Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Релігійність у дзеркалі геокультурних візій Євгена Маланюка

До 110-ї річниці від дня
народження Євгена Маланюка
 

Олег Баган

Євген Маланюк (1897-1968) належить до числа водночас найбільш „окцидентальних" і релігійних українських письменників XX ст. Сформувався він у середовищі пореволюційної (першої) української еміґрації, в когорті літераторів націоналістично-консервативного журналу „Вісник" (до 1933 р. - „Літературно-науковий вісник"), що виходив у Львові за редакцією Дмитра Донцова, але мав значний вплив на культурне життя еміґрації, позаяк воно в той час було тісно пов'язане із Західною Україною. 

Визначальною особливістю художньої творчості Є. Маланюка (а був він ще й мислителем-есеїстом) є його історіософізм. Майже завжди - в художніх деталях, образах, темах, символах, навіть у стилістичному забарвленні слова („бо незбагнено темен і димен...") - поет виступає заглибленим у правічні джерела української історії і духу. Виразний інтелектуалізм постійно прив'язував, його, власне до осмислення національної долі, емоційно-художня рефлексія часто поступалася думці і концепції. 

В дусі післяреволюційної ґенерації Маланюк активно переосмислював, переоцінював традиції національної історії та культури, форми політичної боротьби і основи ментальности українства. Найбільший вплив тоді на нього справили консервативний історик, філософ національної ідеї В'ячеслав Липинський та ідеолог-волюнтарист Дмитро Донцов. Світоглядно Маланюк тяжів до ідеалістично-ірраціоналістської філософії. Ідеологія ж „Вісника" була своєрідною антитезою до ідей комуністичного режиму, що запанував над більшою частиною України. Марксистському всепояснюючому принципові „матерії й економіки" вісниківці протиставляли принцип примату Духу над Матерією, космополітизмові-інтернаціоналізмові (який насправді тільки маскував російський імперіялізм) – вольовий націоналізм, ідеї Проґресу - ідею Традиції, Розумові - Серце, Науці - Інтуїцію, мистецькому аванґардизмові - мистецький класицизм, нарешті, оновленій большевизмом доктрині євразійства - яскравий окциденталізм-європеїзм. Це була закономірна світоглядно-ідеологічна реакція на ту катастрофічну поразку, якої зазнав український ліберально-соціялістичний рух під час революції 1917-1920 рр. 

Великою політичною та культурною ідеєю нового пореволюційного націоналістично-консервативного руху було ствердити органічну європейськість українства, тривалі ментально-духовні і мистецькі зв'язки України із Заходом, виробити у свідомості нації думку, що Україна є аванпостом Європи проти Євразії (Росії). У цьому контексті утверджувалася нова візія католицизму як питомо європейської релігійної традиції. 

Ці принципи найпереконливіше сформулював Дмитро Донцов у таких етапних своїх книжках, як: "Українська державна традиція і Європа" (1919), "Підстави нашої політики" (1921), "Націоналізм" (1926), "Кардинал Мерсіє" (1935), "Де шукати наших традицій" (1937), "Дух нашої давнини" (1944) та ін. По-суті, у поезіях Є. Маланюка ми подибуємо в афористично-образній формі ідейно-культурні ідеологеми цього його найбільшого наставника, до якого пієтет він проніс усе життя. 

Також варто виділити вплив на концепції Маланюка ідей Освальда Шпенґлера і Хосе Ортеґи-і- ґ ассета. Саме у творі О. Шпенґлера "Присмерк Заходу" (1988 р.), очевидно, Маланюк знайшов близьку йому візію європейської культури, в основі якої двигтять дух і етика ґотики та католицизму. Саме до цієї культури, на думку Маланюка, не змогла піднестися Україна в добу Середньовіччя через монгольську навалу. Її душа загрузла у незавершеності бароково-православної культури. 

Поезія Є. Маланюка своїм домінантним струменем нагадує ідейно-духовний лет, задивленого у високість католицизму національного барда (конфесійно Маланюк справді перейшов у католицтво), який кличе за собою обважнілу, безхребетну, здрібнілу у життєвих ідеалах, по-православному закостенілу націю. 

Щоб унаочнити собі розуміння західної, „ґотичної" культури і релігії у Освальда Шпенґлера, наведемо кілька цитат з його визначного твору "Присмерк Заходу", які заразом допоможуть нам збагнути той ідеал, на який вказував Маланюк. За Шпенґлером, власне Західна Душа, спосіб мислення і творчости, народилася „біля 1000 року, коли з давньокельтських і давньогерманських мотивів міфів" вона творила собі „матеріял, власну міфічну архітектуру". „Сутністю кожної культури є релігія" – твердив німецький мислитель. У „лісоподібності" католицьких соборів знайшло своє втілення світовідчуття жителів „високостовбурного лісу північних рівнин Европи". 

З цього духу народилася етика рицарства та ідея Хрестових походів, устрімлення конкістадорів і великих мореплавців, той фаустівський інтелектуалізм і прагнення абсолютности, які вилилися у неймовірні здобутки західної філософії і науки, та тонкість і поліфонічність, піднесеність настрою, які розвинули чарівно прекрасне європейське просторове малярство і небесну музику. „Перед поглядом фаустівської людини весь її світ являється як сукупний рух до якоїсь мети... – пише Шпенґлер, – Жити означає для неї боротися, долати, досягати. Боротьба за існування, як ідеальна форма існування, сягає ще до часів ґотики і достатньо ясно лежить у основі її архітектури". Це внутрішнє напруження він називає „ґотичним контрапунктом". "Через міф про святого ґрааля і його рицарів прояснюється внутрішня потреба германо-нордичного католицизму". Потреба героїки. 

Водночас ця почуттєвість дуже індивідуалістична, тремтливо-скорботна і містично-жертвенна. Шпенґлер зазначає: „...безмежна самотність – як батьківщина фаустівської душі ... Зіґфрід, Парцифаль, Тристан, Гамлет, Фауст - це найсамотніші герої усіх культур ... Туга за лісом, загадкова жалібність, невимовна закинутість: це фаустівське і тільки фаустівське". 

„Мати, що тримає дитя - майбутнє - біля грудей: культ Марії у новому смислі розцвів лише у століття ґотики". Це почуття Шпенґлер називає ще „прачуттям туги. Туги за метою становлення". Це сутнісно католицьке почуття всеспрямованости до космічности і одночасно турботливого ставлення до майбутнього (дитини), у якій бачиться іскрина Вселенної. Звідси народився символ Простору, нескінченности, в яку занурена душа європейця. „Ландшафт Лоррена, - найбільш католицького за Шпенґлером маляра, - це тільки простір". 

А ось як розмірковує Шпенґлер про кольористику цих почуттів і світогляду: „Синій і зелений - трансцендентні, духовні, безчуттєві кольори...". Це „фаустівські, монотеїстичні кольори - кольори самотности, турботи, зв'язку миттєвости з минулим і майбутнім, кольори долі". Голубувато-зелений колір він називає „специфічно католицьким", саме такий домінує в інтер'єрах середньовічних соборів. 

Отже, у Маланюка образи-символи „ґотики", "ґотичности" означають щось сутнісно європейське, героїко-європейське, в духовному плані - католицьке - у цьому специфічно Шпенґлерівському сенсі. До цього він додавав ще два поняття-символи: „Рим" і „варязтво". Вони ніби доповнюють поняття „ґотики", означають традиційно європейську схильність до дисципліни, порядку, завзятого державобудування і законотворчости: це знаменита римська доблесть, войовничість, шляхетне почуття особистої, національної і громадянської гідності; це нордично-варязьке вічне устремління до опанування нових і нових просторів. 

З іншого боку, в дусі європейської ірраціоналістичної філософії (Едуард Гартман, Томас Зіммель, Вернер Зомбарт, Гюстав Лєбон, Моріс Барре, Вільфредо Парето, Ґаетано Моска, Томас Карлайл, Хюстон Чемберлен та ін.) та під впливом ідей консервативних українських істориків (Вадим Щербаківський, Сергій Шелухин, Роман Бжеський (Роман Млиновецький) та ідеологів (Юрій Липа, Юліян Вассин, Дмитро Андріївський та ін.) Маланюк розвивав теорію про постійну залежність кожної національної історії і культури від глибинних психо-духовних нуртів, які витворюються на її географічній території і переростають у сталі ментально-світоглядні традиції. 

Так у Маланюка з'явилося специфічне поняття „геокультура", що означає духовно-культурні традиції певного народу, сформовані тривалим перебуванням його у визначених природних і географічних умовах, у певному ландшафті, за концепцією Шпенґлера. Найповніше ці ідеї викладені у двох есе Маланюка: "Начерк культурного процесу" (1939 р.) і "Нариси з історії нашої культури" (1954 р.). З геокультури виростає й релігійність кожного народу. 

За Маланюком, як етнос і як душа, Україна сформувалася протягом 54 століть, від доби Трипілля тубільне населення її існувало стало. Вже тоді Україна входила до т.зв. „Понтійського кола" культури, тобто до Чорноморського геополітичного і геокультурного простору. Ще більше ця прив'язаність до Півдня зміцнилася у першому тис. до н.е., коли українське Причорномор'я було колонізоване еллінами. Через ріки-артерії – Дніпро, Дон, Буг, Дністер, Прут – культурний вплив греків сягав далеко на Північ, він приніс такі визначальні ментальні риси, як естетизм і ліризм. Україна-Понтида була „північним сегментом" греко-римської цивілізації Середземномор'я. Наприклад, могутнє Боспорське царство проіснувало біля 800 років і за Мітридата Евпатора (Іст. до н.е.) творило цілу імперію довкола Чорного моря, а культурний вплив еллінізму відтоді став домінуючим. 

Таким чином, расово українці творять собою симбіоз малоазійців (трипільців) - хеттів - еллінів - скіфів, останні ж яко номади-завойовники були лише пануючою верствою, політичною елітою над місцевим етнічно мішаним, поступово слов'янізованим населенням. Пізніше такою елітою почергово ставали сармати, роксолани, алани, ґоти. За ґотського князя Ґерманаріха (IV ст. н.е.), який об'єднував майже весь простір Понтиди зі столицею Данапарстадіром над середнім Дніпром (яку ототожнюють з Києвом), з'являється геополітичний праобраз майбутньої Київської Русі. Основу всіх цих протодержав і етноутворень складали різні хліборобські , традиційно осілі народи (тут Маланюк посилається на Геродота), расово динарського типу, антропологічно близькі до південних слов'ян. Саме північний кордон України творить вододіл між північним і південним культурно-расовими світами, що підтверджують досліди археології, етнографії, культурології і мовознавства. Поетично Маланюк називає Україну Скитською Елладою, тобто країною своєрідного східного еллінізму, в якій спостерігально-пасивна вдача епікуреїзованого природніми багатствами (землі і підсоння) філософа-хлібороба, нехіть до мужеськости і меча, доведена до духовної розпусти, замкнуто-евклідівський, імпотентний еґоїзм і провінціяльний егоцентризм хуторянського світовідчуття – головна суть українського проблему ". 

І далі про українську релігійність: їй властивий „еллінський антропоморфізм", тобто освоювання Бога, „відсутність активізуючого жаху перед Богом", певний політеїзм, „суміш східного богонатхнення і західного раціоналізму". У вірші "Спогад" Маланюк згадує, що в його хаті „образи ..." були „либонь цілком не „православні": Пречиста - вся в лілеях, як Мадонна", а Бог - „до Зевса більш подібний". Так ще дитиною він спостеріг українську рису злагіднювати Бога, наближати його до звично-природних уявлень, як це було в давніх еллінів. 

Символом цієї релігійности є „життя і особа Г. Сковороди", тобто проповідь ідилії „хутора", пасивности і самообмеження, лагідної втечі від світу, від здобування. Український релігійний світогляд безтрагедійний. 

А ось як характеризує Маланюк бароковість нашої культури і ментальности в есе "В річницю Чупринки", поета, якого він уважав найбільш бароковим: „Безвладний, розхристаний, двомірний, ... в такт із широкими помахами важких степових вітрів - він фатальний, цей специфічно український барок, стиль непевности, тривоги, татарських погонь і рвучих заграв нічних пожарів ... стиль Дикого Поля ... він сам у собі несе каліцтво, несуцільність, руїнність ... як стиль стоїть на гострій грані заперечення всякого стилю". Типово бароковим художником, що отруїв назавжди російську літературу тьмяною химерністю, духом лжевдавання, – був Гоголь (есе "Гоголь – ґоґоль", "Кінець російської літератури" та "Нариси з історії нашої культури"). 

Глибоко гуманна, примирлива, тонкочуйна психологія хліборобського етносу посприяла надзвичайно легкому засвоєнню християнства на Русі у X ст. „Комплекс Еллади", її „панетизм і панестетизм" Є. Маланюк вважає найосновнішим „підкладом" української культури. Він відучував українців воювати, бути державотворцями, що завжди передбачає активність і залізну волю. Фатальним є, що в Україні майже відсутній „Рим", той рицарсько-католицький дух, що сформував Європу. Водночас „фанатично-непримиримий дух візантійства проти „латинства" ніколи глибше не діткнув Київської Церкви ... християнський „схід" і „захід" співжили в Києві [у ХІ-ХШ ст.- О.Б.] ... досить гармонійно, хоч і своєрідно. Проблему синтези католицизму і православ'я на Україні, на думку Маланюка, позитивно прагнув вирішити в нових часах греко-католицький митрополит Андрей Шептицький, а перед ним Петро Могила – діяч православ'я. 

Православна форма християнства, яку взяла Русь від Візантії, від країни „геокультурної інерції", тобто позбавленої духу творчої енергетики, лише ще більше злагіднила, зробила інертною засхематизувала українську психіку. У ній зовсім не було духу героїки, фаустівського індивідуалізму. Є. Маланюк пише: „Поза всяким сумнівом візантизм містив у собі яди, притаманні кожній пізній, секундарній і епігонізуючій культурі: там уже затиралося національне обличчя культури і денатурувався її дух". Візантія передала Україні дух Риму лише наполовину, замість права - „казуїстику" і „талмудизм", замість ідеї громадянина - рабське схиляння перед кесарем і його бюрократією, замість літератури - сухі теологічні „трактати", а також страшну „чисто орієнтальну сакралізацію держави", тобто настрій закостеніння, параліч індивідуалістсько-громадянського чину. 

З цього візантійсько-православного полону Україна виривалася століттями. Це виявлялося і в прийнятті Берестейської унії, і в діяльності провідних культурників Києво-Могилянської академії, що „латинізували" українську духовність, і в романтично-ґотичному пафосі віршів Шевченка, в раціоналізмі та окциденталізмі творчості П. Куліша та І. Франка. Маланюк вітає латинський „класицизм" і „готику" у творчості Юрія Клена й інших поетів-неокласиків (Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович), бо „мусимо визнати, що для нашої національної психіки, для наших „нервів", корисна є вже сама „класична" постава, себто стриманість і витриманість, реагування на Вічне в часовім". Ідеальним письменником для нього є Олег Ольжич, у творчості якого повністю відсутня „всяка бароковість", традиції якого слід шукати в антиці, в середньовіччі та праісторії України, тобто в язичницькій ще героїці. 

Тому Україні треба якнайактивніше воскрешати дух ґотики в її історії: ідею ґотської держави Германаріха, варязьку етику Київської Русі і ту частину „Риму", яку все-таки передала нам Візантія як „візантійську мідь". Відтак ставлення до Візантії двояке: вона і сила, і тягар безсилля. Пласкости, безформности, низинности православно-барокової релігійности вартує протиставити вертикально-висотну, напоєну залізом і енергією ґотику католицького духу. Ця антиномія - „міцно-піднесене" і „невиразно-рівнинне" - проймає всю лірику Маланюка. Ось як химерно-мляво молиться українська земля: „Дощ - псалтирем, туманом - ладан... і „... важке і мертве небо, /На обрії - жертовники топіль. / Убога треба - літія, молебен - / Цей ладан мряк, ці ризи зжатих піль". Поет обурено запитує: „Де висота і самота? / Де гострий зір, де обрис гордий?", він палко надіється на духовне переродження: „І встане вік молитви і заліза / Над гноїщем, де парувало зло". Загалом, весь пафос оптимізму у Маланюка передається настроєм і образами ґотики: „Земля напнулась ґотикою росту ...", „... ця ґотика духу, / Переможний, вогненний марш..." та ін. 

Греко-католицький храм св. Юра у Львові - це „Панцероносний брат Софії", „Ковчег невпинної обнови", в якому: „Горить любові ярий гнів / І хрест меча, і меч молитви". Він ніби постав з правічної енергетики Карпат, що бережуть українську землю від „гуннів і татарів" („Карпатський триптих"). Алюзія в темі гірсько-твердинного настрою між цими двома образами очевидна. Карпати для Маланюка сповнені того геокультурного „життєдайного дару", що йде ще від духу „яросного Дажбога", вони, як і Юр, вартують, „Наїживши смереки хижих грив". Тобто, навіюють йому ґотичний настрій. 

Контраст між двома духовними світами, двома геокультурними традиціями - „латино-католицькою" і „греко-православною" - виражається у Маланюка як контраст між чимось „твердим" і чимось „м'яким", між „постійною напругою" і „несистематичністю напруги", між „проясненістю" настрою і „тьмяністю" його. Навіть на цвинтарі у Заліщиках (есе "На невчасну тему") він спостерігає цю різницю: „Римляни" гордо пишаються високими надгробками, дебелими плитами, виразними написами... „Греки" зрідка презентуються з невиразного матеріялу і без особливого стилю зробленим хрестом, частіше не рекомендуються зовсім, ані хрестом, ані виразнішим горбком...". У цьому він добачає відсутність духу Традиції, розвинутої історичної Пам'яті в православ'ї. Православна ментальність-душа все виливає у надмірно емоційному похороні, але твердо пам'ятати і берегти Дух Минулого вона не вміє. Звідси, за Маланюком, майже повна відсутність могил найвідоміших українських князів і гетьманів. Наша історія ніби розвіялася у степовому безголів'ї. 

У цьому контексті поетове питання: „Чи ж пропалить синій жар Європи Азії проказу золоту?" - є риторичним. Тільки через засвоєння „ґотичного", католицького духу Європи Україна зможе одужати і піднестися. Тільки героїкою і суворістю етосу можна випекти з української психе „павуче серце" малороса: „Мале, скоцюрблене, трусливо-люте, / Ненависне і заздре на величність, / Покірливе на низькість ханських стіп" (вірш "Уривок"). Ось ця панорама відмінности між світом Готики і світом Бароко: 

Рослиною, що вирвана з корінням
Ударами важких вітрів азійських,
Котилась Русь, як перекотиполе,
Чіпляючись останніх рубежів,
Де під орлами Риму виростали
Священним пругом ґотиків струнких
Навік опанцеровані народи.
Там битви і молитви трудну путь
Проходили не в лагоді Еллади,
Не під безсилу мудрість Візантії,
А у міцній суворости зусиль,
Напружених божественним законом..

Додамо, що всі оцінки Маланюка української ментальности збігаються з висновками вчених-етнопсихологів: Івана Мірчука, Якима Яреми, Дмитра Чижевського, Миколи Шлемкевича, Олександра Кульчицього, Володимира Яніва, Богдана Цимбалістого, Григорія Ващенка та ін. 

2006р.  



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4