Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Що таке Закарпаття у просторі націєтворення?

Олег БАГАН

У № 5 «ШП» за 06.02.2013 р. відомий український публіцист і політолог Ігор Лосєв висловив у статті «Національний резерв» важливу й актуальну концепцію про вирішальне значення для сучасної України як нації і держави національного пробудження південного-сходу країни, простору від Харкова до Одеси. При цьому вчений поділив для політологічного аналізу Україну на п’ять макрорегіонів: «бандерівський» (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Волинська, Рівненська, Буковинська і Закарпатська області), «петлюрівський» (Хмельницька, Житомирська, Вінницька, Черкаська, Кіровоградська, Київська, Чернігівська, Сумська і Полтавська області), «махновський» (Одеська, Миколаївська, Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська області), «петлюрівсько-махновський» (Харківська область) і «совєтський» макрорегіон (Донбас і Крим). І. Лосєв пояснює, що лише за умови консолідації демократичних і українських середовищ у «махновському» макрорегіоні можна буде досягнути перелому у плані зменшення електорального поля для Партії регіонів як відверто антидержавницької і грабіжницької політсили. Ми цілком згодні з глибокими висновками шановного автора, і підтримуємо його інтенціонально-критичні посилання, однак вважаємо за потрібне зробити один корегуючий націологічний аналіз у темі «бандерівського» макрорегіону, що, сподіваємося, увиразнить і загострить наше спільне бачення складних проблем сучасного українського націєтворення.

Власне нам ідеться про хибне загальне об’єднання в один макрорегіон Галичини, Волині, Буковини і Закарпаття, що суттєво дезорієнтує сучасного політично активного українця. Особливо ми будемо акцентувати на специфіці національної ідентичності та суспільно-культурних тенденціях Закарпаття, яке є складним ментально-цивілізаційним унікумом на географічному просторі України. Цей регіон формувався у своїй специфіці тисячоліття і тому потребує особливої уваги і спеціального підходу при розгортанні сучасних політологічних та політичних програм.

Спочатку назвемо кілька важливих історичних фактів, які кардинально відрізнили долю Закарпаття від сусідньої Галичини.

Перше . Закарпаття ніколи не було органічною частиною Київської Русі (хоча існують різні мало обґрунтовані версії про його зв’язок з Руссю), досі не відомо, як православний обряд поширився в регіоні у Х – ХІ ст. Натомість приблизно від 900 р. Закарпаття перебувало у сфері впливу влади і культури Угорщини. Угорське домінування в краю було тотальним, оскільки угорська народність і нація протягом Х – ХVІІІ ст. переживала спорадичні припливи пасіонарності і міцно закріпилася не лише в Паннонській долині, серцевині своїх володінь, а й у теперішніх Хорватії, Північній Сербії, Трансильванії, Словаччині.

Друге . Культура українців Закарпаття до кінця ХVІІІ ст. була кволою, переважно розвивалася на обмеженій площині церковнослов’янських окремих традицій. Тут можемо виділити лише Василя Довговича (1783-1848), який писав різними мовами, але який випередив своїми ідеями українське літературне відродження початку ХІХ ст., і твори та ім’я якого за це вартувало б вивчати й на рівні шкільної програми. Більшість творів В. Довговича через свій рукописний варіант залишилися невідомими або маловідомими сучасникам, а сам він був продуктом інтенсивних культурних та інтелектуальних процесів просвітництва у Центральній Європі, насамперед в Австрії й Угорщині.

Третє . Національне відродження в Закарпатті початку ХІХ ст., яке відбувалося під впливом ідей романтизму і слов’янських будителів, і яке очолили О. Духнович (1803-1865), І. Раковський (1815-1885), А. Добрянський (1817-1901) (своєрідна друга «Руська трійця»), захлинулося в морі провінційності, вірнопідданства і москвофільства. Росія масово тоді скуповувала уми провідних культурників слов’янських країн з тим, щоб зробити з них замість панславістів панмосковістів. Про це зараз вільно можна прочитати хоча б у забороненій частині статті І. Франка «Стара Русь» в додатковому томі купюр до знаменитого 50-томника письменника. Власне доля Закарпаття є яскравим прикладом того, до чого доводили ідеологічні впливи Росії на еліти слов’янських народів. Після 1848 р., після всеєвропейської демократичної революції, в краю так і не вдалося налагодити системи культурно-освітніх інституцій і преси на народній мовній основі. Тут запанувало т.зв. «язичіє», суміш церковнослов’янщини й елементів інших мов, що зупинило розвиток літературної мови і національної свідомості.

І четверте . У 1920-1930-і рр. в умовах Чехословаччини в Закарпатті почалися дуже інтенсивні процеси національного українського відродження. Відбувалися вони великою мірою під культурним впливом Галичини, десятки галичан віддано працювали на полі закарпатської політики, преси, науки і культури. Тут назвемо лише імена чудового письменника й критика Володимира Бірчака і мовознавця Івана Панькевича. У Закарпатті формуються масові українські партії, якісна преса (Ужгород стає другим містом після Львова у 1930-і рр. за кількістю виданих українських книг в Західній Україні); розвивається якісна література (В. Ґренджа-Донський, О. Маркуш, Ф. Потушняк, Зореслав, Ю. Боршош-Кум’ятський, І. Ірлявський та ін.). У 1939 р. проголошено Карпатську Україну. Однак усе це змітає угорська окупація і хвиля репресій проти патріотично налаштованих закарпатців.

І тепер кілька націологічних висновків. Велика різниця між суспільними поведінками, політичними ідеологіями, культурними та національними ідентичностями мешканців Галичини (і Волині) та Закарпаття виросла з наступного. Перебуваючи протягом століть у ситуації цивілізаційного острова , закарпатські українці не витворили собі фундаментальної візії великої традиції , яка б в’язала їх з величними подіями, переживаннями героїчного Середньовіччя (як у Галичині є величні націотворчі візії державності Галицького, Перемишльського, Теребовлянського князівств, про змагання за кордони з поляками, гордості за монументальність тодішньої національної культури).

Будучи глухою провінцією угорського національного простору, закарпатські українці так і не здобулися об’єктивно на форми й моделі динамічної та інтелектуалізованої новочасної культури, як у Галичині факторами прогресу і європеїзації стали культурні віяння Заходу в доби Ренесансу й Бароко, коли там виникла доволі масштабна й різноманітна латиномовна література, якісні культурно-мистецькі барокові тенденції, міська свідомість та ідеологія (братства).

Постійно перебуваючи на маргінесі важливих і стратегічних цивілізаційно-церковних тенденцій, Закарпаття так і не увійшло в потоки новочасної конфесійної культури, систематично занурюючись з рятівною метою в надмірний консерватизм. Тобто там, на відміну від Галичини, так і не розвинулась дієва Унійна модерна Церква, хоч така і була створена у 1646 р. зусиллями єпископів Василія Тарасовича і Петра Парфонія.

Зазнавши шкідливих ін’єкцій москвофільства а ля Петербург, закарпатські еліти у ХІХ ст. так і не здобулися на формування програми модерного націоналізму, що зробили галицькі народовці від 1860-х рр. (лідери – С. Качала, О. і В. Барвінські, А. Вахнянин, О. Огоновський, О. Партицький, Ю. Романчук та ін.). Апогеєм у формуванні модерної національної ідеології і культурної стратегії стала діяльність і творчість І. Франка (1856-1916), який максимально інтелектуалізував і зробив наступальним галицьке суспільне життя передусім своєю науковою критикою і публіцистикою.

Опинившись у складній геополітичній ситуації у середині ХХ ст., закарпатські українці об’єктивно не змогли, хоч як це стимулювали українці Галичини й еміграції, розвинути бойовий і наступальний вольовий націоналізм (діяльність і впливи ОУН), що в підсумку фатально відбилося на формуванні їхньої ментальності як вичікувальної і пристосуванської . Совєтський період в основному законсервував основні архетипи закарпатської суспільної поведінки і свідомості, реально так і не витворивши в них відчуття всеукраїнської спільності. Тож сьогодні явно чи приховано ідеологія й свідомість закарпатської відрубності, настороженості чи навіть ворожості до всеукраїнських інтенцій і проектів присутні у тутешньому соціумі реально. З особистого понаддесятирічного досвіду знаю, що, поговоривши ледь не з кожним закарпатцем 10 хв. на різні суспільні теми, легко виявиш його дезорієнтованість в українських суспільно-політичних проблемах, чужість до них і утопійну мрію бачити свій край у складі якоїсь іншої держави, будь-якої, лиш би не України.

Відтак на всіх виборах у Закарпатті перемагають, як правило, представники провладної партії або якихось управлінсько-олігархічних синдикатів (типу партії «Єдиний центр»), що говорить про основоположну засаду у поведінці мешканців краю: коритися сильним і впливовим, не оцінюючи їх за критеріями національної свободи і гідності . Загалом соціум краю демонструє найвищі результати в рейтингах вимірів громадянської байдужості. Більшість його мешканців живе в морі матеріально-міщанської відстороненості від усього ідеального, високого, політично визначеного, у морі патріархально-споживацького анабіозу.

У жодному аспекті цей регіон не можна характеризувати як «бандерівський». Сутнісно він є якраз антиномією до бандерівщини, бандерівського ідеалу: він анаціональний і агероїчний у своїй ідеології і свідомості. Ця частина України не пережила головного, що творить з кожного патріархального соціуму живу націю : завзятої, всеохопної, жертовної, безмежно героїчної боротьби за свободу супроти зовнішнього ворога-окупанта. Так, як французи стали нацією у столітній боротьбі з Англією, голландці – у боротьбі з Іспанією, німці – у протистоянні гегемонії Франції за Наполеона, а українці – за Хмельницького у боротьбі з Польщею. Закарпатці за період писаної історії з жодним зовнішнім ворогом не воювали, не бунтували, і сьогодні не переживають ніякого національного сорому, коли над ними вивищується чужинець. До слова. Це розуміють і росіяни, які живуть у регіоні: сьогодні у 99-и випадках із 100, вони не переходять на українську мову, хоч би що, демонструючи свою зневагу і «вищість» щодо «местных». У цьому легко можна пересвідчитися, переглянувши хоч би програми закарпатського каналу «Тиса».

У цих параметрах об’єктивної націології щодо закономірності завзятої визвольної боротьби ми відповімо й усім українським космополітичним лібералам, які полюбляють спекулювати в темі антипольського повстання на Волині у 1943 р., яким керувала ОУН. У міфології лібералів це повстання, за підказкою польських істориків і політологів, фігурує як «волинська різанина 1943 р.». Насправді це був спонтанний вибух ображеної національної гідності українців краю у їхньому майже 1000-літньому протистоянні історичній імперській Польщі, це була класична українська національна герилья (селянська війна). Це була така ж справедлива, ідеологічно вмотивована війна, як національно-визвольні селянські війни під керівництвом політичних еліт – болгарських і сербських – проти Оттоманської імперії, національно-визвольні війни поляків проти прусаків і росіян, іспанська герилья – проти військ наполеонівської Франції. Є всі «підозри», базовані на історичних даних, що учасники цих повстань теж різали ворогів-окупантів, але годі зрозуміти, чому в ліберальних політологічних теоріях-міфологіях ці війни фігурують як закономірні, справедливі, а українська на Волині у 1943 р. – як «різанина»? І чим би була Волинь сьогодні у плані національної самосвідомості і гідності, якби не пережила цієї масштабної і героїчної визвольної боротьби?

Отже, повертаючись до закарпатської теми, можемо узагальнити, що українська частина етносу цього регіону несповна сформувалася як національна, вона не має чіткої державницької свідомості, не пройнята настроями і візіями героїки, замало прив’язана до українського національного простору відповідними ідеологічними та культурологічними парадигмами. У регіоні так і не визріло Велике Місто з його енергетикою обміну ідеями, інформацією, культуротворення, як у Галичині визрів Львів, як надійний форпост нації. Попри всю повагу і любов до Ужгорода як до самобутнього, чарівливого міста, очевидно, що цей урбаністичний центр ще не виконує повністю своєї функції з націєтворення. Острівна свідомість і ментальність закарпатців сьогодні є перешкодою не тільки для їхньої повноцінної української національної інтеграції, а й для формування європейської політичної свідомості: рівень стагнації і корупції в краю надто високий і це перетворює його у terra nulіum (нульові землі), знову у те саме, чим він був у Середньовіччі.

Відповідно, у такій ситуації розвиваються, як ракові пухлини, такі явища, як сучасне закарпатське русинство – теорія і факт. Це цілком безґрунтовна ідеологія ствердження окремої «русинської нації», нібито четвертої східнослов’янської (П. Р. Маґочій та І. Поп), головною ідеєю якої є проповідь ненависті до всього українського, яке нібито дуже заважає закарпатській ідентичності. Недавно русини і русинська мова визнані офіційно Закарпатською обласною радою. Діють прорусинські видавництва і часописи, культурні центри. І як диво: їх чомусь підтримують ті ж українські космополітичні ліберали, які постійно пишуть про «різанину поляків на Волині», тобто середовище газети і видавництва «Критика» (головний редактор та ідейний лідер – Григорій Грабович). Саме тут виходять книжки ідеологів русинства, їм створюється імідж «об’єктивних вчених», «новітніх методологів» і т. ін.

Чи можна вплинути і підсилити процеси українського націєтворення в Закарпатті? Тут нам бачаться такі можливі дії національно активних людей в регіоні і поза ним:

    долання на інформаційно-пропагандивному рівні стереотипів закарпатської ментальної відрубності, яка реально плекається попри все в регіональних ЗМІ;

    плекання власне західноукраїнської ідентичності в мешканців краю через культурно-інформаційне наближення його до Буковини і Галичини шляхом спільних культурних проектів;

    рішуче викорінення антиукраїнських середовищ як антидержавних з відповідною оцінкою їх за нормами кримінального кодексу;

    оскільки етнографічним ядром для більшості мешканців Закарпаття є бойківський субетнос українського етносу, то саме через інтенсивніший і системний розвиток його культури та ідентичності можна зміцнювати українську національну ідентичність та своєрідність в регіоні;

    посилення і поширення пропагандивно-ідеологічних імпульсів вольового націоналізму в краю, який є найефективнішими ліками від будь-яких проявів національної недуги і недокровності;

    створення нових культурологічних проектів, які б включали переосмислення історії та культури Закарпаття у плані тлумачення його органічної єдності із усім Карпатським простором, тобто Буковиною і Галичиною;

    організація нового телеканалу під умовною назвою «Карпатія», із програмою систематичного висвітлення тем і проблем суспільного, культурного, духовного, господарського життя Карпатського регіону з метою формування у ньому єдиного інформаційного простору.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4