шухевича, Головінського і Бойдуника, Бандери і Коссака, Вассияна і Колодзінського, і тисячі інших імен.

Проблемою сучасної Галичини є те, що вона повноцінно не відродила традиції героїчного націоналізму. Показово, наприклад, що представники різних ветеранських організацій УПА ще недавно складали кістяк підтримки анемічної політики президента В. Ющенка в Галичині: це ілюстрація того, у що вироджується певний суспільний пласт, якщо він не веде реальної повсякденної боротьби, якщо він відривається від ідейних заповітів героїки.

Проблемою стало й те, що від початку 1990-х рр. галицькі інтелектуали не змогли витворити ідейного та аналітичного поля в культурі і журналістиці, аби бодай теоретично реконструювати традицію вольового націоналізму. В Галичині за 1990-і – 2000-і рр. не організували жодного ідейного журналу справді націоналістичного за духом і світоглядом (ностальгійно-жалісливі збірники й альманахи не беремо до уваги, бо вони насправді не формують Характеру нації), галичани не створили наукових ідеолого-політологічних центрів, які б творили актуальну філософію націоналізму, не заснували жодної бойової газети наступальної за духом і націоналістичної за принципами. Якщо й були якісь спроби зробити щось подібне, то вони були або спорадичними, або одноразовими. Попри яскраві спалахи націоналістичної публіцистики нині покійних Зеновія Красівського, Ярослава Дашкевича, Василя Іванишина, чи глибоких виступів Валентина Мороза, загалом галицька політологія теліпалася у трафаретах націонал-демократії з присмаком неолібералізму, з непідробним пієтетом поглядаючи на Київ, так і не відважившись виробити свою візію політичного розвитку України.

Приємним винятком стало створення Центру досліджень визвольного руху і Фонду «Літопис УПА» у Львові, але ці наукові центри займаються переважно вивченням минулого націоналізму.

Відтак, наче моклиці, галицький ідейно-інтелектуальний простір заповнили ліберали протягом 1990-х рр. Ця тенденція знайшла собі сприятливе середовище тому, що Галичина традиційно була дуже відкритою до Заходу . На відміну від решти мешканців України, для кожного галичанина, навіть найконсервативнішого і найвідсталішого, є чимось органічним сприймати всі віяння із Заходу як органічні і позитивні. Загалом Галичина – це найбільш окциденталізований регіон України, саме окциденталізований (не вестернізований – пройнятий західною масовою культурою), тому він єдиний може свідомо опиратися вестернізації як чомусь вульгарному і поверховому.

Саме з цієї відкритості і довіри до всього західного скористалися ліберальні космополіти на початку 1990-х рр., і суттєво захопили своїми впливами молоде покоління. Вони уміло запустили кілька ідеологічних формул, які почали діяти з особливим автоматизмом у хаотизованій свідомості постсовєтської людини: комуністичній ідейності можна протиставити тільки безідейність , комуністичній несвободі – абсолютну свободу , в т.ч. свободу від національної і громадянської відповідальності, комуністичній пролетарській героїці – антигероїку , комуністичній фанатичності і тупій дисципліні – повну безвідповідальність і недисциплінованість . Усе це щедро пересипалося теоріями мультикультурності і космополітизму і про ніякий націоналізм думати вже не хотілося.

Тож у тому аспекті, що такі письменники – адоратори безтурботності і безвідповідальності, – як Ю. Андрухович і Ю. Винничук є своєрідним виквітом культури Галичини, І. Лосєв цілком має рацію. Проте їх породило не утаємничене москвофільство, традиції якого є цілком дискредитовані в Галичині, а насамперед західна неолібералістична свідомість , яку у нас прийнято вітати і прославляти.

Так, творчість і діяльність цих письменників має свої загадки. Наприклад, у самий розпал «сталінської справи», тобто суду над членами ВО «Тризуб» ім. С. Бандери, які знищили погруддя «вождя народів» у Запоріжжі, несподівано на сайті ТСН з’явилася стаття письменника Ю. Винничука – дуже негативна, «викривальна» щодо організації «Тризуб» і її покійного керівника – В. Іванишина. Чому це раптом суперактивний автор лишив свої численні романи, оповідки, переклади, видавничу справу, редагування і взявся підступно довбати молодих націоналістів, які відважно ліквідовували залишки тоталітаризму на українській землі? Питання риторичне.

Проблемою Галичини є, порівняно з іншими регіонами України, те, що тут сформувалося ціле кублище ліберального космополітизму. Своєрідним гуру, моральним авторитетом, патріархом цього середовища є колишній дисидент, в’язень совєтських концтаборів, публіцист і релігійний теоретик Мирослав Маринович, водночас віце-ректор Українського католицького університету. Саме цей неординарний мислитель від початку 1990-х рр. з усіх боків обґрунтовує непотрібність націоналізму, проповідує всетолерантність, незацикленість на традиції, миролюбність (насправді слабкість і розмитість) громадянських позицій. Усі його статті рясно пересипані цитатами зі Святого Письма, і тому майже ніхто не відважується критикувати писання п. Мариновича. Саме до його авторитету на кожному кроці апелюють відомий публіцист і редактор журналу «Ї» Тарас Возняк, який уперто відстоює «мультикультурність» Львова, та історик Ярослав Грицак, який принижує І. Франка, обзиває «фанатиками» і «нацистами» учасників руху ОУН-УПА. Ось і зараз на своєму блозі Т. Возняк однозначно повішав всю вину за трагедію на Волині у 1942-1943 рр. на українців, на ОУН-УПА і називає визвольні й оборонні дії героїв «різаниною поляків».

Правда, покритикувати М. Мариновича відважився усе-таки один галичанин – Петро Іванишин у книзі «Аберація християнства» (Дрогобич, 2006), в якій фальшивість і не глибокість християнської позиції М. Мариновича, його тенденційну і вибірково-нечесну практику вибирати з Біблії лише те, що відповідає принципам лібералізму (до речі, сутнісно атеїстично-скептицистського світогляду) і у такий спосіб пропагувати через свою публіцистику насправді не духовно-містичне і шляхетно-героїчне християнство, а лібералізм. Та цю критику П. Іванишина чомусь ніхто не підтримав, що й підтвердило нашу тезу про те, що Галичина втратила інтелектуальну традицію націоналізму і її інтелігенція – це, за тим же І. Лосєвим, «мовчання ягнят», які й близько не відають і не розуміють, куди їх ведуть. Націоналізм – це не лише теоретична зброя, це насамперед відвага до боротьби, коли перед людиною висвітлюється Істина і для неї вона годна.

Іншими словами, Ігор Лосєв означив у своїй статті лише верхівку айсберга, а щоб зрозуміти причини зухвальства і злочинного деструктивізму, треба побачити це явище в ідейно-ментальних сутностях. Західний лібералізм розростається в постсовєтському українському суспільстві, як ракова пухлина, з усіма наростами постмодернізму, глобалізму і пофігізму. Хоча реально в Галичині ліберали не мають широкої електоральної ніші: на останніх парламентських виборах по 35 і 12 відсотків відповідно набрали ліберальні партії «Батьківщина» й «Удар», які, однак, зуміли це зробити винятково на харизмі постатей, які стояли за цими партіями – Юлії Тимошенко і Віталія Кличка, а ще тому, що завдяки своїй критичній риториці проти влади зуміли захопити велику частину електорату, який рішуче виступав проти режиму В. Януковича. Тобто якби ці партії назвали себе ліберальними і не спекулювали на імітуванні боротьби з Партією регіонів, то їхня електоральна ніша звузилася б приблизно до 10 %, а, може, й менше.

Ментально і у своїх суспільно-політичних цінностях Галичина залишається націоналістичною, християнсько-демократичною і консервативною. І тут знову скажемо про суттєву слабкість і прорахунки галицьких політичних еліт: за 1990-і і 2000-і роки їм так і не вдалося створити масової партії, яка б відображала ці електоральні симпатії галицького соціуму, тому Галичина, як і на початку 1990-х, так і зараз є плацдармом для київських імітувальників націонал-демократії – від В. Чорновола до В. Ющенка, від Руху до «Нашої України», або імітувальників боротьби із засиллям русифікаторів і казнокрадів а ля Кучма, як це блискуче зробила, ставши кумиром №1 в Галичині, Юлія Тимошенко. Зараз цю фатальну схему суттєво поламала своїм проривом «Свобода», тому ця партія викликає до себе стільки ненависті і заздрості в ліберальному і націонал-демократичному таборах України та серед їхніх політологів. Отже, як це не парадоксально, але саме Галичина, будучи одночасно потужним провідником космополітичного лібералізму, може бути ефективним бастіоном з протистояння йому, якщо галицькі еліти зможуть витворити ідейно-політичний простір для формування право-консервативного блоку партій , як сформувалася ВО «Свобода» .

Ми мусили це пояснити, бо із статті І. Лосєва виходило так, що саме Галичина є таким собі підступним розплідником деструктивного і цинічного лібералізму та москвофільства. У такий спосіб автор мимоволі став у ряди демонізаторів Галичини, яких в Україні не бракує. Українці повинні усвідомлювати ті колосальні позитиви, які, попри всі промахи і прорахунки, несе в собі Галичина, а це: чітка націєтворча лінія регіону, його послідовний антиімперіалізм й антимосковізм, його духовно-творчий потенціал як гігантського соціального середовища, в якому християнство пульсує широко й органічно, в якому діє справді національна Церква – УГКЦ, регіону, завдяки якому українці могли проводити у парламент національно свідомих політиків у всі найважчі періоди незалежності, регіону, де органічно розвивається українська культура і мова. Зрозуміло, з виявами галицької містечковості і неолібералістичної глупоти боротися треба, але так, щоб ця боротьба не оберталася проти усього галицького.

Навіть галицькі заклики до автономії і відрубності можна зрозуміти і їх треба враховувати при розбудові модерної української ідентичності. Галичина – це регіон, який зберігає свої дуже чіткі характерні риси й особливості ментальні, культурні, релігійні, соціоповедінкові. Подібно вирізняється в Україні хіба ще Закарпаття, яке формувалося у своїй самобутності ціле тисячоліття. Тому об’єктивно, що на підсвідомому рівні в галичан раз у раз виникають спонуки якось відгородитися, застерегтися від того моря совєтчини і російщини, яке вирує в усій решті України. На цьому, власне, й спекулюють ліберальні циніки типу Ю. Винничука чи такого собі Володимира Павліва, друга і співавтора «легендарного» Олександра Кривенка, постійно заманюючи галичан до сепаратизму, до насолоди зануритися в «атмосферу благодатної Австро-Угорщини часів цісаря Франца-Йосифа». І що цікаво та показово: з усієї айстро-угорської спадщини, до якої, справді (теза І. Лосєва) галичани не мають жодного стосунку, тараси возняки і юрки прохазьки з Кº закликають вивчати і пізнавати лише творчість австрійських євреїв, тобто стратегічно орієнтуючи сучасників на космополітичну свідомість.

Погоджуємося із І. Лосєвим, що галицькі неоліберали виконують функцію «корисних ідіотів» (В. Ленін) в Україні, тільки не на користь Москви, а на користь Заходу, який теж об’єктивно не зацікавлений у сильній Україні як центральній державі Середньо-Східної Європи. Лише на перший погляд виглядає, що з їхньої розкладової роботи користає Москва, бо російські зусилля проникати і впливати на Україну є очевидними, і саме російські агенти хапаються за все, що може зашкодити українській державності – за галицький сепаратизм, закарпатське русинство, ліберальницький пофігізм. Важливо інше: щоб національна інтелігенція знайшла в собі моральні сили дати точну оцінку цим «корисним ідіотам», бо їхні можливості прямо пропорційно залежать від нашої безкритичності.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4