Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Олег Баган: «Повернути героїку націоналізму, місію Галичини»

У переддень 70-річчя УПА пропонуємо ближче знайомство з тими, хто утверджує й популяризує ідеї українського націоналізму в сучасності. Наш співрозмовник: Олег Баган – науковець, публіцист, видавець, керівник громадської організації Науково-ідеологічний центр ім.Дмитра Донцова, недавній лауреат премії Львівської облради імені С.Бандери у номінації «Громадська діяльність», який недавно за версією групи «Медіа-стар» увійшов до 100 найвпливовіших людей Львівщини.

Насамперед, чим для Вас є премія ім.Степана Бандери в ідеологічному сенсі?

– Вважаю, що факт заснування цієї премії є дуже вдалим саме ідеологічним маневром Львівської обласної ради. Адже сьогодні, коли наша країна так драматично розколюється в ідейно-ціннісних орієнтаціях через дії антиукраїнських сил, перед Галичиною стоїть завдання виявити чітку націєвотворчу позицію. Слід продемонструвати, що галичани твердо і послідовно тримаються своїх героїчних традицій, мають стратегію на формування сильного, наступального характеру в нації, з чим у кожного асоціюється ім’я Степана Бандери і загалом оунівський рух та його ідеологія.

Вартує загострити питання про новочасну місію Галичини. Не секрет, що від 1991 р. галичани певною мірою самоцензурували себе в ідейному плані: ми не так активно повертали в сучасність історію та ідеї ОУН і УПА, інших традицій – консервативних, релігійних, бо остерігалися «налякати», «відштовхнути» решту України; ми прагнули бути «сприйнятливими», «зрозумілими» для денаціоналізованого соціуму країни.

У підсумку вийшло так, що Галичина, постійно самообмежуючись, втратила ознаки лідерства, більшість категорій українських політиків, культурників, медійників перестали дивитися на Галичину як на форпост національного й державного розвитку. Тобто в Галичині у 1990-2000-і рр., на жаль, не формувалися головні політологічні, культурологічні, теоретико-методологічні, інформаційні концепти й стратегеми розвитку. З одного боку, це закономірно, адже Київ як мегацентр мусив стати лідером, але, з іншого боку, очевидним є й те, що Галичина сьогодні психологічно втратила ознаки провідництва, ініціативності. Поза поодинокими проектами (Форум видавців, наприклад, журнал «Універсум», деякі видавництва) Галичина не може похвалитися системним ідеологічним впливом на столицю, а саме цього вимагає від неї історична доля України яко вкрай поруйнованої національно, ментально, цивілізаційно країни. Бо лише в Галичині традиційно й органічно вросли у національну ментальність такі незамінні для нормального державницького буття категорії, як національна гідність і самодостатність, категорія нормальності самопожертви заради вищої Ідеї, інстинктивне відчуття потреби національної самоорганізації й опору. Та найголовніше, що Галичина має живий досвід надзвичайно ефективної культурно-національної самоорганізації, який вона пережила у 1920-40-і рр. і який ще й на 10%, на жаль, не інтегрувала в сучасну свою ідеологію. Ось символом чого є ім’я Степана Бандери.

І тому Ви створили Науково-ідеологічний центр ім.Д.Донцова – імені людини, яка була другим символом тієї величної доби

– Саме так. Ми з моїм другом і однодумцем, Петром Іванишиним, заснували цей Центр у 2007 р. передусім як форму самопіднесення із метушливої провінційної атмосфери здрібнілого суспільного й культурного життя й віднайдення якісніших моделей для всеукраїнського ідейного впливу. При цьому ми зіперлися на традицію Видавничої фірми «Відродження», яка існує в Дрогобичі від 1990 р. (формально – від 1992 р.) і яка завжди стояла на пропаганді ідей українського націоналізму. Метою Центру є ширити ідеї правої політичної філософії, українського націоналізму і Д.Донцова як найбільшого його виразника. За ці 5 років ми організували кілька наукових, культурологічних та політологічних, конференцій, написали близько сотні аналітичних політологічних матеріалів, провели низку ініціатив із меморіалізації пам’яті ОУН-УПА, виступили з презентаціями і круглими столами в різних містах України (адже ім’я Донцова, уродженця Мелітополя, дає для цього підстави) і т.ін. Лише я за цей час як редактор упорядкував і видав 20 книжок, переважно націоналістичного змісту. Регулярно діє інтернет-сайт нашого Центру.

Нашим стратегічним завданням є створити такий собі союз правих інтелектуалів у масштабах всієї України, щоб ефективніше пропагувати цінності філософій націоналізму й консерватизму, бо, на жаль, і це є причиною катастрофічних провалів сучасної України.

У міжвоєнну добу Д.Донцов, живучи у Львові (був одружений із галичанкою Марією Бачинською), створив навколо своїх журналів «Літературно-науковий вісник» і «Вісник» та видавництва цілу «фабрику» з продукування ідей націоналізму і традиціоналізму. Саме він найбільше ідейно й морально підготував покоління бандерівців, ОУН-УПА до героїки і випробувань 1940-х років. З Донцовим тоді співпрацювало близько 50-и авторів – письменників, науковців, публіцистів, філософів, мистецтвознавців. Серед найвідоміших назву імена Є.Маланюка, Л.Мосендза, Ю.Липи, О.Ольжича, Б.Кравціва, О.Теліги, Р.Бжеського, У.Самчука.

Власне, щоб актуалізувати ідеї вісниківства-націоналізму, ми започаткували регулярний науковий збірник «Вісниківство: літературна традиція та ідеї» (вийшло два випуски); при видавництві «Відродження» виходить серія «Вісниківська бібліотека», у якій планується видавати твори найзнаковіших авторів-вісниківців, на сьогодні тут з’явилися книжка вибраних творів 1930-х рр. У.Самчука, зокрема роман «Кулак» – про формування героїчного бандерівського покоління, «Літературна есеїстика» Д.Донцова і великий том «Національні лідери Европи: ідеологічні портрети», який склали 12 брошур 1930-х рр. різних авторів про політичних провідників минулого – О’Коннела, Герреса, Блюхера, Кавура, Франко, Муссоліні, Ля Рока, Салазара, Деґреля, доповнені класичною книгою Мак’явеллі «Володар» у перекладі М.Островерхи і блискучим трактатом французького етнопсихолога-ірраціоналіста Гюстава Лебона «Завдання проводу».

Тобто ми у різних напрямках і різних формах актуалізуємо націоналістичний феномен Галичини 1920-30-х рр. – її пікового періоду.

Піковим виданням Вашого Центру є, очевидно, перші два томи 10-томника вибраних творів Д.Донцова, які Ви презентували вже у проекті Ірини Фаріон «Від книги до мети» у квітні ц.р. У чому ж полягає актуальність ідей Д.Донцова, якого так завзято критикували з усіх боків колись і критикують сьогодні?

– Це вже друга моя спроба організувати кількатомове видання творів Д.Донцова: перша, у 2001 році, зупинилася через відсутність подальшого фінансування (тоді вийшов один великий том із працями «Націоналізм» і «Підстави нашої політики»). Ми з редколегією, а це нині покійний знаменитий Ярослав Дашкевич (він давав перші поради щодо проекту), Сергій Квіт (НаУКМА), Олександр Музичко (Одеський університет), Ярослав Радевич-Винницький (Інститут українознавства), Федір Турченко (Запорізький університет), задумали подати спадщину Д.Донцова якнайповніше, з формуванням томів за принципами тематики й хронології, друкуючи насамперед те, що невідоме чи маловідоме і особливо вартісне. Скажімо, 1-й том склала політична аналітика 1912-1918 рр., коли Донцов посилено еволюціонував від світоглядного соціалізму через консерватизм до вольового націоналізму. Тут сенсацією стала публікація всіх політичних статей із забутого львівського журналу «Шляхи» (1913-1917 рр.), який один тоді чітко стояв на позиціях самостійництва й окциденталізму. Другий том склала культурологічна та історіософська есеїстика за 1911-1939 рр. Тут виділю блискучі брошури «Модерне москвофільство» і «Культура примітивізму», в яких розкрито механіку і руїнництво російського наступу на Україну; групу статей про Церкву і релігію, в яких оригінально пояснено рятівну роль Унії для України, глибокі націософські есеї «Нарід-бастард», «Сансара», «Дух американізму», «До міст!», в яких із ірраціоналістських світоглядних позицій пояснено, як бути сильним й успішним в Історії. Третій том, який уже підготовлений і називається «Ідеологічна есеїстика. 1922-1932 рр.», також на 90 відсотків складуть непередруковувані ніколи твори. Найбільш сенсаційними з них будуть чудові ідеологічні брошури «Що таке інтернаціоналізм?» та «Політика принципіяльна й опортуністична», проникливі есеї про причини української ментальної і характерної слабкості – «Belluasinecapite», «Atrofiacerebri», «Шатость малоросійськая», ідеологічні шедеври «Що таке націоналізм?», «Патріотизм і націоналізм», «Маса і провід», «Єдине, що є на потребу»; несподівана стаття про С.Петлюру, дві статті з критикою ідеології В.Липинського, які нарешті покажуть Д.Донцова цілком шляхетним полемістом, а не тенденційним критиканом, як його часто представляють, й аргументують його позицію щодо «класократичного монархізму» В.Липинського, якого чомусь в усіх підручниках із політології подають як нібито «вищого» і «мудрішого» за Д.Донцова, хоч було навпаки.

Актуальність творів Д.Донцова пояснюється тим, що це найширше і найяскравіше подана в українському варіанті система ідей ірраціоналістської філософської традиції, яку на Заході представляють такі впливові й класичні мислителі, як Ж. де Местр, А.Шопенгауер, Т.Карлайл, Дж.Мадзіні, В.Дільтей, Ф.Ніцше, Г.Лебон, Ш.Морра, Г.Ферреро, М.Барре, О.Шпенґлер, Х.Ортега-і-Гассет, Дж.Джентіле, М. де Унамуно та ін.; яскраві школи ірраціоналістів-традиціоналістів мають Польща, Угорщина, Румунія, Росія (слов’янофіли, ґрунтівці) і їхня спадщина до сьогодні творить хребет цих націй.

Що ж до критики Д.Донцова, то вона була закономірною: він надто гостро викривав слабкості нації, відкрито вказував на засліплених або проплачених руйнівників її (а хто хоче знати правду про себе, особливо якщо ця правда викривальна?) Я системно аналізував засади головних критиків Д.Донцова (В.Винниченка, В.Левинського, Ю.Шевельова, В.Липинського та ін.) і виявив, що їхня критика вибіркова, неглибока насправді, часто образлива і будується на брехні.

Звинувачують Донцова за все: за те, що впала держава Скоропадського (хоч він у статтях застерігав гетьмана від фатальних помилок і є свідчення про це), за те, що бандерівці були занадто «жорстокими» (хоч ніхто не пояснює, як можна вибороти державність без жорстокої боротьби, так, ніби сербські чи румунські повстанці, наприклад, у власній війні за незалежність виходили на бій із галантними манерами учасників балету), за те, що його любила Олена Теліга (nocomments!), за те, що був «росіянином» (хоч ним він ніяк не був, про це лише наклепницьки написав В.Липинський у своїй передмові до «Листів до братів-хліборобів» – і це поки що єдиний «доказ» російського походження автора «Націоналізму», який, правда, мав одну іноетнічну домішку – італійську: його прабабця Франя (Франческа) примандрувала у Приазов’я з півдня. Уся ця критика – «спадщина» запеклої міжтабірної боротьби в українській політиці 1-ї половини ХХ ст., яка була особливо драматичною, часто катастрофічною, пристрасною, і в ній такий відвертий і піднесений боєць, як Д.Д., не міг не викликати роздратування і виявів психологічних комплексів різних пораженців за духом.

Однак є й тверда думка, що націоналістичні ідеї 1920-40-х років загалом «не приживуться» в сучасності, що вони «заражені» фашизмом, антисемітизмом .

– Так, є така думка. Проте тут треба вміти відділити зерно від полови. По-перше, і я про це вже сказав вище, Донцов утвердив в Україні велику низку вічних, завжди актуальних ідей і принципів історичної поведінки націй і ніхто ліпше від нього до сьогодні не може виразити світоглядну й теоретичну платформу націоналізму-волюнтаризму. По-друге, справді, кілька його програмних тез застаріли, наприклад, теза про потребу національного вождя, але ж сучасникові можна пояснити, що це була данина часові, реакція на жорстоке дихання епохи, коли можна було сподіватися тільки на виняткові здібності й абсолютне право героїчної людини. Зрештою, час підтвердив таку потребу і такою людиною став Степан Бандера.

Але тут проблема в іншому. Зараз ми переживаємо широкий і бурхливий прихід ідей лібералізму з його вірою у вільний ринок, перемогу технократії, космополітизмом, матеріалізмом, антихристиянством, і тому такі мислителі, як Донцов, «неактуальні» зі своєю вірою в духовні пріоритети, ідеалізмом-романтизмом, національними традиціями, вірою в аристократичну, високу культуру, зі своїм героїзмом та вимогами моральної дисципліни (хто хоче якоїсь дисципліни, коли навколо світ свинячих задоволень?).

Сталося так, що у 1990-і роки, коли почалося нове національне відродження, ми значною мірою під впливом цієї хвилі переможного лібералізму втратили живі традиції і принципи вольового націоналізму міжвоєнної доби. Власне, системно звертаючись до філософії Донцова, наш Центр прагне відродити ці величні й героїчні традиції, насамперед традиції правильного мислення й оцінювання.

Щодо звинувачень у фашизмі й навіть антисемітизмі Донцова скажу таке. Давно доведено, що фашизм (і нацизм) як ідеологія спирався на низку вічних ідей, які широко функціонують у світовій філософії і бутті народів (тому й мав успіх), таких, як національна героїка, культ традиції і сили, елітарна свідомість, містицизм у світотрактуванні і т.ін. Ці ідеї є і в українському націоналізмі, і в націоналістичних ідеологіях усіх народів Європи, але це не означає, що всі вони йдуть до фашистського майбутнього. Націоналізм загалом і філософія Донцова відрізняються від фашизму в таких принципових засадах, як заперечення будь-якого імперіалізму, абсолютизації ролі держави, расизму, тоталітарної форми держави і т.ін. Нагадаю такі факти: коли у 1941 р. С.Бандера й ОУН проголосили українську державність, то відразу запросили до уряду представників із різних партій (приклад антитоталітарності); у 1930-і рр. у Західній Україні існувала відверто профашистська партія – Фронт національної єдності (керівник – Д.Паліїв, ідеолог – М.Шлемкевич), і Донцов чомусь не вступив до неї, а постійно критикував її, як і ОУН, яка боролася з ФНЄ. Чому? Питання риторичне.

Про «антисемітизм» Донцова пишуть не об’єктивні історики й політологи, а лише т.зв. «радикальні ліберали», до речі, міцно згруповані саме у Львові, під крилом УКУ (М.Маринович, Я.Грицак, О.Зайцев та ін.) і цим заблоковані від критики (бо хто ж наважиться критикувати людей, які співпрацюють із Церквою?) Їхньою метою є прищепити українському суспільству крайні форми космополітичного мислення, бо це відкриває перед ними широку дорогу в мондіалістський західний світ. Своєрідною «перепусткою» до цього світу є регулярна боротьба з «антисемітизмом».

Хоча у Д.Донцова нема НІДЕ теоретичних обґрунтувань нижчості єврейського народу чи закликів до терору проти євреїв, він, за версією О.Зайцева чи Т.Курила, «антисеміт» (див. сайт zaхid-net), бо писав про участь євреїв у комуністичній владі і міжнародному комуністичному русі. Але ж це незаперечний в історичній науці факт, в чому ж вина Донцова? Він «винен» лише тому, що їм треба когось підставити під марку антисеміта для «перепустки» на Захід, а націоналісти, за традицією, годяться для того найліпше.

Отже, український табір, як я розумію, програв у 1990-і й 2000-і роки, бо замало був націоналістичним, аж занадто вірив у рятівну роль демократії. А як бути сьогодні, коли у нас половина країни проросійська?

– Провідники національно-демократичного табору, аж до унікального феномену Ющенка з його геніальним просто талантом імітаторства, розслабили націю постійними облудами про об’єктивний «прогрес» в умовах демократії, про самозрозумілу асиміляцію мільйонів росіян і малоросів у нову «політичну українську націю», про первинність економічних чинників при розбудові держави й суспільства. У підсумку ми отримали псевдодемократію, коли олігархи здатні скупити, як Парія регіонів, більшість голосів на виборах; в Україні сформувався міцний табір шовінізму зі своєю ідеологією, політичними і громадськими структурами, системою фінансування; саме суспільство здебільшого погрузло в грубому матеріалізмі, бездуховності, нігілізмі, стало апатичним та апатріотичним. Головне, воно втратило дух героїки й боротьби, які може плекати тільки філософія націоналізму. Настав час майже цілковитого колапсу.

Націоналістичні формації, які існували у цей час, або перетворилися у декорації, як КУН, або залишилися незрозумілими для більшості через пропагандивні впливи лібералів, які задомінували, і через наївність мислення українців. Зараз відчутний прорив здійснило ВО «Свобода», звернувшись до ідей традиційного націоналізму. І в цьому надія.

Демократія і вільний ринок самі собою не приносять щастя і гарантії національного й культурного піднесення. Щастя і національне збереження залежать насамперед від характеру певної нації. Наприклад, демократичні конституції і парламентаризм існують десятки й навіть сотні років у країнах Африки й Латинської Америки, але їхній рівень суспільної й культурної самоорганізації не є зразковим. Ось про це наші ліберальні демократи «забули» сказати українському народові у 1991 р., і тому зараз українці виявилися у програші у своїй же державі, бо усі ці роки вели політичну боротьбу не за законами життєдіяльності націй, а за правилами дотримання демократичних норм. І ось тепер цілком демократично (бо більшістю) нам доводять, що українська ідентичність – це неважливо. Щойно ліберальний Європейський Союз виступив із вимогою, щоб в Україні легалізували гомосексуалізм – це важливо. Ось логіка ліберальної свідомості.

Проросійсько-антиукраїнський табір, в основному представлений Партією регіонів, висунув ідеологему нової «політичної нації» в Україні, на противагу ідеї етнічної нації. Це провокаторськи хитрий хід. Загалом усі нації у світі є політичними з моменту творення своєї держави: адже усі іммігранти та інші етноси цієї держави автоматично, згідно з її конституційними нормами, інтегруються в це національне суспільство (відповідно, британське, французьке, румунське, єгипетське й т.ін.) з умовою підтримки мови, культури і політичних традицій державотворчого етносу. В Україні ж пропонується спекуляція: нова «політична нація» засновується спільно росіянами-малоросами разом із українцями без визнання провідної ролі української мови, культури, політичних традицій. Просування нового мовного закону – це один із етапів цього прихованого і не дуже антиукраїнського наступу. Іншими словами, пропонується така модель майбутнього суспільства, за якою українство збережеться у ліпшому випадку в Галичині, може, ще на Волині і в Закарпатті, й то лише в ролі етнографічної маси, однак по-формі усе буде гарно, згідно з цінностями й нормами космополітичного лібералізму, який якраз і відкриває широкі шляхи для асиміляції малих або поруйнованих історично, як українці, народів. Нагадаю, що щороку у світі щезає у вирах імперій та асиміляцій кілька національних мов і культур.

Тож повертаюся до своєї початкової тези: Галичина залишається надійним і вирішальним бастіоном для збереження українства, бо лише в цьому регіоні існують живі традиції націоналізму, лише тут люди можуть легко обирати політиків із активістичним, наступальним світоглядом, а не компромісних лібералів, лише тут українська культура може розвиватися органічно, без усілякої вибачальності, екзотики етнографічної резервації. Тому галичани повинні творити якомога більше політологічних і культурологічних центрів, медійних проектів, громадських ініціатив, повинні позбутися комплексу «самоцензурування для порозуміння з рештою України», бо ця Україна вже давно чекає вияву галицької ідейної сили. Вартує згадати стару формулу: «Чим більше буде Галичини, тим більше буде України в Україні». У цьому контексті треба покінчити з недолугою практикою десанту «заслужених політиків» із Києва на вибори в Галичину: наддніпрянці мали б на 22-у році незалежності навчитися перемагати на своїх рідних теренах із національною ідеологією, бо інакше можна засумніватися у професійності певних активних політиків і в перспективах нашого спільного національного відродження.

Зрозуміло, усе це зафункціонує за умови, якщо Галичина позбудеться фатальних традицій своєї політичної корумпованості, дріб’язковості, культурницької примітивної просвітянщини, якщо відродить у своїй психології і соціальній моралі дух експансії, принципової, справді бандерівської боротьби з усіляким профанаторством та імітаторством.

У цьому контексті можна вивести іншу актуальну формулу: на теперішніх виборах кожен галичанин повинен віддати голос за ВО «Свобода» як за єдину справді традиціоналістську, націоналістичну силу, щоб у такий спосіб зміцнити українство в Україні.

Розмовляв Євген ГУЦАЛ

Газета "Галицька Зоря", м. Дрогобич



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4