Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Українофобія: лише два виходи

«Українофобія як історичне та суспільно-політичне явище: виклик та стимул для української нації» — саме так звучав заголовок лекції, прочитаної нещодавно у Вільному університеті Українського клубу Одеси. Власним баченням теми поділився зі слухачами корінний одесит, історик та публіцист, громадський діяч, Олександр Музичко.

Промовець одразу підкреслив, що взяв саме цю тему, оскільки поняття «українофобія» (йдеться про ненависть, страх, антипатію до всього етнічно українського, до державності тощо) сьогодні чи не найпоширеніше поняття в інформаційному просторі України, яке «конкурує», напевно, лише з антисемітизмом і русофобією. Ми постійно чуємо звинувачення в українофобії на адресу певних політиків, громадських діячів та інших публічних осіб, причому дуже часто поняття українофобії примітивізується, розмивається і позбавляється реальних ознак, переміщуючись у сферу побутових образ та штампів (подібно до понять «фашизм» чи «нацизм»). Що ж стоїть за цим поняттям насправді, що це за явище і наскільки воно небезпечне, а головне — чи можна його побороти? Пошуком відповідей на ці питання і займався Олександр Музичко впродовж лекції.

Українофобія закорінена в історичні процеси, її існування зумовлено такими історичними явищами та ідеологіями, як існування України в складі кількох імперій, ідеї триєдиної руської нації, «русского мира», Великої Польщі, радянського комунізму. Власне, слово «українофобія» молодше за його прояви. Вкорінюючись в етнічні стереотипи середньовіччя та ранньомодерного часу, явище страху та ненависті щодо українців, безперечно, найсильніше проявилося в період формування націй та національних рухів модерної доби. Найбільшої сили українофобія як фактично частина державної політики набула в Російській імперії у другій половині ХІХ — початку ХХ століття (з деякими періодами послаблення тиску), СРСР 1930-х, 1970-х років, міжвоєнній Речі Посполитій, періоді Другої світової війни на територіях райхкомісаріату України та Трансністрії. Окреслюючи та описуючи явище неприязні, іноді — ненависті до українців фактично в категоріях, властивих українофобству, українські діячі доволі не часто вживали саме слово до початку ХХ століття і вже дещо частіше — починаючи від 1905—1907 років. З середини ХХ століття це поняття було забуте в СРСР, перемістившись у середовище української діаспори, звідки переважно повернулося в Україну в 1990-х.

Історик констатує, що і сьогодні з боку поляків, чехів, євреїв і особливо росіян, якщо вірити соціологічним дослідженням, спостерігається певна упередженість щодо українців. Взагалі, зараз відбувається загострення геополітичної боротьби у світі, і зокрема в Центрально-Східній Європі. Тож певні українофобські настрої та заяви «ззовні» — закономірні. А от з тим, що подібні настрої спостерігаються всередині країни, — важко змиритися. Так, ми справді регулярно бачимо негативне ставлення та зневагу до української культурної спадщини, історії, мови з боку національних меншин, які тут проживають, та навіть самих українців. Це відбувається настільки часто, що вже й не дивує. А от для європейських учених, за словами Олександра Музичка, українофобія з боку українців — справді цікаве явище.

Головними концептами сучасної українофобії, на думку вченого, є заперечення факту існування української мови або встановлення перешкод на шляху її всебічного та гармонійного розвитку, територіальної та духовної соборності українського народу та нації, запровадження не-україноцентричних історичних міфів, а в ширшому сенсі — впровадження погляду на український народ, націю та державу як на штучні, не життєздатні явища. На жаль, прикладів такої внутрішньої українофобії справді багато. Олександр Музичко підкреслив, що наводити їх можна годинами, і навів буквально кілька, особливо показових, на його думку. Так, він нагадав про студента Мельничука, якому за вимогу вести лекції в луганському університеті державною мовою «проламали череп», про ситуацію в Павлограді, коли із заводу за україномовність були звільнені працівники, і про вбивство Максима Чайки в Одесі.

Різні соціологічні опитування свідчать, що українці відчувають дискримінацію за етнічним принципом. Водночас державна політика щодо цього питання зводиться до заперечення такого явища, як дискримінація. Олександр Музичко в рамках лекції знайомив присутніх з дослідженнями на цю тему, зокрема, якщо вірити одному з них, у 2010 році кількість українців, які зіштовхнулися з дискримінацією, зросла, на відміну від росіян. Історик переконаний, що після схвалення закону про мови ідентичне дослідження показало б збереження тенденції. «Результати ВО «Свобода» на останніх виборах говорять, мабуть, навіть більше за дані соціології, про те, що народ реально думає про національну політику зокрема і не тільки про неї», — вважає вчений.

Щодо українофобії у регіональному вимірі, то яскраві її прояви спостерігаються, зауважив промовець, на сході та півдні країни. Так, у Криму проводилися певні дослідження, і, як з’ясувалося, в ЗМІ там постійно з’являються думки та вислови представників найрізноманітніших соціальних прошарків на зразок «українці — це все помаранчеве» тощо. Іде свого роду агітація, в якій постійно використовуються антиукраїнські вислови, характерні для початку ХХ століття та радянських часів. Зокрема, активно експлуатується образ лютих бандерівців, які хочуть завоювати Крим. На жаль, одеський медіа-простір подібним чином не аналізувався. Олександр Музичко переконаний, що тут аналіз показав би аналогічні результати. Лише один місцевий канал, популярний серед певним чином налаштованих одеситів, чого вартує?! І те, що за українофобські заяви в державі Україна жоден засіб масової інформації не закрили — також яскраве свідчення державної позиції з цього приводу. Особливо з огляду на те, в які ситуації «заганяються» ЗМІ з альтернативною точкою зору. «Всі ви знаєте про «Чорноморські новини», — проілюстрував думку вчений.

Загалом, за його словами, в інтелектуальному суспільстві дедалі більше уваги приділяється цій проблемі. Так, ЗМІ публікують певні рейтинги найбільших українофобів, а обговорення визначення зокрема і явища українофобії загалом відбувається не лише у віртуальному просторі, а й на конференціях. Причому іноді міркування на цю тему приводять до несподіваних висновків. Так, скажімо, українофобами називають людей, які завдали Україні шкоди. Виходячи з цього розуміння поняття, дехто називає українофобом колишнього президента України Віктора Ющенка. Є й думка, що українофобія — це міф, що її не існує. А створений цей міф для того, аби прикрити нашу меншовартість, невдачі, бездержавність тощо. Зрештою, сьогодні існує маса трактувань, через що визначення розмивається. Дехто вважає: одна з причин українофобії в тому, що країна окупована. І з цим історик погоджується. Так, за його словами, зараз для окупації не потрібні бомбардування та літаки з танками — йде інформаційна окупація. У дев’ятнадцятому столітті, наприклад, русифікувати українців було важче, адже не було таких комунікацій. «Від селян нічого не хотіли, окрім податків, а зараз окупанти претендують на душі українців», — сказав він.

Для Олександра Музичка українофобія споріднена з такими поняттями, як антиукраїнізм, мізукраїнство (від грец. «мізос» — ненависть). Вона передбачає не лише страх перед всіма проявами української ідентичності та культури як ознак приналежності до українського етносу, українського національного прогресу, але й більш або менш дієву ненависть до етнічно українського. Українофобія також поширювалася і поширюється на українську державність, охоплюючи таким чином не лише сферу українського етнічного, але й всього проукраїнського та патріотичного. Власне, в такому разі українофобія передбачає протидію встановленню союзу між етнічними українцями та українськими не-українцями. Українофобія є водночас концептуальним та побутовим явищем, яке інспіровано зовнішніми та внутрішніми чинниками. Концептуальна українофобія використовує побутові стереотипи, збільшує та загострює соціально-етнічні фобії.

Від інших національних фобій українофобія, за словами вченого, відрізняється тим, що претендує на фактичне заперечення самого факту існування українців не лише як нації та держави, а й навіть як етносу. З іншого боку, українофобія більш тісно пов’язана з внутрішніми проблемами розвитку українського суспільства, зокрема незавершеністю націєтворчих процесів у середовищі самого українського етносу. Весь комплекс відвертих та прихованих заходів сприяє реалізації цієї генеральної мети. На сучасному етапі варто відзначити факт частої адаптації українофобії до поширених у США та Західній Європі політичних доктрин — толерантність, мультикультуралізм, лібералізм, — що, реалізовуючись на українському постколоніальному ґрунті, фактично гальмують процеси консолідації українців у народ та націю.

Що ж з нею робити? За словами Олександра Музичка, існує думка, що робити нічого не треба. Таку тактику він вважає згубною та приховано українофобською. Є думка й про те, що будь-яка національна фобія — це наслідок незнання. З огляду на це, вихід можна знайти в просвітництві. Сам же вчений вважає, що позбутися від українофобії неможливо, тож українці мають два виходи. Можна бути сильними — тоді їх ненавидітимуть за це інші (тут промовець навів приклад американофобії). В іншому випадку, якщо українці будуть слабкими, ненависть буде не лише ззовні, а й усередині країни — до самих себе. Історик підкреслив, що існування українофобії є водночас проявом слабкості та сили українців: слабкості, адже бачимо відсутність дієвих механізмів протидії інформаційній війні та поширенню власного світобачення, сили — адже сила та галас українофобії зростають пропорційно до зростання дієвості українського національного руху.

Олександр Музичко переконаний, що українофобія ніколи не буде остаточно подолана як явище. Українці лише мають навчитися адекватно реагувати на її виклики, розпізнавати приховані сигнали та рухи і в підсумку — використати українофобію як один із засобів консолідації на основі українських національних цінностей, подолання власного малоросійства.

Людмила ІВАЩЕНКО , газета "Чорноморські новини" від 26 Січня 2013 р.

P.S . Лекція відбулася 17 січня 2013 року в присутності приблизно півтори сотні осіб.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4