Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Між Шельменком і Кочубеєм, або Про українську культуру в фатальному колі примітивності та занепаду

Публікуючи до 115-річного ювілею Євгена Маланюка, який минув у лютому ц.р., статтю визначного письменника і культурного мислителя, ми спробували вибрати саме такий матеріал, який би найточніше і найгостріше характеризував проблематику і концептуалістику його творчості. Безумовно, що центральною за болючістю темою як лірики, так і есеїстики Є.Маланюка була тема фатальної хвороби українства – малоросійства. Очевидно, побачивши на фронтах Національної Революції 1917-1920 рр. українську націю у випробуваннях, він збагнув драматичні вади її характеру: відступництво, невойовничість, недисциплінованість, холуйство, роздвоєність, нестійкість. В усі подальші періоди свого життя Є.Маланюк аналізував і передумував природу цього драглистого, як медуза, протеїчного і невловимого для точного означення явища – національного гермафродитства, яничарства, прислужництва вкупі. Можливо, саме ця гостро поставлена проблема привела його до світоглядного націоналізму – ідеології, яка у 1920-1930-і роки надзвичайно активно розтинала причини української слабодухості й історичної пасивності та прокладала моральні і практичні шляхи до подолання цього негативного національного психічного комплексу.

До слова, ще у 1911 р. майбутній головний ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов опублікував статтю «Національні гермафродити» (у соціалістичній львівській газеті «Наш голос»), в якій чи не вперше так викривально і так всебічно проаналізував явище українського малоросійства. Пізніше у низці більших і менших студій – «Модерне москвофільство», «Культура примітивізму», «Нарід-бастард», «Шатость малоросійская» та ін. – Д.Донцов поглибив і увиразнив своє бачення етнопсихологічної та культурологічної проблеми малоросійства, і, треба зауважити, вплинув цією концептуальністю на Є.Маланюка.

Про те, що для Є.Маланюка проблема малоросійства була стратегічно важливою, говорять уже його ранні публікації, переважно невеликі за розміром, на сторінках т.зв. таборових часописів, які виходили невеликим обсягом і невеликим накладом у таборах інтернованих вояків Армії УНР на території Польщі. З переїздом у 1923 році до Праги молодий поет посилив публіцистичне й ідейне звучання своїх статей та есеїв, зокрема і через те, що зблизився із журналом Д.Донцова «Літературно-науковий вісник» (Львів) і згодом став одним із його провідних авторів. Власне, під впливом націоналістичної активістської моралі та волюнтаристських ідей у Маланюка набирає масштабності проблематика національного ренегатства як історично фатальної хвороби українства і тема національного «самолікування». У 1927 р. він приєднується до новоствореної у Празі Легії українських націоналістів (ЛУН) і стає фактичним редактором її ідеологічно-політичного органу – журналу «Державна нація» (з невідомих нам причин, – мабуть, усе-таки вони були фінансовими, – вийшло лише два номери журналу). Показовими є назви двох статей, які Маланюк публікує в «Державній нації»: «Про національну гігієну» (№1, під псевдонімом Херсонець) і «Абетка» (№1, під криптонімом Е.М.). В обидвох пояснює закони національного змужніння народів і їхнього самозахисту від зовнішніх розкладових та імперських впливів.

Від 1925 р., відколи Є.Маланюк остаточно світоглядно сформувався як націоналіст-традиціоналіст, малоросійська тема набуває у його творчості значного розширення: він пояснює причини українського етно-морального каліцтва в різних аспектах – ментальному, культурологічному, історіософському, геополітичному, націоналістичному, естетичному. Точні оцінки явища малоросійства, окремі роздуми, спостереження розкидані в його численних рецензіях, репліках, анотаціях, великих есеях і статтях. Проте найконцептуальніше мислитель подивився на цю проблему у таких своїх блискучих есеях, як «Кінець російської літератури», «В річницю Чупринки», «Петербург як літературно-історична тема», «Гоголь – Гоґоль», «Толстоєвський», «Єдинонеділимство», «Наступ мікробів», «Творчість і національність», «Українська література в світлі сучасности», «Малоросійство». З великим талантом письменник актуалізував проблематику малоросійщини. У контексті полемік і літературно-культурологічних теоретизувань міжвоєнної доби він увів до цієї теми такі місткі поняття (яким додав і власної інтерпретації), як хлєстаковщина , енківщина , кочубеївщина , гоголівство . Всі ці поняття поглибили й розширили розуміння природи малоросійства, пояснювали його історичний розвиток, впливи на культуру, і не тільки українську, його міжнародну роль, моральні наслідки для цивілізації.

Є.Маланюк виводив джерела малоросійства із трагічної української історії, з періоду втрати державності й тривалого перебування більшості українського етносу на межі , у хисткому світі невпевненої боротьби зі степом, у стані напівневільницької залежності від татаро-монголів. В есеї «Українська література в світлі сучасності» (1932 р.) він зокрема писав: «Мало маємо відомостей з цієї темної доби XIII-XIV ст., але чи не в цій, власне, добі, серед її постатей належить шукати прототипів пізнішого нашого «двоєдушія», заздрісного «лукавства», роздвоєности характеру, словом, «гоголівства», коли то київські русичі, як римляни по упадку, пішли служити достойниками і урядовцями до литовської Барбарії, до тієї «Литви», що нею київські князі колись орали землю».[1]

В есеї «В річницю Чупринки» (1930 р.) він пояснював етно-культурні основи малоросійства, бачив його як першопричину антитрадиціоналізму, деструкції, хворобливості та пустопорожнього екпериментаторства в мистецтві. Причому Є.Маланюк ставив проблему малоросійства інтернаціонально: воно розвивається як психологічний комплекс як у підневільних, так і в імперських народів (бо вони увібрали у свою культуру ментальні проблеми покорених, як росіяни «заразилися» комплексом українського малороса Гоголя); лише у національно-органічних народів, сформованих на основах національної суверенності й самодостатності, нема цього комплексу. Яко поет, він використав для цього складного поняття естетичну категорію бароковість у протиставленні до готичності . І так характеризував його в названому есеї: «Безвладний, розхристаний, двомірний, в рівень з несито просторими степовими обріями, в такт із широкими помахами важких степових вітрів – він фатальний, цей спеціялізовано український барок , стиль непевности, тривоги, татарських погонь і рвучких заграв нічних пожарів. В цей стиль Дикого Поля, землі, що століття корчиться в лютих породільних муках навал, воєн, повстань, рабства, дошкульних канчуків і традиційно євразійської обабічности («шатости») – він сам у собі несе каліцтво, несуцільність, руїнність, він сам у собі як стиль стоїть на гострій грані заперечення всілякого стилю».[2]

Малоросійство в концепції Є.Маланюка має два напрямки розвитку: в покореному народі воно розквітає як хлєстаковщина , енківщина , а в народі-покорювачу як кочубеївщина , гоголівство , які надають імперії стилю морального гниття, орхідейності, тобто хворобливо пишної декоративності (як модерністське і авангардистське мистецтво Росії початку ХХ ст.). Хлєстаковщина – це ілюзорне намагання хитрого хохла обманути світ, історію, націю, прагнення прожити за чийсь рахунок, на дурняк, без зусилля і боротьби, без героїки і високих культурних традицій. Це самообман нації, яка опинилася у стані рабства і вдає, що це не так, що це «по-модньому» називається «космополітизм». Це морально-психологічна настанова на безмежне і вічне пристосуванство , на рятівну мімікрію .

Енківщина – це неухильне прагнення до спрощення, до елементарного виживання, без ускладненості й величі культурного життя. Це вічна українська просвітянщина: наївна, нудна, плаксиво-сентиментальна і пораженська в засаді, бо не передбачає народження лицарсько-воїнського світовідчуття. Антитезою до цих понять є поняття готики; у західноєвропейській культурі Середньовіччя героїчне світовідчуття формується як органічне . Наша енківщина – це суміш Халявського, Шельменка, Голохвастова і Батюка (класичних літературних типів), суміш безсилля, вітального гедонізму, холуйства, безґрунтівства, хуторянства як утечі. Саме цей психічний комплекс тримає українську культуру у стані вічної провінції.

Натомість кочубеївщина заразила Російську імперію (як і кожну іншу, бо імперію) масою типів «механічних патріотів» (протилежна іпостась Хлєстакова), тупих виконавців, двоєдушних зрадників, імітаторів великодержавництва (незчисленні малоросійські Прокоповичі, Розумовські, Безбородьки, Родзянки). Гоголівство отруїло російську культуру псевдомістикою, штукарством, хворобливими настроями постійного каяття і саморозщеплення. «Гоголь, і ніхто інший, – писав Є.Маланюк, – ввів в досі тверезий Петербург своїх українських вовкулаків, відьом і чортів, всю ту недобру, отруйну, пізніш так поглиблену Достоєвським, фантастику. Це Гоголь перепровадив ту двозначну гіперспірітуалізацію Петербурга, що пізніш через Достоєвського й Бєлого зробила з міста граніту й металу туманну фатаморгану й дематеріялізувала місто перед огневою пробою Великої Війни остаточно…

Гоголівський чорт з наївно-хитрою міною смертельно висміяв маєстат імперії і отруїв її дух… За Гоголем в столицю густо увійшов «разночинец», для якого патос Державінської імперії і мідяний лад Пушкінських ямбів не тільки чужі, а й дико ворожі своїм неорганічним аристократизмом. Від Гоголя починається в історії російської літератури той похід «юга» на «север», що привів у нашій добі до фатальної, остаточної «одессізації» Петербурга, і що в нині поважно одессізованій Москві складає виквіт сучасної совєтської «русскої» літератури».[3]

В іншому есеї поет уточнював цю тезу: «Це від Гоголя і пурішкевичівсько-лєонтьєвський царизм, і чаадаєвсько-есеровське «пораженчество». Від Гоголя – специфічний російський «соціялізм» і любов до закордонного «прекраснаво дальока», від Гоґоля – «тройка», блоківські «снєга», «нєзнакомка», – аж до «в бєлом вєнчіке із роз впєрєді – Ісус Христос» і «мірового пожара».[4]

Гадаємо, витлумачені нами культурологічні поняття Маланюка допоможуть глибше збагнути вагу і сенси пропонованої статті знаменитого автора, написаної у зрілий період його творчості, у 1938 р., коли вже всі основні теоретичні концепти вісниківства у цій темі були викладені. До речі, стаття підписана одним із малознаних псевдонімів Маланюка (і, можливо, тому її мало згадують): С.Змунчилло. Її головна ідея – це чергове застереження про протеїчні форми малоросійства як ментальної зваби до спрощення і розслаблення .

Прокоментуємо лише фінал публікації: сучасний читач може здивуватися, чому Маланюк більшою загрозою для нації вважав енківщину, аніж відверто зрадницьке малоросійство, яке переростало у російський шовінізм, – так званий шульгінізм? Відтак, у ряд культурно-ідеологічних покручів він поставив «новошляхівців» (автори комуністичного і москвофільського львівського журналу «Нові шляхи» – А.Крушельницький, І.Крушельницький, Я.Галан та ін.), Винниченка, Любченка (Панаса, не Аркадія), Тичину і Сосюру. Така категоричність була зумовлена тим, що поет вважав лише культуру аристократичного, героїчного типу вартісною для морально-духовного переродження нації, для нового культурного ренесансу. Тому література соціалістичної агітації («новошляхівці» і П.Любченко), моральних маргіналів і статевих проблем (В.Винниченко), відвертої графоманії і пропаганди плебейства (зламані П.Тичина і В.Сосюра) не могла народити нової нації, не могла створити наступального настрою у ментальності і творчості нового покоління. Зрештою, історія підтвердила це.

Олег Баган
Науково-ідеологічний центр ім. Дмитра Донцова


  1. Маланюк Є. Українська література в світлі сучасності // Літературно-науковий вісник. – 1932. – Кн.7. – С.626-633.
  2. Маланюк Є. В річницю Чупринки // Літературно-науковий вісник. – 1930. – Кн. 11. – С.970-975.
  3. Маланюк Є. Петербург як літературно-історична тема // Літературно-науковий вісник. – 1931. – Кн. 10 і 11. – С.881-893; С.993-1003.
  4. Маланюк Є. Кінець російської літератури // Маланюк Є. Книга спостережень: статті про літературу. – К.: Дніпро, 1997. – С.346-363.


(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4