Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Загадки і чари Драгоманова (Про історичне місце мислителя крізь призму націософії)

Олег Баган

Постать Михайла Драгоманова (1841-1895) є віховою в українській історії, однією з найпотужніших за масштабами своїх впливів і найвизначніших за глибиною і творчою продуктивністю свого таланту. Він прийшов в українську культуру відразу після смерті Т. Шевченка і вже невдовзі означив кардинально відмінні щодо Тарасових нові шляхи національного розвитку українства. Вихований на традиціях російського лібералізму, перейнятий ідеями європейського позитивізму, М. Драгоманов рішуче спрямував українське мислення і національний рух в річище прогресизму, раціоналізму, ліберальної демократії, пацифізму, соціалізму і прискореної вестернізації. Завдяки надзвичайному талантові публіциста і науковця йому швидко вдалося перевершити своїми впливами всіх тодішніх провідних інтелектуалів та ідейних лідерів України (П. Куліша, М. Костомарова, В. Антоновича, І. Нечуя-Левицького). Він став найбільшим українським політичним емігрантом і його ім’я було відомим у Європі. Він рішуче увійшов у російську закордонну публіцистику і першим серед українців зумів справити великий вплив на розвиток російської політичної думки, ставши провідним соціалістичним теоретиком та аналітиком міжнародних процесів. Зав’язавши тісні стосунки із галицькими інтелігентами (О. Терлецький, М. Павлик, І. Франко та ін.), зумів сформувати в Галичині цілий напрямок політичного думання і поведінки соціалістичного ґатунку. Загалом своїми політичними і науково-культурними ідеалами і принципами М. Драгоманов посприяв полівінню суспільно-культурної програми українства, відриванню її від принципів традиціоналізму і героїко-революційного націоналізму. Це надовго зупинило радикалізацію українського руху, обмежило його рамками автономізму і федералізму згідно з його планами втримати українство у просторі Російської імперії, російської політичної думки і культури. Реально саме ідеали і засади драгоманівства домінували в політичній практиці українців Наддніпрянщини і меншою мірою Галичини до 1917 р., і стали фатальною причиною збереження в українстві туманно-утопійних соціалістичних уявлень, пацифізму і лоялізму. Це призвело до катастрофічної поразки під час революції 1917-1920 рр., яка особливо дошкульно зруйнувала українське національне життя на Наддніпрянщині. Відтак у цей та наступний періоди національної історії потрібними виявилися надзвичайні інтелектуальні, моральні та політичні зусилля, щоб вирвати українство з-під впливів драгоманівщини, яка в умовах ХХ ст. означала лівий світогляд, русофільство (особливо культурне), плиткість і негероїчність національних домагань, лаїцизм та атеїзм суспільного мислення. Закономірно, що новий націоналістичний рух, який почав формуватися від 1920 р. на засадах філософії ідеалізму та волюнтаризму, ставив собі як головне завдання – вирвати націю з-під впливів драгоманівщини, спрямувати її у річище правої системи мислення у політиці.

Першим, хто відчув і збагнув неправильність стратегії М. Драгоманова, був його найбільший і найталановитіший учень – Іван Франко. Правда, відважився він на критику свого учителя лише після його смерті. Тільки після 1895 р. починають одна за одною з’являтися статті І. Франка з критикою світоглядних та ціннісних принципів соціалізму («Що таке поступ?», «Соціалізм і соціал-демократизм», «До історії соціалістичного руху» та ін.), у контексті яких, зрозуміло, переосмислювалося й значення постаті М. Драгоманова. Як художник слова, він саме від 1895 р. відходить від засад позитивізму в літературі, тобто від фактологізму і соціальності в ній, щораз більше захоплюючись неоромантичною естетикою. У 1906 р., публікуючи листи М. Драгоманова до себе, І. Франко відважується, нарешті, перейти до прямої критики свого кумира молодих і зрілих літ. У передмові до листування він зокрема пише таке: «Тільки тепер, прочитуючи їх у цілості, я зрозумів, як мало ті листи дали мені для розширення мого світогляду, а зате як багато важкої муки вони причинили мені. Мені здається, що Драгоманов, певне, сам того не знаючи і не відчуваючи, робив собі з мене жорстоку гру, мучив, відпихав і знов притягав мене, зовсім безцільно, бо ані для загальної справи, ані для мене самого се не принесло ніякої користи. Драгоманов поводився зо мною непедагогічно…» (Цит. за кн.: Франко І. Вибрані твори: У 3-х т. Т.3: Літературознавство, публіцистика / Упоряд., передм. і коментарі О. Багана. – Дрогобич, 2004. – с. 593. Далі всі цитати за цим виданням).

І. Франко дошкульно і влучно критикує М. Драгоманова за нефахове редагування журналу «Громада», який мав стати трибуною вільного українства за кордоном і який фінансувався патріотами з Наддніпрянщини: «А що зробив Драгоманов із цього журналу? Видавництво «Громади», ряд альманахів, цінного, хоч досить одностороннього змісту, але, власне, щодо форми редагованих монструально, видаваних без ладу, заповнених довжезними і іноді досить механічно зліпленими статтями самого Драгоманова…» (с. 594). Далі він вказує, що своїми анархістськими ідеями Драгоманов спричинився до розриву зв’язків із «Старою громадою» в Києві, а відтак – до занепаду реальної опозиційної думки, яка могла розвиватися тоді лише у вільній Європі. Нагадаємо, що номерів журналу «Громада» вийшло тільки 4-и і це видання так і не стало трибуною вільного українства, очевидно, з вини самого Драгоманова.

Того ж, 1906-го року, І. Франко друкує в «Літературно-науковому віснику» етапну розгромну статтю щодо драгоманівської традиції: «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова». У ній він вказує на відсутність українського націоналізму в тій суспільній атмосфері, серед якої зростав і формувався Драгоманов (с. 597); на його примітивне «мужикофільство», яке тлумачило українську націю як плебс, нижчі верстви, які треба було окультурювати (с. 599 і 609). Самого Драгоманова Франко характеризує так: «Як політик він до кінця життя лишився тим, чим був при виїзді з Росії – gente Ukrainus, natione Russus; Росія як політична цілість була дорога йому головно задля тих задатків духової культури, які бачив у ній. України без близького зв’язку з Росією він не міг уявити собі…» (с. 603).

І. Франко різко критикував теоретичний лібералістичний анархізм Драгоманова, що «роз’єднує людей», «… ігнорує всі ті принципи, що здружують людей, отже, спільне замешкання, спільну мову, спільну історію й традицію та почуття спільних обов’язків, без чого людська громада тратить характер суспільности, нації, а робиться стадом» (с. 609). Він оцінював таке мислення як «міркування мужика, що не бачив світу і не потрафить піднятися думкою до зрозуміння вищої суспільної організації понад свою громаду або повіт» (с. 609). І. Франко вказував на руйнівну роль такої суспільної теорії космополітизму, шкідливість якої сам Драгоманов «ніколи не хотів і не міг зрозуміти», «тому, що в його духовім арсеналі не було поняття нації як чогось органічного, історично конечного, нерозривного і вищого над усяку територіяльну організацію…» (с. 610). Врешті, він застерігав, що фетишизація Драгоманова «драгоманівцями» є «лихою прислугою» «національному розвоєві» (с. 610).

Тоді І. Франка не підтримав майже ніхто. Глуха опозиція до драгоманівської традиції зберігалася лише серед правих народників на чолі з І. Нечуй-Левицьким і в таборі галицьких консерваторів на чолі з О. Барвінським і Ю. Романчуком. Глибокого, всебічного аналізу в аспектах філософії і політології ця традиція так і не знайшла тоді.

Вирішальний крок до переосмислення драгоманівщини здійснив лише Дмитро Донцов, і що цікаво, перебуваючи ще в річищі соціал-демократичної думки. Зміг зробити він це передусім завдяки вродженому колосальному інстинктові національного самозахисту , що двигтів у його натурі і характері. Працюючи як послідовний революціонер, він навіть у системі соціал-демократичних принципів шукав шлях до активізації національної поведінки українців, наповнення українського соціуму романтико-героїчними візіями і волюнтаристськими зусиллями.

Так, Д. Донцов у 1913 р. пояснював своїм землякам, яких він картав за надмірну пасивність і просвітянську наївність, що вони не повинні сподіватися лише на поступове культурне піднесення нації, яке об’єктивно здійснить українську державність (огляд «З українського життя». – Дзвін. – 1913. – №1). Він нагадував, що при всьому своєму лоялізмі до Російської імперії, Драгоманов все-таки усвідомлював потребу політичної мобілізації українства, на відміну від більшості народників від В. Антоновича до С. Єфремова (Д. Донцов Вибрані твори у 10-и т. Т. 1: Політична аналітика (1912-1918) / Упоряд., передм. і комент. О. Багана. – Дрогобич: ВФ «Відродження», 2011. – С. 149-150).

У статті «Болотяні вогні» (Дзвін, 1913, №2) Д. Донцов з певною іронією коментував загальну лінію М. Драгоманова і його послідовників: «Основою драгоманівської програми була децентралізація Росії, спершу чисто адміністративна. Далі ця адміністративна децентралізація мала бути наповнена «національним змістом»… Що на сю програму пристануть у Росії «всі розумні люди», в тім Драгоманов не сумнівався. Він думав, що навіть краєву самоуправу (себто автономію) українці виборють у союзі з сими «розумними людьми»!... Тепер раптом (а властиво, поволі) показалося, що «розумні люди» не є такі дурні, за яких їх мали, і каштанів для українців з вогню тягати не будуть. Показалося, що російський лібералізм для себе домагається права розпоряджатися цілою державною машиною, іншим же відмовляє навіть сурогату державности: бо ж де, коли, хто з них згадав хоч словом про ту автономію?» (Донцов Д. Вибрані твори у 10-и т. Т.1. – С. 145).

Іншими словами, безпосередня участь Д. Донцова у політичних подіях 1905-1908 рр., систематична аналітика політичних процесів ним у 1909-1913 рр., коли він виступав активним публіцистом на сторінках української соціалістичної преси («Слово», «Праця», «Наш голос», «Дзвін» та ін.), давали всі підстави зробити висновок, що програма М. Драгоманова з її еволюціонізмом, гамуваннями українського націоналізму, космополітизмом і вірою в добру волю просвічених (тобто звільнених від шовінізму) росіян була наскрізь утопійною.

Того ж року Д. Донцов виступив на ІІ Студентському з’їзді у Львові зі знаменитою самостійницькою промовою «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», в якій вже різкіше критикував драгоманівство: «Ціла програма Драгоманова, яка й тепер є альфою й омегою російського українства, вичерпувалася у двох словах: демократизація Росії . Драгоманівці та їх учитель були свято переконані, що українці все можуть здобути від ліберальної Росії, не виключаючи автономії краю. Розуміється, Драгоманов мав занадто великий розум, аби не бачити, що навіть у демократичній Росії доведеться вести завзяту боротьбу з російським державним централізмом. Але, по-перше, він думав, що москалі – далеко менші централісти, як, наприклад, французи. По-друге, треба лиш було, за його таки словами, «одурити москаля». Треба було, не виступаючи занадто гостро зі своїми національними домаганнями, сховати на час ідею національної автономії і боротися – в союзі з російськими лібералами – за якнайширшу децентралізацію Росії… А здобувши вже адміністративну автономію України, нетрудно було б наповнити її національним змістом» (Д. Донцов. Вибрані твори. Т. 1. – С. 23).

У наступному абзаці Д. Донцов пояснював неефективність цієї програми: «Драгоманов мав перед собою приклади Угорщини, Хорватії, Галичини, Ірландії. З них він міг уже виробити собі поняття про ставлення панівних націй до автономістських змагань народів-паріїв. І коли він, мимо того, вірив у децентралізацію Росії, яку здобудеться у союзі з ліберальними москалями, то що се було, як не та сама безкритична віра в якусь вищість або іншість москалів у порівнянні з Заходом, яка була підвалиною всіх майже панславістських теорій, віри, що була спільна всім їм – від генерала Фадєєва до анархіста Бакуніна?» (Там само. – С. 24).

Отже, ще у період дореволюційний, перебуваючи в рамках соціал-демократичної і позитивістської стратегії, Д. Донцов зумів вказати на низку важливих промахів національної ідеології М. Драгоманова.

У 1923 р. у №3 львівського «Літературно-наукового вісника» з’явилася етапна стаття Д. Донцова «Драгоманов і ми», в якій автор перейшов до системної критики ідейних заповітів М. Драгоманова. Насамперед він узагальнив таке про політичні принципи М. Драгоманова: «Перша – се признання спасенности московських культурних впливів, і то не лише для наддніпрянців, але й для галичан; друга – гадка, що Україна бореться не з чужою державою , не з пануванням чужої нації , лише з певним політичним режимом (царатом); і третя – що національно-державні інтереси народу повинні підпорядковуватися класовим інтересам сеї або іншої верстви» (Донцов Д. Літературна есеїстка / Упоряд., післямова, комент. О. Багана. – Дрогобич: ВФ «Відродження», 2010. – С. 122).

Ці тези М. Драгоманова Д. Донцов заперечував наступним чином. Російська культура, на його думку, не мала ніякої виняткової ролі для України. Посилаючись на різних авторів, він доводив, що російська література переповнена моральною слабкістю, тягою до гріховності, злобою, проповіддю безсилля, різноманітними карикатурами на людей, необґрунтованим самітництвом (Там само. – С. 123-124). Цій літературі Д. Донцов протиставляв західноєвропейську – справді героїчну, індивідуалістичну, духовну і моральну, з такими велетнями, як Гюґо, Дікенс, Золя та ін. Він зауважував, що на деспотизм і розкладові, рабські віяння з боку Росії вказували ще Чаадаєв, Мішле і Шпільгаґен, але цього чомусь не бачив Драгоманов. Водночас російська культура дихала грізним шовінізмом (вірш «Клєвєтнікам Россії» Пушкіна, кпини з українства у Турґенєва, ненависть до всіх іноземців у Достоєвського, зверхній месіанізм у Ґерцена, відверта ворожість Бєлінського до Шевченка). Залишається лише дивуватися, чому М. Драгоманов не звертав на це ніякої уваги (С. 124-125).

Д. Донцов позитивно оцінював програму М. Драгоманова за те, що вона була чітко політичною, на відміну від програми українських народників, які стояли на позиціях культурництва і закостеніли в цьому (С. 126). Однак політичне мислення М. Драгоманова йшло у річищі непохитної єдності Росії й України: «… обидві країни були для нього одно , яке протиставляло себе як цілість решті світа» (С. 126). І завершував Д. Донцов: «… коли він не виступав з самостійницькою програмою, то не через її «утопійність» для того часу (бо навіть «утопійні» гасла можна взяти за програму-maximum і бодай їх пропагувати), а тому, що будучи демократом і соціялістом, він ніколи не був самостійником, ніколи не мав для України окремого державно-правного ідеалу» (С. 126).

Д. Донцова дивувало, що маючи перед очима бурхливі і драматичні національно-визвольні рухи поляків, угорців, хорватів, ірландців, італійців, М. Драгоманов не планував у подібних формах визвольної боротьби українців (С. 127). Навіть більше: у деяких виступах він обзивав боротьбу поневоленої нації з панівною «шовінізмом» (С. 127), що для Д. Донцова видавалося справжнім нонсенсом. І тут же застерігав: «Хто підпорядковує політичні інтереси нації соціяльним інтересам верстви, той завше жертвуватиме першими за сочевичну юшку «соціяльної революції» або «визволення працюючих», принесене на чужих багнетах, і які вже через те саме є замаскованою формою нового грядучого рабства» (С. 128).

При цьому Д. Донцов у 1923 р. вже чітко усвідомлював і бачив визрівання нової України, нової української нації, яка загартувалася у бурях 1-ї світової війни і Національної Революції (1914-1920 рр.), яка повернулася до героїчного світогляду свого минулого, яка напружилася у завзятому протистоянні окупаціям жорстоких імперіалістів. На той час стрімко розвивався якісно новий націоналістичний рух, побудований на ідеалістично-волюнтаристській правій ідеології, яка не знає, що таке пристосуванство, «об’єктивні економічні умови», «еволюційні зміни прогресу», яка пробиває усі загати Історії своїм нестримним героїзмом і яку він, власне, творив як найбільший візіонер нового покоління. Тодішні свої роздуми про М. Драгоманова націоналістичний ідеолог підсумував так: «Драгоманова виставляють у нас апостолом нової України . Він ним не був. Ukraina militans не має в собі нічого з його ідей, а головне – нічого з духа сих ідей. Драгоманов виставив примат соціялізму і космополітизму, вона – примат нації. Він – еволюцію і гуманітаризм, вона – боротьбу і національний егоїзм. Він – російський Схід, вона – латинсько-германський Захід. Він – «паліївщину», вона – мазепинство.

Розуміється, зробив Драгоманов богато для нас, але коли зважити з сим усім темні сторони його науки, не знати, що переважить. Він став ідеологом України, але иншої. Тої, яка в особах нещасних провідників нашого відродження, плутаючись у нетрях інтернаціонального націоналізму, войовничого пацифізму, анархічної державности, вільнодумної релігійности, соціялістичного гречкосійства, еволюційної революційности і федеративної самостійности, – скінчила крахом… Як кожна течія, що в момент острих національно-суспільних потрясінь займає середню лінію, як французькі жирондисти, російські «кадети» або «меншовики» (С. 129).

Як бачимо, Д. Донцов не критикував М. Драгоманова як визначного науковця-історика, гуманітарія, як блискучого публіциста, правника, етнографа, фольклориста, політичного теоретика, як це йому часто приписують у теперішніх полеміках, звинувачуючи у такий спосіб у руїнництві, самоїдстві. Він критикував М. Драгоманова винятково як ідеолога і політичного стратега і тактика ліво-ліберального ґатунку . Саме такі його світоглядно-філософські засади, як раціоналізм і матеріалізм, прогресизм і лоялізм, агероїзм і пацифізм, як тактика «малих діл» і «українсько-російського порозуміння» завадили українству розбудити у собі революційно-романтичний визвольний дух і рух. Саме тому українство не спромоглося, на відміну від багатьох інших європейських бездержавних народів, чітко стати на рейки націоналізму і боротьби за власну державність, за «свою хату», за Т. Шевченком. Тобто Драгоманов зупинив, перекрив ті потоки національного еросу і пориву, які розбурхав своїм візіонерством Шевченко. І, власне, це доводив українству в своєму знаменитому трактаті «Націоналізм» (1926) Д. Донцов, пояснюючи, за класичною правою політичною філософією, що таке традиціоналізм і консерватизм національного світовідчуття, які забезпечують народові панцир витривалості та історичної впертості, що таке ірраціоналізм і волюнтаризм, які дають нації силу і завзяття рватися до недосяжного, що таке героїзм та індивідуалізм, які виховують характер, що таке елітаризм та месіанізм, які вчать бути панами життя.

Розгорнута Д. Донцовим системна критика засад лібералізму і соціалізму, раціоналізму і матеріалізму була підтримана молодими теоретиками націоналістичного руху, з її допомогою націоналізм здобув стратегічну перевагу в Західній Україні над іншими політичними течіями і партіями. У цій критиці постать М. Драгоманова стала і символічною, і маркантною: він сприймався як людина, яка сформувала цілу епоху (позитивізму) в політиці і культурі українства, людина, яка виховала два-три покоління громадських діячів, що занурили наше суспільство у скептицизм і атеїзм, людина, яка ще більше зробила українську натуру волячою і безідеальною. Тому критичні випади проти усе-таки визначного мислителя були такими різкими і навіть саркастичними. Після трагічних революційних змагань і дошкульних поразок націоналістичним авторам, перейнятим ідеологією бравурної експансивності і трагічного оптимізму, хотілося показати у своїх випадах свою фанатичну відданість романтичним ідеалам боротьби.

Стаття Павла Кашинського належить до таких дещо зухвалих насмішок над приземленою філософією буття М. Драгоманова і драгоманівців. Своїм вістрям вона спрямована не на розвіювання «чарів Драгоманова», які так мучили І. Франка навіть вже після його смерті, які не давали йому змоги розпочати переосмислення науки драгоманівського позитивізму ще за життя свого великого учителя, тобто універсальній таланту Драгоманова, сили його характеру, неймовірної потужності його логіки, високого ідеалізму його громадянської позиції. Ця критика спрямована у товщу загадок М. Драгоманова: людини, яка так довго й уперто чомусь відмовляла українству в яскравій національній відрубності від Московщини (і це при колосальній силі її аналітизму!), яка так засліплено відверталася від ідеалів та досвідів революційної боротьби, що двигтіла серед багатьох народів Європи (і це при дивовижній обізнаності Драгоманова у давній і сучасній історіях націй!), яка, проживши більшу половину свідомого життя в Європі і вичерпно описавши переваги європейського цивілізованого буття над суспільним життям в Росії, з подиву гідним пієтизмом дивилася за всіх обставин на Російську державу та культуру, як на неуникненні долі українства. Власне, Д. Донцов першим натякнув на ці загадки М. Драгоманова, списуючи усе на його фатальну «зашореність» космополітизмом і матеріалізмом. П. Кашинський же спробував подивитися на великі загадки політичної поведінки М. Драгоманова крізь сплетіння його зв’язків із російським підпільно-революційним рухом, який увесь був переповнений агентами і донощиками, поліцейськими схемами і таємними інтригами. Саме це гниле море тотального двоєдушництва викинуло пізніше на вершини російської «революційної боротьби» і влади таких політичних аферистів, садистів і циніків, як Азеф і Сталін.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4