Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Мовно-культурна ідентичність українства перед викликами сучасності: загрози, особливості, перспективи

Так називалася тема чергового Аналітичного круглого столу, організованого в редакції «Галицької зорі» 25 лютого ц. р. Науково-ідеологічним центром ім. Д. Донцова і дрогобицькою філією Українського богословського наукового товариства. Ці акції відбуваються згідно з культурологічною програмою народного депутата України Романа Ілика. Учасниками круглого столу були богослов о. Іван Гаваньо і наковці Олег Баган та Петро Іванишин.

Головну доповідь виголосив О. Баган, який відштовхнувся у своїх публіцистичних тезах від промовистих подій сучасності: прикладів посиленої русифікації в українській освіті і телекомунікаційному просторі, звуження функціонування української мови й офіційне нагородження за це президентом Російської Федерації Владіміром Путіним одіозних найактивніших русифікаторів – депутатів Ківалова, Колєсніченка, Царьова, Бондарєва та ін.. Брутальний імперський наступ на Україну, наголосив доповідач, якраз підказує, де саме треба шукати причини ослаблення і деструкції української національної ідентичності: в політиці.

Українське суспільно-політичне і культурне життя розбалансоване, дезорієнтоване в напрямках розвитку через широку присутність в інформаційному просторі країни, і відповідно, у загальній свідомості антиукраїнських у своїх наслідках ідеологій: російського шовінізму (відверто ворожої системи мислення) і західного лібералізму (прихованого у своїх цілях, але послідовно хаотизуючого і деструктивного способу мислення). Провідні, елітарні українські політичні кола, політичні інституції, наукові центри і чільні публіцисти, вчені уникають відкрито говорити про сутності цих двох ідеологій. В обидвох випадках переважно виявляється боязнь не сподобатися тим політичним силам, які стоять за цими ідеологіями. Також в цьому присутня доза великої української утопійної політичної мрії: поступово, шляхом демократичних навчань і компромісів заспокоїти і згодом асимілювати в українство відверто антиукраїнські стратуми (частини) нашого суспільства. Сьогодні, відчувши слабкість української держави, ці стратуми очолили агресивні, націлені на цілковиту руйнацію діячі типу Д. Табачника чи В. Колєсніченка. Відтак удари по українських національних ідеалах, символах, історичній свідомості і т. ін. наносяться системно і з прицілом, щоб остаточно зруйнувати форми національного самозахисту і розвитку. Особливо агресивною, нав’язливою сферою русифікації українства стало телебачення.

Західний лібералізм з 1990-2000-і рр. посприяв тому, аби витворити в українстві чисельні пласти інтелігенції, політиків, науковців, журналістів, свято переконаних, що лише максимальна свобода, соціально-економічна прагматика, арелігійність й ацерковність, плюралізм думок (навіть антидуховних та антинаціональних!), мультикультуралізм можуть врятувати і піднести українство. При цьому вони не враховують фактів недоформованості української нації, покаліченості нашої громадянської свідомості, менталітету внаслідок довготривалого перебування в умовах чужої імперії, перейнятої українофобією. Тому ліберальні ідеологеми, які успішно діють на Заході, в Україні виявляються «підводними мінами».

Друга велика причина політичної слабкості українства полягає у розбитості нашого суспільства на три складові, які дуже часто не беруть до уваги при своєму аналізі подій політологи і науковці. Сьогодні українське суспільство ділиться на три приблизно однакові за чисельністю частини: на власне «українське етнічне ядро», на його «малоросійсько-креольську оболонку» та на «російсько-імперське постколоніальне місиво». Відповідно, при всіх соціологічних опитуваннях щодо важливих засад та ідеалів культурно-національної розбудови України суспільні респонденти розбиваються на три основні 30-процентні категорії: 1) послідовних україноцентристів; 2) хисткого, невизначеного (бо воно завжди шукає, де ліпше і де сила і не має ніяких твердих переконань, ідеалів) болота; 3) вперто антиукраїнського, ментально постсовєтського місива, яке постійно чіпляється у своїх нібито устремліннях за фантоми «слов’янської єдності» (мається на увазі тільки проросійська єдність насправді), «православного братства» і, віднедавна, «євразійської солідарності і співтовариства». Наприклад, коли якийсь соціологічний чи політологічний, освітній інститут публікує дані опитувань щодо історії ОУН-УПА і там виявляється, що 30 % українців цілком вороже ставиться до цієї історії, а ще 25-30 % оцінюють її з острахом і застереженнями, то при цьому в офіційних повідомленнях такі результати не повинні подаватися як думка нібито консолідованого соціуму, чим наше суспільство не є, а вони повинні пояснюватися як наслідок довготривалої колонізації України і руйнування її національної ідентичності з одночасним тлумаченням необов’язковості брати до уваги принаймні думку постімперської частини суспільства. Так само послідовно ця частина виступає проти української мови і за одержавлення російської, проти наближення України до структур ЄС і НАТО і т. ін.

Для історіософського порівняння доповідач навів приклади: якби у Болгарії від 1878 р., року здобуття незалежності, брали б до уваги думку турків і змутованих ними болгарів-прислужників, яких разом було дуже багато в цій країні, де Болгарія була б сьогодні і чи була б вона? Так само Румунія після здобуття у 1920 р. Трансильванії, де мешкало кілька мільйонів угорців і де вони були реальною суспільно-політичною силою, не дуже рахувалася з їхньою думкою щодо шляхів розвитку країни, вважаючи їх за загарбників. Не можна зрівнювати у правах і можливостях катів і жертв, бо тоді суспільство приходить до нівеляції моральних критеріїв й абсурдації поведінки. Ось цю логіку мали б пояснювати українству політологічні й інші наукові інститути, натомість вони, озброївшись теорією толерантності і демократичного плюралізму, систематично дезорієнтують його, збивають на хибні шляхи і обеззброюють ідеологічно.

Подібно саме ліберальні середовища часто, виходячи із своїх світоглядних засад, спекулюють у темі об’єктивної боротьби культур. Так вони подають будь-які спроби обмежити тотальний тиск на українство російської культури як «дикунство», «напади на високий дух Пушкіна і Толстого», «вияви нетерпимості і руїнництва» і т. ін. При цьому вдають, що не розуміють, що йдеться не про боротьбу зі справді високим духом Пушкіна і Толстого, а про закономірності самозбереження етносу, який, щоб нормально розвиватися, мусить базуватися визначально, переважно на мовно-естетичних архетипах своєї етнічної культури. Інакше, коли переважають чужі мовно-естетичні архетипи, починаються процеси розмивання етносу. Навіть примітивні культури володіють силою асиміляції: поживши певний час серед папуасів Нової Гвінеї, у їхньому мовно-культурному просторі, кожна людина уподібниться до папуаса. Тож витіснення російської культури з України це не «зоологічна, тупа ненависть обмежених бандерлогів» (стилістика і концептуалістика російської шовіністичної преси), а цілком природній відрух самооборони.

Хибною є думка, що малороси в Україні – це лише провінційно-маргінальні, незначні групи. Навпаки, часто це дуже «кваліфіковані кадри», талановиті, політично впливові, інтелектуальні групи, люди типу А. Гриценка чи П. Порошенка. Позірно вони теж вболівають за українську культуру, але лише як складову багатокультурної України; вони за державу українців, але тільки в прагматично-економічному аспекті, як зручну форму демократичного і соціального прогресу, без реалізації духу української нації, її стратегічних геополітичних інтересів. Тому політики такого типу легко обеззброюють цю державу («а навіщо їй сильної армії? Це ж не приносить жодної користі, навпаки – вимагає видатків.» – залізна логіка всіх малоросів-пацифістів!); у кожну хвилину, як тільки український національний наступ посилиться, вони будуть боротися з «українським шовінізмом», «нетерпимістю» і т. ін.

Окрім того, така ситуація є сприятливою для розростання українофобії як цілої ідеології, яка переважно базується на давніх імперських російських міфах про «неорганічність української нації», про «її істинне покликання – злитися із російсько-православним морем», про «агентурне походження всіх самостійницьких українських ідей, рухів і постатей», про «фатальну цивілізаційну розколотість України» і т. ін. Відтак нагальною є цілісна політична і правова програма нейтралізації ось цього табору антиукраїнства, який постав на ґрунті постімперських шовіністичних середовищ і має відверто антидержавну мету, спрямованість і пропаганду.

Додатковим чинником деструкції української ідентичності є регіональна розбалансованість України. За ментально-ціннісними і політичними орієнтаціями вона ділиться, за публіцистом І. Лосєвим, на чотири мегарегіони: Західна Україна – «бандерівська» (з анклавами Закарпаття і Буковини, де є своя специфіка), Центральна Україна – «петлюрівська», Південно-Східна, від Одеси до Харкова – «махновська» Україна і крайня Східно-Південна – «совєтська» Україна Донбасу і Криму. Якраз представники цих двох останніх регіонів, скориставшись із довготривалої, слюнявої, дрібничкової, непослідовної, слабкої і компромісної політичної поведінки еліт Західної і Центральної України, повністю захопили владу і системи впливів у державі. Мислення донбасько-кримських еліт характеризується крайнім нерозумінням, несприйняттям українських національних традицій й культури, і тому їхня поведінка зараз є такою деструктивною і складає найбільшу загрозу для українства.

У цьому контексті вартує переосмислити і роль Галичини в сьогоденні. Галицькі еліти повинні визнати недостатність і малорезультативність своїх попередніх політичних і культурологічних тактик. Власне їм треба бути більше стратегічними , формувати якісніші, наступальніші, різнопланові програми суспільно-культурного розвитку нації, так, аби справді перетворити Галичину на гігантський генератор ідей, стилів, нових віянь, культурних і наукових теорій, пресово-інформаційних інтенцій і т. ін. Натомість Галичина довго самопровінціалізувалася через вузькоспрямованість, ретроградний, застарілий характер тактик її еліт. Галицькі еліти зараз різко поляризувалися на табір неонародництва, який неухильно тяжіє до «шароварництва», імітаторства патріотизму, такого собі псевдокозакофільства з вічними наріканнями і стогнаннями, і табір космополітичних лібералів, для яких ідеалом інтелігента і митця є, умовно кажучи, неукраїнський письменник-галичанин Бруно Шульц, який турбувався нічим і жив ніяк, в химерах своєї фантазії. Водночас галицькі еліти не можуть спромогтися на створення всеукраїнських впливових політологічних центрів, якісних культурологічних журналів та інтернет-сайтів, телеканалів, не кажучи вже про створення свого напрямку у кіно чи кінодокументалістиці. Навпаки, створену у 1990 р. кіностудію «Галичина-фільм» просто профітькали і за це, як завжди, нікого не покарали.

На думку О. Багана, слабкість української мовно-культурної сфери обумовлюється наступними факторами:

1) комплексом провінційності , тобто виробленою упродовж століть неволі звичкою відчувати себе, свою ідентичність і творчість якимось вічним, приреченим маргінесом, околицею «вищого» чужинного світу; на побутовому рівні це виражається в тому, що українці як переважний, сильніший аргумент сприймають посилання в усьому на щось закордонне, воно апріорі є «якіснішим, естетичнішим, мудрішим» для них; це породжує непохитну націленість лише на «малі діла», на «практично-домашні» проекти, позбавляє великості, стратегічного мислення;

2) безпринципність у внутрішній самоорганізації культури і науки: це повсякденне потурання усілякому профанаторству на всіх рівнях національної культури, фальші, кар’єризмові, який не має жодного стосунку до наповнення якістю і результатом, наприклад, науки, це повсякчасна підміна декорацією суті справи, це коли на кожному кроці вивішують плакати «Любімо мову солов’їну» і водночас підтримують казнокрадів, відверті бойкотування національної культури, імітаторство в ній і, найстрашніше: будь-яку критику щодо цієї «системи» розцінюють як руїнництво;

3) пов’язана із попереднім слабка критична свідомість нації , тобто відсутність системного аналізу причин хаосу і відставання, викриття профана торів; саме чесна критика уможливлює пріоритетне утвердження тих принципів і підходів, які просувають вперед національну культуру реально, а не лише підтримують її провізорично;

4) захисний характер мислення нації : українство переважно сприймає світ як загрозу, а не об’єкт самоствердження, воно віками виробило собі вмотивованість насамперед захисної дії в культурній справі, без бачення її як форми експансії і розширення національного простору, звідси – дрібність і нарікально-жалісливий стиль більшості українських проектів.

Паралельно О. Баган назвав фактори, які стимулюють наступальність кожної мови і культури:

моральна сила : здібність соціуму до самодисципліни, наполегливого розбудовування системи впливів, відсіювання факторів послаблення і дезорієнтації;

емоційно-вольові струмені : наступ якоїсь культури і мови може відбуватися тільки за умови домінування у свідомості їхньої нації принципів та ідеалів ірраціоналістично-волюнтаристського світогляду, тобто здатністю її членів до фанатичної віри у своє покликання, до вольового долання перешкод, постійної націленості на перемогу, здобування, розширення свого простору (теорія пасіонарності соціуму);

героїчний світогляд : це коли культурна програма розвитку нації будується не на скигліннях-наріканнях, тужливо-песимістичних настроях приреченого сприйняття дійсності, а на візіях величної вічної боротьби за понадчасове утвердження національного Ідеалу, на принципах змагальності й оптимізму, жертовності і посвяти; натомість зараз постмодерна література переважно лібералів за світоглядом вилила на голови українців море бруду, дрібності, тем гомосексуалізму, наркоманії і приземленості, тож зрозуміло, що, купаючись в цьому «морі» немічності, суспільство не може зробити крок уперед;

широка розпрацьованість стилів і форм : лише та культура є здібною до експансії, яка виробляє якнайширшу парадигму стилів, постійно оновлюється у своїх формах, яка здатна постійно дивувати, вражати, будувати величні плани і ставити перед собою значущі завдання, а не замикатися у етнографізмі, сентиментальності і глухій обороні, у проблематиці таких примітивних творів, як «Сватання на Гончарівці» чи «Кайдашева сім’я».

О. Баган зазначив, що загалом українська мова забезпечена основними факторами для історичного успіху: вона дуже багата і виразна за своєю природою, розпрацьована в головних аспектах і рівнях, тобто розвинутими є художня, публіцистична, наукова, філософсько-абстрактна лексики нашої мови, вона має добротну базу наукову – належну кількість і якість мовознавчих праць, словників, спеціальних центрів досліджень і рівень освітньої забезпеченості. Не вистачає лише найголовнішого – емоційної сили й експансійних планів та устремлінь у її носіїв. Не забуваймо, що в історії щезли мови, які належали дуже великим і культурним націям, бо її носії втратили поступово психологічні здібності до експансивності. Так сталося з арамейською і давньоєгипетською мовами, із хозарською, середньогрецькою (візантійською) і провансальською мовами.

Відзначив доповідач і позитиви, які зараз дають підстави для часткового оптимізму щодо культурних перспектив українства. Це здобута нарешті за роки незалежності відкритість національної культури до світу (в СРСР вона була майже заблокованою тотально), що дає можливість формувати нові якості, форми і напрямки розвитку. Це помітна інтелектуалізація культури, яка відбулася через потужний прихід світових наукових теорій і методологій до нас. Це активні темпи формування сучасної української елітарної і масової культури, що забезпечує відповідні рівні самозахисту і саморозвитку.

Об’єктивно українська культура і мова, які існують у співзв’язку, не витримують конкуренції перед наступом російської мови і культури в ЗМІ. Росія зуміла втримати імперські позиції, тобто такі засади і властивості своєї культури, як особлива експансивність, гігантські масштаби продуктивності, колосальні капіталовкладення, поліфонізм стилів, глобальність тем і проблем, максимальна відкритість до світових тенденцій. Усе це уподібнює сьогодні російську культуру до лавини інформаційно-художніх потоків, які розмивають ідентичність національних культур народів, які перебувають у спільному інформаційному просторі з Росією. До таких народів, зрозуміло, належать українці.

Створити надійну систему культурного захисту українці не можуть, бо як це видно із вище наведених фактів, вони самі реально є меншістю у своїй державі супроти малоросів і росіян. Відтак їм треба сподіватися на додаткові чинники, оскільки на цьому етапі, при домінуванні ідеологій космополітичного лібералізму в країні, у них нема засобів, аби розпочати активну і наступальну роботу із мовно-культурної мобілізації нації. Така мобілізація і наступ можливі за умови прийняття волюнтаристського (націоналістичного) світогляду і його принципів, які сьогодні є зневажені і висміювані більшістю культурних і політичних еліт країни з позицій ліберальності. У такій ситуації додатковим чинником може стати нова цивілізаційна стратегія . Трагедією України є те, що вона від 17 ст. увійшла, влилася у московську цивілізацію, власне у євразійську цивілізацію Москви . Звідси – всі наші проблеми до сьогодні. Українці ніяк не можуть повернути собі ментальність середньоєвропейської нації , якою вони були до злиття з Московією, у 9-16 ст.

Отже, сьогодні стратегічно важливим кроком у нашій культурно-ментальній ситуації має стати глобальна переорієнтація нації на Середню Європу, тобто якнайширша взаємодія у просторах культури, інформації, політики, господарства із народами цього простору, простору між Чорним морем і Альпами, між Балканами і Балтикою. Культури і ментальності цих народів (у більшості) є набагато ближчими українцям у своїх глибинних вимірах і засадах, ніж російські ментальність і культура, які зберігають позірну близькість нам лише на поверховому рівні. Це тільки совєтська спадщина споріднює нас із росіянами, і тому на перший погляд нам здається, що ми – одна цивілізація: такі ж злодійкуваті, як вони, фальшиві, боїмося начальства, уповаємо тільки на холуйство, прислужництво, боїмося свободи, як вони і т. ін.

У цьому контексті незадіяним фактором українського культурного розвитку може стати ідея слов’янства , як це не парадоксально звучить. Духовно-мистецький світ чи світи слов’ян надзвичайно близькі і зрозумілі, спонукальні і надихаючі для українців. Тому спільні культурологічні проекти, телеканали, художні фільми із слов’янами Середньої Європи висвітлили б перед нацією нові простори і грані, форми й моделі національного самоствердження і розвитку. Наприклад, таку модель сьогодні успішно демонструє білоруський незалежний канал «Бєлсат» (Варшава), який регулярно подає документальні і художні фільми митців слов’янських народів чи середньоєвропейських народів, систематично робить хоч і не такі повні, однак цікаві огляди культурних і суспільних тенденцій у слов’янському світі.

У 17 ст. Україна програла не внаслідок зовнішньої експансії з боку Московії, а саме внаслідок ідеологічної поразки: московські ідеологи і пропагандисти поступово перебрали, записали в московську нібито тенденцію, культуру Русі-України, її цивілізаційну лінію. Це загалом одна з найпарадоксальніших і найдошкульніших поразок в історії людства. До сьогодні її наслідки відчуваються в українській ментальності: ущербність у власному світосприйнятті, утраченість відчуття національної місії і величі, моделювання себе як «достатку», «маргінесу» чогось. Тому важливо усвідомити, підсумував О. Баган, що цивілізаційна війна нині має найбільшу актуальність у плані зміцнення української мовно-культурної ідентичності.

Зі свого боку теолог о. Іван Гаваньо назвав засилля російськомовної культури в Україні фактом совєтської субкультури переважно, яке має розкладове, вульгарне спрямування. Основою для цього є, на жаль, споживацький характер мислення і світосприйняття більшості мешканців України. Стратегічним завданням для українських культурників є вироблення нової моделі високоякісної, урбаністичної (міської) української культури (боротьба за великі міста країни, які є всуціль зросійщені). Стратегічним і важливим кроком стане факт цілковитої церковної проповіді в Україні тільки українською мовою, а не так, як є зараз, коли під покровом церковнослов’янщини продовжується русифікація українства.

Аналітик застеріг, що не треба перебільшувати фактору шовінізму в Україні. Партія регіонів – це в основному малоросійський феномен. Тому треба шукати різноманітні шляхи і форми для позитивної трансформації малоросійського стратуму у простір громадянської і національної свідомості і культури українства.

У своїх доповненнях науковець Петро Іванишин спирався на глибокі думки німецького філософа ХХ ст.. Мартина Гайдеґера з тезами, що «мова – це дім буття» людини; що мова – це сутнісно національне явище. Кінцевим фактором позитивного розв’язання всіх мовно-культурних проблем українства стане тільки національна держава, а не той космополітично-олігархічний симбіоз, який ми маємо зараз в Україні.

Відеозапис круглого столу можна побачити на сайті dontsov-nic.org.ua, а також у просторах You Tube і Facebook.

Прес-служба Науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4