Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Творчість Т.Г. Шевченка в історіософській концепції Ю. І. Вассияна

Дарія СТОЯН

аспірантка КНУ імені Тараса Шевченка

На даний час, здається, немає жодного українського дослідника в будь-якій галузі гуманітарних наук, який би не піднімав в своїх працях ті чи інші питання, або комплекс проблем, що пов’язані з ім’ям видатного українського митця Тараса Григоровича Шевченка. Цей факт зовсім не викликає подиву. Адже інтерес до його творчості є цілком закономірним в тому сенсі, що Т.Г.Шевченко залишив найбільш помітний слід в історії української держави та української культури. Його спадок є предметом вивчення літераторів, культурологів, філологів, мистецтвознавців, істориків, етнографів. Кожний дослідник обирає те чи інше питання чи проблему, розглядаючи її під певним кутом зору, застосовуючи певну методологію.

В даній статті буде проаналізовано з точки зору історико-філософської методології філософський підхід до проблеми геніальності та історичного значення Т.Г.Шевченка для становлення та розвитку української нації в працях українського філософа 20-х – 50-х рр.. XX ст. Юліана Вассияна.

Головні питання, які піднімаються в даній статті, є: питання генія як провідника духу нації, пов’язані з ним питання психології української нації та українського менталітету, питання специфічності образу Т.Г. Шевченка з точки зору історичної перспективи, питання «культу поета».

Перш за все дослідник наголошує на тому, що «Шевченко є найбільшим живим авторитетом сучасного українства» [3; 273]. Проте Ю.І. Вассиян гостро засуджує традиційне тлумачення творчості Т.Г. Шевченка, звинувачуючи дослідників його спадщини в тому, що вони забули справжню історичну роль спадщини Шевченка, зробивши його сентиментальним «поетом-лірником». На думку Ю.Вассияна, відбувається акцентуація лише на одній історичній ролі, яку приписують великому українському поету – ролі ліричного романтика, який з натхненням оспівував ідеали минулого життя. Але, наголошує Вассиян, Т.Шевченка не можливо визначити лише як поета чи митця, або навіть публіциста та політичного діяча. Розробляючи свою історіософську концепцію та обґрунтовуючи природу української нації, мислитель відводить Т.Г. Шевченку особливе місце. Особистість Т.Г.Шевченка набуває в працях Юліана Вассияна трактування генія як «пророка-проводаря».

Дане твердження потребує більш детального розгляду. Якщо детально розглянути історіософську концепцію Вассияна, то можна побачити його зосередженість на «внутрішніх» питання української нації – питаннях української духовності, української психології та української ментальності. Лише аналіз психологічних особливостей тої чи іншої нації, а не аналіз зовнішніх соціальних та геополітичних питань, дає змогу, на його думку, відповісти на ряд питань, присвячених підйому чи кризі будь-якої, а в даному випадку, української, нації, а також виявити основні закономірності розвитку даної нації.

Історичний процес, на думку Ю.І. Вассияна, є таким, що формується активною волею особистості. Людина в своїй неповторності та індивідуальності, у своєму вольовому прагненні та звершенні є суб’єктом історичного процесу, бере участь в його здійсненні, не залишаючись пасивним спостерігачем подій, що відбуваються. Тут не йде мова про фатум, який тяжіє над людиною чи про загальні всесвітні закономірності, де людина є лише слухняним виконавцем волі вищих вил. Історія постає тут як постійно відкритий проект, в межах якого відбувається змагання окремих вольових зусиль.

Звичайно, тут не йдеться про свавілля окремих людей, які діють, не враховуючи інтересів своєї нації. Тут говориться про окрему людину як суспільну одиницю, яка є тісно пов’язаною із своїм суспільством. Взагалі, нація у Вассияна визначається як найвища форма соціальної спільності, в якій людина, як окрема індивідуальність, здійснює найбільший розвиток своєї моральності та духовності, щоразу піднімаючись на вищий і найвищий щабель. Там, де йде мова про національну єдність, йдеться про духовну єдність і соборність, про національну ідею.

Природа нації визначається зв’язкою понять таких, як: ідея – воля – мета. Завдяки національній ідеї, як регулятиву, відбувається об’єднання почуттів, емоцій, думок та прагнень, які фокусуються в світлі однієї ідеї. Ідея активізує людську волю та діяльність, спрямовуючи її до конкретної мети.

Тобто національна ідея є основною передумовою становлення та функціонування нації, є її життям. Нація сповнюється життєвою силою, стає самостійної живою одухотвореною одиницею історичного процесу завдяки вольовій насназі її представників, завдяки постійній боротьбі і постійному моральному зросту. Тому Ю.Вассиян дуже велику увагу приділяє тим непересічним особистостям, які являють своїм життям і своєю творчістю національну ідею, доводячи на своєму прикладі єдність ідеї вольового зусилля та мети, до якої спрямоване це зусилля.

В даному контексті Вассиян вбачає Т.Г. Шевченка як геніального творця, який виразив життя української нації в усій своїй повноті. «Це безпосередня, інтенсивна або пряма національність, що промовляє внутрішньою стихією духового руху і напрямом почувань, які може схопити, відчути і засвоїти собі тільки підмет того самого національного кола, що живе спільним безпосереднім наставленням та інтуїтивно відчуває міру ритмічного упливу національного життя» [3, 284-285]. Геній українства є невіддільним від ідеї українства, від справжнього вольового українського духу.

Зазвичай, торкаючись питання української ментальності ,Ю.І. Вассиян наголошує на слабкості та кволості пересічної людини, що і зробило українство такою легкою здобиччю для іноземців. В своїй роботі «Степовий Сфінкс» він подає негативну характеристику української людини, наголошуючи на тому, що «пасивна воля при надмірній перевазі почуття проявилася в нас як пасивний існувальний тип людини, що в умовах природного багатства своєї землі цілком піддалася стихійній формі життя, не проявляючи ніяких вищих завойовницько-панівних нахилів.» [5; 52] Це є наслідком надмірної прив’язаності людини до землі, в результаті якої виробилася психологія осілого гречкосія-хлібороба, який «ціле своє життя поставив на одну карту, на хліборобський свій стан, його союз землею» [4; 16]

Проте дана позиція Юліана Вассияна зовсім не означає, що він остаточно вважає, що українська нація є приреченою на пасивне існування і підкорення іншим культурам. Вже в своїй праці «Воююча Україна» він наголошує на тому факті, що жодній іноземній культурі не вдалося повністю заволодіти культурним потенціалом української нації, знищивши її вщент. «Посатанівши з безсилля – вбити невмируще, загасити палюче світло вічного життя, проляли вони море живої крови, проте ненависний світич не гасне, але дужчає в насиченні і виразнішає в чистоті барви» [1; 176]

Мислитель нарікає на відсутність систематичної боротьби, на відсутність реалізації вольового зусилля, на відсутність оформлення національної ідеї, сполучення її з національним характером.

Критикуючи українську людину, він дорікає їй тим, що вона не намагається піднятись на більш високий щабель, не намагається уподібнитись тим геніям українського народу, завдяки яким український народ відбувся як нація, які відкрито проповідували національну ідею, ідею життя, ідею духовного зросту та боротьби. Порівнюючи зріст нації з ростом живого організму, дослідник вболіває за те, що нація повинна прагнути до життя, а не крокувати швидкою ходою до власної смерті, яка може наступити внаслідок зломлення морального духу нації та позбавлення вольової активності людини. Дослідник спадщини Ю.І.Вассияна Ю. Пундик пише, що лише за умови виховання моральної самосвідомості і творчої снаги, за умови внутрішньої дисципліни сучасна людина зможе «встоятися перед процесом вихолощування людини з її людських вартостей і перетворювання її у звичайного автомата в бездушній машині позбавленої духових вартостей тоталітарної системи насильства і руйнування всіх духових цінностей»[6; 18]

Стихійність – основна і визначальна риса боротьби української нації. Лише в окремих ситуаціях спостерігається сплеск творчої енергії, лише час від часу український народ у особі своїх найяскравіших представників пробуджується від довгої сплячки, щоб потім знову впасти в оцепініння. «Українській історії дотепер бракувало формотворного, організуючого чинника; іменно мотив систематичного особового діяння є тут явищем великої рідкости» [3; 278] Геній, людина із особливою силою волі, яка є здатною піднятися над буденністю життя, пересилити в собі буденний, байдужий до всього настрій, лише він є здатним творити історію. В той час, коли звичайна людина знаходиться в стані летаргійного сну, законсервувавши в собі свої духовні та життєві пориви, геній-творець своїм завзятим запалом і душевним поривом активно творить історію, виписуючи на ній нові, незабутні для нації, письмена, залишаючись із своїм народом, але водночас будучи значно вищим за нього. Таким Ю.І. Вассиян бачить Т. Г. Шевченка, називаючи його «месією» українського народу. «Сам Шевченко проявляється як цілком несподівана, геніальна імпровізація тієї загадкової землі» [3; 278]

Таким чином, стає зрозумілим, що особистість Т.Г.Шевченка повинна аналізуватися з урахуванням безпосереднього зв’язку його спадщини з українською національною ментальністю. Для української культури Т. Шевченко є генієм в тому сенсі, що його твори є оформленням національної ідеї, є підставою української національності.

Людина-геній не може належати самій собі. Служіння високим ідеалам – справжнє призначення генія в цьому світі. Генієм є людина, яка набагато випереджає в своєму розвитку своє покоління і свою епоху, але і не належить їй. Тому часто можна побачити випадки, що творчість генія не отримує гідного визнання його сучасниками і проходить дуже багато років перед тим, як для генія народжується гідний критик. Таким чином, спостерігається двозначна ситуація: з одного боку геній є непересічною людиною, своєрідним титаном, який не може належати жодній нації, жодній епосі, жодній спільноті, бо його творчість набагато випереджає розвиток суспільства; проте з другого боку геній є продуктом своєї нації, відображуючи її духовно-психологічні характеристики. Внутрішній світ генія знаходиться в неперервному зв’язку із зовнішнім світом, в якому він живе. Дану позицію відстоює і сам Ю. Вассиян, який в своїй монографії, що присвячена творчості Василя Стефаника розглядає проблему співвідношення органічності творчості, жанрової належності та вираження національного духу. «Загальноприйнята думка про національність генія засновується на згаданій органічності, цебто вона розкриває в духовій істоті генія наявність найспішніших формотворчих елементів, органічних для психології національного типу. Ця своєрідна зосередженість загальних духових ознак в особовості генія робить його джерелом широкої соціяльности, отже репрезентативною формою збірної одиниці, як історичної реальності.»[2; 18]

Коли ми вживаємо слово «геній», то маємо на увазі людину, життя і творчість демонструють собою духовний сплеск, руйнування старих ідеологій і норм, появу і розвиток нових цінностей. Геній є законодавцем нових принципів і роль його є вирішальною. Але поява геніального творця-імпровізатора є цілком закономірним явищем в тому сенсі, що він символізує собою синтез минулого і майбутнього, являє собою ті принципи, які давно визрівали в надрах суспільства, але не мали змоги проявитися, бо пересічна людина просто не мала змоги їх осягнути і втілити в життя. Саме тому творчість генія, як правило, не оцінюється його поколінням. Історія знає безліч прикладів, коли людина отримувала визнання лише через багато років після своєї смерті. Авжеж, саме тоді, через кілька десятків, а інколи і сотні років, людство отримувало змогу осмислити пророчі ідеї окремої великої людини, чий світогляд значно випереджав у своєму розвитку світогляд його сучасності.

Ю.І.Вассиян проводить чітку межу між пересічною людиною та геніальними особистостями. Якщо звичайну людину, яка є типовим представником української нації він нещадно критикує, то геніїв українства він підносить на самий вищий щабель, обґрунтовуючи тезу, що лише особистості, наділені такими якостями, творили історію українства, формуючи українську національну ідею, закликаючи до жаданої ними мети – створення соборної української держави. Саме вони являлися будителями, які намагалися розбудити Україну від багаторічного сну, саме в них концентрувалася та життєдайна сила та енергія, які були справжньою реалізацією ідейного прагнення.

Т.Г. Шевченко в дослідженнях Вассияна займає окреме місце. Він відводить йому роль людини, який своєю творчістю фактично обґрунтував ідеологічний базис української нації, дав змогу відчути себе такою. «Його поезія відкрила вступ до духової Батьківщини і тим піддавала психічно пасивне українство активній своїй стихії. Незабаром наступила канонізація Шевченка на єдино повноправного представника народу та оформилася у своєрідний культ поета» [3; 281] Саме в Шевченку можна спостерігати оформлення національного прагнення українства, обґрунтування ідеї українства, безпосередній вияв українського духу. Його творчість не залишила нікого байдужим, вона відізвалася в кожному українці бурхливим виром, який втягнув український народ в пекельний вогонь боротьби.

На думку дослідника неможливо сказати де закінчується Шевченкова індивідуальність, а де починається його загальнозначущість. Поезія великого поета є невід’ємною від життя його народу, це проглядається навіть в автобіографічних творах. В літературі дослідницькі розвідки творчого здобутку Т.Г.Шевченка не повинні носити характер дослідження спадщини окремого автора, тут потрібен не підхід критика літературного жанру, а глобальний історико-філософський підхід, який дасть змогу виявити сутність Шевченкового генія, пов’язавши його з психологічно-ментальними характеристиками українського народу.

Особливість Шевченка полягає в тому, що він був генієм саме українського народу, прямим і безпосереднім виявом самої української національності. Він не належав самому собі, але він належав Україні. Його спадщина не потрапила до скарбниці світової культури, його не визнали генієм загальносвітового масштабу, який зломив світоглядну парадигму чи торкнувся загальнозначущих проблем людства. Але так і не могло бути саме тому, що головний предмет уваги поета – Україна, про яку він пише, вкладаючи в кожний твір глибоку духовність і переживання. В його творах піднімаються не загальнолюдські проблеми, а формулюються проблеми і ідеї української душі.

У творчості Шевченка Вассиян вбачає своєрідний стимул для активізації вольового зусилля кожного українця. Саме його авторитетні ідеї, які відізвалися в серці кожного, повинні по-новому переосмислитися, синтезуватися сучасною свідомістю і послугувати поштовхом для зміцнення слабкої української душі. Про це свідчить і назва його роботи - «Назад до Шевченка». Якщо Тарас Шевченко явився творцем і виразником національної української свідомості, то є необхідним для поступального розвитку та зміцнення української нації не забувати його справжньої ролі.

Проте, як було сказано, справжнє значення шевченківського генія було затьмарене трактуванням його як «поета-лірника» та «поета-кобзаря». Вассиян наголошує на лірично-сентиментальній українській душі, яка, не маючи внутрішнього стрижня, повністю віддається ситуативним почуттям і робить з будь-якого явища культ поклоніння, створюючи безліч трактувань та штампів. Справжню мету вбачає вона не в піднятті на боротьбу за свою долю, а в насолоджені ліричними моментами. Саме ці слабкі сторони українства не дають змоги розгорнутися справжньому процесу формування і обґрунтування єдиної міцної української нації і роблять її легкою здобиччю іноземців. Сприймаючи удари долі, українство просто не є здатним осмислити їх і вивести гіркі, але корисні висновки. Продовжуючи оплакувати свою тяжку долю, переможений українець не знаходить в собі здатності зростити в собі рішучість та душевну силу для того, щоб змінити цю долю.

Вбачаючи в цьому головний недолік української нації, Вассиян доводить необхідність боротьби, згадуючи приклади активності і вольового зусилля окремих українців. Особливістю української ментальності є те, що вона не може усвідомити власну волю і морально вдосконалюватись через надмірну пасивність, зумовлену прив’язуванням до землі. Ця душа осілого хлібороба є здатною лише захищатися від прямих ударів, а не зміцняти свої позиції шляхом зміни своїх світоглядних настанов та якісних змін. Ситуативні сплески вольової активності не переросли в систематичне формування і розвиток міцного характеру. Проголошуючи Т.Г.Шевченка творцем і виразником національної ідейної свідомості, Вассиян вбачає необхідність переосмислення його ролі для створення нерозривної єдності ідеї-волі-мети, що дасть змогу виростити могутню націю, яка не буде схилятися перед завойовниками, а продукувати власну культуру.

Концепція Ю.І. Вассияна спрямована на те, щоб осмислити історичний процес з точки зору його відкритості і продовжуваності, теорія тут переплітається з практикою. Процес розвитку нації як основної одиниці історії є складним і неоднозначним. Але лише усвідомивши себе як нації, створивши свою національну ідею, реалізувавши завдяки своїй волі конкретну мету, до якої нація прагне, можна буде говорити про націю, що відбулася. Лише завдяки національним геніям, що вносять до скарбниці національної культури свої надбання і сприяють формуванню національної свідомості, нація може стати такою, якою вона повинна бути. Своїми титанічними зусиллями, тим, що вони піднялися над епохою і зламали старі правила, визвавши до життя нові, вони зробили значущий внесок в процес розвитку нації, а в деяких випадках навіть створили спільноту як націю.

Кожна країна має свого генія, пам’ять якого є вшанованою і діяння якого є незабутніми. На жаль, український геній, Т.Г. Шевченко, розглядається переважно як поет-романтик, що належить українській модифікації загальноєвропейського романтизму. Таким чином для дослідника історичної ролі Т.Г. Шевченка залишається закритим ряд моментів, що приводить до хибного розташування акцентів і втаємничення справжньої суті Шевченка як історичної особи та митця. Історіософський підхід Ю.І. Вассияна, який наділяє Т.Г.Шевченка ознаками символу українства та вбачає в його творчості безпосередній прояв українського духу дає надає набагато більше можливостей в обґрунтуванні сутності української нації та визначенні закономірностей її функціонування.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4