Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Аналітична заява з приводу результатів парламентських виборів в Україні

Вибори до Верховної Ради України 28 жовтня 2012 р., очевидно, стануть знаменитою віхою в сучасній історії української нації і держави.

Насамперед ці вибори продемонстрували готовність громадянства й національно свідомої частини українського суспільства протистояти авторитарним, антиукраїнським, антидемократичним тенденціям, які наростають у країні ось уже 18 років поспіль (від часу приходу до влади президента Л.Кучми), наростають переважно під впливом посткомуністичної номенклатури та імперсько-російських рецидивів політичної поведінки. Не секрет, що ідеалом суспільно-політичної організації для теперішньої влади, втілюваної Партією регіонів, є форма «м’якої диктатури», на зразок тих режимів псевдодемократії, де функції всіх демократичних інституцій профануються й лише імітуються, і які сформувалися в Білорусі, Росії, Узбекистані, Казахстані, Туркменістані чи Таджикистані. Відтак партія влади, яка й так контролює основні сфери політичного життя, прагнула забезпечити собі на цих виборах конституційну більшість у парламенті, аби згодом змінити Конституцію, цілком маргіналізувати опозицію, створити юридичні основи для встановлення авторитарного режиму імітованої демократії під керівництвом Віктора Януковича.

Очевидним є і те, що насправді влада програла ці вибори попри те, що вдалася до шаленого тиску адмінресурсу, масових і гігантських за розмірами «капіталовкладень» у підкупах виборців, до брутальних маніпуляцій із законодавчими нормами (наприклад, при формуванні виборчих комісій) і майже повсюдних фальсифікацій під час підрахунку голосів. Найбільшою хитрістю влади стало повернення до мажоритарної системи виборів, що уможливило майже тотальне обрання до Верховної Ради представників Партії регіонів у східних і південних областях України, тобто там, де опір антидемократичним і антиукраїнським тенденціям є мінімальним.

Загалом і поведінка системи влади, і настрої виборців показали, що і ті, і ті розчаровуються у демократії, не вірять у ефективність демократичних методів самоорганізації й громадянського та соціально-економічного поступу на їх основі, більше схильні до корупції як форми виживання. Відмінність полягає лише в тому, що для владних кіл ця корупція означає фантастичне за розмірами і цинізмом збагачення й грабування країни, а для суспільства вона означає справді мінімальне виживання без будь-якого морального, ідейного і громадянського напруження. Зрозуміло, що ця значна тенденція є загрозливою тим, що може штовхнути суспільство до цілковитої апатії і прострації.

Безумовно, можна критикувати опозицію, насамперед партії «Батьківщина» і «Фронт Змін» як наймасовіші і найвпливовіші в ній, за те, що вони погодилися на наперед несправедливий закон про вибори, запропонований Партією регіонів. Проте така їхня поведінка є закономірною: обидві ці партії великою мірою є породженнями великого капіталу, їхньою ідеологією є ліберальний космополітизм, їх характеризує прагматично-технологічне мислення, у системі категорій якого нема таких понять, як «національна відповідальність», «моральність поступу», «духовні критерії», «вища справедливість», «державницька місія» та ін. Вони самі сподівалися, співпрацюючи з великим капіталом, «просунути» в мажоритарних округах своїх членів. Тому прихований компроміс із партією влади для цих політеліт був цілком органічним, попри поверхову дуже крикливу критику влади і демонстрацію революційності. Стратегічною помилкою цих партій є те, що вони свято переконані у рятівній ролі демократії і сподіваються лише в її рамках боротися з відверто антидемократичною політикою й ідеологією Партії регіонів.

Однак поза цим є глобальні, ментально-цивілізаційні причини поразки демократичних сил в Україні. Підсумки виборів показали, що приблизно половина населення країни, зосередженого переважно у східних і південних регіонах, майже цілковито відмовилася від громадянської позиції, віддавши всю ініціативу соціальних змін владній бюрократії і чиновництву. Така поведінка має два великі корені, які виростають із попередніх історичних традицій нашого суспільства (передусім зрусифікованої його частини): з традицій абсолютної пасивності громадянина і його покірності щодо влади, які століттями плекалися в Російській імперії, і з традицій ворожості до проявів національної активності інших, неросійських народів. Відтак більшість населення Східної і Південної України вважає будь-яку громадянську змобілізованість і національну виразність неросіян зухвальством і майже злочинністю. Саме з цих ментальних стереотипів користають Партія регіонів і КПУ, які маніпулюють цією вкрай агресивною і денаціоналізованою частиною українського суспільства, і систематично залякують її «анархією і безладом» (тобто справжньою демократією), «фашизмом і націоналізмом» (тобто елементарними намаганнями українців захистити свої національні права). Оскільки ця частина суспільства є надзвичайно слухняною, заляканою (результат кількасотлітньої деспотії московських царів) і страшенно вороже налаштованою проти всього українського (результат теж багатосотлітньої шовіністичної пропаганди в Російській імперії), то маніпулювати її свідомістю для політичних шахраїв є дуже легко. Для цього владі досить воскресити міфи про «щасливе, стабільне радянське життя» і «священну боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками», місце яких тепер у звихненій свідомості гомосовєтікусів чомусь зайняли «українські націоналісти» (під «націоналістами» розуміються, звісно, всі, хто сміє виявляти хоч якісь елементарні ознаки національності, як-от розмовляти по-українськи). Ці міфи в суті є дуже агресивними, бо апелюють до містичних сенсів життя, корелюються з російськими імперсько-шовіністичними ідеологемами, які через ЗМІ широко присутні у свідомості українських громадян (через художні й публіцистичні фільми, загальну риторику).

Великою мірою така поведінка і українських владних еліт, і українського совєтизованого населення підштовхується сучасним суспільно-політичним становищем в Росії, тобто демонстрацією абсолютно всемогутньої влади президента В.Путіна і цинічною поведінкою російських еліт, тамтешньою негативною пропагандою щодо демократії і свободи, тамтешніми прикладами маніпулювання свідомістю мас, профанації і корупції у всіх сферах політичного і громадянського життя, небачених масштабів розграбування природних та економічних багатств країни і збагачення певних прислужливо-провладних середовищ. Власне у цьому й виявляється сьогодні «цивілізаційне дихання» Росії – вона загальмовує всі процеси прогресивного розвитку України. Під її впливом український рух до Європи набув всіх ознак броунівського руху: руху самого в собі, як імітації.

Національна поруйнованість українства, великі масштаби постсовєтської свідомості, загальна слабкість громадянської змобілізованості – ці фактори роз’їдають нашу державність в усіх регіонах. Однак є ще й специфічна причина «заштопореності» України у минулому, на відставанні: це наявність двох особливих регіонів у країні, двох «Сицилій» – Донбасу і Криму. Колись при формуванні італійської державності саме острів Сицилія став фатальним фактором відставання цієї країни, систематичного провалювання її у прірви корупції, національної безвідповідальності, громадянської пасивності та неадекватності. Це пояснювалося тим, що в цьому регіоні збереглася сепаратистська самосвідомість, усталилися традиції суспільної корупції, не було національної активності і тут повністю господарювала мафія. Щось подібне створилося зараз у двох українських регіонах: їхні мешканці цілком не почувають себе громадянами наявної держави, по-рабському бояться влади, вірять тільки у силу провладних зв’язків і опіки над собою певних станів (кланів) та ненавидять все українське (спадок шовіністичного виховання в системі колишньої Російської імперії). В Італії впливи Сицилії були тривалими вседержавними: майже всі керівні еліти цієї країни, аж до сучасника С.Берлусконі, у певний час виявлялися і звинувачувалися у корупційних зв’язках із сицилійською мафією. Так і в Україні: впливи двох «Сицилій», тобто глобальні корупційні схеми, наступ неототалітаризму, громадянської безвідповідальності і цинізму є повсюдними – від Харкова до Закарпаття. Фактично через ці впливи наша держава перебуває у перманентному стані прострації, коли майже всі сфери держави використовуються в грабіжницьких інтересах мафії. Гадаємо, не випадково, на рівні політичного жаргону в Україні донбаських політиків називають «донами», з італійським семантичним донавантаженням цього слова.

Обплівши країну корупційно-клановими зв’язками, обманувши українців тотальними фальсифікаціями на парламентських виборах, провівши через відвертий підкуп та адміністративний тиск в мажоритарних округах своїх депутатів, Партія регіонів тим самим створила революційну ситуацію в країні: в ніяких законних формах більшість мешканців України не можуть реалізувати своїх прав, можливостей та уповань; водночас енергія нації, особливо молодого покоління, набуває вибухової сили.

Саме цю енергію продемонструвала справді партія-переможець на цих виборах – ВО «Свобода». Успіх цієї політсили означає дію відразу кількох факторів. По-перше, ВО «Свобода» вдалося сконцентрувати протестувальні настрої електорату на національній основі. Зараз стало очевидним, що головною регресивною інтенцією в суспільстві є проросійська політична орієнтація. Протягом більше як 20 років українські патріотичні партії протистояли різним посткомуністичним і номенклатурним силам, які втілювали реальну владу, лише з позицій демократизму, як виявам тоталітаризму чи ерзацтоталітаризму. Більшість політичних лідерів у таборі опозиції десятиліттями стримували національні почування українців. Ті партії, які пробували це робити, тобто маніфестувати саме націоналістичну програму, робили це половинчасто (як КУН, наприклад, чи раніше УКРП, ДСУ, УХДП) або в надто екстравагантних, несприйнятливих формах (як УНА-УНСО). Тепер ВО «Свобода» вдалося розбудити націозахисний інстинкт українства, який дрімав, створити настрій наступальності в націоналізмі.

По-друге, цій партії вдалося організувати серед свого членства і у своїх структурах надійно дисципліновану систему поведінки. Як спаяна ідеологічна сила, вона чітко відрізняється в українському політикумі, ставить чіткі принципи і цілі, демонструє широту й актуальну значущість своїх ідей та політичних завдань (реукраїнізація України, люстрація влади, програма захисту українців та ін.).

ВО «Свобода» здобула велику перемогу ще задовго до виборів, ставши партією молоді, знайшовши стилістику ідейного промовляння до молоді. Цим вона подолала негативну традицію інших націоналістичних партій, які у 1990 – 2000 роки збирали під своїми знаменами переважно людей солідного віку. Тож політичні дивіденди цієї партії тепер з кожним роком об’єктивно зростатимуть. І це третій її плюс.

По-четверте, «Свобода» вивільнила енергетику ідеології націоналізму, яка сама по собі є будівною і наступальною у всіх сенсах. Це підтвердили перемоги «свободівців» на мажоритарних округах у Центральній Україні, в Києві і навіть на Полтавщині. Зараз важливо, щоб розвиток і прищеплення ідей націоналізму, який формує людину у високому духовно-ідеалістичному та героїчному спрямуванні, партія зуміла втримати на належному рівні актуальності і широти.

І п’яте, найважливіше: на цих виборах «Свобода» показала головне, з чим перемагають в політиці й історії, – Характер. Це те, чого неможливо навчитися і чого неможливо набути; характер кується лише в боротьбі, а у свій останній період політичного буття «Свобода» невпинно боролася, принципово критикувала, бойовито захищала і гостро атакувала антиукраїнську владу, профанаторство і гнилу компромісність, слабке примиренство в політиці.

Вибори 2012 р. стали, мабуть, кінцевою межею для цілого табору національно-демократичних партій (Рух, «Реформи і порядок», УНР, «Наша Україна», КУН, УРП-«Собор» та ін.), які, здається, цілковито розчинилися, хто у великих блоках типу «Батьківщини», хто у своїй аморфності і безпринципності, а хто – у звичайній дрібності своїх уявлень і планів. Це прикро, бо саме національно-демократичний табір виборював незалежність України на зламі 1980-1990-х рр., саме на нього покладалася стратегічна надія всього українства як на ідейно-політичну модель інтеграції України (бо, мовляв, на ґрунті націоналізму об’єднати таку різноманітну за цінностями державу неможливо). Політична катастрофа націонал-демократів є яскравим прикладом того, як дрібніють і нікчемніють політичні проекти через те, що їхні лідери твердо стають на шлях ідеологічної невиразності, тотального угодовства, політичного хитрування і крутійства, що передусім думають про порятунок і кар’єру для самих себе, і тому йдуть на постійні компроміси, аби потрапити у якусь прохідну частину чужого списку, і при цьому відмовляються від головного в політиці – принципової боротьби.

Зрозуміло, що чорну роботу на цих важливих парламентських виборах виконали ті рядові агітувальники, які до кінця переконували людей в Центральній і Західній Україні, що «Наша Україна» пройде до Верховної Ради, що «Ющенко вже зрозумів свої помилки і змінився», «що він єдиний справжній українець в політиці» та ін. Цим ця горе-команда відібрала так потрібний відсоток голосів підтримки у «Свободи» і «Батьківщини». Це особливо дошкульно в моральному аспекті для табору націонал-демократії, де сам В.Ющенко доволі цинічно просто відробляв свої тридцять срібляків.

Тож внаслідок розпаду націонал-демократичного табору його політичну нішу сьогодні зайняли ліберальні «Батьківщина» і «Фронт змін», частина його електорату перейшла до «Свободи», виявивши радикальність і наступальність мислення. Партія «Батьківщина» як найбільша опозиційна сила опинилася у парадоксальній ситуації: за суттю ця партія ліберально-капіталістична, але в націонал-демократичній електоральній ніші, а її пропаганда й ідеологія майже всуціль побудовані на критиці влади і протестних настроях суспільства, вплив – на харизмі Юлії Тимошенко. Цій партії вартує подумати над витворенням своєї моделі ліберально-національної ідеології, якщо вона хоче мати майбутнє.

Результати парламентських виборів ще раз підтвердили факт чіткого розходження панівних вартощів і тенденцій мешканців України за показником переваги української або російської мов: в усіх областях, окрім Закарпаття, де переважають українськомовні мешканці, більше голосів набрали опозиційні партії, а де російськомовні мешканці – Партія регіонів. Ця лінія українськомовності пройшла по південно-східних межах Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Вінницької областей. Так Центральна і Західна України виявили націленість на національну консолідацію держави, на реформи, на вартощі прав і свобод, а мешканці Східної і Південної України залишилися заручниками совєтських міфів, маргінального чиновництва і бандитського капіталу.

Унікальність Закарпаття закорінена у специфічній історії цього краю, в якому, як гротесковість до його географічної центральності в Європі, збереглися химерно-патріархальні родинно-кланові пріоритети в соціальних стосунках, майже священна покірність населення перед владою і дивовижне почуття власної відрубності на ґрунті глибокої провінційності мислення та холопського меркантилізму. Тільки така ментальність дозволяє родові Віктора Балоги правити у цьому регіоні із упевненістю середньовічного барона, хоча реально події відбуваються у ХХІ ст.

З виходом у вищі сфери політики націоналістичної, традиціоналістської партії «Свобода» Україна долучилася до когорти тих європейських країн, в яких сформувалися міцні і широкі соціальні пласти й активні політичні організації правого спрямування, що протиставилися одночасно ліво-матеріалістичним та олігархічно-ліберальним наступам на вічні цінності європейської цивілізації: християнську духовність, національну органічність, етичний і філософський ідеалізм, високу, аристократичну культуру (її антипод - псевдомистецтво авангарду і масовізму). Український народ підтвердив, що, незважаючи на жахливі масштаби ідейно-ціннісних дезорієнтацій в ЗМІ, на цинізм і розклад із боку великого капіталу, на численні тактичні помилки і зради українських політиків, він вірить у національне піднесення, він сповнений моральної сили розвивати свій наступ на хаос бездержавництва, космополітизму, малоросійства і меркантилізму. Тож зараз, як ніколи, йому потрібні будуть витримка і гарт, дисципліна і характер, аби гідно зустріти удар-відповідь із боку антиукраїнських середовищ. Бо історія - це завжди хвилі урагану, що накочуються.

Науково-ідеологічний центр ім.Дмитра Донцова



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4