Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Про євреїв в УПА

Дослідник українського повстанського руху 1930-50-х років Генадій Бурнашов із Івано-Франківська в своїй новій книжці “У бій, за волю!” наводить дещо цікаві факти і свідчення, що зайвий раз завдають руйнівного удару по виплеканим совєцькою владою стереотипам і мітам щодо “бандеровщини”, але навіть сьогодні, в нібито “незалежній” Україні старанно приховуються від широкого громадського загалу, особливо у Центральній та Східній Україні.

Одним з таких дурисвітських мітів совєтщини є твердження про “співпрацю” Української Повстанської Армії (бандерівського проводу) з німцями по знищенню жидівського населення Західної України, про убивства та знущання оунівців над євреямі під час усієї діяльності повстанських відділів у ті бойові часи.

Ось які факти наводить Г. Бурнашов.

Колишня мешканка Рожнятіва, Стела Кренцбах, єврейка за походженням писала у своїх спогадах із 1945 року (надруковані свого часу у газеті New York Times): “Моїм життям я завдячую УПА”.

“По поверненню совєтів за постановою місцевого відділу НКВД мене засудили на смерть і вкинули до камери смертників. Нас було 42, разом із сімдесятирічною бабусею й дівчинкою 12-ти років, яку засудили за те, що вона пасла корови під лісом. Навіщо пасла? Логіка слідчих була простою – для того, щоб доставляти молоко “бандерівцям”! Ми всю ніч молилися і просили чуда в Бога. Я молилася разом с усіма. Над ранком і справді сталося чудо: двері нашої камери з грюкотом розчинилися – і ми побачили озброєних повстанців. Тоді те містечко Рожнятів опинилося на чотирі дні в руках УПА… З того моменту я пішла у підпілля й моє життя якнайтісніше пов’язалося з життям повстанців. Я переходила з ними з одного місця в друге, вже аж опинилася в Карпатах, у повстанському шпиталі з раненими, яким допамагали лікарі і медсестри, серед котрих були і євреї”.

Далі Стела Курцбах оповідає, як її партизанська група була розбита совєтами, як довелося багато часу ховатися по лісовим нетрищам, голодувати, доки не було встановлено зв’язок із Проводом і не отримано наказу пробиватися на Захід. Воякам удалося опинитись у Австрії, згодом Стела Курцбах дісталася Палестини, ставши громадянкою Ізраїля.

“Опинившись у моїй новій батьківщині, я пообіцяла поінформувати світ про українців та про їхню героїчну Армію. Саме тепер, коли я стала працювати в Міністерстві закордонних справ і коли мій підпис відомий не одному дипломатові, – сповнюю свій обов’язок. Я звертаюся до волелюбного світу й перестерігаю його, щоб не легковажив собі українського питання. Бо тільки вільна українська держава буде запорукою і доказом справедливого миру в світі”, – так писала про українців жидівка Стела Кренцбах. А оскільки не всім сподобалася її правда про ОУН-УПА, то невдовзі після цієї газетної публікації Стелу Кренцбах знайшли з простреленою головою на одній з вулиць Тель-Авіва.



Володимир В'ЯТРОВИЧ

Українсько-єврейські буржуазні націоналісти

про українсько-єврейську співпрацю в боротьбі за незалежну Україну

Перші більш-менш рішучі кроки української офіційної влади на шляху до визнання Української Повстанської Армії викликали очікуваний спротив у представників лівих та проросійських політичних сил. Підконтрольні їм ЗМІ здійняли справжній інформаційний бум публікацій, головні тези яких повторювали традиційний для совпропу набір із "колабораціонізму і братовбивства".

Неочікуваною виявилася реакція окремих єврейських організацій, що теж висловили своє обурення з приводу процесу реабілітації УПА. Неочікуваною хоча б тому, що не логічною, адже серед тих, хто в лавах повстанців проливав кров за волю України — сотні євреїв.

Про них, забутих, незнаних, а тепер ще й ганьблених своїми співплемінниками наша стаття .

Сам факт, що з українським підпіллям співпрацювало багато євреїв, а деякі з них навіть боролися поруч із українцями із зброєю в руках відкидає звинувачення в антисемітизмі ОУН. Для багатьох з них ця організація була тією політичною силою, що могла забезпечити нормальне існування єврейської національної меншини в майбутній українській державі.

Ця теза, напевно, здивує багатьох читачів, що звикли до радянських стереотипів про антисемітизм як невід'ємну рису ідеології українського націоналізму.

Для її спростування не вдаватимемося до глибоких історичних досліджень ідейно-програмових засад ОУН, наведемо лише кілька цитат. Одна з них — із праці Миколи Сціборського 1930 року "Український націоналізм і жидівство" (етнонім "жид" стосовно до євреїв вживався в Західній Україні до 1939 року, не маючи жодного образливого чи негативного відтінку).

Формулюючи завдання української влади у відновленій державі, він зокрема вказує: "Обов'язком державної влади буде витворити для жидівства такі умови, при яких би воно, заховуючи свої органічні расові, культурні, релігійні властовости, одночасно втягалося б як рівноправний чинник у коло загальних суспільно-державних інтересів та позитивної творчості".

Зважаючи на посаду автора в структурі ОУН (політичний, а згодом організаційний референт Проводу Українських Націоналістів, один із головних її ідеологів) та появу статті в офіціозі ОУН "Розбудова нації", оголошене твердження можна вважати офіційною позицією організації.

Ця позиція залишилася, по суті, незмінною і протягом наступних років, незважаючи на вируючий довкола у міжвоєнній Польщі, нацистській Німеччині чи навіть післявоєнному СРСР антисемітизм. Загальновідомі постанови ІІІ Надзвичайного збору ОУН з 1943 року гарантували права на власну культуру, мову, релігію всім національним меншинам.

Провідний ідеолог українського визвольного руху Йосип Позичанюк у 1944 році в ході внутрішньоорганізаційної дискусії про політичний зміст боротьби зазначав: "У програмі не мусить бути ніякого антисемітизму і будь-якого фобства. В програмі мусить бути визнано права нацменшостей і навіть підкреслено пільги тим, хто співдіятиме й офіруватиме [жертвуватиме – ВВ] в боротьбі за Українську Державу".

В одній із програмних робіт іншого публіциста підпілля Ярослава Старуха за 1947 рік читаємо наступне: "Нам взагалі, чужа і ненависна всяка національна нетерпимість, всяка нетолєрація, всякий груповий та національний егоїзм, шовінізм, погромництво та інші подібні прояви…".

Отже, такою була теорія українських націоналістів, але чи узгоджувалася вона із їх практикою?

Найпопулярнішим у звинуваченнях була і для деяких дослідників залишається участь оунівців в організованих німцями антиєврейських акціях. Члени ОУН, на їх думку, були чи не головними виконавцями і реалізаторами німецької політики Голокосту.

Проте, як свідчить спроба звинувачення бійців "Нахтігаллю" у розстрілах польської та єврейської інтелігенції у 1941 році, ці закиди мають яскраво виражений політичний характер і, як показали найновіші дослідження науковців, не відповідають дійсності.

Є свідчення про ставлення оунівців, що за дорученням організації служили в українській поліції, до спроб німців залучити їх до антиєврейських акцій.

Богдан Казанівський, активний діяч ОУН цього часу, наводить у своїх спогадах цікавий епізод. До крайового провідника ОУН Івана Климова-"Легенди" звернувся один із заступників комісара української поліції за порадою, яким має бути їхнє ставлення до німецьких протиєврейських акцій.

"Ми не маємо жодного інтересу в тому – почав Климів, - щоб нищити жидів, бо після жидів прийде на чергу українське населення. Ми заопікувалися кількома жидами-старшинами з УГА, лікарями й іншими фахівцями, які хотіли ділити долю з нашим рухом у підпіллі. Вони радо погодилися працювати для ОУН, але їх небагато. Даю доручення, що у протижидівській акції не сміє взяти участь ні один член ОУН".

Очевидно, деякі читачі поставляться з упередженням до цього свідчення, як спроби пост-фактум виправдати позицію ОУН її активним членом. Проте німецькі документи, авторів яких годі звинувачувати в симпатіях до українських націоналістів, наводять навіть цікавішу інформацію — факти допомоги євреям з боку ОУН.

У донесенні від 30 березня 1942 року начальник поліції безпеки і СД повідомляв, що "Сьогодні точно встановлено, що рух Бандери забезпечує фальшивими документами не тільки своїх членів, а й також євреїв". Очевидно, саме така діяльність українських націоналістів стала приводом для німецьких звинувачень, поширених у тисячах листівок, що "ОУН є знаряддям жидівського большевизму".

Є досить багато підтверджень тому, що українські націоналісти надавали допомогу та притулок переслідуваним євреям.

Історик Лев Шанковський наводить свідчення ізраїльського журналіста Лева Геймана, про те, що в Ізраїлі жило 52 євреї, які стверджували, що їх врятували українські повстанці. Цікаво, що серед рятівників була й дружина Головного командира УПА Наталія Шухевич, що протягом 1942-1943 років переховувала семилітню єврейську дівчинку Ірину Райсінберг.

Роман Шухевич знав про це, більше того, він допоміг виробити їй фальшиві документи на ім'я Ірини Рижко. Згодом, коли Наталія була заарештована німцями, дівчинку переховали у монастирському сиротинці в Куликові. Таким чином вона пережила німецьку окупацію.

Захист євреїв членами українського визвольного руху був не поодиноким явищем. Зелік Бройлерман згадує про врятування його та ще п'ятдесяти євреїв повстанцями під командою Романа Поліщука.

Багато євреїв мешкали у лісах, цілими таборами, які існували під охороною УПА. До прикладу на Волині їх організував шеф господарського сектору УПА-Північ, відомий волинський кооператор Василь Мороз-"Зубатий". Згідно з єврейськими джерелами, такі табори існували біля Ратного, біля Порицька, в Криничках, у лісах коло Тучина.

Євреї не просто користалися наданим їм прихистком з боку українських повстанців, але й активно включалися у їхню боротьбу. Багато із них ставали лікарями в повстанській армії. Прізвища більшості цих людей досі залишаються невідомими, у свідченнях минулого вони залишилися під наданими їм повстанцями бойовими псевдонімами.

Отже, в повстанських матеріалах знаходимо згадки про лікарів "Білого", "Варма", "Грифеля", "Богдана", "Коваля", "Чорного", "Кума". Лише окремі з них відомі за прізвищами, зокрема Самуель Нойман, який працював під псевдонімом "Максимович", Антін Кольман –"Вугляр", Варм Шай–"Сокіл" (інше псевдо "Скрипаль"), Абрагам Штерцер.

Про значну кількість єврейських лікарів в УПА писали навіть радянські партизани. У радіограмі командування рівненського партизанського з'єднання зазначалося: "У даний час [мова йде про жовтень 1943 року – В.В] серед націоналістів багато євреїв, особливо лікарів".

По-різному склалася доля цих лікарів, окремі з них, як до прикладу згадувані Абрагам Штерцер, відійшли від підпілля зі зміною окупації і відходом німців. Деякі, як Самуель Нойман-"Максимович" та "Кум", продовжили боротьбу у лавах повстанців до смерті.

Останній з них був справді легендарною фігурою в УПА, тому дозволимо собі навести ширшу характеристику, яка належить перу підполковника УПА Степана Фрасуляка-"Хмеля".

"Доктор "Кум" — знана фігура в УПА. Його знали тисячі повстанців. Доктор "Кум" по національности жид, до нас був щиро прив'язаний, і хоч Організація дозволила йому по приході большевиків відійти на легальщину [вийти з підпілля — ВВ], він волів ділити долю і недолю з нами дальше, а в потребі чесно згинути. Який хрустальний характер. Я мав нагоду з ним часто стрічатися і говорити. Доктор "Кум" був оптимістом, вірив у нашу перемогу. Одного разу, вже за большевицької дійсності, я з ним стрінувся в Марині, та запитав, чому він не відійшов на легальщину. Він мені так відповів: "Знаєте пане поручнику, що мене заболіла та відомість, що ви мене хочете збутися. Я належу до категорії тих людей, що добре довго пам'ятають. Під час німецької окупації Організація виратувала мене від смерти, то чому я маю бути їй невдячний і не помагати повстанцям будувати Україну? Я вірю, що себе не посоромлю, а вам можу не раз стати в пригоді".

Доктор "Кум" дотримав свого слова. 26 січня 1946 року він загинув у бою з НКВД, охороняючи шпиталь із пораненими повстанцями. Заслуги "Кума" належно оцінило керівництво українського визвольного руху – згідно з наказом Головного Військового Штабу УПА, йому присуджено Срібний хрест за заслуги. Таким чином, він став єдиним євреєм, відзначеним такою високою нагородою збройного підпілля.

Участь євреїв в УПА не обмежувалася медичною службою. Один із них, Лейба Йосипович Домбровский–"Валерій", працював у структурах пропаганди підпілля.

Як свідчить доповідна записка начальника управління контррозвідки "Смерш" 1-го українського фронту генерал-майора Осетрова секретарю ЦК КП (б)У Микиті Хрущову, Домбровський в 1943 році став працівником політичного відділу УПА. Він був автором звернень від імені ОУН до вірмен, узбеків, таджиків і навіть написав окрему роботу "Як московський царизм підкорював народи".

Спроби продовжити спільну українсько-єврейську співпрацю не завершилися і після Другої світової війни. Нещодавно у Галузевому державному архіві Служби безпеки України віднайдено листівку "Євреї – громадяни України!"

Це поки що єдиний відомий документ ОУН, адресований спеціально представникам цієї національності. Він написаний у березні 1950 року, тобто в час, коли український та єврейський народи знову на повну силу відчули на собі силу тоталітарної машини. Адже це період остаточного придушення збройного руху ОУН та УПА, масових репресій та депортацій.

З іншого боку, це час розкручування комуністичною пропагандою антиєврейської кампанії, яка називалася "боротьбою проти "безрідного космополітизму"". Отже, знову, як уже неодноразово в своїй історії, українці і євреї отримали спільного ворога.

Можливо, згадувана листівка була лише початком ширшої кампанії на зближення двох націй у спільному опозиційному русі.

Автор листівки вітає євреїв із здобуттям врешті держави Ізраїль, що стала результатом революційної визвольної боротьби єврейського народу. Українці теж мають право повстати за свою незалежність.

"І так, як єврейські революціонери стали зі зброєю в руках на захист людських прав єврейського народу і ті права вибороли, так і ми, українські революціонери-бандерівці, стали на шлях національно-визвольної боротьби".

Як і багато інших такого роду звернень, листівка закінчується цілим рядом закликів. Тут, поруч із традиційними "Смерть Сталіну і його вислужникам! Смерть московсько-большевицьким імперіалістам!", знаходимо й таке: "Хай живе держава Ізраїль і дружба між єврейським та українським народами! Хай живе Українська Самостійна Соборна Держава! Слава керівникам Українського Революційного Руху С. Бандері і генералові Т. Чупринці!"

Проте українцям та євреям не вдалося тоді широко розгорнути своєї співпраці. Вже незабаром після написання цієї листівки каральним військам вдалося досягнути перелому у боротьбі з повстанцями, і протягом кількох наступних років придушити діяльність українського підпілля.

Натомість співпрацю вдалося налагодити українським та єврейським політв'язням у таборах. Її символом можна назвати Герша Келлера, єврея, колишнього вояка УПА, який став одним із керівників найбільшого табірного повстання у Кенгірі в 1954 році, де більшість повсталих становили українці.

Так само успішною стала співпраця українських та єврейських дисидентів, що об'єдналися в боротьбі проти тоталітарного режиму в 1960-1980-ті роки.

В історії українців та євреїв є багато сторінок, які нас розділяють — ми не повинні їх оминати. Проте ніхто не має права перекручувати та спотворювати у власних політичних інтересах ті з них, котрі показують приклади співпраці між нашими народами, приклади, що можуть сприяти подальшому розвиткові приязних стосунків між ними.

Українська правда, 23 січня 2008 року



Ярослава МУЗИЧЕНКО

«Повстанці із зіркою Давида. В Українській повстанській армії євреї були і лікарями, і вояками»

«Спільною платформою спілкування сіоністів і українських буржуазних націоналістів стала ненависть до Радянської влади», — писала газета «Радянська Україна» (сполучена посудина з московською пресою) у вересні 1971 року. Стаття називалася «Змова приречених». Сторінки тодішніх «українських» часописів рясніють заголовками і рубриками на кшталт «Факти проти сіоністів», «Зловісні промені синьо-білої зірки», «Провокаційна метушня сіоністів».

У 70-тi роки взаємини СРСР i Тель-Авiва були кризовими. Очевидно, пропагандисти влаштували промивання мізків «радянським громадянам» не лише через «відстоювання інтересів СРСР на Близькому Сході» чи через «Всесвітню конференцію на захист радянських євреїв», що відбулася у Брюсселі 23 лютого 1971 року. Наприкінці 1960-х — на початку 1970-х до радянських концтаборів потрапило багато молодих дисидентів з України, серед яких було чимало євреїв. Вони, виховані на радянських підручниках і родинних переказах про війну, всіма можливими способами передавали на Захід інформацію про «двадцятип'ятирічників» — вояків Української армії, з якими у «великій зоні», можливо, і не познайомилися б. Політв'язень Михайло Хейфець у своїй книзі «Українські силуети» називає їх «святими стариками». Траплялося, що дисидент-шістдесятник потрапляв до однієї тюрми з євреєм, засудженим на 20 років за «український буржуазний націоналізм». І лише тепер ми можемо дізнатися про трагедію і боротьбу, які крилися за цим дивним вироком.

Лiкарі й стрільці

«Поки до мене не потрапили відповідні документи, я гадав, що УПА співробітничала з фашистами», — каже видатний історик держави Ізраїль Аарон Вайс, сім'я якого і він сам були врятовані українцями.

«Чимало втікачів з гетто в західних регіонах України 1942-43 років так чи інакше зустрічалися з українськими повстанцями. Це непроста картина, переважно позитивно забарвлена, — констатує доктор наук, професор Фелікс Левітас. — Я особисто працював з цими документами, бачив, що чимало євреїв самі діставали зброю і приєднувалися до українських повстанців, які запрошували їх до себе. Але повстанські загони були різні, польові командири були різні». Фелікс Левітас має одну з найбільших в Україні бібліотеку з історії фашизму й гітлеризму, яку збирає упродовж 20 років. Докторську дисертацію захистив у 1997 році на тему «Євреї України в роки Другої світової війни».

В архівах професора Сорбонни (Париж) Володимира Косика є документи про те, як євреї потрапляли в ліси. УПА організувало масу акцій для втечі євреїв-лікарів з нацистських гетто. Але під час повстань частина людей перебувала в тяжкому стані, зброї й провіанту не вистачало, і, за матеріалами Косика, чимало повстанських загонів перебирало втікачів до себе як цивільні табори. Цивільні табори допомагали повстанцям, а повстанці охороняли ці табори. З таборів запрошували до війська лікарів і молодих людей, які погоджувалися воювати. «Євреї хоробро боролися у лавах УПА, ми не знаємо випадків їх негідної поведінки», — пише відомий історик-сходознавець Ярослав Дашкевич. «Усі вони чесно виконували свій обов'язок, несли поміч не тільки стрільцям, але всьому населенню, не кидаючи бойових рядів у важких ситуаціях, навіть тоді, коли мали нагоду перейти до червоних. Багато хто з них загинув вояцькою смертю в обороні тих ідеалів, за які боровся весь український народ», — таку оцінку участі євреїв в українському війську одного з керівників повстанців Миколи Лебедя подано в багатотомній Історії УПА.

До речі, на зорі української державності ХХ століття Перший єврейський курінь Української галицької армії нараховував 1000 єврейських хлопців зі Львова й Тернополя.

У різних джерелах згадується про Стеллу Кренцбах з Рожнятина, яка у своїх спогадах писала: «Моїм життям я завдячую УПА». Частину з її спогадів надрукувала газета «Нью-Йорк таймс». Ставши співробітницею міністерства закордонних справ Ізраїлю, вона переконувала дипломатів, що «вільна українська держава буде запорукою і доказом справедливого миру в світі». Стелла Кренцбах описала, як після повернення совєтів за постановою місцевого відділу НКВС її засудили на смерть. У камері смертників разом з нею опинилися 42 людини. «Ми всю ніч молилися і просили чуда в Бога. Я молилася разом с усіма. Над ранок і справді сталося чудо: двері нашої камери з грюкотом розчинилися — і ми побачили озброєних повстанців. Тоді те містечко Рожнятів опинилося на чотирі дні в руках УПА, — згадувала пані Стелла. — З того моменту я пішла у підпілля, й моє життя якнайтісніше пов'язалося з життям повстанців. Я переходила з ними з одного місця в iнше, вiдтак опинилася в Карпатах, у повстанському шпиталі з раненими». У її групі було 12 євреїв, 8 з них — лікарі.

«Німецька пропаганда тонко впіймала момент українсько-єврейського порозуміння і намагалася перешкодити йому, — розповідає Фелікс Левітас. — В архівах є дві німецькі листівки. Перша: «Слухай, український народе! Москва дає таємничі накази ОУН. Із таємних вказівок, що попали нам в руки, видно, що кремлівські жиди стоять у зв'язку з ОУН, яка нібито воює проти більшовизму. У проводі ОУН сидять агенти, що виконують накази кровожерного Сталіна і його жидівських опричників». Друга: «Що хоче так звана УПА? Хто є проводирі цієї повстанської армії? Селяни, пам'ятайте, що УПА грабує український народ, мордує його та безчестить. А хто стоїть проводирем цієї армії? Це львівські жиди та їхні кремлівські помічники».

«Не вбивай!»

«Нацистська пропаганда мала деякий вплив на певну частину суспільства, — вважає Фелікс Левітас. — Єдиної точки зору на «єврейське питання» в українських політиків не було. З самого початку проти нацистських методів, провокацій iз західних регіонiв України виступили діячі ОУН — письменник і публіцист Юрій Липа, редактор і економіст Лев Лукашевич, відомий поет Євген Маланюк. За документами, деяка частина представників ОУН вагалася, частина вважала, що треба йти в німецькому річищі». Утім відповіддю фашистів на Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 року стали масові репресії, концтабори, і безпосередньо Аушвіц. Діячі ОУН, які потрапили в Аушвіц, одними з перших повідомили правду про масові страти єврейського населення, особливо про знищення в газових камерах.

Нові дослідження проливають світло на те, чому було розформовано військо Бульби-Боровця. Представники СС закликали Поліську Січ взяти участь у каральних акціях проти єврейського населення. Більшість козаків відмовилася. Тоді й виник конфлікт з есесівцями. Кандидат історичних наук Жанна Ковба багато років досліджує українсько-єврейські стосунки в Галичині. Вона переповідає свідчення Івана Харіва з Самбірщини, який возив їжу у лiсову схованку для чотирьох єврейських дiвчат i хлопця у вереснi-жовтнi 1941року. Селяни потай збирали для них харчі. Згодом, з розповiдей батька, Іван дiзнався, що видав схованку євреїв полiцай iз сусiднього села, якого потiм у 1943 роцi стратили вояки УПА.

Позицію місцевого населення можна побачити з тодішніх нацистських газет. «Самбірська газета» на Львівщині за 1 березня 1944 року повідомляє: «Страта за переховування жидів і сприяння їм, страчені — Крижковська Марія, Дмитрівська Софія, Сухоруч Степан, Корчмар Марія, Масляр Ганна, Назар Марія, Куляк Микола, Ковальчук Михайло, Сущ Настя, українці». «Ці газети — величезний пласт для дослідників, які побачать, що нацистському геноциду протистояло місцеве населення», — каже Фелікс Левітас.

Порозуміння між народами власною любов'ю щепив митрополит Андрей Шептицький, який ще в 1913 році виступив проти процесу «справи Бейліса», сфабрикованого у Києві чорносотенними організаціями. У 1939 році він в інтерв'ю сіоністській організації Галичини сказав, що завжди був прихильником відродження єврейського народу і відновлення єврейської держави. Під впливом владики Української греко-католицької церкви в багатьох церквах і монастирях галичани рятували сотнi євреїв. Під особистою опікою Шептицького вижили 15 рабинів (Давид Кагане, якого врятував митрополит, у 1970-ті роки був головним рабином Тель-Авіва). У листопаді 1942 року Шептицький виступив iз листом «Не вбивай», де звернувся до українців не підтримувати нацистські провокації.

Злочинці й миротворці історії

Антиєврейську агітацію в Україні провадили і нацисти, і більшовики. Обидва терористичні режими знищували документи про розправи. «З нацистами прийшов потужний пропагандистський апарат, який майстерно грав на непростих українсько-єврейських відносинах, що складалися упродовж історії, — розповідає доктор історичних наук Фелікс Левітас. — Зайнявши Львів, нацисти вчинили небачену провокацію. Вони відкрили двері львівської тюрми, де напередодні енкаведисти вчинили масові розстріли, і заявили, що «це справа рук євреїв». Мовляв, усі євреї — це працівники НКВС, які нещадно нищили український народ. За документами нацистів, крім поліціантів, місцеве населення на провокацію в більшості не зреагувало». Незважаючи на те, що енкаведисти присипали обличчя розстріляних хлором і полили кислотою, серед мертвих на подвір'ї львівської тюрми впізнали кілька рабинів, діячів єврейських партій і громадських організацій.

«У цьому краї до 1939 року вирувало єврейське релігійне і політичне життя, діяли різноманітні політичні партії, виходили єврейські часописи. Але все це було ліквідовано з приходом радянської влади, — каже Фелікс Львович. — У НКВС справді було багато євреїв, але вони ніколи не ідентифікували себе як євреї». Можливо, Каганович образився, коли б його назвали євреєм.

Учені фіксують державний антисемітизм у СРСР з кінця 1920-х років. Надходила допомога єврейським колгоспам, нагороджувалися євреї — представники радянської влади, водночас усі власне єврейські організації були заборонені. Як зазначає син радянського воєначальника Володимира Антонова-Овсієнка, на тлі боротьби з троцькізмом у партії, у радянському партійному апараті був значний антисемітизм, який можна було порівняти хіба що з нацистським. Не випадково Ріббентроп, коли прибув до Німеччини після підписання пакту, захоплено розповідав Гітлеру, що відчув себе серед більшовиків ніби серед старих партійних товаришів, коли Сталін зачепив тему євреїв. Після підписання пакту Молотова-Ріббентропа з газетних шпальт СРСРзникла критика фашизму, нацистського антисемітизму. В газетах «Правда», «Известия» євреїв напередодні війни змальовували як розкрадачів соціалістичної власності, антирадянські елементи. За розвідками українських учених, понад 20 відсотків депортованих у 1939 — 40 роки належали до єврейського народу — це були релігійні діячі, представники політичних і культурницьких організацій. «Увесь цей комплекс не міг не вплинути на трагедію Голокосту», — зауважує Фелікс Левітас.

Утім злочинців-комуністів світова політична спільнота досі не поставила на один щабель iз нацистськими злочинцями. Хоча науковці з багатьох країн довели безперечну тотожність цих двох «антисвітів», один з яких ще й досі «на коні». Наприкінці 1970-х у США з ініціативи уродженця України Симона Візенталя піднялася хвиля розшуку військових злочинців часів ІІ Світової. Як дослідив історик Ярослав Шолох, у січні 1980 року Алан Райн, призначений на посаду директора Підрозділу спеціальних розслідувань, побував у Москві і домовився про співробітництво з КДБ. Подібна робота провадилася і в Канаді. Там відпрацьовували метод, коли у злочинах звинувачували не окремих людей, а цілі етнічні спільноти. Пiдроздiл займався чомусь лише біженцями з «соціалістичної» Східної Європи. У 1984 році Алан Райн видав книжку «Тихі сусіди», де змалював українців жорстокішими за німців у ставленні до євреїв. «КДБ було зацікавлене в дискредитації колишніх переміщених осіб, до голосу яких прислухалися на Заході, та у створенні панічної атмосфери в середовищі біженців, аби спаралізувати будь-яку антирадянську пропаганду», — пише Шолох. Політолог Роман Купчинський вважає, що КДБ перейнялося темою «військових злочинців», бо стривожилося зближенням української та єврейської спільнот Північної Америки на початку 1970-х років. Таке взаєморозуміння не входило в плани СРСР.

Звісно, не всі зависають на гачку провокацій. Хоча на приманку, тобто на зомбуючу «кампанію у ЗМІ» витрачаються чималі кошти. «Найбільш небезпечними є узагальнення, — каже ізраїльський історик Аарон Вайс. — Погано, коли ми пов'язуємо поведінку людей з їхньою національністю. «Всі українці такі, всі поляки такі, всі євреї такі». Життя набагато складніше, ніж нам здається на перший погляд. Потрібно виховувати нове покоління в дусі взаєморозуміння. І ми, історики, маємо допомогти в цьому».



Мойсей Фішбейн: Для мене УПА - це святе

Бі-Бі-Сі розмовляла з українським поетом еврейського походження Мойсеєм Фішбейном.

Свого часу в інтерв’ю він сказав, що якби жив у той час і був молодою людиною, то пішов би в УПА, але чому?

Мойсей Фішбейн : Якби я жив у той час і був навіть не молодою людиною, я б усе одно пішов до Української повстанської армії. УПА була єдиною армією, яка воювала за незалежність України. До якої армії ще я, український поет, міг піти!

Навіщо взагалі УПА воювала, адже шанси тоді на створення української незалежної держави були майже нульові?

Мойсей Фішбейн : В такому разі я вас запитаю: навіщо була Українська Гельсінська група? Навіщо були українські політв’язні, які знали, що їх все одно, і Василь Стус знав, й Іван Світличний знав, й інші знали, що їх позаарештовують і вони сидітимуть в буцегарні. Воювали ті, а ці – боролися за незалежну Україну.

Ви знаєте, що УПА інкримінують дуже серйозні речі – етнічне насильство, антипольські, антиєврейські дії. Чи це вас турбує?

Мойсей Фішбейн : Я вам скажу: те, що ви щойно сказали про антиєврейські акції УПА – то є провокації, які запускаються з Москви. Це провокації. Це брехня, буцімто УПА винищувала євреїв. Скажіть мені, як УПА могла винищувати євреїв, коли євреї були в УПА, служили в УПА? І я був знайомий з євреями, які служили в УПА. Наприклад, я був знайомий з доктором Абрагамом Штерцером, він по війні жив в Ізраїлі. Був Самуель Нойман, його псевдо було Максимович, був Шай Варма (псевдо Скрипаль), був Роман Винницький, його псевдо було Сам. Була видатна постать в УПА, жінка, яку звали Стелла Кренцбах, вона написала спогади потім. Вона народилася в Болехові на Львівщині, вона була донька рабина, сіоністка, і вона товаришувала там, у Болехові, з донькою греко-католицького священика, яку звали Оля. 1939 року Стелла Кренцбах закінчила філософський факультет Львівського університету. Від 1943 року вона була в УПА медсестрою і розвідницею. Навесні 1945 року її схопили енкаведисти на зустрічі зі зв’язковим у Рожнятові. Потім там була тюрма, катування і смертний вирок, і її визволили вояки УПА, Стеллу Кренцбах, єврейку.

Влітку 1945 року вона перейшла з українськими повстанцями в Карпати і 1 жовтня 1946 року пробилася до англійської окупаційної зони в Австрії. І відтак дісталася Ізраїлю. Знаєте, де вона працювала в Ізраїлі? В міністерстві закордонних справ. У своїх спогадах Стелла Кренцбах написала: «Тим, що я сьогодні живу і усі сили моїх 38 років віддаю вільному Ізраїлю, я завдячую, мабуть, тільки Богові і Українській повстанській армії. Членом героїчної УПА я стала 7 листопада 1943 року. У нашій групі я нарахувала 12 євреїв, з них 8 лікарів». Так от, я сподіваюся, що Українська держава назве їх усіх поіменно. Їх, що не бувши етнічними українцями, воювали за незалежність України, Українська держава назве своїми героями.

Таке враження, що це дуже складно виходить в Української держави. Поляки шанують свою Армію Крайову, яка воювала з нацистами, чому, на вашу думку, Україні так важко дається оцей історичний консенсус щодо ролі УПА. Можливо, тому, що такі епізоди, які ви зараз навели, невідомі?

Мойсей Фішбейн : Насамперед тому, що більша частина Польщі не була ніколи у складі Радянського Союзу. По-друге, Польща набагато далі від Росії, ніж Україна. Дезінформація іде сюди з Москви, люди є дезінформовані, а у нас, на жаль, наша інформаційна політика кульгає. Отак воно і є. А люди не винні, що вони не знають, що таке УПА. Я вам перелічив євреїв, але ж я маю одного з найближчих друзів, який 3 роки був вояком УПА, відомий професор, і не тільки в Канаді, де він мешкає, і не тільки у США і Україні, а навіть в Китаї. Це професор Петро Потічний, 3 роки був молоденьким вояком УПА. Для мене особисто УПА – це святе, і, як на мене, для кожного, незалежно від його етнічного походження, хто має в душі бодай щось українське, УПА – це святе.

15 жовтня 2008, ВВС



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4