Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Чи підніметься з колін українська Одеса?

Олександр Музичко

кандидат історичних наук, доцент, голова Одеського осередку Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова

Останніми роками справді катастрофічну ситуацію зі становищем українців на півдні та на сході поки що формально Української держави часто аналізують люди, яких начебто не можна зарахувати до «совків» чи «чорносотенців». Вони начебто і виступають проти повернення СССР, насадження «Русского мира», але водночас в досить своєрідному стилі, назвемо його «елегійно-оповідальним» чи то пак описовим. Такий собі плач за «невинно-убієнними» українцями з описами ізуверств, але з обов’язковими натяками на їх мало чисельність, чужеродність та загалом безнадійність їх справи. При цьому спроби українців до самоствердження не схвалюються як, мовляв, шлях до ескалації, адже, не забуваймо, що міф про відсутність етнічної дискримінації та про панування міжнаціональної толерантності з початку незалежності став одним з брендів та трендів української політикуму. Значних висот у цьому специфічному жанрі досяг львівський журналіст Остап Дроздов. Після ознайомлення зі статтею одеського політолога П. Ковальова («День», 10 січня 2013 року) до адептів цього сумнівного жанру слід зарахувати й цього автора (до речі, не поміченого в українських організаціях міста, що може й добре для об’єктивності, але з іншого боку звужує опцію для пізнання предмету дослідження).

Вже неодноразово пан П. Ковальов писав про наступ «Русского мира» та «совка» в Одесі. В останній статті він е доповнив загальну картину цього наступу, з чим не можна не погодитись. Скасування назви героїв українського національного руху, видатних діячів культури, Івана та Юрія Лип безумовно обурило одеських українців, тим більше, що понад рік їм вдалося витримати «кругову оборону» вулиці, шляхом поширення протестної декларації, під якою поставили свої численні підписи не лише одесити, але й поважні особи з інших міст та країн, суспільному і навіть міжнародному резонансу. Та й процес новітнього перейменування не минувся безкарно одеській владі, адже вся Україна бачила і здебільшого схвалювала рішучі дії українців під час штурму Одеської міської Ради, спровокованими власне депутатами. В цих протестних діях брали участь як представники ВО Свобода, так і Удару та деяких інших патріотичних партій та організацій. Отже, боротьба навколо назви вулиці, а насправді за національну гідність, помножена на соціальне незадоволення, сприяла консолідації українців Одеси, прокиненню в багатьох з них національного та громадського почуття. Власне, ці події продемонстрували шлях подальшої боротьби – поєднання соціальних та національних гасел, коли українська мова та інші ознаки українця вже не розглядаються як річ у собі, а є символом людини, що не скорилася, людини, що викликає повагу, а у когось і страх, але тільки не зневажливу байдужість до «безвольних хохлів». Недаремно, саме представники згаданих політичних сил в Одесі, передусім місцевої «Свободи», є єдиними політиками, що не соромляться публічно спілкуватися українською з масами, і не про мову та історію, але й про політико-соціальні проблеми сьогодення. Так, свободівці неодноразово виступали перед працівниками «Привозу», Сьомого кілометру, тобто перед тими стратами, які традиційно вважали біло-блакитним електоратом. І, наголосимо, не мали жодних проблем, як і жоден українець, який має власну гідність та не шукає виправдань своєї меншовартості. Тиск українофобів у поєднанні з природним процесом омолодження українського національного руху та життя активізував цілу низку громадських та культурних організацій, що намагаються йти у перед, поширюючи в місті і без того часто помітну українську культуру.

Усього цього парадоксальним чином не помітив пан П. Ковальов. Українці у нього лише «українство», тобто поняття, яке здебільшого трактується як щось наносне, неприродне, досить зневажливе, споріднене з поняттям такого собі купчика-українофіла. Це повністю співпадає з духом його статті, висновком про те, що все українське, мовляв, не приживається в Одесі і, якщо і приживається то виключно за помахом владної руки. Отже, влада запросила, влада – вигнала інородне тіло. Тобто він повторює слово в слово тезу, що завзято поширюють у місті так критиковані ним українофоби. По-перше, українцям немає чого «приживатися» в місті, яке споконвічно належить до Української цивілізації, освяченої цілим гроном видатних діячів, власне зобов’язаної своїм виникненням далеко не в останню чергу колонізаційній діяльності українського козацтва та селян (відсилаю автора до праць В. Кабузана, А. Бачинського, Т. Гончарука, знаменитого вислову письменника Л. Славіна та багатьох інших). За нами велика культура та традиція, а це дуже чимало важить. І саме це чудово розуміють українофоби, які відчувають «бродіння», життя, в українському місті, яке вони мітять своїми ознаками, передчуваючи агонію. Тому елегійно-байдужий висновок П. Ковальова про ледве не закономірне вимирання «українських мамонтів» / «українства» є недоречним. Не є вже такими «пофігістичними» (автор абсолютно безпідставно ототожнює це поняття з толерантністю) одесити, як би того не хотілося деяким політикам, політологам та ін.

Не можна погодитись і з його спробою перекласти все з хворої голови на здорову дивним та якимось неоковирним кпином на адресу одеських націоналістів в стилі байки про провину перед вовком, який хоче їсти. За його логікою, українці мають сидіти тихо і тоді їх не будуть чіпати. Проти цього висновку свідчить вся історія. І зовсім вже недоречною виглядає спроба автора виправдати дуже специфічний одеський підхід до переназивання вулиць, про непослідовність якого (випадок з вулицею Буніна-Поліцейською, а мала ж вона і назву Кондратенка - і всі до 1917 року) він справедливо згадав. Чому історичними назвами мають вважатися саме назви російсько-імперського періоду? І які з них, якщо вулиці вже у ХІХ – на початку ХХ ст. неодноразово змінювали назви: перша, друга, третя? Чому, зрештою, не-історичними є назви радянського періоду чи 70 років не є історією? А періоду 1917 – 1920 років? Тобто тепер ми безоглядно маємо кинутися перейменовувати вулицю Богдана Хмельницького, названу так у радянські часи? Чи проспект Т. Шевченка? За дуже відомих причин в українців не було можливості в імперський та радянський (хоч і меншою мірою) період називати вулиці на честь своїх героїв, ставити ним пам’ятники, хоча діяли вони в цьому напрямку і тоді, і не завжди без успіху. Тепер у Львові, Києві у центральних частинах міст вшановані українські герої. Чим би став Львів, якщо б повернулися назви вулиць до 1918 чи 1939 років: польським за духом містом? А одеситам П. Ковальов чомусь залишає тільки райони новобудов. Процес називання вулиць, встановлення пам’ятників не має бути догматичним, законсервованим раз і назавжди та зведений до одного досить суперечливого принципу. Він є органічним відображенням сучасного розвитку країни, міста, держави та нації. В назвах та пам’ятниках має існувати розумний баланс між старовиною та новиною, вшануванням загальнонаціональних та місцевих діячів. Це власне має розуміти й П. Ковальов, адже він вважає розумним те, що назві вулиці Пушкінській не повернули назву Італійська, хоча обидві є імперськими, а остання навіть старша за хронологією.

Слід прагнути не викреслити, як чомусь вважає П. Ковальов, але переосмислити, кооптувати до сучасної україноцентричної візії, всі періоди історії міста. Тому, на відміну від автора (поняття «одіозний» щодо Р. Шухевича залишаємо на його совістіі), мене аж ніяк не дратує назва одеської вулиці на честь видатного українця Романа Шухевича, який за своїм детективним та легендарним дворазовим перебуванням в місті ще й має повне право вважатися одеситом, прославити місто за допомогою опису його одеської епопеї в книгах, фільмах і т.п. Це честь для українського міста, дороговказ справжнім громадянам.

Отже, хай «русский мир» й наступає, але й ми, одеські українці, не вмираємо, як би нас не ховали вороги та «добрії люди». А завершити хотілося б влучними та повчальними словами І. Нечуя-Левицького, зверненими до обрусителів ХІХ ст.: «Велика помилка московської партії та, що вона думає, ніби з великоруським язиком скрізь піде і московська ідея. Вона забуває, що язик-язиком, а думка – думкою; забуває, що язиком великоруським можна проповідувати всякі європейські, і польські, і німецькі, і українські, і грузинські ідеї. А силування до язика великоруського і воєнна диктатура для «обрусения» тільки наробить лиха для Росії, бо скрізь розворушить революційний дух, ненависть, протест проти деспотизму і поробить ворогами для Росії ті народи, які попереду не були ворогами для неї» (1871 рік).



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4