Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Націологія В.Липинського та Ю.Вассияна в контексті розвитку націоналістичних теорій першої половини ХХ століття

Дарія СТОЯН

В даній статті аналізуються теорії нації В.Липинського та Ю.Вассияна. Показано, що спільними рисами в них є історіософія та питання сутності нації. В працях В.Липинського більше виражені політичні складові тоді, як в працях Ю.Вассияна зроблений акцент на «внутрішній» структурі нації. Дані теорії можуть слугувати доповненням одна одної в вирішенні питання сутності української нації.

Перша половина ХХ століття виявилася досить плідною на предмет праць, в яких вирішувалася проблема нації, а саме: обґрунтування її сутності, дослідження її визначальних ознак, виявлення основних закономірностей її функціонування. Проблематика, яка була закладена ще в ХІХ столітті, отримала свій яскравий вияв в творчості західноєвропейських та українських націологів.

В процесі дослідження та розвитку західноєвропейських теорій нації було виявлено, що жодна з запропонованих ознак, як емпіричних, так і теоретичних, не дає нам єдиного чітко визначення нації. Питання про сутність нації та про єдино вірний критерій, за яким ми можемо дати її визначення, залишається відкритим і досі. Дискусійне питання про сутність нації в сучасній світовій філософській думці вирішується в межах двох основних напрямків – примордіалізму (П. ван дер Берг, Г.Кліфорд, Е.Шіллз та ін..), який вирішує дане питання на користь етнічних ознак, та модернізму (Б.Андерсон, Е.Геллнер, Г.Кон та ін..), який ототожнює поняття нації з епохою капіталістичних відносин. Разом з тим було виявлено наявність синтетичних теорій Е.Сміта, Дж. Армстронга, П.Брасса, які в процесі визначення поняття «нація» притримуються «золотої середини» між етнічними та політичними ознаками.

Процес виявлення сутності української нації супроводжується певною складністю так, як ми не маємо безперервної традиції розвитку державності. Згідно класифікацій Г.Гегеля та Г.Сетон-Вотсона українська нація належить до «неісторичних» та «нових» націй, що обумовлює для неї певну специфіку націостановлення.

В 90-х рр. в межах вітчизняної традиції проблематика націостановлення набуває нового рівня. З’являються узагальнюючі праці, які висвітлюють процес українського націостановлення в контексті світових історіотворчих процесів та намагаються обгрунтувати новий методологічний підхід до вирішення питання націотворення. Яскравим прикладом може слугувати робота Г.Касьянова – «Теорії нації та націоналізму», в якій здійснюється аналіз понять «нація» та «націоналізм» в історії філософської та політичної думки, а також висвітлений аналіз даних понять в межах різних методологічних підходів. В ній висвітлюються питання націогенезису як з точки зору західноєвропейських націологів, так і з точки зору українських теоретиків нації та націоналізму. Крім того, заслуговують на увагу праці В.Лісового, О.Забужко, О.Оніщенко, В.Кириленка, М.Русина, І.Огородника, Д.Чижевського і т.д., в яких здійснюється співставлення національної та загальносвітової культури, етнічного та політичного, народного та національного.

Отже, ретроспективний аналіз українських теорій нації виявляє, що теоретики української нації визначають її як таку, що за умов відсутності безперервного процесу націогенези, консолідується за духовним принципом єдності.

В ХХ столітті питання визначення нації вирішувалося, здебільшого, в межах двох напрямків, які існували на той час на території українських земель: консерватизму та радикального націоналізму. Протиставлення даних напрямків не є можливим так як вони обидва вирішували питання становлення української нації та обґрунтування її права на існування в якості самостійної історичної одиниці.

Метою даної статті є компаративний аналіз теорій В.Липинського, засновника та найяскравішого представника українського консерватизму, та Ю.Вассияна, представника українського радикального націоналізму. Здійснення даної мети може надати можливість виявити ключові моменти теорії нації в межах двох вищезгаданих напрямків та обґрунтувати їхню актуальність для вирішення проблем української нації в сучасний період.

В процесі здійснення даного аналізу необхідно вирішити ряд завдань, а саме: викласти основні положення теорії нації В.Липинського, визначити ключові моменти теорії нації Ю.Вассияна, обґрунтувати спільні і відмінні моменти в їхніх теоріях, виявити їхню дієвість для вирішення питання нації в сучасності.

Націологія В.Липинського викладена в його основних працях: «Листи до братів-хліборобів», «Хам і Яфет», «Україна на переломі» і т.д.

Принципово розділяючи поняття «народ» та «нація», В.Липинський визначає народ як етнічну масу, а націю як політичну спільноту, що існує в межах певної держави. Жодна з об’єктивних ознак – спільність походження, мова, спільність території не визначає належність до нації: «Без власної-ж держави я ніколи не уявляв і тепер не уявляю можності існування Української – не етнографічної маси – а Нації»[3, с.26] . Більше того, ідентифікувати себе як представника певної нації може будь-хто, хто прагне до створення державності. Саме тому націю В.Липинський тлумачить як політично організовану спільноту, яка має і може існувати лише в організованій державі з міцними підвалинами політичної свідомості. Вагому роль він відводить поняттю «територія». Проте «територія» в даному випадку тлумачиться як «земля», на якій можливо почуття «територіального патріотизму», який веде до організації державності. Через те В.Липинський вважає, що націоналізм, який ґрунтується на принципі етнічної єдності, визначає хибне тлумачення нації, в якому йде захоплення ідеями пошуку «ворога», «не справжнього українця», а не спрямування зусиль на розбудову держави та формування нації: «Бути, патріотом – це значить бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного й політичного співжиття людей, що живуть на Українській землі, а не мріяти про вихоплення в Дніпрі більшості своїх же власних земляків»[4, с.152]

Досить велику роль В.Липинський відводив збереженню культурних традицій – рідної мови, православної релігії, батьківських звичаїв, а головне – традиційних форм родинного й громадського життя. Лише опора на традиції дасть можливість актуалізувати ідею шляхти-аристократії та створити націю в державі з монархічною формою правління. Саме в цьому напрямку національна ідея постає як світоглядна позиція елітарної верстви суспільства ( в період В.Липинського - хліборобського класу), починаючи з козацьких часів. Отже, вироблення нового класу-еліти виступило для консерваторів найголовнішою метою.

Тобто в межах творчості В.Липинського національно-державницька ідея в якості консолідуючого фактору виступає основним критерієм визначення нації. Даний факт ми можемо пов’язати з нагальними потребами того часу – створити ефективну теорію нації, яка дозволить обгрунтувати претензії на незалежну державу. На нашу думку, саме орієнтація на традиційним чином орієнтовану еліту не дала змоги остаточно визначити природу нації так, як за умов бездержавності механізм створення подібної еліти відсутній, а об’єднання українського народу навколо ідеї традиційної ієрархічно побудованої держави - неможливе.

Можемо відзначити, що основним досягненням консерватизму, засновником якого є В.Липинський, є ідея чіткого відмежування народу від нації, етнічного від політичного, що отримала свій розвиток в подальших теоріях нації, починаючи від початку ХХ століття, закінчуючи сьогоденням. Одним з найважливіших моментів української націології, зокрема концепції Ю.Вассияна постає проблема перетворення етнічного масиву українства на українську націю.

Зважаючи на маловідомість особистості Ю.Вассияна, у порівнянні з В.Липинським, є доцільним дещо зупинитися на його біографічних даних. Творчість Юліана Івановича Вассияна – українського філософа, політика, публіциста припадає на найбільш бурхливий період розвитку української історії – 20-ті – 50-ті рр..

Діяльність Юліана Вассияна може бути цікава саме тим, що вона не обмежується виключно філософським, політичним, ідеологічним, лінгвістичним чи педагогічним аспектами, а є синтезом вище згаданих аспектів і здійснювалася з єдиною метою - обґрунтувати право української нації на самостійне існування та визначити причину її на той момент бездержавності. Почавши свою кар’єру з Першої світової війни, пройшовши табір полонених, він в подальшому навчався в Львівському таємному університеті, а згодом в Празі, будучи одночасно членом націоналістичних організацій. Здобувши ступінь доктора філософії в Карловому університеті в Празі, він водночас стає ідеологом та членом Проводу Організації Українських Націоналістів, а в подальшому переїздить до краю, де налагоджує видавничу роботу.

Неодноразово був заарештований - в поляками 1931 році за участь в Конгресі українських націоналістів (відсидів 4 роки); поляками напередодні Другої світової війни, з початком якої його звільнено і вивезено його друзями у Краків до 1941 року, коли він повернувся на Україну з метою підтримувати діяльність ОУН; німцями в 1944 році (вивезено в концентраційний табір Бретц, де він перебував до 1945 р). В 1950 р. Ю.Вассиян переїхав до США, де працював на низько кваліфікованих роботах, водночас друкуючи свої статті в Чиказькому журналі «Самостійна Україна». Помер в 1953 році.

Його життя, як і його творчість, яскраво свідчать про блискуче поєднання теорії і практики, умоглядності та дієвості в питаннях самовизначення української нації.

Історичний процес, за Юліаном Вассияном, є процесом функціонування націй в якості самостійних історичних одиниць. Проте він проти будь-яких один раз і назавжди визначених моделей історії так як процес формування націй, зокрема нації української, лише перебуває в своєму становленні. Нація пізнає себе через історичну перспективу, історія, в свою чергу, здійснюється в площині національних координат – лише окремі нації зі своєю історичною долею виступають основними складовими історичного процесу. Саме тому методологічною позицією Ю.Вассияна виступає історіософія як яка дозволяє аналізувати суспільно-політичні процеси в їхній емпіричній конкретиці, створює теорію історичного процесу, заглиблюючись, проте, в механізми суспільних рухів.

Спрямована вольова активність стає належною людині за наявності в свідомості людини ідеї національної єдності, що і визначає вольову активність як спрямованість до певної мети. Історичний процес постає таким, що формується активною волею особистості, яка в своїй спрямованості визначає історичну долю нації.

Ю.Вассиян вирізняє два рівні історичного процесу – емпіричний (фактичний, «зовнішній») та психологічно-ментальний (органічний, «внутрішній»). Якщо емпіричний рівень, що існує в просторі, постає як сукупність мінливих обставин і наслідків людської діяльності, то саме психологічно-ментальний, «внутрішній» рівень, що існує в часі, і визначається Ю.Вассияном як той, в межах якого здійснюється творення історії. Саме на рівні ментальних структур нації визначається специфіка функціонування історичного процесу, тобто фактична історія постає лише як набір реалізованих можливостей.

Ю.Вассиян, аналізуючи природу нації, виділяє її структуру, що існує в часі та визначається в нього зв’язкою понять «ідея – воля –мета».

Нація визначається мислителям як національний характер: «характер найпотужніших життєвих форм історії з природи національний…» [1, с.185] , а не як політична спільнота і саме в негативних рисах національного характеру мислитель вбачає причину тогочасної української бездержавності. Людина сама по собі є істотою соціальною, але усвідомити національну ідею можна лише «піднявшись» над соціумом, тобто реалізувавши свій творчий потенціал, що відбувається завдяки спрямованій вольовій активності як об’єктивації. Поняття «об’єктивація» в історіософії Ю. Вассияна означає вираження себе назовні і, як наслідок, займання активної позиції, позиціонування себе як суб’єкта історії: «Розв’язка лежить в самій українській людині, у тому чи вона (людина) зрозуміє суть і призначення своє і своєї нації в цілості історії.» [5,с.18].

Проаналізувавши теорії В.Липинського та Ю.Вассияна, можна відзначити, що вони, не зважаючи на різнобічність підходів, містять глибокий аналіз та обґрунтування поняття нація. Проте, можна виявити більш сильні та слабкі сторони в кожній із теорій.

Як В.Липинський, так і Ю.Вассиян вирішували конкретну задачу – обґрунтувати право української нації на самостійне існування. В кожній із проаналізованих вище теорій ми можемо зустріти постановку питання про сутність нації, аналіз основних критеріїв, за якими ми можемо визначити націю, намагання прослідкувати її динаміку. Неодноразово обома мислителями підкреслюється необхідність і значимість питання нації, без якої неможливий історичний процес. Звичайно, для цих мислителів пріоритетні критерії визначення нації не були однаковими. Для В.Липинського дуже велику вагу мали такі поняття як «політика», «держава», «територія» тоді, як Ю.Вассиян надає переваги національному характеру, ментальності, ролі особистості, духовного напруження, аналізує тріаду «ідея-воля-мета». В період діяльності В.Липинського Україна мала державність протягом невеликого проміжку часу, в період же зрілої творчої діяльності Ю.Вассияна державність була втрачена. Проте і той, і інший розуміли, що не була досягнута основна мета – здобуття незалежної, єдиної соборної держави і немає сформованої української нації.

Спільним, безумовно, для концепції обох мислителів є історіософія. Історіософія виступає теорією історичного процесу, проте вона створює загальну теорію історичного процесу, звертаючись до національної специфіки.Ми можемо обґрунтувати дану думку, спираючись на той факт, що історіософія, хоч і виступає теорією історичного процесу, проте вона не відсторонюється від його конкретики. Іншими словами історіософія виступає як:«встановлення напруги між трьома ланками однієї системи: історичною реальністю, її філософською інтерпретацією та критичною думкою дослідника, що їх виявляє, описує і вивчає. Якщо про філософію історії можна сказати, що вона виникає як результат осмислення мислителем минулого, то історіософія виникає саме як результат співставлення з конкретним історичним процесом»[2, с.43].

Вище було зазначено, що саме історіософія виступає єдино можливою методологічною позицією для Ю.Вассияна. Проте, безперечно, теорія В.Липинського є історіософською. Більше того, історіософія В.Липинського отримала назву «державницького» напрямку у порівнянні із «народництвом». Якщо на першому етапі розвитку української критично-історичної науки, історіософські погляди народників являють собою нерозвинені фрагментарні теорії «народного духу» як вищої за значенням сутності, то творчість В.Липинського та його послідовників презентує формування історіософських теорій в аспекті державно-політичного мислення, тобто вперше ставиться питання про визначення нації, про природу її функціонування. Головною задачею стає осягнути українське минуле в контексті сучасності, виділивши основні проблемні вузли, якими являлись: «українська нація», «українська держава», «національно-історична свідомість», «політично-культурна еліта як рушійна сила історії». Апеляція до історичного досвіду ставала обов’язковим атрибутом більшої частини політичних дій того часу - відбувалася актуалізація власне народної історичної традиції. Як В.Липинський, так і Ю.Вассиян вирішували конкретну задачу – обґрунтувати право української нації на самостійне існування, що ставало можливим лише в межах історіософії. Саме тому в теоріях обох мислителів ключової ролі набувають такі поняття, як «мораль» , «воля», «ідея», «мета» та подібні, які визначають націю, як певний духовний принцип, який існує в історії і вимагає власної реалізації.

Проте, в їхніх теоріях є певні розбіжності. Головною можна назвати той факт, що Ю.Вассияна майже не приділяє уваги таким факторам як «територія» та «політика», тобто факторам зовнішнього характеру. Для В.Липинського неможливо формування нації без традиції державності, людина як представник нації повинна бути пов’язана з територією, на якій існує держава як політично організована спільнота – «Нація – єдність духова – родиться завжди від держави – родиться завжди від держави – єдности територіально-політичної, а не навпаки.»[3, с.155] Саме тому в своїх роботах він актуалізує історичні традиції козацької шляхти, наголошуючи на необхідності формування власних державницьких традицій. Для Ю.Вассияна історія, в тому числі і історія держави, - результат «внутрішнього» розвитку нації, результат розвитку нації як єдності людських особистостей. Держава в даному випадку виступає логічним закономірним наслідком розвиненої здоровим чином нації. Це зумовлює нерозвиненість в творах Ю.Вассияна проблематики державотворення.

В.Липинський процес формування нації, як було сказано вище, пов’язує з формуванням класу-еліти, класу хліборобів. Щодо Ю.Вассияна, то, на відміну від В.Липинського та західноєвропейських націологів (В.Парето, Г.Моска), в нього немає чітко виведеної теорії еліт. Проте можна відмітити в його теорії наявність можливості формування пріоритетної верстви, але не за рахунок класової диференціації. В теорії нації Ю.Вассияна процес створення нації являє собою реалізацію творчих можливостей людської духовності. Людина в своїй духовності шукає виходу назовні. Саме спрямована творча діяльність її духу і визначається як вольова активність, що дає змогу піднятися на вищий, над-етнічний рівень. Спрямованість даної активності обумовлена усвідомленням ідеї національної єдності та визначена метою, якою є створення національної спільноти. Таким чином будь-яка людська особистість за своєю природою є здатною проявити національність – здійснювати оформлену вольовим чином діяльність. Тут ми говоримо про інший шлях формування провідної верстви – можливість досягнення будь-якою людиною рівня усвідомлення національної єдності, що означає піднятися понад спільнотою.

В сучасності українська держава є самостійною територіальною одиницею. Проте це зовсім не означає, що питання сутності української нації є вичерпаним. Розвиток української нації пов'язаний як із національним характером, так і з геополітичними факторами. Необхідність ствердження міцних підвалин політичної нації переплітається з необхідністю усвідомлення себе як представника цієї нації на духовно-особистісному рівні. Поставлене в ХХ столітті питання в своєму вирішенні переносить в ХХІ століття і потребує свого вирішення в комплексі, чому сприяють як теорії В.Липинського та Ю.Вассияна, так і інші, не розглянуті детально в даній роботі, теорії. Проте безумовним є те, що їхній аналіз здійснюється в системі національних координат в контексті створення загальної теорії історичного процесу, в межах якого українська нація буде займати чільне «історичне місце».


  1. Вассиян Ю.І. Воююча Україна / Ю.І. Вассиян. – Твори: в 2 т. Т. 1: Степовий сфінкс. Суспільно-філософічні нариси. Торонто: «Євшан-зілля», 1972. – С. 26 – 38
  2. Колесников К. М.. Українська історична наука та історіософія на рубежі ХІХ - ХХ століть: Дис... канд. іст. наук: 07.00.06 / К.М. Колесников — Д., 1999. – 204 с. 43
  3. Липинський В. Україна на переломі 1657 – 1659. Замітки до історії державного будівництва в XVII-ім століттю. /В.Липинський // В’ячеслав Липинський та його доба: Наукове видання. – Упорядники Т.Осташко, Ю.Терещенко, - Київ – Житомир, 2007. – с.26 – 58
  4. Липинський В. Хам і Яфет (З приводу десятих роковин 16/29 квітня 1918) / В.Липинський // В’ячеслав Липинський та його доба: Наукове видання. – Упорядники Т.Осташко, Ю.Терещенко, - Київ – Житомир, 2007. – с.153 – 160
  5. Пундик Ю. Юліян Вассиян: Людина. / Ю. Пундик // Самостійна Україна – Чикаго, 1954 – Ч. 10 – С. 16 – 19


(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4