Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
«Народна війна» в Одесі: досвід українців першої половини ХХ ст. – нащадкам початку ХХІ

Попри шалений наступ з боку відверто та прихованих (ліберальних, космополітичних) антиукраїнських сил, а водночас і як реакція на нього українці не складають зброї і намагаються працювати у напрямку повернення собі своєї національної пам’яті, мови та культури загалом. До установ, що покликані працювати на цю справу варто зарахувати Одеський Український народний університет, створений наприкінці 2011 року за підтримки ВО «Свобода». Метою його діяльності є поширення ідей українського патріотизму та націоналізму, просвітницька робота серед українців, зміцнення української національної свідомості, викриття антиукраїнських міфів. Пріоритетним напрямком є вивчення краєзнавчих аспектів української історії, українських сторінок історії Одеси та Одещини. Головні постулати – Cоборність України як беззаперечна цінність; Консерватизм як основа розвитку нації; Українська еліта як основа українського народу; Право українців на спротив та боротьбу за свої природні права; Заперечення модних федералістських, мультикультурних теорій; Націоцентризм у трактуванні подій української історії та сучасності. Гасло Українського народного університету: "Воля народам! Воля людині!".

13 вересня 2012 року черговим гостем УНУ став безперечно один з духовних натхненників одеситів, людина, що вже довгі роки виконує аналогічні завдання, передусім як голова київського «Музею совецької окупації» Роман Круцик. Окрім доповіді, він привіз до міста виставку на ідентичну тему «Народна війна проти совєцької окупації України (1917-1932 рр.)». Роман Круцик розповів численним присутнім (серед них були як пересічні громадяни, так і професійні історики, кандидати та доктори наук, громадські діячі, вчителі та ін.). про свою працю над архівними документами, в пошуках яких йому довелося проїхати всі області України та опрацювати тисячі документів. В експозиції подано статистичні дані про кількість селянських збройних повстань в усіх тогочасних 9-и губерніях України, кількість відомих та невідомих повстанських загонів, антибольшевицьких загонів самооборони та стихійних виступів селян проти комуністичної окупаційної влади. Експозиція розкриває нелюдські методи винищення українців московсько-большевицьким окупаційним режимом та героїчну боротьбу українських повстанців. Р. Круцик наголосив на активному спротиві українців большевицькій окупації та її грабункам, вбивствам й терору. Близько 1500 повстанських загонів, що активно діяли в Україні з 1919 по 1932 роки, а відтак окупаційний режим вдатися до голодомору 1932-1933 років, терору, депортацій, розстрілів, тобто Геноциду як методу збереження окупаційного статусу України. "Коли буваю в Тернополі, Львові з виставкою, завжди кажу: на сході України боротьба була більш масштабною, ніж на заході. І це є правдою. І я тоді був правий, коли говорив: давайте оприлюднимо цю інформацію, покажемо східнякам, як їхні діди боролись. Тому маємо освідомити молодь зі Східної України, яка нічого не знає про визвольну боротьбу, що там тривала. Я галичанин, знаю багато про УПА. Але читаючи книжки, статті, став схилятися до переконання, що тут була навіть сильніша боротьба, просто ми про неї нічого не знаємо. Я з цією ідеєю носився, аж поки сам не сів за кермо й не об'їхав майже всю Україну. І виявилося, що з 1918-го до 1932 року в Україні відбулося 268 задокументованих чекістами повстань. Але й це не кінцева цифра, бо ще не всі документи опрацьовано," – зазначив Роман Круцик. Спротив тих років заклав міцні підвалини українського духу, що втілилося в аналогічних діях українців під час Другої світової війни. Важливим був наголос промовця на окупаційному характері ловецької влади в Україні, адже цей факт недостатньою мірою усвідомлений навіть багатьма начебто проукраїнськими вченими та пересічними громадянами.

Р. Круцик відповів на численні запитання. Наприклад, аудиторію цікавили перспективи оприлюднення документів в мережі інтернет, проблеми декомунізації сучасної історичної науки в Україні, взаємини Р. Круцика з польськими колегами, одеські аспекти теми, аналіз політичної ситуації в Україні. На всі ці питання Р. Круцик дав вичерпні відповіді, пропонуючи в якості критерію орієнтації у непростих політичних та історичних обставинах узяти український національний світогляд, українські інтереси. Українці мають стати сильними, не шукати адвокатів для себе в Європі, адже кожна національність, тим більше поляки, мають серйозні розходження з нашими інтересами, природне бажання відстоювати лише власні інтереси. В умовах інформаційної блокади дуже важливим та позитивним фактом був виступ Р. Круцика на Одеському державному телебаченні.

Великий інтерес викликала виставка у приміщенні «Просвіти», що тривала з 12 по 14 вересня. ЇЇ відвідали не тільки дорослі, але й школярі, для багатьох з яких це стало унікальною нагодою побачити історичні події, які знову замовчуються багатьма вчителями, що за ганебною малоросійською звичкою по рабські швидко зрікаються свого Я на радість українофобам. Великим попитом користувався путівник по виставці та інша література, привезена п. Р. Круциком. Важливо, що виставка присвячена не лише викриттям численних злочинів комунізму, але й спротиву народу. Це надзвичайно актуально в сучасних історичних умовах, коли українці знову поставлені на межу виживання, а значить перед вибором: краще померти стоячи, ніж жити на колінах. Підвестися з колін українці зможуть лише в разі глибокого усвідомлення злочини російського комунізму, що окупував Україну. А серед них придушення Української національно-демократичної революції; терор проти українського селянства у 1919 — 1921 роках («військовий комунізм»); знищення української інтелігенції наприкінці 1920-х — 1930-х роках; масовий терор проти пересічних громадян у 1930-ті роки; Голодомори проти українського селянства 1921 — 1923, 1932 — 1933, 1946 — 1947 років; вбивства провідних діячів української еміграції (Петлюри, Коновальця, Бандери, Ребета та інших), що є проявом міжнародного тероризму; терор проти населення Східної України у 1944 — 1945 роках; терор проти населення Західної України у 1939 — 1941 та 1944 — 1950-х роках; ліквідація Української повстанської армії; гоніння на українську інтелігенцію у 1950-х — 1980-х роках; приречення на загибель багатьох українців в Афганістані у 1970-ті та 1980 ті роки; гоніння на українську церкву протягом майже всіх років існування СССР; внесення розколу у відносини українців та діаспори; ізоляція української гуманітарної науки від кращих світових зразків. Говорять про значення комунізму для перемоги над нацизмом. Але це була перемога близнюка над близнюком, що закріпила поневолене становище народів у складі СССР. Комунізм і досі не усвідомлений на аксіоматичному рівні як абсолютне зло. У чому ж причина феномену «неусвідомлення зла комунізму», надто не лише в нашій країні, але й у всесвітньому масштабі? Західноєвропейці більше знають про злочини нацизму, адже після війни альянти широко відкрили двері «схованок із трупами» і без того пережившим на собі нацизм західноєвропейським народам. Багато сучасних українських громадян (переважно росіян) були переселені в Україну у другій половині XX ст. Це призвело до браку знання про події в Україні та збереження комуністичного лобі. Війна, зв’язавши у військовий союз демократичні країни й СССР, послабила західний імунітет до комуністичної ідеї, що був сильний у момент пакту Гітлера й Сталіна, і спровокувала інтелектуальний ступор. Совецький режим зміг поширити й нав’язати власну ідеологічну класифікацію політичних режимів. Специфіка нацизму стиралася. До того ж йому визначалося місце праворуч, і він кидав свою похмуру тінь на всі праві сили. Він ставав абсолютом праворуч, у той час як СССР ставав абсолютом ліворуч (в українських умовах ми бачимо маніпулювання терміном фашизм з боку комуністів та регіоналів, що обзивають фашистами всіх противників: від лібералів з «Удару» до ВО Свобода, хоча насправді саме проросійські екстремістські сили найбільше підпадають під це визначення). Незначначними кількісно є групи, здатні зберігати пам’ять про комунізм. Нацизм тривав 12 років, європейський комунізм — від 50 до 70 років у різних країнах. Тривалість призводить до ефекту автоматичної амністії. Українське громадянське суспільство було розпилене, еліти одна за іншою знищувалися, замінялися, перевиховувалися. Всі або майже всі пристосовувалися, морально деградували. Більшість тих, хто був здатний думати, був позбавлений знання своєї історії й втратив здатність до аналізу.

У книзі французького історика Стефана Куртуа «Чорна книга комунізму» (1997) доводиться, що комунізм забрав життя близько 100 мільйонів осіб у всьому світі і є найбільш злочинною політичною системою, що коли-небудь існувала у світі. Українець повинен звернути особливу увагу на таку думку автора: «Загибель української дитини з «кулацької» родини, що спрямовано була приречена сталінським режимом на голодну смерть, є таким самим тяжким злочином, як і смерть у варшавському гетто єврейської дитини, що стала жертвою штучно створеного нацистським режимом голоду». Головним злочинним проявом комунізму була його ідеологія та пропагандистська машина, що її створювала. Саме вона пустила найглибші коріння, призвела до найтрагічнішого наслідку — створила радянську людину, «совка». Наявність цього нового типу людини в сучасній Україні є головним гальмом її суспільно-політичного та культурного розвитку. «Совок» не здатен сприймати нового, ненавидить тих, хто думає інакше, схильний до отарного інстинкту, сліпій покорі вожаку. Процес створення такої людини в СРСР тривав протягом всього часу його існування, почавшись 1917 року. Саме комуністичний режим винний у дискредитації ідеї українського націоналізму, що створило одну з найбільших ідеологічних перешкод для національного розвитку України. Побоювання національного пробудження українців примусило радянський режим зробити все, аби відсунути українську національну культуру на маргінес, приректи її на вторинність і на поступове вмирання у інтернаціональних обіймах. Комуністична ідеологія стала сполучною ланкою, що з’єднувала Україну з Росією, не дозволяючи відбутися незалежній Україні. До соціальних злочинів комунізму слід віднести загнання основної маси населення у «комуналки», незабезпечення найнеобхіднішими предметами побуту, у той час, коли відбувалась мілітаризація промисловості. Ідеологія комунізму плекала зрівнялівку, сірість, тупу відданість вищій касті — партійним чиновникам.

Мало надії на те, що переважна більшість сучасного українського політикуму, навіть рядженого в патріотичні шати, здатна усвідомити одну з найголовніших проблем сучасної України — її декомунізацію. Адже майже всі ці політики «родом з СРСР». Ідеї «Нюрнбергу 2», люстрації радше виконують роль пропагандистських гасел, передвиборних трюків. Молодь має шляхом глибоких роздумів та ґрунтовного знайомства з джерелами усвідомити: злочини не мають строку давності, засудження комуністичної ідеології та практики завжди буде на часі. Україна повинна чітко заявити — вона не спадкоємиця УРСР, а її антипод. Треба вдатися до болючої операції — усвідомлення того, що твої предки були неправі й ти не повинен сліпо наслідувати їх. Це важко, але це єдина запорука самоочищення. Українська інтелігенція знову поставлена на роздоріжжя: чи піддатися черговій зміні кон’юнктури і згладжувати гострі кути у трактуванні комунізму, чи попри кон’юнктуру доносити до молоді чітке уявлення про комуністичну систему як зло. Як завжди, вибір є суто індивідуальною справою. Отже, будемо сподіватися, що візит до Одеси Р. Круцика у самий розпал українофобської вакханалії посприяє усвідомленню цих тез українцями, вилікує їх не лише від вірусу комунізму, але й від ще гіршої хвороби – малоросійства-меншовартості, що завжди було й є підґрунтям для всіх епідемій, таких нищівних для нашої нації.

Голова Одеського Українського народного університету, кандидат історичних наук, доцент,голова Одеського осередку Науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова Олександр Музичко



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4