Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Аналітична заява (До початку виборчої кампанії 2012 року)

Суспільна ситуація в нашій країні, як і перед попередніми виборами до Верховної Ради, загрожує черговими політичними розколами, стагнацією та деградацією. Відверто антиукраїнську та антидержавну позицію зайняла чинна влада, представлена Партією регіонів, комуністами та “народниками” Литвина. На прикрість, демократичний табір, що у попередні роки був відповідальним за процеси державотворення та національного відродження, за останнє десятиліття так і не виробив ефективної стратегії наступу, загруз у дріб’язкових суперечках та вождистських тенденціях, і тому опинився у стані перманентного відступу, поруйнованості, втрати принципових орієнтирів і, відповідно, авторитету. Це підтверджують електоральні настрої суспільства, яке не може забезпечити й половини своїх голосів для підтримки саме демократичного, тим більше національно-державницького, розвитку країни.

Не маючи ніяких конструктивних політичних ідей і принципів, окрім бажань наживи і владоможності, правляча олігархічна верхівка взяла собі за зразок політичну систему сусідньої імперії – Російської Федерації, де успішно запроваджено авторитарний, внутрішньо-окупаційний режим “керованої демократії”, в якому реанімовано суспільні і моральні ідеали неосталінізму із вирішальним голосом великого капіталу (новітніх олігархів). Відтак загрозливими темпами за останні два роки в Україні розвиваються процеси згортання незалежності держави, знищення національної ідентичності українців, а також реального усунення народу від можливостей демократичного впливу на систему влади, згортання свободи слова, обмеження прав громадян з одночасною цинічною підтримкою всіх можливих видів корупції і профанації у політичній, культурній та соціальній сферах.

Найстрашнішою тенденцією сучасного режиму внутрішнього поневолення є потурання, підтримка й стимулювання найрізноманітніших виявів російського шовінізму, ідеологеми якого нам постійно приносять “емісари й “місіонери” із “дружньою країни” “східнослов’янських братів”. Ці ідеологеми базуються на сумнозвісних трьох китах російського імперіалізму ХІХ-ХХ ст.: української мови, нації і культури не було, нема і бути не може. Ці політичні міфи стали підставами для антиукраїнського масового терору в часи Петра І та інших царів, у часи Національної революції 1917-1920 рр., у роки правління Леніна, Сталіна та ін. комуністичних тиранів. Як наслідок, зараз в Україні діють десятки формальних і неформальних проросійських шовіністичних організацій та партій, які розпалюють ненависть і зневагу до всього українського.

Замість того, щоб поставити такі шовіністичні організації поза законом, оголосити їх антидержавними, антиукраїнськими формуваннями, українська офіційна влада, а часто й окремі політики із опозиційного демократичного табору, продовжують підтримувати, толерувати їх, прикриваючись лібералістичними гаслами й ідеологічними трафаретами про “плюралізм думки”, “свободу вибору”, “права людини” та ін. В українському політикумі не добачають, що будь-яке толерування шовіністичної поведінки вже тепер може привести до страшних міжнаціональних конфліктів у державі. Саме на ці конфлікти чекає “миролюбна” Росія. Події 2008 року в Грузії ще раз підтвердили це.

Відтак формально українська влада, уособлена Партією регіонів, стає відповідальною за скочування країни у прірву “ночі державності” (Л.Костенко), неоттоталітаризму, міжнародної ізоляції, міжнаціональних протистоянь і, як наслідок, закономірного й неминучого перетворення внутрішньої окупації – в окупацію зовнішню. Закон про засади мовної політики Ківалова-Колесніченка постає тут своєрідним клином, яким владна антиукраїнська сила хоче розділити країну.

Попри очевидні регресивні та реваншистські процеси в українській політиці є два позитивні явища, котрі дають надію і повинні мобілізувати громадянську активність українців. Перше – це об’єднання 8-х націонал-демократичних партій в один блок ВО “Батьківщина”, котрий позиціонує себе як відверто державницький і патріотичний, а також укладення ним угоди про співпрацю із ВО “Свобода”, що передбачає висунення єдиних узгоджених кандидатів на мажоритарних округах. Це дає змогу стратегічно зорієнтувати виборця, згуртувати людей, що хочуть і можуть протиставитися антидержавно налаштованій владі, з її українофобією, авторитаризмом, неосталінізмом і тотальною корупцією. Це також може дати виборцям шанс без взаємопоборювальної метушні зробити свій вибір на користь державної незалежності, громадянської сконсолідованості і політичного опору режимові внутрішнього поневолення. Вперше за багато років отримавши узгоджених кандидатів у мажоритарних округах, українець отримав можливість уникнути взаємонедовіри та суперечок.

Другим позитивним явищем є розбудова масової правої партії ВО “Свобода” у просторі всієї України. Поява цієї політичної сили, котра апелює в основному до ідеології українського націоналізму, вперше за роки незалежності дає підстави саме українцям, як титульній нації, сподіватися на зміцнення їхніх національних позицій, захисту національних інтересів і випрацювання тактики наступу в аспекті здобуття й розбудови національної держави. Адже усі попередні великі партії, які так чи інакше декларували свої національно-патріотичні ідеали (Рух, УРП, “Наша Україна”), неодмінно переходили на принципи космополітизму і лібералістичної псевдотолерантності, як тільки підіймалися до вершин влади. Одіозне ім’я Віктора Ющенка є тут архетипним і незабутнім. ВО “Свобода” сьогодні впевнено зайняла нішу національного традиціоналізму, який завжди гарантує суспільству моральну витривалість, політичний порядок, героїко-оптимістичну наступальність. Тож галичани, як голосна електоральна сила цієї політичної ідеології і цієї політичної партії, сподіваються на втілення, нарешті, своїх загальнонаціональних ідеалів. Хочеться вірити, що передвиборні програми, кадровий потенціал та післявиборча боротьба відверто та державницьких опозиційних сил (до яких, як попередньо виглядає, важко не зарахувати ще й “Собор”) буде вестися за тісного контакту із громадою та в напрямку до реалізації української національної ідеї. Чи виявляться вони гідними основоположного національно-визвольного завдання?

Схожі сподівання плекають українці й стосовно інших державницьки зорієнтованих сил: “Нашої України” та “УДАРу”. А також до ідеологічно аморфної, але начебто теж опозиційної, партії Наталії Королевської “Україна – вперед!”. Тут українське суспільство повинно б проявити свою громадянську зрілість у тому, щоб критично оцінити ідеологічний та кадровий потенціал зазначених політсил. Не секрет, що Партія регіонів, розуміючи катастрофічне падіння своїх рейтингів, планувала, на думку низки аналітиків, запустити у виборчий процес під виглядом опозиційних партій політичні проекти, покликані хаотизувати ситуацію в країні, підмінити ідейні тенденції бутафорією змагальності, дезорієнтувати у виборі. У цьому плані найбільш вразливими виглядають нові проекти “УДАРу” та “Україна – вперед!”, які, не пропонуючи конструктивних державотворчих програм, підмінюють політичну боротьбу якоюсь імітацією нової “моральності”, ілюзіями “нових облич” чи “нового економічного прориву”. Саме такі проекти, розраховані на риторичне враження юрби, на дешеві обіцянки, безпринципний популізм, ведуть українську політику до ще більшої абсурдності, антидержавного хаосу і постійного шахрайства в імперських інтересах Росії чи Заходу. Варто згадати у цьому зв’язку демократичний “Єдиний центр” чи суперпопулярну й опозиційну партію “Пора”…

Іншим варіантом можливого політичного шахрайства з боку антиукраїнської влади виглядають спроби зіграти на сентиментальності українства, його прив’язаності до примітивних культурницьких форм національної самооборони. Тут сумну першість можуть зайняти “Наша Україна” В.Ющенка, КУН та УНП, об’єднаних в одну структуру. З огляду на сумний попередній досвід, є великі загрози, що передвиборна кампанія з боку цих сил стане демонстрацією хитрої гапонівщини, політичного звиродніння, імпотентного псевдонародництва та профанаторства.

Перша світова війна 1914 року почалася, попри інші причини, через намагання Російської імперії захопити Галичину, котра, стимулюючи всеукраїнський націоналізм, розхитувала систему імперії. У такий спосіб Галичина і її герої стали фактором всеєвропейського значення. Сьогодні вдруге галичани поставлені історією фактором особливого геополітичного значення: від правильної, національно-визвольної, електоральної поведінки й активності галичан найбільше залежить, чи візьмуть національно-демократичні і націоналістичні сили відповідну кількість голосів і місць у парламенті, щоб протиставитися антидержавному та антиукраїнському наступові новітніх окупантів, а відтак – реінтеграції оновленої Російської імперії. Як і 100 років тому, від Галичини залежить, чи підуть у наступ антинаціональні, антидержавні й антидемократичні тенденції, які колами розходяться від Москви у просторі всієї Центрально-Східної Європи і Євразії, а чи будуть вони зупинені у геополітично найважливішій країні континенту – Україні.

Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4