Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Український націоналізм ХХІ століття: необхідність християнських акцентів

Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

У вузькому значенні, націоналізм – це ідеологія та політична практика, в основі яких лежить ідея нації як найбільшої суспільно-політичної цінності. З ідеї нації виводяться тези про необхідність національної свободи, незалежності, державності. Такий комплекс ідей є стержнем ідеології націоналізму. Однак варто пам’ятати, що цим стержнем націоналізм не вичерпується і містить у собі сукупність ідей, котрі суттєво розширюють і поглиблюють його характер, перетворюють його із вузько-політичної ідеології на цілісний світогляд.

Світоглядним підґрунтям ідеології українського націоналізму є християнська віра. Саме із християнства випливає цінність нації як створеного Божою волею суб’єкта Історії, як спільноти «ближніх», котрих потрібно любити «як самого себе». Християнство є джерелом націоналістичної етики з її культом жертовності та героїзму.

Сьогодні, коли український націоналістичний рух не є монолітним, коли відсутній авторитетний ідейний провід, коли суспільство залишається секуляризованим, з’являється чимало тих, хто заперечує християнський характер ідеології українського націоналізму. Це, переважним чином, або представники екзотичних неорелігійних течій, або ж релігійно індиферентні особи. Частково зрозуміти цих людей можна, адже вони виховувалися у духовно скаліченому соціумі, у котрому християнство послідовно витіснялося на маргінес суспільного життя. Однак зрозуміти, по-перше, не означає виправдати і, по-друге, не означає, що варто закрити очі на безперечну фальсифікацію націоналістичної ідеології.

Дискутувати з подібними людьми часом буває досить складно. Проблемним є виведення християнської релігії зі згаданого на початку статті стержня націоналістичної ідеології, адже не християнство випливає із націоналізму, а націоналізм випливає із християнства. Щоправда, без апелювання до Бога будь-яка ідеологія перетворюється на софістику, втрачає свій сенс так само, як втрачає свій сенс будь-яка етична система, яка не апелює до трансцендентного Абсолюту (без Бога, якщо бути послідовним, втрачає свій сенс будь-яке існування, адже воно перетворюється на прикру випадковість, якої краще за все позбутися. Лише Бог є джерелом сенсу). Таким чином, із націоналізму можна виводити християнство лише як необхідну передумову його (націоналізму) доцільності.

Безперечно сильним аргументом у дискусіях нехай і з несвідомими, та все ж фальсифікаторами ідеології націоналізму є апелювання до авторитету націоналістичної традиції в її теоретичному і практичному аспектах. Йдеться про апелювання до праць ідеологів-націоналістів та про звернення до життєвого шляху абсолютної більшості учасників націоналістичного руху – як лідерів, так і його «пересічних» учасників. Якщо людина називає себе українським націоналістом, вона має бути спадкоємцем справи УВО-ОУН-УПА. Відтак, для неї не можуть бути чужими релігійні цінності її попередників у справі боротьби «за славу Володимирового Тризуба». Звісно, подібним чином важко виховати християнина, одначе так можна вберегти чистоту ідеології. Важко заглянути людині у душу, ще важче навернути цю душу до Бога, проте християнський характер українського націоналізму має бути аксіомою, а будь-які висловлювання, що ставлять цю аксіому під сумнів, повинні перетворитися на табу.

Окремо слід зауважити, що сьогодні є актуальною не лише апологія християнського характеру націоналізму, але й особливий наголос на цьому характері. Сьогодні християнська релігія повинна не лише поглиблювати націоналістичну ідеологію, але й розширювати її межі. Для цього існують досить об’єктивні обставини, зумовлені ходом історичного процесу.

У 20-30 роки минулого століття християнські наголоси не були такими актуальними, як нині (однак вони проявлялися вже тоді). У той час центр націоналістичної боротьби знаходився на теренах Західної України, що була окупована Польщею. Тогочасна польська держава здійснювала тиск на українські католицьку та православну Церкви, але це було проявом асиміляційної політики, а не боротьби з християнством (варто пам’ятати, що Польща була відносно консервативною державою і до того ж мала конкордат із Ватиканом). Відповідно, український націоналізм у той час ніс, передусім, прапор визвольної боротьби; християнські акценти не були актуальними.

Ситуація почала змінюватися у 1939 році, коли організований націоналістичний рух безпосередньо зіткнувся з московським більшовизмом. Відтоді націоналізм став на захист не лише нації, але і Церкви. Достатньо згадати, яку допомогу націоналістичне підпілля надавало Церкві в період повторної московсько-більшовицької окупації (при цьому підтримка була взаємною).

Такий стан речей знайшов теоретичне обґрунтування, котре відобразилося у формі наповнення націоналістичного дискурсу традиціоналістичними та консервативно-революційними ідеями. У 1944 році Дмитро Донцов публікує працю «Дух нашої давнини». Ця праця знаменувала його остаточний поворот у бік традиціоналізму. У післявоєнний час традиціоналістичний аспект ідеології українського націоналізму посилюється. Близьке знайомство з духовною дійсністю західних демократій змушує і Донцова, й інших ідеологів, котрі опинилися в еміграції, виступити з виразною критикою лібералізму, якому протиставлялися традиційні християнські цінності.

В наш час християнсько-традиціоналістичні акценти українського націоналізму є не менш актуальними, ніж пів століття тому. Християнство, по-перше, має бути найважливішим інструментом декомунізації, котра, на превеликий жаль, залишається злободенним питанням і на 22 році незалежності. Більшовизм залишив по собі зруйновану мораль, перевернуту систему цінностей, духовну пустку. «Дистильована» суспільно-політична ідеологія зарадити в такій ситуації не може – необхідний вогонь релігійної віри, який зцілить душевні рани скаліченого суспільства.

По-друге, чи не найбільшим антагоністом націоналістичної ідеології на сьогоднішній день є лібералізм. Протистояння лібералізму і націоналізму врешті-решт зводиться до протистояння лібералізму і традиціоналізму – сил замаскованого під гасло т. зв. «Прогресу» виродження і сил Традиції. Тож сьогодні є актуальним націоналізм як виразна форма традиціоналізму.

Звісно, не потрібно редукувати націоналізм до різновиду «християнського фундаменталізму». Націоналізм зводиться до християнської релігії, але, як слушно зауважив Бенедикт ХVI, фундаменталізм – це всього лиш «фальсифікат релігії». Сьогодні, не забуваючи про своє християнське підґрунтя, український націоналізм покликаний стати не ерзацом християнства, а соціально-політичною проекцією цієї релігії. Ніщо не замінить християнства у сенсі сакрального життя Христової Церкви, і націоналізм не повинен здійснювати подібних зазіхань. Одначе стати продовженням проповіді і реалізації Євангелія у соціально-політичній площині націоналізм спроможний. Коли елементарні етичні, аксіологічні, антропологічні уявлення аберуються абсурдною ідеологією лібералізму, націоналізм мусить і має стати на захист Істини. Лише християнський образ вільної і відповідальної перед Господом людини може служити надійним базисом для ідеології вільного, державного буття нації. Лібералізм проповідує права атомізованого індивіда, права різноманітних меншин та свободу у сенсі вседозволеності. Натомість націоналізм, котрий ще виразніше нанесе на свої знамена правди Христової віри, має висунути на перший план право нації як створеної Богом цілісності, безальтернативність єдиної Правди і свободу як здатність добровільно підпорядковуватися цій Правді.

Пам’ятаючи про неможливість побудови Царства Божого на Землі, уникаючи утопізму, український націоналізм має взяти у якості свого головного ідейного гасла переображення земного життя у дусі Христової Правди. Це переображення безумовно буде антитезою сучасним глобальним процесам, проте шлях подібного нонконформізму є головною передумовою збереження українським націоналізмом своєї легітимності. Отож, майбутнє України – за вірою Христовою, за єдиною Правдою та істинною Свободою!



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4