Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Проблема визначення поняття «нація» в контексті філософської спадщини Ю.Вассияна

Дарія СТОЯН

Отже, головним питанням історіософії для Ю.І.Вассияна є питання про націю (в даному випадку українську націю) як окрему сутність. Історичний процес являє собою процес розгортання націй як окремих історичних одиниць і для остаточного викладу поглядів Ю.І. Вассияна на природу історичного процесу, необхідно дати для себе відповідь на питання чим є нація в розумінні Ю.І. Вассияна, і яким чином поняття нація співвідноситься з вищезгаданими характеристиками історичного процесу, якими є: принципова відкритість і незавершеність, здійснюється активною волею особистості та являє собою реалізацію національної ідеї в якості мети.

Визначення поняття нація являє собою досить складне завдання, яке остаточно не вирішено і в наш час. Проблема визначення поняття нація пов’язана із визначенням критерію, за яким ми можемо ту чи іншу спільноту кваліфікувати як націю. «Що ж виокремлює нації в загальних рамках історії людства?», запитує націолог Ф.Майнеке, відповідаючи сам: «…немає жодного загальноприйнятого визначення, яке вказувало б на ознаки такого вирізнення.» [110, с.503] Історія знає багато трактувань та визначень даного поняття, починаючи з моменту його виникнення. Є доцільним розглянути основні теорії нації з метою визначення того проблематичного поля, в межах якого здійснювалося дослідження Ю.І. Вассияна, виділення моментів своєрідності і оригінальності його концепції, а також з’ясування дієвості і актуальності його теорії нації в сучасних умовах.

Слово нація веде своє походження з часів Стародавнього Риму, від слова “natio” (перекладається як «рід» «плем’я»). Вперше це слово вживається для позначення чужинців - сукупності людей, які не були мешканцями Римської республіки, приналежність до тієї чи іншої нації визначалося місцем, де людина народилася і проживала. Поступово поняття «нація» набуває офіційного характеру, розподіл тої чи іншої спільноти на нації фіксується в юридичних документах (словосполучення «Римська імперія Німецької нації» згадується в законі 1486 р), починаючи з Англії XVI століття, нація починає асоціюватися з населенням країни, тобто даний термін набуває політичного значення, а не лише визначає належність до нації за географічним походженням та етнічними складовими. В епоху Просвітництва нація починає сприйматися як символ незалежної держави - відбувається формування специфічних суспільно-психологічних рис суспільства, національність стає предметом гордості кожного її представника і покладає на нього певні обов’язки перед своєю нацією.

Тобто ми можемо побачити, що поряд із процесами формування теорії держави та громадянського суспільства постає процес оформлення політичного значення поняття «нація», яке практично ототожнюється з державою. Проте ми не можемо говорити в контексті даного періоду про систематичний виклад теорії нації, а лише можемо констатувати факт появи уявлення про націю як політично зрілу спільноту. Даний факт згодом спричинив дискусію з питань про природу нації та специфіку процесів націостановлення тому, що стало зрозумілим, що існує певна складність при виділенні основного критерію, згідно якого та чи інша спільнота визнається нацією. З формуванням перших теорій нації відразу з’являється плюралістичність думок і суджень, загальний аналіз яких буде здійснений нижче.

Актуалізація національного питання в теоретичних роботах мислителів відбувається на початку ХІХ століття і спричинена була вона необхідністю вивільнитися від духовної експансії іншої країни як політичної та культурної системи. Дослідник О.Бочковський звертає увагу на «Промови до німецького народу” німецького філософа Й.Фіхте, які, на його думку, належать до перших виявів новочасної національної ідеології. В даних промовах мислитель намагається донести до німецького народу ідею відродження німецької нації шляхом консолідації і піднесення німецької культури на противагу пануючій французькій. Разом з тим Фіхте стверджував виключність і зверхність німецької нації на противагу іншим, надаючи їй привілейоване становище формувати культурні та світоглядні засади, і визнаючи лише за німецькою нацією справжню силу духа, яка надає можливість здійснювати свою місію на історичній арені.

Неабиякої популярності набуло національне питання за умов політичної, економічної та культурної експансії в межах великих територіальних утворень – імперій. Середина ХІХ століття – період активізації суспільно-політичних рухів і боротьба окремих народів за незалежність в межах великих імперій. Саме ці події спричинюють появу національних ідеологій і створення різноманітних теорій націй. Народи, які не мали власної державності і знаходилися в складі великих імперій, вбачали за свою основну мету обгрунтування свого права на націю, що сприяло створенню оригінальних теорій нації. Як зазначає в своєму творі «Нація:проблема визначення» П.Альтер: «У Європі ХІХ і початку ХХ сторіччя частіше трапляються приклади, коли Nation-Building (оформлення нації – прим. автора) почалося на теренах, де ще не було національної держави…Підставою для того Nation-Building була мовно-культурна спільність. А метою – об’єднання культурної нації в одній державі, іншими словами – політичне і мовно-культурне злиття» [2, с.590]

Нашим завданням не є перерахування і аналіз всіх існуючих на той час тлумачень поняття нація і обгрунтування її природи, з нашої точки зору необхідно висвітлити загальні тенденції при вирішенні даної проблеми з метою знайти місце в цьому багатоманітті думок і теорій для концепції Ю.І. Вассияна. Саме тому ми виділимо, на наш погляд, найбільш доцільні в даному випадку концепції нації і здійснимо спробу показати яким чином проблема визначення нації впливає на проблему становлення і зміцнення політичного і культурного потенціалу держави. Звичайно, необхідно зупинитися на теоріях українських мислителів, накресливши для себе шлях історичного розвитку націоналістичних тенденцій в Україні. Виконавши дане завдання, ми зможемо викристалізувати для себе один із шляхів вирішення проблеми нації і держави в межах історичного процесу – шлях, який пропонує Ю.І.Вассиян.

Починаючи с ХІХ століття, еволюція терміну «нація» відбувається прискореними темпами, з’являються різноманітні значення цього слова. Поряд з емпіричним підходом до визначення нації, згідно якому нація визначається за спільними об’єктивними чинниками (раса, спільність території, мова, культура, традиції, побут), з’являються теорії, що доповнюють зміст поняття «нація» характеристиками, які стосувалися економічного буття того чи іншого народу (К.Каутський, О.Бауер, К.Реннер, К.Маркс), а також такі, що визначають націю згідно суб’єктивістських критеріїв, оперуючи такими поняттями, як «душа», «духовність», «колективна свідомість», «національна свідомість». Тобто разом з об’єктивними чинниками у визначенні нації починають відігравати певну роль суб’єктивні чинники.

Е.Ренан в своєму творі «Що таке нація?» розглядає поняття «нація» в площині суспільної психології та моралі і визначає націю як певний духовний принцип, який базується на почутті спільності як наслідку формування історичної свідомості: «…нація — це велика солідарність, утворена почуттям жертв, які вже принесено й які є намір принести в майбутньому. Нація вимагає минулого, але в сучасності вона резюмується цілком конкретним фактором: це ясно висловлене бажання продовжити спільне існування.» [149, с.119] Тобто поряд із історичним розумінням нації ми бачимо суб’єктивістську концепцію визначення нації, яка вже не базується виключно на емпірично-конкретних чинниках, а визначається за допомогою філософських категорій: «Людина не є рабом ні раси, ні мови, ні релігії, ні течії рік, ані напрямку гірських хребтів. Велике згромадження людей зі здоровим розумом і гарячим серцем витворює моральну свідомість, яка зветься нацією» [149, с.120].

Згодом М.Вебер, продовжуючи досліджувати суб’єктивні критерії визначення нації, розглядає націю в площині культури та політики, визначаючи її як за об’єктивними, так і за суб’єктивними ознаками. Проте, хоча об’єктивні ознаки (біологічне походження, територія, мова, і т.д.) у Вебера відіграють певну роль у визначенні нації, жодна з них не є визначальним в проблемі ідентифікації національності, в межах його теорії нація - «спільнота почуттів, яка знаходить своє адекватне втілення лише у власній державі, і яка природно прагне створити її» [182, с.179 ]

Основним критерієм, за яким визначається нація, за Вебером, є витворені нею культурні цінності (національний характер, спосіб спілкування, звичаї), що є унікальним здобутком кожної індивідуальної нації як спільноти яскравих творчих індивідуальностей. В даному випадку він визначає провідну верству суспільства – інтелектуальну еліту, яка формує культурні цінності, і, отже, визначає обличчя нації. Г.Касьянов в своїй роботі «Теорії нації та націоналізму» відмічає деяку обмеженість його «культурологічного» підходу, яка полягає в тому, що, по-перше, ті нації, що не створюють власних оригінальних культурних цінностей, не визначаються як нації, а, по-друге, лише невелика група в якості носія культурних цінностей може ідентифікувати себе за приналежністю до певної нації.

Іншим ключовим моментом в теорії нації М.Вебера є те, що, на його думку, лише існування державності або (що також несе в собі такий суб’єктивний чинник, як мотив) прагнення до створення державності визначає соціальну групу як націю. Таким чином культурологічний підхід виявляється взаємопов’язаним з політичним. В даному випадку знову таки можна побачити звернення до опосередкованих, сформованих в модерну епоху категорій таких, як «влада», «політика», що відводить на другий план такі безпосередні фактори, як спільність походження, антропологічні особливості та єдину територію.

В подальшому діалектика суб’єктивних та об’єктивних чинників формування нації, яка була вперше викладена М.Вебером, враховувалася і розроблялася багатьма дослідниками, що згодом спричинило велику дискусію з приводу походження, формування та функціонування нації. Тобто питання нації перестає бути лише засобом для підняття бойового духу тої чи іншої спільноти, заклики до пробудження національної свідомості змінюються грунтовним аналізом і виокремленням низки самостійних теоретичних положень, які дозволяють виділити ряд проблемних вузлів в процесах націостановлення і запропонувати власні шляхи їхнього розв’язання.

Першу спробу систематизації об’єктивних ознак нації здійснює С.Манчіні. Згідно його теорії, ними являються: 1) Спільна територія 2) Спільне походження 3) спільна мова 4) спільні звичаї й побут; 5) спільні переживання; спільна історична минувшина 6) спільне законодавство 7) спільна релігія. Але вже сам дослідник, аналізуючи свою систематизацію, зазначає, що лише простої суми даних одзнак недостатньо для визначення природи нації і наголошує на необхідності введення в науковий обіг поняття «національна свідомість, яка виступає інтегруючою ознакою нації, бо вся сукупність об’єктивних ознак.

Крім того, ведучи мову про емпіричні теорії нації, ми можемо виділити концепцію С.Рудницького, який визначає, що націю можна ідентифікувати за сумою певних ознак, а саме:

1) антропологічна расовість (своєрідна будова й вигляд тіла); самостійна серед інших мова (із літературою, наукою тощо); питомі історичні традиції й змагання (на політичному, суспільному і т. п. полях); питома культура (як матеріальна, так і духовна) й поспілі культурні прагнення;питома суспільна національна територія, на якій або була, або є, або може бути питома національна держава. [153, с.23]

Дана його емпірична концепція зазнає критики від іншого українського дослідника – В.Старосольського, який в своїй роботі «Теорії нації» визначив, що: “вичислених Рудницьким “основ” не можна признати істотними прикметами нації. Не можна принципово тому, що се давало би тільки атомістичне її розуміння. По цьому нація, була би тільки збірною назвою для людей, що відзначаються від інших наведеними прикметами” [158, с.15]. Отже, дані прикмети вказують лише на однаковість людей, але не на їхню цілісність, що, згідно досліднику, є найважливішим для самоідентифікації нації. Для нього нація не механічне поєднання певних рис, а згуртування людей.

Вчений розрізняє об’єктивні прикмети нації, до яких відносить культуру, мову, історичні традиції, територію, та суб’єктивні – волю та ідею. Останні і є вирішальними у визначенні нації. Тобто в концепції В.Старосольського суб’єктивні критерії виступають на перший план.

Емпіричні теорії нації, які визначають націю за об’єктивними критеріями, мають місце бути і в наш час, користуючись популярністю. Проте з їхньої критики вже стає зрозумілим, що недостатньо лише цих чинників для формування нації, націю повинно об’єднувати ще «щось». Ми можемо визначити, що за питання визначення природи нації набуває відкритого характеру і не може бути зведене до переліку об’єктивних ознак так, як жодна з них не є загальнозначущою та універсальною. Отже, головний акцент при визначенні нації зміщується в бік суб’єктивних критеріїв – тих самих «щось». Це саме «щось» стає предметом найпалкіших дискусій тому, що неможливо його однозначно визначити. Як пише В.Лісовий у своїй статті «Етнос та нація»: «значна кількість схоластичних суперечок навколо таких термінів, як, наприклад, “культура”, “етнос”, “нація”, “держава” “політика” і т. д., ґрунтується на апріорному припущенні, що за кожним із них стоїть одна-єдина “суть”, яку треба відкрити. А оскільки “суть” кожен бачить по-своєму, дискусія стає безплідною.» [107, с.33]

В подальшому проблема визначення нації отримує нове забарвлення. Стає зрозумілим, що для формулювання теорії нації необхідно розглянути проблему її визначення крізь призму процесу націогенези, тобто віднайти механізм перетворення етносу в націю. В другій половині ХХ столітті в питанні про походження і обгрунтування нації остаточно оформлюються два напрямки, які отримали назви «примордіалістська» (Е.Шиллз, К.Гіртц, П.ван дер Берг. і т.д.) та «модерна» (Г.Кон, Е.Гелнер, Б.Андерсон, Е.Хобсбаум і т.д.) теорія нації, згідно яким нація розглядається або як результат расових територіальних, етнічних зв’язків та біологічної спорідненості, або як продукт виключно модерної епохи та ринкових відносин. Поряд з тим, в сучасній теорії нації цілком адекватними є позиції, що намагаються поєднати дані два підходи. Представники даної позиції (Е.Сміт, Дж.Армстронг, П.Брас) в своїх дослідженнях етногенези та націогенези зосереджуються на суб’єктивних характеристиках етнічної групи, намагаючись виявити їхню консолідуючу роль та обгрунтувати їхню необхідну присутність в структурі будь-якої нації. Такими характеристиками виступають міфи, символи, традиції, історична пам'ять – все, що зберігається у мові та фольклорі. Дані характеристики дозволяють ідентифікувати етнічну групу не лише за принципом внутрішніх зв’язків, а і методом вилучення - за принципом «ми» і «не-ми», сприяють почуттю єдності етнічної спільноти як протиставлення себе іншим. Дані чинники виступають передумовами формування націй – утворенню нації передує процес етнічної консолідації, формування етнічних еліт (наприклад англосакси та нормани в Англії), які згодом утворюють ціннісно-смислове поле, в якому і відбувається формування нації як принципово нового типу спільноти шляхом розповсюдження особливостей тої чи іншої етнічної еліти на інші етнічні групи. Міфи, ритуали, цінності, мова етнічної еліти зберігаються в новому суспільному утворенні – нації, тобто для формування та утворення нації необхідний потужний базис – цінності, які дозволяли ідентифікувати себе етнічній спільноті.

Окресливши панораму концепцій та підходів, що намагалися визначити поняття нація, ми можемо зробити висновок, що специфічність даного поняття не дає змоги дати остаточне визначення нації. Проблема взаємозв’язку об‘єктивних та суб’єктивних чинників, що розглядається в контексті взаємовідношення етнічного та політичного в процесі націогенези, не дає універсального критерію визначення нації, а спонукає до пошуку компромісів. Проте можна зазначити, що хоча універсального визначення нації досі не існує, різноманітність підходів все ж таки дає змогу вирішення питання самоідентифікації тої чи іншої нації в конкретно-історичній ситуації. Більш проблематичним є національна самоідентифікація з т.зв. «неісторичними» народами» (за класифікацією Г.Гегеля) [54], або «новими» націями (Г.Сетон-Вотсон) [155] або «неісторичними націями» (І.Лисяк-Рудницький) [105] чи «відсталими» народами» [138], в яких процес націостановлення відбувався набагато повільніше, але і, водночас, бурхливіше, що в даному випадку не дає можливості говорити про однозначність процесів націотворення. Досить доречною тут є думка О.Бочковського, який зазначає, що: «…ці народи-покидьки, немов той людський ембріон, у стенограмному скороченню проходили свій стаж народотворення впродовж кількох десятків років тоді, коли старші їхні колеґи, т. зв. „історичні" народи потребували для цього майже ціле тисячоліття» [15, с.34]. Безперечно, що українська нація через відсутність державності протягом тривалого проміжку часу, а також через вплив потужних культурно-політичних систем, зараховується нами до тих самих «неісторичних» народів та являє собою «нову» націю. Саме тому виклад теорії української нації є досить складним завданням. Проте в межах історіософських студій можливо осмислити процес українського націостановлення і визначити ті ключові моменти, які дадуть змогу українському народу самовизначитися в якості нації.

Отже, на терені українських земель питання нації має в своєму вирішенні дещо специфічний характер, що пов’язано з відсутністю державності, а згодом із розвитком та занепадом процесів державотворення. Одним із перших, хто поставив питання українського народу як окремої нації, був Т.Шевченко. Не можливо не погодитись з тим, що в його творах хоча й немає концептуальних положень, проте, на нашу думку, вперше окреслена роль українців як історично існуючої спільноти, об’єднаної власною ідеєю, яка в своєму розвитку є відокремленою від міфічної «федерації слав’ян» - основної програмної мети слав’янофілів і налаштованого патріотичним чином кирило-мефодіївського братства.

Під впливом школи романтизму в середині ХІХ століття формується інтерес до народних мас, елітарна верства населення перестає розглядатися як носій культурних цінностей. Інтерес до фольклору, міфології та народних звичаїв, що спричинили велику кількість етнографічних праць (М.Маркевич «Історія Малої Россії», М.Максимович «Збірник малоросійських пісень», М.Цертелі «Досвід збирання давніх малороссійских пісень», і т.д.), переростає в суспільно-політичний рух - народництво, який знаходився в опозиції до існуючої політики царського уряду і проголошував необхідність постановки українського питання, що обгрунтовувалося рядом історіографічних праць. Проте в межах народництва ми не маємо чітких критеріїв визначення поняття «нація» саме тому, що даний напрямок не розділяє за смисловим навантаженням поняття «нація» і «народ». Український народ розглядається виключно з етнічних позицій, а саме головну роль для народників відіграє український народ з власною самобутньою культурою та традиціями, що склалися на українській території - тобто національна приналежність є вродженою. Такі дослідники, як М.Костомаров, П.Куліш, М.Драгоманов розглядають питання українського народу виключно в контексті ліберальної доктрини, визнаючи загальнолюдські моральні принципи і принцип суспільної справедливості вищим за національний інтерес. Тобто можна зазначити, що в межах народницького напрямку ще немає по-справжньому ефективного критерію визначення нації, а саме поняття нація несе на собі виключно етнографічне навантаження

Поряд з народницькими теоріями оригінальною є теорія нації Ю.Бачинського, який відзначає вплив економічних факторів на формування нації. Нація, на його думку, утворилася лише в модерну епоху в період капіталістичних відносин і є безпосереднім наслідком торгово-економічних відносин. Національність – безпосередній наслідок капіталістичних відносин, буржуазна ідеологія є національною ідеологією. Як і Макс Вебер, він пов’язує націю виключно з державою, взаємообгрунтовуючи ці два поняття. Характерним є той факт, що він не зупиняється детально на демаркації понять «нація» та «народ», які досить часто у нього є взаємозамінні. Проте в примітках до своєї праці «Економічні підстави самостійності націй», Ю.Бачинський дає деяке пояснення, з якого стає видно, що народ являє в його розумінні спільну за походженням етнічну спільноту, а націю ж він визначає за критерієм спільного прагнення утворення держави: «Боротьба за політичну самостійність України не відноситься також виключно лише до українців-народу, а взагалі до всіх, що замешкують Україну, без огляду на те, чи се автохтон-українець, чи колоніст: великорос, поляк, жид чи німець. Спільний інтерес зукраїнщить їх, змусить їх усіх стати українськими патріотами» [8, с.146]. Мислитель обгрунтовує необхідність української самостійності, аргументуючи її ситуацією, що склалася на європейському торгівельно-економічному ринку – Україна являє собою самостійну економічну одиницю, яка в своєму економічному не співзвучна Росії та Польщі, а саме тому політично вона не може знаходитися в складі Російської імперії разом з Росією і Польщею, бо не має спільного з нею економічного простору.

В даному випадку можна побачити синтез популярних в той час класово-економічних теорій соціалістичного спрямування та «класичних» західноєвропейських національних теорій (на кшталт теорії М.Вебера), які взаємопов’язують націю з державою як політичним соціальним інститутом. На фоні цього синтезу викристалізовується концепція самостійної української держави як наслідку національного об’єднання на основі ідеологічних принципів, які обумовлюються економічними факторами.

В подальшому в розвитку українських теорій нації економічний фактор здебільшого не береться до уваги. Це пов’язано з тим, що економічна проблематика, ретельно розроблена представниками марксистсько-ленінської теорії, не являє собою найбільш значуще і необхідне поле дослідження, на відміну від ідейно-політичної проблематики, яка містить в собі велику кількість невирішених питань та неоформлених понять. В подальшому всі дослідження концентруються виключно на політичних процесах, проблема визначення і формування української нації постає як проблема формування національної самосвідомості як національного духу боротьби.

На відміну від попередників народницької школи, трактування української нації в теорії М.Міхновським, яке він здійснює в своїх творах «Націоналізм – всесвітня сила» [123], «Націоналізм і космополітизм» [124], «Самостійна Україна» [125] несе в собі ідеологічний контекст. Разом із ототожненням нації з державою він визначає основний критерій нації – національна свідомість, яка є для нього свідомістю культурно-політичною. Знову таки прослідковується схожість з М.Вебером в тому сенсі, що основними критеріями, за якими відрізняється нація, є культурний рівень та державна оформленість. Крім того, в даній теорії також присутня проблема еліти. Але українська інтелігенція, що повинна виступати носієм національних ідей, не є тотожною з веберівською «культурною елітою» тому, що, на думку М.Міхновського, недостатньо продукувати унікальні культурні цінності, а необхідно діяльним чином сприяти творенню національної свідомості, яка грунтується на національній політичній ідеї самостійності. Критикуючи народницьку школу за її помірковані тенденції, він виключає будь-які об’єднання недержавного характеру на т.зв. ліберальних та космополітичних засадах, обстоюючи тезу, що нація являє собою найголовнішу передумову космополітизму і припускаючи можливість об’єднання націй на глобальних гуманістичних засадах спілкування.

ХХ століття приносить з собою революційні події та утворення української держави, яка, намагаючись відстояти власну незалежність, веде боротьбу на кілька фронтів, і врешті-решт, виявляється поглинутою більшовицькою Росією і Польщею. В історії розвитку концепцій націостановлення – це новий етап. Практика державотворення змушувала до народження нових, більш продуктивних, теорій нації, які вже не просто пропагували самостійність українських земель, а здійснювали грунтовний аналіз всіх чинників, які сприяли формуванню української нації та могли ефективно слугувати обгрунтуванню права існування української нації в межах власної держави.

Не дивлячись на складність економічного становища українських земель, популярні економічні теорії (К.Маркс,Ф.Енгельс) не знайшли відгуку в творах мислителів першої половини ХХ століття, які більше переймалися проблемою ідейного змісту української нації як самостійної спільноти. В даному випадку можна сказати, що тлумачення нації як певного духовного принципу, запропоноване Е.Ренаном, виявилося більш дієвим в умовах прагнення до утворення власної держави, що передбачало розробку власної системи цінностей та оформлення української національної культури.

В ХХ столітті питання визначення нації вирішувалося, здебільшого, в межах двох напрямків, які існували на той час на території українських земель: консерватизму та радикального націоналізму. В даному дослідженні, на нашу думку, доречно буде висвітлити теоретичні засади цих двох напрямків.

Консерватизм, найяскравішими представниками якого ми можемо назвати В.Липинського, С.Томашківського, Б.Кучабського, О.Назарука і т.д. в питанні визначення нації притримується виключно державницьких позицій. Принципово розділяючи поняття «народ» та «нація», консерватизм визначає народ як етнічну масу, а націю як політичну спільноту, що існує в межах певної держави. Жодна з об’єктивних ознак – спільність походження, мова, спільність території не визначає належність до нації. Більше того, ідентифікувати себе як представника певної нації може будь-хто, хто прагне до створення державності. Тобто в межах українського консерватизму національно-державницька ідея в якості консолідуючого фактору виступає основним критерієм визначення нації. В даному підході помітний вплив М.Вебера. Задатки цієї теорії ми зустрічаємо вже в працях М.Міхновського. Проте лише в межах ідеології консерватизму ми можемо побачити повну систематизацію основних чинників, які впливають на формування нації і проведення чіткої межі між народом, який сформувався під впливом об’єктивних чинників на певному етнічному грунті та нацією, форма існування якої є виключно держава як політичний інститут. Спираючись на теорію М.Вебера, в своєму філософському підгрунті консерватизм обгрунтовує свою теорію нації у виключно політичному ключі, пов’язуючи її з державою. Даний факт ми можемо пов’язати з нагальними потребами того часу – створити ефективну теорію нації, яка дозволить обгрунтувати претензії на незалежну державу. Досить велику роль консерватизм відводив збереженню культурних традицій – рідної мови, православної релігії, батьківських звичаїв, а головне – традиційних форм родинного й громадського життя. Саме в цьому напрямку національна ідея постає як світоглядна позиція елітарної верстви суспільства, починаючи з козацьких часів. Вироблення нового класу-еліти є для консерваторів найголовнішою метою. На нашу думку, саме орієнтація на традиційним чином орієнтовану еліту не дала змоги остаточно визначити природу нації так, як за умов бездержавності механізм створення подібної еліти відсутній, а об’єднання українського народу навколо ідеї традиційної ієрархічно побудованої держави - неможливе. Поряд з тим ми можемо відзначити, що основним досягненням консерватизму, поряд із народництвом, є ідея чіткого відмежування народу від нації, етнічного від політичного, що отримала свій розвиток в подальших теоріях нації, починаючи від початку ХХ століття, закінчуючи сьогоденням. Даний висновок є для нас важливий в тому сенсі, що одним з найважливіших моментів української націології, зокрема концепції Ю.І. Вассияна постає проблема перетворення етнічного масиву українства на українську націю.

Дещо іншу, у порівнянні з консерватизмом, позицію презентує найяскравіший представник українського радикального націоналізму – Д.Донцов. Не зосереджуючись на виключно політичному аспекті, в своєму вченні він здійснює філософське обгрунтування нації, визначаючи її як цілісне духовно-біологічне утворення. Якщо консерватизм в своїй теорії стоїть на виключно раціоналістичних позиціях і концентрує свою увагу безпосередньо на питаннях української державності, то вчення Донцова містить в собі багато ірраціоналістичних моментів і приймає вигляд мессіянізму.

В своїх програмних творах Д.Донцов викладає зовсім інше, відмінне від попередніх (теорії М.Драгоманова, М.Грушевського, Ю.Бачинського, М.Міхновського), тлумачення поняття нації. Навіть більше того, творчість так званого «народницького» та «ліберального» руху стає об’єктом нищівної критики мислителя в сенсі хибної і навіть згубної для українства спроби вирішення питання нації. Якщо М.Міхновський, який в своїй теорії стоїть найближче до засад радикального націоналізму, і навіть визначається багатьма дослідниками як його родоначальник, намагався примирити націоналізм та космополітизм, то Д.Донцов притримується принципово радикальної позиції неприйняття космополітичних засад.

Критикуючи філософські та суспільно-політичні погляди української інтелігенції ХІХ століття, Донцов, по суті критикує весь світогляд помірного співіснування і пасивної недієвої форми сприйняття дійсності. На його думку, всі існуючі світоглядні тенденції того часу, основними принципами яких були логічна впорядкованість, раціоналістичне обгрунтування і прогресивні суспільні тенденції є згубними в тому сенсі, що не відповідають реальній картині життя. Поміркованість і прагнення до розбудови суспільства на розумних і справедливих засадах, на думку дослідника, є «провансальством» (даний термін походить від назви французької провінції Прованс, яка так і не здобула політичну незалежність, вдовольнившись розширенням своєї автономії межах культурної політики) і являє собою слабкість духу.

Для вирішення конкретних питань він обгрунтовує власне світобачення, в якому є присутні ірраціоналістичні моменти, спираючись при цьому на філософію А.Шопенгауера і Ф.Ніцше, а конкретніше, на їхній волюнтаризм як світоглядну позицію. Він з самого початку підкреслює необхідність позиції волюнтаризму як більш повної і безпосередньої в поясненні природи нації: «Коли б ми хотіли кількома словами висловити цілу різницю між націоналізмом і народництвом, то ми знайшли б її в двох діяметрально протилежних світовідчуваннях: світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект. Два темпераменти: чин – і контемпляція, інтуїція – і логіка, аґресія – і пасивність, догматизм – і релятивність, віра – і знання. Ось так коротко можна схарактеризувати оцю різницю.» [ 66, с.188]

Якщо говорити про розуміння Д.Донцовим природи нації, то перше, що потрібно відмітити, що нація не є абстрактним поняттям, виведеним в теорії за допомогою логічних операцій, і приналежність до нації визначається не пустими гаслами і закликами. Навпаки, приналежність до нації повинна відчуватися на біологічному, кровному рівні, на рівні прагнення до життя, до волі. Нація для Донцова є ніщо інше, ніж: «скупчення мільйонів воль довкола спільного ідеалу панування етнічної групи над територією, яку вона одержала в спадщині по батьках і яку залишить своїм дітям». [66, с.188] Головна єдність полягає в єдності крові, походження, генофонду.

Отже, нація носить в нього діяльнісний, але водночас і містичний характер, природа її – ірраціональна. Нація не формується на суспільно-політичному рівні, цей процес відбувається набагато раніше – на біологічно-етнічному рівні. Нація виступає як єдиний організм, клітинами якого є люди, підпорядковані національному духові, що його надав народові Бог.

Тобто ми можемо побачити, що Д.Донцов не визначає націю як виключно політичну спільноту, і, на відміну від представників консервативного напрямку, надає важливої ролі таким критеріям, як спільність походження та біологічні особливості. На відміну від представників консерватизму, для яких головним критерієм виступає усвідомлення державно-політичної єдності, Д.Донцов визначає усвідомлення національності як своєрідний духовний порив, що усвідомлюється на підсвідомому, чуттєвому рівні.

Проте зовсім не означає, що Д.Донцов розглядає націю незалежно від держави. Навпаки, вся його філософія т.зв. «чинного» (фактично-дієвого) націоналізму закликає до побудови політично міцної держави, формою існування якої є нація.

В подальшому ідеї так званого радикального націоналізму отримали свій розвиток в працях українських публіцистів М.Сціборського, Л.Ребета, Д.Андрієвського, В.Мартинця і т.д. Звичайно, жодне з вчень не є безпосередньою копією чинного націоналізму Д.Донцова, кожний з мислителів презентував своє власне бачення проблеми української нації, виразивши свої погляди як в теоретичних працях, так і в публіцистичних статтях. Проте їхня творча спадщина носить в більшості практичний, доцільний характер і написана у зв’язку з розбудовою програмної ідеології українських націоналістичних організацій. В основних теоретичних положеннях дані концепції не відрізняються від теорії Д.Донцова змістовним чином, а лише слугують певним практичним доповненням його теоретичного варіанту. Саме тому вони в своїй конкретиці не є предметом нашого розгляду, бо для нас на даному етапі дослідження є важливим виділити лише основні принципи теорії нації в межах радикального націоналізму, охарактеризувати спільні для всіх його представників риси і визначити вирішальну роль його для визначення місця і ролі в історії розвитку українських теорій нації.

Отже, радикальний націоналізм тлумачить націю, як:

1. Своєрідну духовну сутність, яка виступає об’єднуючим суспільним фактором і дає можливість відчувати належність індивідів до однієї спільноти.

2. Спільноту політичну, яка повинна існувати виключно в межах власної держави, утворення якої є основною метою.

Досить важливим для нас є той факт, що теорія нації Д.Донцова спирається на засади волюнтаризму. В обгрунтуванні нації він вперше застосовує поняття «воля», яке, хоча і не отримує в нього остаточного обгрунтування і носить ірраціональний та алогічний характер, в подальшому слугує наріжним каменем в теоріях його послідовників, зокрема Ю.І. Вассияна.

В межах традиції українського націоналізму природа нації обгрунтовується не за допомогою сукупності об’єктивних ознак, а визначається як своєрідний духовний принцип. Ю.І. Вассиян виклав і розвинув свою теорію нації саме в цьому напрямку, перемістивши питання визначення природи нації у «внутрішній» світ – світ людської духовності.

Основною особливістю його концепції можна визначити те, що Ю.І. Вассиян, на відміну від сучасних йому націологів, в питанні нації визначення не надає пріоритету виключно політичним, «зовнішнім» факторам. Цей факт пояснюється тим, що основною метою мислителя в створенні його теорії нації є пошук тих причин, за яких українські землі за багато століть так і не спромоглися здобути державність, а політичні фактори виступають, на його думку, скоріше наслідком, ніж причиною. Він вважає, що справжню причину відсутності державності треба шукати «зсередини» - в глибинах характеру пересічного українця і віднайти її можливо лише зосередившись на психологічно-ментальних характеристиках українського народу як етнічного масиву. Саме аналіз українського характеру, який в концепції Ю.І. Вассияна ототожнюється з ментальністю етносу, може слугувати «точкою відліку» його теорії нації саме тому, що він дає змогу віднайти механізм націостановлення та перетворення українського народу на українську націю - суб’єкта історичного процесу.

Такий вибір Ю.І. Вассияна, на нашу думку, не є випадковим, якщо звернутися до дефініції поняття національного характеру, згідно якій: “…національний характер – сукупність психологічно-ментальних та поведінкових ознак, особливостей притаманних певній етнонаціональній спільноті.” [170, с.414]. Суспільна психологія визначає, що національний характер формується історично і є “...продукт досвіду всієї нації, який здатен найкраще виразити істотні ознаки її членів.” [140, с.12] там, де нація: «…виступає терміном соціологічним, який характеризує суб’єкт.» [136, с.15], а також формується історично під впливом різних факторів. Тобто можна відзначити, що визначення українського характеру як етнічної ментальності відповідає тогочасній історично-культурній ситуації, коли українська нація не набула свого остаточного оформлення як ціннісно-вартісна спільнота і про національний характер можна було говорити лише як про загальну характеристику етнічного масиву. Крім того, можна зазначити такий момент, що ментальність являє собою досить стабільне, у відношенні до динаміки історичного процесу, утворення, тобто: «…ментальні структури, таким чином, слугують одночасно і продукуючою основою, і перешкодою для історичного руху…» [ 9, с.64]

В своїх роботах мислитель подає характеристику української людини, визначаючи основні ознаки, властиві душевному складу українця: місцевість, оборонність, непорушність, інтелектуальне лінивство, жіночий стиль відчування, соціальна нерозвиненість. Всі ці характеристики пересічного українця підсумовуються Ю.І. Вассияном як «пасивний, існувальний тип людини». Формування такого типу людини є наслідком надмірної прив’язаності людини до землі, в результаті якої виробилася психологія осілого гречкосія-хлібороба, який «…ціле своє життя поставив на одну карту, на хліборобський свій стан, його союз землею.» [38, с.10]. Таким чином, мислитель визначає пасивність та оборонність українського національного характеру як «середовище», якому характерний «…мотив безособовости і якогось мимовільного, безнапрямного пропливу життя, що пульсує не знати звідки й не знати куди, порушуючися силою космічної безвладності.». Події, коли український народ приймав участь в суспільних рухах (Визвольна війна 1648 – 1654 рр.) визначаються Ю.І. Вассияном як випадкові і стихійні, що також свідчить про основну рису української ментальності – оборонність, але ж ніяк про конструктивні дії, які могли б свідчити про підняття української спільноти на якісно новий рівень. Підсумовуючи свою негативну характеристику в своєму творі «Степовий Сфінкс» він зазначає, що: «Надзвичайно вкорінена осілість українця …засудила його до вічної оборонної, а отже, апріорно слабшої і некорисної ролі зберігання свого стану посідання» [43, с.53]

Таким чином ми можемо зробити висновок, що етнічні характеристики українського народу, які в даному випадку ототожнюються з його ментальністю, не дають змоги здійснити оформлення українського народу в українську націю. Проте, відмовляючи українському народу в творчих здібностях, Ю.І. Вассиян визначає механізм трансформації етнічного масиву в політичну націю. Для подальшої характеристики процесу націогенези в концепції мислителя звернемося до його тлумачення поняття нації, яке він викладає у взаємозв’язку з поняттям соціальності.

Нація в концепції Ю.І. Вассияна являє собою найвищий рівень розвитку спільноти саме тому, що саме на рівні нації відбувається перетворення індивіда на творчу особистість, яка стає суб’єктом історичного процесу та виникає духовна єдність між особистостями, які виступають творцями суспільних цінностей. Індивід в своєму духовному розвитку проходить три стадії: усвідомлення самого себе, усвідомлення себе на рівні суспільства та усвідомлення себе як такої, що підноситься над суспільством і здатної до творчості. Перші дві стадії є закономірними і об’єктивними так, як соціальність є невід’ємною характеристикою людини. Людина не може існувати поза соціумом, соціальність вкорінена в ній на біологічно-інстинктивному рівні. В своїй праці «Індивідуальність- індивідуум» дослідник доводить, що потреба спільності являє собою модифікований інстинкт страху – інстинкт, який змушував людей об’єднуватись, і що для людини є неприродним залишатися поза суспільством. ««Боротьба одиниці проти суспільності» - такий вислів внутрішньо противорічний з уваги на неможливість у неї протисуспільних інстинктів… …природна орієнтація людини – соціальна, і глибина її соціальності сягає в позаісторичні часи органічного розвитку…» [31, с.24], - таким чином визначає мислитель другу стадію духовного розвитку індивіда.

Проте індивід не може залишатися на рівні первинних та модифікованих інстинктів, приймаючи «умови оточення як природної сфери свого життя…» [31, с.65], що фактично являє собою процес вегетації – відтворення індивіда в іншому індивіді. В своєму духовному розвитку він намагається піднятися на вищий щабель, пізнати сенс свого індивідуального розвитку та створити щось якісно нове – спрямувати, об’єктивувати себе в принципово новому творінні; усвідомити себе світобудуючим, творчим началом. І якщо в біологічному житті людини не відбувається ніяких принципових змін, її організм функціонує за раз і назавжди визначеними принципами, то в духовному житті людина здатна виступати творцем, «підметом», що в розуміння Ю.І. Вассияна означає спроможність піднятися над власною соціальністю та усвідомити себе духовною істотою.

Отже, людина як соціальна істота не може розглядатися поза соціумом. А.Свідзінський в своїй статті «Юліан Вассиян і проблеми державотворення в Україні» визначає, що соціальність як даність є передумовою існування людини: «…людина ж, яка теж зберігає фізіологічну життєздатність поза соціумом, стикається з фатальним браком матеріальних засобів та інформаційних джерел, необхідних для життя, екологічно неспроможна» [154, с.8]. Проте національність має зовсім іншу природу і є виключно культурним утворенням: «Якщо ж йдеться про включення людини в певну культуру, то саме тут на перший план виступає нація. Культура завжди національна, позанаціональної культури не існує» [154, с.10].

В даному випадку ми можемо розмежувати соціальний інстинкт та соціальність як культурну спільність. Якщо соціальний інстинкт є природною характеристикою людини і передумовою її існування, то соціальність як культурна спільність є надбанням людської духовності. Специфіка даного розмежування полягає в тому, що для нас є необхідним відрізнити в концепції Ю.І. Вассияна процес націотворення від процесу функціонування народності. Вище нами було визначено, що українське суспільство не є суб’єктом історичного процесу, чому заважають його ментальні характеристики. З цього приводу можна навести думку Тобто можна зробити висновок, що українське суспільство в своєму не є творцем культурних цінностей, а існує на рівні соціального інстинкту. Таким чином ми можемо говорити про соціальність як про суспільний інстинкт, який присутній на рівні етносу коли відсутній процес націогенези та про соціальність як про витвір культури, що формується в процесі націостановлення.

Лише на етапі духовного усвідомлення Вассиян говорить про націю, яка є найглибша, найзагальніша і найтривкіша підстава людської соціальності, тобто надає сенс інстинктивним чином існуючій спільноті як ціннісно-орієнтованому суспільству, поєднаному своєрідними духовно-вартісними зв’язками. Тобто, говорити про окрему спільність як про свідомо організоване суспільство з власними соціальними інститутами, системою цінностей та культурними надбаннями можна лише на рівні нації. Нація виступає в нього єдино можливим засобом організації культурних суспільних відносин.

Визначаючи націю як природній твір людського розвитку мислитель обґрунтовує думку, що, з одного боку, нація виступає як апріорний принцип суспільної організації та як наперед визначена умова суспільного буття. Але він наголошує, що основною умовою існування нації є духовна, активна, орієнтована ціннісним чином людина, яка своєю діяльністю створює можливість для розвитку спільноти та виступає творцем суспільних цінностей. Отже, існування нації як організованої спільноти можливе лише в духовному світі людської особистості.

В своєму творі «Воююча Україна» Вассиян вводить поняття «духової раси», тобто визначає основним критерієм нації духовний принцип. Можна побачити, що тут Ю.І. Вассиян наслідує тенденції радикального націоналізму, модифікуючи теорію Е. Ренана про духовну єдність спільноти як нації. Таким чином, ми можемо зробити висновок, що Ю.І. Вассиян відкидає будь-які емпіричні критерії визначення нації так, як нація в своїй сутності являє для нього виключно царину духовного життя, визначати націю ми можемо лише на рівні відчуття духовної спорідненості, на рівні усвідомлення ідеї єдності. Такі ознаки як: спільність території, спільність походження, раса, мова, релігія традиції, спільне минуле і т.д. або зовсім не визначаються ним як вагомі, або відіграють в його теорії нації другорядну роль і тлумачаться лише як наслідки духовної єдності національної спільноти.

Так, як постулювання єдиного духовного принципу не означає пояснення природи нації, необхідно дослідити яким чином Ю.І. Вассиян розкриває природу даного принципу як консолідуючого фактору та виявити його прояви в структурі нації.

Даний принцип тлумачиться Ю.І. Вассияном як національна ідея, що осмислюється ним як позачасова єдність людських особистостей, пов’язаних спільною метою та діяльністю. Саме завдяки ідеї можливе поєднання минулого, майбутнього і теперішнього, ідея впорядковує історичний процес як процес буття нації в тому сенсі, що кожний її член «живе відчуванням родової свідомості, поширеної не тільки на сучасність, але поглибленої в далеку минувшість і цілево упрямленої в будучність…» [25, с.29]

В даному випадку нація в своїй природі розглядається у вертикальному вимірі - вимірі часу тому, що саме в часі відбувається постійна актуалізація національної ідеї як об’єднуючого духовного принципу. Отже, точкою відліку у визначенні нації виступає її існування у «внутрішньому» часовому вимірі, який, на відміну від «зовнішнього» просторового дає змогу дослідити процес реалізації національної ідеї в конкретиці людського буття та виявити структуру нації. « При всій змінності зовнішнього обличчя в різні стадії своєї історії нація затримує згадану внутрішню форму, як незмінну детермінанту різних своїх чинностей…» [30, с.29], пише дослідник в своєму творі «Ідеологічні основи українського націоналізму», визнаючи таким чином пріоритет внутрішніх іманентних законів розвитку нації в часі над ситуативними зовнішніми проявами внутрішньої структури нації в емпіричному бутті.

Внутрішня структура нації являє собою взаємозв’язок трьох складових – ідеї, волі, мети.

За Ю.І. Вассияном, ідея виступає основним механізмом національної самоідентифікації в тому сенсі, що: «Для одиниці нація не є ідеалом, абсолютною вартістю, але ідеєю, формою творчого буття…» [37, с.9], тобто життя і діяльність окремої особистості пов’язано з її національністю, усвідомленням ідеї нації. За своєю природою ідея виступає як своєрідна безумовна духовна сутність, яка усвідомлюється індивідами як принцип єдності. Вона виступає невід’ємною складовою духовного буття індивіда, надає сенс його історичному існуванню – єднає індивіда в своїй історичній обмеженості з його минулим та здійснює його проекцію майбутнє - «Саме поміщена на глибинний рівень ідентичності в якості само-собою зрозумілих істин, ідея нації спрямовує людську діяльність у напрямі, потрібному для продовження і розвитку власного існування» [37, с.11]. Вона не є трансцендентною «річчю в собі», яка існує поза індивідом і незалежно від нього, не виступає недосяжним ідеалом, а є іманентно присутньою в історичній процесуальності.

Ідея не являє собою статичне, незмінне, раз і назавжди дане утворення. Якщо за своєю формою ідея виступає духовним принципом єдності, то зміст ідеї полягає в її актуалізації в творчій особистості, яка осмислює її, виходячи з власної неповторної індивідуальності та сприяє виробленню нових світоглядних орієнтацій. Ідея виступає передумовою та, водночас, наслідком діяльності особистості: «Одиниця вважається проти нації засобом тільки зі становища свідомості, що ідея нації переходить межі її існування… тоді, як вона є ціллю з огляду на обставину, що актуальність самої ідеї зумовлена непереривною присутністю одиниць, які дають їй зміст та вдосконалюють його» [37, с.11].

Постійна актуалізація ідеї наповнює останню своєрідним змістом, формуючи світогляд тої чи іншої нації. Світогляд виступає, за Вассияном, власним надбанням кожної нації, органічно властивим лише для неї, який формується в процесі її розвитку, і який неможливо наслідувати чи перенести. Актуалізація ідеї відбувається завдяки спрямованій діяльності особистості, яку Вассиян визначає як «вольову активність», «моральну свідомість», «чинне діяння».

Вище було розглянуто поняття волі як інтенційної характеристики людської особистості та рушійної сили історичного процесу. Що ж до місця волі у внутрішній структурі нації необхідно зазначити, що вона є тією компонентою, що дає можливість актуалізувати національну ідею. В даному випадку воля означає спрямована боротьба за ствердження національних цінностей, а у випадку української нації – боротьба за здобуття державності. Якщо національна ідея виступає у Вассияна передумовою існування нації, то обов’язковою умовою здійснення спільноти як нації виступає вольова діяльність. Усвідомлення ідентичності на внутрішньому психологічному рівні ще не означає наявності нації, а, в кращому випадку, говорить лише про етнічну спільність, тобто усвідомлення власної суспільності, але не національності. Вододіл між етносом і нацією – це фактично межа, яка пролягає між тим, що не залежить від людини, бо наперед визначено фактом її народження, і тим, що є результатом власних зусиль особи. Етнічна маса, за Ю.І. Вассияном, є нетворчою, неісторичною спільнотою і виступає лише матеріалом для створення нації. Визначаючи об’єктивні ознаки нації як другорядні («Земля, територія як доповнення фізичного організму нації, творить разом з тенденцією найвидатнішого біологічного розвитку категорію кількісного виміру або проекцію просторового здійснення нації» [27, с.198]), він наголошує на головному критерії визначення нації – творчому («…означає волю найдовшого тривання засобом найінтенсивнішого виявлення духово-культурного впливу в часі» [27, с.205]).Отже, лише завдяки вольовій діяльності, творчому продукуванню цінностей, спрямованості на боротьбу можна говорити і про існування нації, і про існування людської особистості як представника нації та головного суб’єкта історії. Таким чином саме у відсутності моральної свідомості та вольового діяння Ю.І. Вассиян вбачає причину відсутності бездержавності. Він констатує в структурі української нації відсутність сформованих національних цінностей та спрямованої націотворчої діяльності, але відмічає наявність етнічних зв’язків, що не дають можливість здійсненню вільного розвитку української державності: «Фатальна неспівмірність основних душевних чинників заважила долево на структурі української історії, що її сонне плесо проломлюють наглі вибухи імпровізації, за якими тягнуться довгі часи лихоліття і духового застою». [25, с.186]

Таким чином цілком закономірне пояснення є тому факту, чому в концепції Ю.І. Вассияна воля тлумачиться не як ірраціональний сплеск, а саме цілеспрямована людська діяльність: «Розв’язка лежить в самій українській людині, у тому чи вона (людина) зрозуміє суть і призначення своє і своєї нації в цілості історії.» [146, с.18] Намагання українського народу здобути незалежність визначаються ним не більше, як «імпровізовані вибухи», які мотивовані оборонною психологією. Процвітання Російської імперії, а згодом СРСР він визначає не як результат «хижацько-завойовницьких інстинктів» євро-азійської нації, що він підкреслює в своєму творі «Воююча Україна». В принципі, будь-яка активність спільноти визначається Вассияном як національна, бо: «характер найпотужніших життєвих форм історії з природи національний…» [25, с.185], але несвідома та беззмістовна діяльність досить часто приводить до негативного наслідку в розвитку нації. Ця діяльність, або як визначає її Вассиян: «…спільний гон здобувчої волі…» [25, с.180] незмінно присутня в характері спільноти – «…дарма що в одному випадку він зосереджувався на прямий підбій простору і спішно виснажував свою енергію, а в іншому творив углиб і вшир розгорнену систему, завершену вартостями культури в стилі духової монументальності.» [34, с.40]. Дане твердження підтверджує проаналізовану вище ідею Ю.І. Вассияна про «творчу» часову проекцію нації, яка, на відміну від «кількісної» просторової її проекції, є повноцінною історичною одиницею, а не етнічною масою. Тобто ми можемо визначити, що для формування повноцінної, «історичної» нації необхідна саме спрямована, а не стихійна вольова діяльність.

Дана необхідність обумовлює наявність третьої складової нації – мети. Саме мета виступає своєрідною гуссерлівською «ноемою» - тим, на що спрямована вольова активність людини. Людська діяльність не існує сама по собі, на основі національної ідеї як принципу єдності вона спрямована на формування єдиної спільноти, заснованої на спільних цінностях. Результатом даної діяльності виступає нація. Співіснування розвинених активних людських особистостей, спрямоване являє собою спільноту, яка є національною, і в якій: «…одиниця ставить себе згори – без особливого попереднього зусилля зі свого боку – в прямий зв'язок з духовністю великої людської спільноти так, що в цій хвилі її індивідуальне «я» живе відчуванням родової свідомості» [37, с.14]. Вироблення такої форми співжиття людських одиниць, в які проявом її індивідуальних якостей буде співвідноситися з відчуттям національної єдності та творенням спільних національних цінностей – мета, на яку спрямована людська діяльність.

Ми можемо визначити, що механізм активізації людської волі та формування моральної, дієвої свідомості являє собою досить складний процес, якому перешкоджає вкорінений в суспільну психологію нетворчий, етнічний характер взаємозв’язку та нав’язування невластивих тій чи іншій нації цінностей більш потужними національними спільнотами.

Саме тому Ю.І. Вассиян в своїй теорії вводить поняття національного генію, яке є подібним до поняття еліти у представників українського консерватизму та радикального націоналізму. Відмінним є те, що провідною визначається не панівна верства, а окрема людина, яка являє собою харизматичну особистість і здійснює актуалізацію національної ідеї, що дає змогу ідентифікувати останню із цією особистістю. Отже, національний геній - «це безпосередня, інтенсивна або пряма національність, що промовляє внутрішньою стихією духового руху і напрямом почувань, які може схопити, відчути і засвоїти собі тільки підмет того самого національного кола, що живе спільним безпосереднім наставленням та інтуїтивно відчуває міру ритмічного упливу національного життя». [35, с.284 - 285] Внутрішній світ генія знаходиться в неперервному зв’язку із зовнішнім світом, в якому він живе: «Загальноприйнята думка про національність генія засновується на згаданій органічності, цебто вона розкриває в духовій істоті генія наявність найспішніших формотворчих елементів, органічних для психології національного типу. Ця своєрідна зосередженість загальних духових ознак в особовості генія робить його джерелом широкої соціяльности, отже репрезентативною формою збірної одиниці, як історичної реальності.» [44, с.18]

Саме з цієї причини Ю.І. Вассиян досить значну роль відводить таким історичним особам, як Т.Шевченко та Б.Хмельницький, проте саме Шевченка він визначає творцем української нації в тому сенсі, що саме його творчість являє собою безпосередній вияв національної ідеї: «Його поезія відкрила вступ до духової Батьківщини і тим піддавала психічно пасивне українство активній своїй стихії. Незабаром наступила канонізація Шевченка на єдино повноправного представника народу та оформилася у своєрідний культ поета.» [35, с.284] Закликаючи повернутись до спадщини Т.Шевченка, він доводить необхідність переосмислення його історичної ролі в процесі формування української нації.

Можна зробити висновок, що своєю концепцією національного генія Вассиян підтверджує свою основну тезу, що історія твориться людськими особистостями, маючи на увазі, що саме непересічна людська особистість акумулює в собі національну ідею, яка усвідомлюється етнічною масою шляхом ідентифікації нею національних цінностей з конкретною історичною особою.

На наш погляд, дана концепція не є достатньо визначеною і потребує своєрідного доповнення так, як неможливо виявити механізм активізації вольової активності в не-геніїв, кого Вассиян називає «пасивне українство». Цікавою з цього приводу є думка В.Артюха, що: «людська діяльність, конкретніше діяльність творчої меншини ієрархізує спільноту. Наявність еліти потім сублімує енергію землеробського етносу в політичні форми нації» [4, с.194]. Проте залишається неясним яким же чином за умов непересічного характеру національного генію відбувається створення даної людської меншини.

Для прояснення даного питання необхідно звернутися до вище згаданого тлумачення Вассияном процесу розвитку людської спільноти, згідно якого процес об’єднання в людську спільноту є наслідком біологічних інстинктів, а процес створення нації являє собою реалізацію творчих можливостей людської духовності. Людина в своїй духовності шукає виходу назовні. Саме спрямована творча діяльність її духу і визначається як вольова активність, що дає змогу піднятися на вищий, над-етнічний рівень. Спрямованість даної активності обумовлена усвідомленням ідеї національної єдності та визначена метою, якою є створення національної спільноти. Таким чином ми можемо констатувати факт, що будь-яка людська особистість за своєю природою є здатною проявити національність – здійснювати оформлену вольовим чином діяльність. Якою ж тоді є роль національного генію?

В теорії творчого процесу досить поширеною є думка, що геній – це людина, яка випереджає свій час [135 с.78] , і що досить часто ідеї генія не відповідають тогочасній історичній ситуації і оцінюються лише його нащадками. Саме тому роль національного генію можливо визначити не як творця нації, а як її пророка – людини, яка ініціювала процес творення нації, проте не знайшла підтримки в своїх сучасників. В даному випадку стає зрозумілою історична роль Б.Хмельницького, який виявився не в змозі створити українську державу так, як в даній ситуації український народ не усвідомлював своє життя поза метрополією. Набуває пояснення також і історична роль Т.Шевченка, яка не знайшла відгуків серед ідей «народництва», а була переосмислена лише представниками українського націоналізму, хоча: «упосліджена українська культура витворила в Шевченкові людину з історіософським баченням світу, що дало йому змогу відтворити культурно-історичний шлях свого народу…» [160, с.83] Стає і зрозумілим той факт, чому саме Ю.І.Вассиян приділяє велику увагу його сучасникам С.Петлюрі і Є.Коновальцю як непересічним особистостям, яким не вдалося пересилити опір пасивних співвітчизників. Підтвердження даної думки можна знайти в статтях, написаних Ю.І. Вассияном в останні роки свого життя, в яких описується ситуація національного занепаду та безсилля, що наступила після Другої світової війни.

Отже можна зробити висновок, що формування національної свідомості відбувається після переосмислення проголошених раніше національних ідей, механізм активізації спрямованої вольової активності потребує «часового дистанціювання», а роль національного генію в концепції Ю.І. Вассияна можна звести до ролі пророка національної ідеї, переосмислення ролі якого є проектом майбутнього.

Отже, підсумуємо основні положенні теорії нації Ю.І. Вассияна:

1.Основним критерієм визначення нації виступає єдиний духовний принцип, який являє собою національну ідею і реалізується в людській особистості. Емпіричні об’єктивні ознаки (територія, раса, мова, спільність традицій і т.д.) відіграють в процесі формування нації другорядну роль

2.Нація є вищим рівнем розвитку людської спільноти так, як саме на рівні нації здійснюється творча діяльність людини як духовної істоти.

3.Існування нації можливе лише в часі, що обумовлюється її внутрішньою структурою, яка являє собою єдність ідеї, волі та мети

4.Ідея виступає вищим принципом духовної єдності та актуалізується завдяки спрямованій вольовій діяльності людської особистості, яка визначається метою створення єдиної національної спільноти з власними національними цінностями шляхом взаємодії творчих людських одиниць. Стихійна, невизначена метово людська діяльність виступає ознакою етнічності, проте не ознакою національності.

5.Активізація спрямованої вольової діяльності відбувається завдяки переосмисленню духовної спадщини національних геніїв, яка не була оцінена їхніми сучасниками

6.Визначаючи місце теорії нації Ю.І. Вассияна в сучасному філософському дискурсі, можна зазначити, що його теорію не може визначити ні в якості примордіалістської, ні в якості модерної. З одного боку, нація не являє собою модифікований етнос, проте, з другого, нація не визнається ним як продукт розвитку капіталістичних відносин, а визначається як реалізація апріорного духовного принципу, що і тлумачиться ним як національність. На наш погляд, дану теорію нації необхідно визначити як поєднання цих двох напрямків, що зумовлюється механізмом перетворення етнічної спільноти в націю шляхом інценційної направленості людської духовності.

В даному випадку ми можемо констатувати, що теорія нації Ю.І. Вассияна не позбавлена містичного та субстанційного тлумачення, про що свідчить безумовна природа принципу національної єдності, який апріорно присутній в свідомості кожного члена спільноти. Проте, якщо не ставити питання про походження даного принципу, стає зрозумілим, що нація в його концепції виступає єдино можливим засобом реалізації духовних можливостей людини, перетворення її з пасивного індивіда на творчу особистість. Єдиний шлях набуття «історичності» нації полягає саме в процесі розкриття творчого потенціалу її членів, який закладений в ній природою в якості принципу об’єктивації. Таким чином питання оформлення нації у політичну спільноту шляхом створення держави набуває в нього питання формування своєрідного типу моральної свідомості, національного характеру, який дасть змогу створити єдність творчих, одухотворених національною ідеєю одиниць. Саме причина відсутності такого характеру і обумовлює в нього відсутність державності. Таким чином можна визначити, що історіософія Ю.І.Вассияна дає змогу визначити механізм набуття нацією «історичності», тобто формування своєрідного духовного потенціалу, який дасть змогу зайняти гідне місце в світовому культурному просторі.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4