Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Вибираємо: кого і в ім’я чого?

Сучасні (як і попередні) виборчі перегони набагато виграли, якщо б і пересічний громадянин, і політики більш зацікавлено ставились до поглиблення основ суспільного політичного мислення. Тоді відповідь на питання “кого і для чого вибираємо?” була б більш осмисленою та менш емоційною.

Існують дві основні групи критеріїв оцінки політичних сил та окремих політиків, котрі можна окреслити як позаполітичні та власне політичні. До позаполітичних, що мають другорядне значення для сутнісного осмислення потенціалу політика чи структури, можна віднести рейтинговість (соцопитування), зовнішній вигляд, місце життя і діяльності, особисті чи моральні якості, матеріальний стан, соціальний статус та ін. (На ці критерії опирається бездумний, суто емоційний виборець та низка лібералістичних громадських організацій, що начебто вишукують “чесних” кандидатів.) До політичних, що мали б бути основними, варто віднести такі критерії, як сповідувана політична ідеологія, базовий світогляд, конкретні результати попередньої політичної (чи хоча б громадської) діяльності, застосування тих чи інших піар-технологій, характер діалогу із громадою та ін.

Найосновнішим із політичних критеріїв, котрий визначає всі наступні, є критерій національної ідеї. Згідно з ним оцінка політика чи політичної сили відбувається через відповідь на питання: наскільки вони готові реалізувати національну ідею свого народу. Тобто насамперед – готові здобувати чи розбудовувати державу як політичний дім нації, як національну державу. Звісно ж, цей ідеологічний критерій не працює в умовах держав-імперій (де панує шовіністична чи расистська свідомість) чи держав-колоній (де переважає або космополітична свідомість, або свідомість невільна, “заблокована” (Л.Костенко), нав’язана державою-метрополією). Зате цей критерій прекрасно реалізується у цивілізованих національних державах. Важко уявити собі, наприклад, у Польщі, Японії чи Литві, щоб будь-який політик правого, центристського чи лівого спрямування виступав з якимись антидержавними проектами чи ініціативами. На базову рівні політичної свідомості і світогляду кожен нормальний політик (як “державний муж”) виступає носієм та реалізатором національної ідеї, тобто, в широкому світоглядному сенсі (а не партійно-доктринальному), позиціонує себе як державник-націоцентрист чи націоналіст.

Цей основний, національно-державницький ідеологічний критерій варто доповнити низкою інших понять, що узгоджуються із українською національною ідеєю. На жаль, осмислення і цього базового поняття, і суміжних із ним вельми бракує передвиборним програмам і політичних сил і кандидатів-мажоритарників. Йдеться і про брак націленості на всеукраїнські проблеми (звідси більшість програм наче стосуються виборів на посаду завгоспа), і про відсутність бачення гострих, важливих проблем (тому переважає дріб’язковість політичного мислення), і про брак юридичної складової для втілення пропонованих рішень, і про часту безідейність – відсутність вписаності у певну політичну ідеологію, і про часту відсутність світоглядної позиції кандидатів (зате є популістське догоджання виборцеві), і про брак бачення світової, геополітичної ролі України, і про відсутність представлення проблем свого макрорегіону, і про брак осмислення проблем національного відродження українства, і про відсутність розуміння ролі національних Церков та релігії (християнства) в сучасному житті народу (звідси надмір риторики в дусі атеїстичного гуманізму), і про відсутність запобігання проявам сатанізму (пропаганди гомосексуалізму, ювенальній юстиції, порнографії, поширенню тоталітарних, антихристиянських сект, работоргівлі тощо) та ін.

Тому більшість програм можна охарактеризувати як непрофесійні (неполітичні), часткові, популістичні, національно недокровні, секуляризовані (нехристиянські), подекуди пародійні (важко назвати “політичною програмою” кілька єлейних сумбурних речень, що вміщаються на піваркуша). І це в час, коли країна перебуває в стані внутрішньої окупації, коли антиукраїнська влада активно завершує розбудову неоколоніальної антидемократичної структури (де реваншистами під сумнів ставляться не лише українські історія, мова, культура, а й уже навіть зовнішні атрибути – прапор, герб, гімн), коли під загрозою існування опинилися українці як окрема нація. На жаль, ці ключові, загальнодержавні проблеми хвилюють далеко не всіх кандидатів.

Загалом, відповідно до політичних, національно-державних критеріїв, партії та мажоритарників варто поділити на три табори: 1) проукраїнський чи державницький, національно-демократичний табір, по-різному наближений до національної ідеї (ВО «Свобода», ВО «Батьківщина», Українська платформа «Собор» та ін.); 2) розмито-ліберальний і безідейний, національно нейтральний або приховано космополітичний табір, так зване “болото” (в дусі термінології Французької революції 1789 р.) (партії «УДАР В.Кличка», «Україна – вперед», «Зелена планета», “Україна майбутнього” і под.) та 3) приховано чи відверто антиукраїнський й антидержавницький, реваншистський, з тенденціями до авторитаризму (Партія регіонів, Компартія України, «Руський блок», «Народно-трудовий союз України», СПУ).

Звичайно, кожна політсила та кандидат вирішує певні завдання під час цієї кампанії: кланові, приватні, технічні, провладні, опозиційні, регіональні, бізнесові та ін. Однак вибирати варто тих, що готові вирішувати ключові, загальнонаціональні політичні питання: звільнення України від режиму внутрішньої окупації, припинення розбудови антинародної неоколонії й здобуття української національної держави. Лише національна держава повновартісно захищає народ від панування антинародних персонажів, а також від будь-яких деструктивних проявів імперіалізмів та космополітизмів (проросійського чи прозахідного зразка). Тож, на мій погляд, варто голосувати за тих, хто найближче у своїх програмах, за світоглядом і попереднім політичним доробком (результатами) стоїть до української національної ідеї.

Петро Іванишин ,
Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4