Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
"Ідея і чин" Ярослава Стецька, ч-на VI-VIII

VI. «Україна – наріжний камінь світової політики» 

(Україна і світ. Геополітика.) 

   Ще у 1938 р. Я. Стецько передбачав: «Українська Соборна Держава внесе революцію в зовнішньополітичну діяльність світу… Україна виринає, як нова, великого значення сила» (І, 120). 

У концепції національно-визвольних революцій народів Я. Стецька роль України була винятковою. Обґрунтуванням цього була така вихідна теза: «Етнографічна територія України з її 53 міл. населенням, геополітичне положення, багатства землі, величина території, ідейно-політичні моменти ( Україна як носій ідей християнських, національних, соціяльної справедливости й особистої свободи) – визначають особливу роль України на міжнародній шахівниці. З появою української суверенної держави буде доконана докорінна реконструкція карти Сходу Європи» (ІІ, 321). 

  Україна мала стати тим найбільшим, головним важелем, який мав розвалити останню світову імперію, ганебну систему поневолення сотень народів – Росію. 

  Розвиток історії пішов не імперіяльним шляхом. «У висліді ІІ –ої світової війни, - пише Я. Стецько, - зникли всі західноєвропейські імперії. Імперіяльний принцип організації світового ладу поступився переможному національному принципові…» (ІІ, 80). Тому Україна, як сила, що підважувала найбільше останню імперію, стала у 2-й половині ХХ ст.. «революційною проблемою світу» (ІІ, 45). 

  Антиімперський принцип у Я. Стецька знаходить ще й таке обґрунтування: «Причиною світових воєн завжди були імперії ( наприклад, Наполеон, Вільгельм, Гітлер, Сталін). І тепер не інакше. Найбільше воєн вели російська, німецька, французька, англійська імперії. А скільки воєн вели Швайцарія, Норвеґія, Аргентина, новітній Єгипет? Ліком на розбрат і всесвітню боротьбу є ніщо інше, як здійснення національного принципу - незалежність усіх держав чи народів.» ( І, 214). 

  Отже, визначальною для Я. Стецька була настанова на визволення і усуверення всіх народів як конча передумова для гармонійного, щасливого життя світу. Тут він робить такий висновок: «Жоден імперіялізм, жоден лібералізм, а єдино визвольний антиімперіялістичний націоналізм є порятунком світу від війни, страху, нужди і неволі» (І, 215). 

  Імперіялістичні і ліберально-космополітичні сили завжди залякують світ «хаосом», який ніби приносить націоналізм, тобто незалежність народів. Вони підступно переконують, прикриваючи свої апетитні інтереси, що «націоналізм малих народів», (тепер особливо це є популярним!) загрожує «постійними конфліктами», «взаємною боротьбою», «ескалацією аґресивности» і т. д. У політичній публіцистиці існує навіть відповідний термін: «балканізація», тобто неспокій, взаємна боротьба, соціяльно-економічна нестабільність, які так притаманні національно строкатому Балканському півостровові. 

  Відповідаючи всім цим фальсифікаціям і фальсифікаторам правдивої історії і дійсности ХХ ст., Я. Стецько твердить: «Балканізація» не загрожує спокоєві і порядкові, тим більше, що Балкани «балканізували» ніхто інший, а самі імперії, як, наприклад турецька, російська, австрійська імперії. «Балканізують» увесь світ імперії. Неправдою є, що наша концепція побудови світу на органічних основах буде «балканізувати» його. Навпаки – вона є запорукою єдности світу» (І, 215). І справді, хіба всі вибухи «порохової бочки Європи» (як назвав Балкани У, Черчилл) упродовж ХХ століття не були наслідком попередньої політики названих трьох імперії, до яких можна додати ще й англійську? Балканські країни довго не могли «заспокоїтися» і сперечалися між собою лише тому, що «неперетравленими» залишалися рештки імперського минулого і в політичному, і в психологічному плані, до того ж амбіції політиків цих країн постійно підігрівалися імперіяльними силами збоку. І хіба остання війна на Балканах – в Югославії – не є підтвердженням того, що будь-яке, навіть мікроімперіяльне, державне утворення не може проіснувати довго? До речі, і про це пише Я. Стецько: сербська мікроімперія – Югославія – була створена з допомогою Заходу, що прагнув розігрувати «балканську карту» для посилення свого впливу. (ІІ, 78). 

  Я. Стецько постійно підкреслював хибність західноєвропейської політики, яка проблему Східної Европи хотіла розв’язати тим, що віддавала її на поталу Московській «антиевропейській, евроазіятській, руїнницькій» імперії (ІІ, 79). Така політика неодмінно вела до надмірного зростання сили Московщини–аґресора і, як результат, до загрози стабільности і свободі в самій Европі. На жаль, така політика Заходу щодо багатьох країн Східної Європи, в першу чергу тих, що входили до колишнього СРСР, продовжується і сьогодні, коли Захід погоджується фактично з існуванням якоїсь «сфери російських політичних інтересів» на теренах цих країн. Таким чином знову продовжується поділ Европи! 

  Між тим, категорично заявляє Я. Стецько: «Жодна европейська проблема не може бути розв’язана інтеґрально, доки вона буде розв’язуватися на половині Европи, а інша половина буде надалі об’єктом евразійського московського винищування» (ІІ, 343). Ці слова повинен би затямити собі кожен европейський політик, особливо сьогодні, коли відбуваються такі доленосні для Європи події: формування ідеології нової єдности Европи (ЕС), виникнення нових держав (типу Чорногорії чи Боснії і Герцеговини). Такий підхід до проблеми важливим є для всіх, хто стоїть на засадах справжньої демократії, тобто свободи вибору, і хто по-справжньому вболіває за майбутнє Европи, а не прикриває своїми діями неправду, гніт, насильство, які так чи інакше все одно вибухнуть колись новими, може ще страшнішими, міжнародними конфліктами. 

  У статті «Політичне значення України» ( 1962 р.) Я. Стецько наводить як повчальний приклад для Европи один урок з історії: «На початку ХVІІІ-го стол. Західна Европа не розуміла й не підтримала Карла ХІІ-го і Мазепу, і своєю байдужістю спричинилася до поразки під Полтавою, що стала поразкою не тільки Швеції і України, а й цілої Европи, та відкрила дикій Московщині шлях у вільний світ. У ХХ-ому стол. Західна Европа не підтримала Української держави та держав інших визволених з московського ярма націй ( 1917 – 1920 років), наслідком чого виникла і зміцніла нова червона московська імперія, що сьогодні загрожує цілому світові. Тодішні державні мужі західнього світу не збагнули історичні процеси – відродження націй, і сьогодні армії московських варварів домінують не тільки у Східній Европі, а навіть у її центрі та в Азії (ІІ, 65), 

  Більше того, Захід не тільки не прийняв національного принципу устрою Східної Европи, не допоміг визволитися народам колишньої царської імперії, а й, як пише Я. Стецько, «заразив пошестю мегаломанії імперіяльних карликів» (ІІ, 78) – країни Центральної Европи: Польщу, Югославію, Чехословаччину, Румунію. Внаслідок цього у неволі в цих державах-мікроімперіях опинилися литовці, українці, білоруси, хорвати, словенці, боснійці, албанці, македонці, чорногорці, словаки, угорці. Так у європейську політику була закладена ще одна бомба сповільненої дії, бо зрозуміло, що ці поневолені народи не погодилися з тим, щоб жити без національної суверенности і продовжували боротьбу за визволення своїх етнографічних територій. Останній вибух цієї бомби, і дуже кривавий, стався щойно тепер – у югославській війні 1991 -1995 рр., коли сита, стабільна Европа з переляком спостерігала за перебігом подій, навіть не підозрюючи, що вся «югославська загроза» сьогодні – це пожинання плодів недалекоглядної політики европейських державних мужів початку ХХ ст., коли саме за їх підтримки й творилася карликова імперія з химерною назвою – Югославія. 

  Існування будь-яких імперій, гігантських, як Росія, чи невеликих, як Югославія, - це завжди несправедливість, перешкода для економічно-господарського процвітання народів, це завжди загноювання міжнаціональних стандартів, а не залагодження їх, що неодмінно закінчується кров’ю і руїнами.  

  Оглядаючи міжнародне, геополітичне значення України, Я. Стецько зазначає: «Україна не може визволитися «випадком», «збігом обставин», кон’юнктурою, як Польща чи Румунія. Вона назавжди визволиться тільки тоді, коли будуть вільними всі нації, поневолені Росією. Карта світу мінялася кожного разу, коли падала українська держава, бо тоді поставала можливість виходу імперіялістичної Росії на світову арену і після поневолення України падали одна за одною інші держави в обійми Російської імперії. Тепер цей процес мусить піти в зворотному напрямі. Політична мапа світу в корені зміниться, коли постане УССД, а за нею інші національні держави» (І, 267). 

  Водночас Я. Стецько розумів, що визволення може прийти тільки внаслідок наростання революційних, національно-визвольних процесів в самій Україні, внаслідок накипання оновлюючої енерґії в глибинах народної свідомости і почувань. Він пише: «За весь час нашої історії ще ні разу Україна не визволилася шляхом інтервенції, а завжди й єдино силами революції. І Хмельниччина, і революція 1917-20 рр. народилася не на шляху інтервенції, а у висліді внутрішніх процесів, великих національних і соціяльних змін» (І, 267). 

  Отже, у своїй визвольній боротьбі українці не повинні покладати великих надій на підтримку Заходу. Бо, по-перше, він є зорієнтований поки що на імперіялістичну Москву, по-друге, не хоче просто змінювати існуючий статус кво, не зацікавлений в ніяких революційних змінах. Разом з тим українцям не слід заспокоюватися, не треба бути пасивними та інертними і боятися відлякати когось в міжнародних стосунках від України, через те, що вона стане епіцентром революційних змін. Загалом треба змінити погляд на українців, як на націю покірнішу, тиху, слухняну. «Краще заставляти західних політиків думати, що вони мають творити з тим вогнищем тривоги, яким є українці й інші поневолені народи, ніж мають нас вважати спокійними і лише працьовитими «почтивими русинами» (І, 313), - каже Я. Стецько. 

  Окреслюючи стосунки України з США, найбільшою і найвпливовішою державою Заходу, яка, однак, ніколи не підтримувала українських визвольних змагань (зазначимо, і це продовжувалося аж до 1990-го року, коли президент США Дж. Буш закликав Україну не відділятися від СРСР), Я. Стецько писав: «Нам здається, що в сьогоднішній Америці є при голосі такі сили, яким чужий великий і героїчний дух християнської і національної України, носія національного визволення та нових ідей і вартостей, бо ці ідеї унеможливлюють даним силам, які опановують певні кола на Заході, опановувати живі, здорові організми нації. Ми переконані, що інша Америка, яка завтра прийде до голосу, Америка вірна традиціям Вашингтона і Лінкольна, великих провідників свободи і справедливості, - думає інакше. Але це, поки що, неофіційна Америка» (І, 449). Очевидно, що тут Я. Стецько передбачав появу таких американських політологів і політиків, як З. Бжезинський, які ідейно і морально підтримали українську суверенність і згуртували ціле коло нових політиків, які працюють на стратегію геополітичної підтримки України. 

  Цікавою є геополітична концепція Я. Стецька щодо Великої Британії, яка традиційно прагнула і буде прагнути відігравати якусь виняткову, домінуючу роль в Европі. Ще у 1953 р. він передбачав, що розвиток 80-мільйонної Німеччини і натиск імперського СРСР відіпхнуть її з провідних позицій. І тому робив такий висновок: «… Велика Британія ще може грати належну їй політичну ролю тоді, коли підтримає розвал російської імперії і ввійде в пряме відношення з відновленими на її руїнах самостійними державами, зокрема Україною. За таких умов зайва сильна Німеччина, як забороло проти Росії, а Франція, Великобританія, Україна і інші держави чорноморського комплексу, з передпіллям Туркестану, зліквідують тиск російської імперії на коммонвельт* і унеможливлять Великій Британії впорядкувати відносини на своїх просторах» (І, 481). 

  Я. Стецько завжди послідовно і категорично виступав проти політичної концепції т.зв. «співіснування», «коекзистенції» вільного світу і московської большевицької тиранії-імперії, яка була так популярна на Заході після Другої світової війни. До речі, ця політична концепція, в новій формі, виникає і сьогодні, у 1990-і роки, коли Захід погоджується на існування російської імперії і «сфери її впливу». «Визволення поневолених націй, - писав Я. Стецько у статті «Міжнародне становище і українська справа», - є тотожне з рятуванням християнської культури, тому не лише політичний, але й моральний обов’язок лежить на західних потугах допомогти визволенню України та інших поневолених большевизмом націй. Коекзистенція – це визнання найбільшої несправедливости, толеранція найбільшого зла, найжорстокішої тиранії над людиною і народами; це ствердження народо- і людиновбивства, заперечення всякої демократії, а найвищою мірою – це глум і сором над моральним відчуттям і свідоцтво неймовірної політичної вузько- і короткозорости» (ІІ, 314). Чим не актуальне зауваження стосовно сьогодення, сьогоднішніх концепцій і теорій «співіснування» з модифікованого московського імперією, коли Захід закриває очі на нечувану за своєю жорстокістю війну Москви в Чеченії?! 

  І далі Я. Стецько продовжує: «Відкинення ідеї всякої коекзистенції буде, принаймні, початком виправлення цих кривд, які заподіяли західні потуги нашим поневоленим народам, з Україною на чолі, віддаючи їх на
__________________________ 

* так називалася спільнота колишніх британських колоній і домініонів, куди входили такі держави, як Канада, Австралія, Нова Зеландія та ін. 

поталу большевизмові, допомагаючи йому – об’єктивно – нас поневолювати». І резюмує: «Це буде перша спроба історичної сатисфакції» (ІІ, 314). 

  Виступаючи в річищі ідей українського націоналізму, щодо призначення і геополітичної ролі України, Я. Стецько різко відкидав усякі теорії, які трактували Україну як закуток і провінцію світової політики. Нагадуємо, що в усіх провідних українських мислителів-націоналістів – Д. Донцова, В. Липинського, Ю. Вассияна, Ю. Липи, О. Ольжича та ін., - відродження української держави передбачалося як постання великої, вирішальної щодо долі всієї Східної Европи політичної потуги. У статті Я. Стецька «Україна – наріжний камінь світової політики» зустрічаємо наступні слова: «Трактування України як периферії, на якій має відбуватися розіграш великих потуг, означає не вірити у свою націю, зраджувати українські самостійницькі позиції. Для такого роду політиканів Україна – міжнародний базар, що на ньому метушаться різні бізнесмени, ласі на український хліб, підземні багатства, на українську робочу силу і небуденний талант, що виявляється також в особливих технологічних досягненнях» (ІІ, 407). 

  У питанні геополітичної орієнтації України в майбутньому Я. Стецько розвивав глибоку і цікаву концепцію Юрія Липи. Як відомо, видатний український історіософ і культуролог Ю. Липа розробляв концепцію про орієнтацію України на Південь, на країни басейну Чорного моря. Найповніше його погляди на цю тему викладені у праці «Чорноморська доктрина» (1940 р.). Там на основі географічних, економічних, політичних, культурних, етнопсихологічних спостережень і аналізу автор доходить висновку, що Україна історично і геополітично тяжіє до Чорного моря, разом з Туреччиною, країнами Кавказу і Балканського півострова вона повинна творити політико-економічну цілість і бути епіцентром цього нового геополітичного макрокомплексу у Европі. Ю. Липа робив такий висновок: «Союз чорноморських держав – це твір, що може започаткувати нову держану форму буття і новий зріст европейської культури в її чорноморській відміні». 

  У Я. Стецька ця концепція зазнає розширення. Враховуючи психологічну спільність, геополітичні інтереси, Україна повинна, в першу чергу, йти на зближення з країнами середземноморського простору загалом. Він констатує: «Інтереси України вимагають поглиблення стосунків і співпраці із середземноморськими країнами, зокрема з Туреччиною, Грецією, Італією, Еспанією, включаючи також поневолені чорноморсько-середземноморські країни ( напр. Болгарія, Ромунія). Для всіх них розвал російської імперії кожної барви є їх життєвим інтересом. Такий бльок має всі елементи органічности» (ІІ, 321). Сьогодні залишається лише пошкодувати, що українська зовнішня політика у цьому напрямку є такою кволою і нерішучою. Адже ж очевидно, що чорноморсько-середземноморські країни є для нас «золотим простором», при тому, що європейські «ґранди» – Німеччина, Велика Британія і Франція – поки що й надалі традиційно зорієнтовані на Москву, то з вдячности за об’єднання Німеччини, то під впливом проросійських міжнародних сил. Бо не тільки ми, а й вони об’єктивно зацікавлені у зв’язках з Україною в економічному, геополітичному і культурному планах. 

  У річищі ідей українського націоналізму Я. Стецько виступав за духовно-релігійне переродження народів Европи, за відродження пафосу її боротьби з силами матеріялізму, що опанували світ. Тому він часто висував ідею нового хрестового походу релігійних і національних сил Заходу проти безбожницького комуністичного бедламу і тиранії. З сумом Я. Стецькові доводилося визнавати, що: «Католицизм на Заході перестав бути войовничим рухом, Ватикан шукає компромісу в сателітних країнах і в певному сенсі навіть гальмує аґресивність деяких західних кіл» (І, 514). 

  І все ж, у міжнародному аспекті для українського руху, в зіставленні з протестантством і православними Церквами, католицтво є надійним союзником. Я. Стецько зауважує: «проте Ватикан є великою силою в світі і було б помилково нехтувати його. Не зважаючи на його, в певному сенсі, вагаюче ставлення до ідеї хрестового походу, він є найпевніша ідейна антибольшевицька сила…» (І, 514). 

  Не залишилося поза увагою Я. Стецька питання українсько-єврейських стосунків. У статті «Національне й інтернаціональне жидівство» він ставить проблему, яка виражена вже в самій назві: проблему існування двох напрямків, ідеологій в єврейському національному русі. 

  Я. Стецько так пояснює головне розмежування єврейства: «Частина жидів, зокрема їх еліти, наставлена інтернаціоналістично. Вона прагне світової імперії під егідою інтернаціонального капіталу із світовим урядом, за яким є також масонерія. Отже, вона за світову економічну імперію та світовий надуряд, не чуючи національні держави і елементи» (ІІ, 351). І далі він конкретизує: «Жидівський інтернаціональний капітал забезпечує собі впливи в кожній російській імперії, білій чи червоній, вибілює московських погромників, відвертає від них увагу власної маси жидівських бідаків та спрямовує ненависть до носіїв духовних вартостей – шляхетних поневолених Москвою народів, зокрема українців. Хоч Україна не має антисемітських елементів, ані погромників, однак ідейно й духовно вона чужа інтернаціональному жидівству, тоді як московська духова босячня безбатченків дуже споріднена з анаціональним капіталом» (ІІ, 351). 

  Інша частина єврейства – національна – є, за словами Я. Стецька, «найсимпатичнішою» (ІІ, 352) для українського руху. Це та частина, яка орієнтується на свою прабатьківську землю – Ізраїль – і на свої національно-духовні традиції. «Жидівські націоналісти Ізраїля, - пише Я. Стецько, - що боронять права на національну жидівську державу в межах їх прадідної землі, - мають симпатії антимосковських елементів…» (ІІ, 352). Далі він з захоплення говорить про переродження психології єврея-«кочовика», «анаціонального» в «управителя й любителя землі, войовника, хороброго, відважного борця за свої національні права» (ІІ, 352), що так блискуче вирішив соціяльну проблему у своїй державі (ІІ, 353). 

  Ці дві частини єврейства – інтернаціональна і національна, або ще – імперська і державницька – протистоять часто між собою. Зрозуміло, що українці всюди, на всіх рівнях і в усіх аспектах повинні співпрацювати з національним єврейством, оскільки воно відстоює ті ж ідеали, що й ми. «Коли більшість жидів почне думати національними категоріями і бачитиме свою батьківщину в Палестині, тоді зрозуміє і наші визвольні змагання» - робить висновок Я. Стецько. 

  Він також застерігає проти упередженого ставлення до євреїв в Україні з огляду на, що вони в комуністичні часи виступали з антиукраїнських позицій: «Будучи знаряддям окупантів України, фактично жиди служили Москві, отже, вона відповідає і за свої, й за жидівські злочини, виконані на її наказ. Було б помилкою відвертати увагу від Москви та обвинувачувати жидів за злочини комунізму… За комунізм, як наймодернішу форму московського імперіялізму, відповідає насамперед Москва…» (ІІ, 350 – 351). 

  Отже, можемо підсумувати. У всіх аспектах міжнародної політики Ярослав Стецько як теоретик українського націоналізму послідовно виступав за додержання принципу свободи нації, національної суверенности. Цей принцип набирає у нього універсального, світового звучання: кожен народ світу, кожний політичний рух, що борються за національне самозбереження, національне самовизнання, повинні отримати підтримку всіх здорових, національних, справді демократичних, а не тільки на словах, сил і країн світу. І лише в цьому – порятунок світу. Бо як довго будуть існувати макро- чи мікро імперії, так довго знемагатимуть народи від насильства, нужди і неволі.  

VII. «Хто боронитиме Европу?» 

(Аспекти европейської політики) 

  Ярослава Стецька можна назвати великим европейцем . Упродовж усього життя його як теоретика і політолога хвилювала доля Европи, він накреслював плани її піднесення і посилення, захоплювався її культурою, вглиблювався у психологічні підоснови европейця. Проте, історія Европи після 2-ї світової війни – це період відсторонення Европи на другий план у світовій політиці, це відхід Европи від своїх традиційних вартощів та ідейних заповітів, це занепад моралі, духовности в европейському світі. Тому часто у Я. Стецька ми зустрічаємо тенденцію критики розкладеної, безвольної Европи, сум з приводу заникнення її колишньої величі.  

  Ось він перебуває в Ескоралі – старовинному епанському королівському палаці, де розміщені шедеври европейського мистецтва. І зринають такі думки: «Коли ви опинитеся в Ескоріалю, коли бачите пантеон королів чи суворого стилю влаштування королівської палати, коли побуваєте в монастирських закладах… то вам здається необхідною конечність, щоб сучасну панівну економічну верству опанував дух нового середньовіччя – суворости обичаїв, віри в Бога, відречення від розкошів життя…» (ІІ, 340). 

  А в іншому місці знаходимо таке окреслення духу европейства: « Завдяки войовничому духу Европи, її конкістадори відкривали нові країни, народи і континенти. Завдяки тому зустрічалися різні культури, релігії, ідеї, способи життя, соціяльні концепції… Було й надужиття, не бракувало й грабунків та жорстокости до тубільців, проте основний смисл цих завоювань був зовсім інший. Він був творчий; людська винахідливість, прагнення знайти щось нове гнали неспокійний дух Европи в незнане. Він ніс і розповсюджував свою творчість і віру, свою культуру, а не тільки колоніяльне панування і визиск» (ІІ, 64). 

  Сьогодні, коли Европа зматеріялізувалася, втратила героїку життя, коли в нескінченній гонитві за комфортом і ситістю, за здобутками науки вона вихолостила живі ідеали духу і культури, то це сталося лише тому, що европейський світ відійшов від своїх праджерел – від вартощів та ідей Середньовіччя. «Середньовіччя, - зазначає Я. Стецько, - що було величною сторінкою в історії героїки й культурної творчости Окциденту, опертої на національно-релігійних первнях, проголошено «темним» Середньовіччя, хоч у той час квітла героїка життя й лунали слова, що «ноблес облідж» (шляхетність зобов’язує)» (ІІ, 265). 

  У Я. Стецька ми знаходимо цілу концепцію пояснення причин занепаду Европи, атрофії її моральности. Тому наведемо ряд його висловлювань з тим, щоб передати її у всій повноті. Першим пунктом тут стоїть: «З моментом, коли Західна Европа перестала вірити у своє післанництво, коли її офензивний (наступальний) дух почав завмирати або вироджуватися – прийшов її занепад» (ІІ, 78). 

  Страшне в своїй основі гасло стало принципом життя для европейської людини: батьківщина є там, де є добре! Жахливий прагматизм опанував всі сфери европейського суспільства, всі його верстви.  

  «Офіційний Захід своїм демолібералізмом, культом еґоїзму одиниці, що є антихристиянською й антинаціональною категорією, спричинився до ідейної демобілізації молодого покоління. Ніякі дослідні інститути і студії у пошуках за причиною деморалізації і комунікації частини молоді не знайдуть її, бо шукають не там, де необхідно: знехтовано націю , героїку життя для неї, героїчний гуманізм і героїчне християнство.» (ІІ, 265). Бо, узагальнює Я. Стецько: «Треба вірити в щось, треба знати, за що вмирати й ради чого жити!» (ІІ, 265). 

  «Сьогодні для багатьох людей на Заході ідеологія – зайва річ, релігія – без значення. Ще тільки наука модна, поки і її циніки та нігілісти, що опанували думку Окциденту, не викинуть на смітник» (ІІ, 76). 

  «Офіційний Захід знехтував національну, патріотичну ідею. Він не поклав в осередку уваги націю як найвищу суспільну якість і органічну спільноту на землі, але одниницю з її еґоїзмом. Не національний героїзм, як ідеал для молоді, став предметом захоплення й наслідування, а культ золотого тельця!» (ІІ, 265). 

  Серед европейської еліти відсутні «великі ідеї», що стверджують сенс життя (І, 281). Вона схильна до будь-яких моральних компромісів з силами зла і аґресії (І, 463). 

  Европейську політику визначають, на думку Я. Стецька, «політики-пігмеї», сьогоднішня Европа «не має ані Піта, ані Наполеона, ані Бісмарка, ані Кавура» (ІІ, 80). У епоху перемоги матеріялізму прийшло загальне здрібніння людини, її думок і почувань.  

  Ця перемога матерії над людиною на Заході виправдовується і прикривається ідеєю повного лібералізму, торжества свободи в країнах стабільної демократії. Демократія ніби гарантує всі можливості вияву всіх нахилів і устремлінь людини. Але при цьому свобода в Европі набрала анархічних масштабів. Там вона піднесена в абсолют, стала справжньою вірою суспільства. А чи є щось вище від свободи? Щось вартісніше, ідеальніше? У Я. Стецька зустрічаємо таке трактування цієї проблеми: «Вірою не може бути лише змаг за створення умов для свобідного вияву кожної людини – віра мусить мати зміст, мусить бути якісно визначена. Віра в свободу – це ще не все. Мусить бути віра в вищу правду, в вищу справедливість, у вищий сенс життя.» (І, 304). І резюмує він такою сентенцією: «Свобода – лише рамки для правди й справедливости». (І, 304). 

  Тому й незрозумілою є для атрофованої, гедоністичної моралі Европи боротьба українських націоналістів за свої ідеали. Або, як каже Я. Стецько: «Ідеї слави, правди, волі, справедливости, міт і леґенд нашої землі, її великі традиції і перспективи на Сході як оборонця волі усіх гноблених Москвою народів – незрозумілі і ненависні носіям гедонізму і матеріялізму, для яких «мир», хай і гнилий, «добробут», хай переходовий, - понад усе. Люди суєти і повного шлунку не терплять нас, які в новітніх катакомбах, у підземних бункерах цілі роки боронимо проти найбільшої тиранії світу все величне і велике, благородне і ідеальне, все, що творить суть людини, яка завжди прагне і змагається, але ніколи не досягає ідеалу, - все те, чим була і останеться велика свободолюбна і героїчна Европа…» (І, 449). Так писав він у 1952 р., коли тривала ще збройна боротьба ОУН – УПА на українських землях. 

  Натомість в ситих країнах Европи поширюються комуністичні й совєтофільські ідеї і настрої, її дрібні політики ручкаються і цілуються з катами 1/6 планети – московськими большевиками – і благодушно теревенять про потребу «співпраці», «миру» між двома блоками. Таке фарисейство, самообман, моральна байдужість можливі лише тому, що европейці не знають, що таке московська кабала, московська орда і садизм. «Західноевропейський міщух і сальоновий комуніст, - пише Я. Стецько, - не має уявлення, що це таке НКВД, НКГБ, Соловки, Сибір, голод, холод, вічний терор; йому треба б цих добродійств покуштувати на власній шкурі» (І, 275). То може б «отверезився» він від московського дурману… 

  Ця двуличність Заходу виявляється, коли він, попри всі свої гасла про «велику демократію», «тримає в ООН московсько-большевицьких народовбивців» (І, 463), а всяко відрікається від антибольшевицької франкістської Еспанії, хоч в Еспанії нема й близько такого терору і порушення прав людини, як в СРСР. І тоді, коли «США захищають самостійницькі змагання Марокко чи Тунісу, а не хочуть сьогодні підтримати самостійности одного з найстарших і найкультурніших народів Европи – українського» (І, 448), і Европа в цьому повністю солідаризується з США. Вона відріклася від своєї східної частини, віддавши її на поталу евразійській Москві, погоджується на найжорстокішу неволю східноевропейських народів, і компромісує з Москвою. 

  Така політика зради Східної Европи почалася ще, коли Европа погодилася на окупацію її большевицькою Москвою у 1918 – 20 рр., і успішно продовжилася в роки 2-ї світової війни. «Европу зрадили, - пише Я. Стецько, - в Ялті, Потсдамі, Тегерані, Касабланці два великі москвофіли: Рузвельт і Черчіл, віддавши її на поталу московському сатрапові Сталінові». (ІІ, 345). Він вважає це найганебнішою сторінкою в історії Европи. 

  Лише в ситуації такої ґлобальної зради европейцями европейців можливою стала подальша атрофія почуття сумління, коли комуністичного диктатора Югославії Тіто приймала сама королева Великої Британії Єлизавета ІІ та ще й обдаровували його зеленими банкнотами (ІІ, 349), і то за те, що він посварився з Москвою. «Коли ж наш Чупринка приймав на чолі незрівняної УПА нерівні бої з Москвою, коли генерал Михайлович (керівник сербського націоналістичного руху 1940-х рр.. – О.Б.) боровся також за справу Заходу… – Захід мовчав і мовчить, мовляв, «реакціонери»… (ІІ, 349) – обурюється Я. Стецько. 

  Тепер зрозумілим є чому, коли в Европі аґенти Бєлґраду вбивають хорватських і албанських націоналістів і суд підтверджує це, то вся «демократична» европейська громада також мовчить. Бо вона відріклася від національно-визвольних рухів поневолених народів. (ІІ, 466). 

  Ті ж радіостанції вільного світу, які, до речі, в основному є американськими («Голос Америки», «Свобода»), виступають у своїх передачах на СРСР, роблять це виключно, як зауважує Я. Стецько, «в антирежимному, а не в антиімперському дусі» (ІІ, 327). Тобто критикують комуністичний режим, а не імперсько-шовіністичну політику Москви і не підтримують визвольних устремлінь поневолених народів.  

  Я. Стецько з сумом дивився на мораль та ідейну базу того світу, який би мав протиставитися большевизмові, допомогти українцям визволитися з неволі. Европі бракувало тої колишньої лицарськости, колишнього релігійного фанатизму, якими вона здвигнула високі ідеали і звершення, створила колосальну культуру і цивілізацію. Тепер це був суцільний світ прагматизму. Проте український мислитель-націоналіст завжди пристрасно вірив, що Европа переродиться, повернеться до своїх славних традицій, двигтітиме ще великим націоналізмом.  

  «Західний світ, - палко говорив він, - мусить вилонити з-поміж себе нових Петрів з Ам’єн, нові фанатичні когорти хрестоносців проти безбожників і тиранів Кремля. Мусить визнати ідеї народів, які за залізною заслоною осамітнено борються проти московського комунізму; мусить пошанувати права, історію, традицію і віру тих, що виростили леґіони героїв і понад саме життя цінять честь і батьківщину» (І, 463). 

  А поки що: «Власники німецької індустрії хочуть торгувати з єдинонеділимою Росією і їм байдужі національні аспірації українців та інших поневолених Москвою націй. Для цих капіталістичних зубрів – гроші є все, а національна ідея і справедливість ніщо. Вони колись фінансували Гітлера, а тепер фінансують російсько-німецьке товариство…» (ІІ, 334). Чим не геніальне передбачення сьогоднішньої цинічної німецько-російської співпраці в сфері газопостачання в «обхід», через Балтику, інтересів народів Східної Европи при відкритому авторитаризмі московської влади? Як легко демократичні принципи обмінюються на капіталістичний зиск. 

  Загалом Я. Стецько, мешкаючи якраз у Німеччині, зміг глибинно проаналізувати цю країну і результати були невтішними. Його оцінки, які зокрема висловлені у статті «Німеччина на старих шляхах. Ксенофобія і москвофільство німців» та розсипані в інших виступах, говорять про надмірний матеріялізм німців, бездуховність, національну обмеженість. «.. скорше можна знайти білого крука, ніж серйозний німецький часопис, що підтримував би ідею національного визволення поневолених Москвою народів», - зазначає Я. Стецько. 

  Проте він завжди вірив і переконував: «Для Німеччини рятунок тільки у спільному марші з поневоленими Москвою народами аж до перемоги над Москвою, і до цього фактора вона повинна пристосувати свою політику» (ІІ, 338). І це пророкування Я. Стецька збулося: Німеччина змогла об’єднатися, залікувати свою найболючішу рану тільки після того, як почав тріщати Радянський Союз і в його розвалі першу роль відігравали якраз поневолені народи, які дезінтеґрували ненависну імперію. 

  Ярослав Стецько завжди наголошував на тому, що Еспанія у 1930-і роки, зупинивши наступ комуністів і розбивши їх у громадянській війні, тим самим зупинила їх аґресію в Европі вцілому. Ще у 1955 р. він виступав за включення її «в усі західні оборонні формації» (ІІ, 320) для того, щоб зміцнити протибольшевицький фронт. Так український національний рух на еміграції декларував свою підтримку тим силам, які виступали з «національних і християнських» позицій (ІІ, 320). 

  У сприйнятті европейських політичних вартощів Я. Стецько мав чітку позицію: він однозначно неґативно оцінював розхристану форму демократії французького типу, натомість схвально дивився на «здорову англо-сакську» форму демократії. (І, 219). Тобто, надмірна вседозволеність, хаос, безмежна свобода аж до анархії, які виробилися в традиції французького лібералізму, явно програвали аристократичній, зваженій, суворозаконній системі управління, що історично склалася в англійській державницькій традиції. Я. Стецько навіть робив узагальнення, що 2-а світова війна була якраз поразкою і нацизму, і «ліберал-демократії французького типу» (І, 196). І дійсно, хіба ми не спостерігаємо після, у 2-й половині ХХ ст., повсюдну відмову в Європі від крайнощів лібералізму, з його неконтрольованістю економіки, правовою вседозволеністю, і натомість, схиляння до посилення функцій держави в суспільстві, суворого контролю за економікою, до статичної законности загалом з тим, щоб збалансувати свободу і порядок? Отже, і тут Я. Стецько правильно вловив тенденцію розвитку европейської державницької політики. 

  У кого, серед яких сил на Заході міг шукати підтримки український націоналізм, ідея визволення України? Я. Стецько зауважує: «Коли сьогоднішні «власть імущі» не розуміють ще нас і наших ідей, треба апелювати до безкомпромісових антибольшевицьких сил на Заході, які визнають національний принцип організації світу, соціяльну справедливість, здорову творчу демократію, яка створює основи не для анархії, але для виловлювання найкращих з народу, як це є в англійського типу народовладді, – сил, які вважають релігію могутньою силою переродження людства і антиподом безбожницькому матеріялізмові.» (І,303).  

  Роздумував Я. Стецько і над питанням майбутнього Европи як цілого геополітичного комплексу. Як сутнісному европейцеві, йому противні були розмивання традицій старої европейської культури, перетворення Европи у другорядну зону в світі, коли вирішальними ставали голоси держав-імперій – США і СРСР чи Китаю. Хвилювала його проблема, як переламати хід подій, спрямувати европейську політику на масштабніші і значиміші рейки зростання і світового впливу. 

  Ось кілька думок визначного українського націоналіста:  

  «Европі потрібне конвенціональне квантитативне озброєння й духово-ідейне, етично-світоглядове, національно-політичне відродження. Европа не відродить ліберал-капіталізм, не відродить ніяка ліберальна демократія, а єдино – революційний націоналізм з його героїкою життя. Доки це не станеться, рештки Европи будуть добровільними сателітами США, які потребують няньки, якою США не хочуть бути…» (ІІ, 426) (А чи такої няньки Европа не шукала й сьогодні, коли сама не могла дати ради, вгамувати югославський конфлікт, і закликала втрутитися Сполучені Штати і навести порядок? 

  «Західна Европа повинна зрозуміти, що вона мусить стати партнером США, розбудувавши свою власну воєнну силу, щоб могти разом з США протиставитися ґлобальній стратегії Росії (ІІ, 455). 

  Віддаючи належне американському протистоянню СРСР, (Я. Стецько один час мав навіть надію, що США при зіткненні з СРСР зроблять ставку на поневоленні Москвою народи, але цього, як відомо, не сталося), він все ж закликав до повернення мілітарного духу в Европу, до піднесення її ролі у світі. Бо: «Факт, що рештки вільної Европи прагнуть у тіні меча Вашингтону жити вигідним життям, - є ганебним для націй Европи» (ІІ, 426). 

  Як відомо, Я. Стецько пристрасно наполягав на включенні в геополітичні інтереси «Західної Европи політичних аспірацій на Сході Європи – в країнах поневолених Москвою. Наголошував на інтеґральному вирішенні европейських проблем, з включенням долі цих народів (ІІ, 343). Ніби передбачаючи сучасні процеси реінтеґрації Европи (включення нових визволених країн в Раду Европи, їх зближення з Европейським Союзом і НАТО), Я. Стецько так окреслював масштаби і дух Европи: «Европа є там, де переживають і змагаються за европейську суть: свободу творчої індивідуальности, пошану до людської гідности, до національної самобутности, героїчну мораль одиниці, культуру, в якій творче «я» людини стоїть в осередку, за героїчне християнство» (ІІ, 342). Цим він ніби виключав з европейського кола евразійську Московщину, де, як ми знаємо, чи то царський, чи большевицький диктаторський режим ніколи не визнавав ніякої свободи індивідуальности, де тероризовано всякими НКВД і КГБ людську гідність, де по-імперськи завжди топталося, нищилося національну самобутність, де дика орда зневажала героїчну мораль одиниці, а замість героїчного християнства вірно служила царському чиновникові чи чинам з КГБ покірна православна Церква.  

VIII. «Леґенда трьох літер» 

(ОУН: ідеї, люди, боротьба) 

  Зрозуміло, що у своїх теоретичних статтях Я. Стецько приділив багато уваги питанням суто організаційної роботи, розвиткові ідеології націоналізму. Його, поряд з С. Бандерою і С.Ленкавським можемо вважати найбільшим ідеологом ОУН у післявоєнний час. У працях Я. Стецька знайшли своє осмислення і розвиток багато програмних ідей українського націоналізму, короткий виклад і аналіз яких ми запропонували вже у попередніх розділах.  

  «Леґендою трьох літер» називав Я. Стецько ідейний і бойовий змаг ОУН – Організації, діяльність якої стала епохою в історії України ХХ ст. Це вона у 1920-30-і роки у надзвичайно складних умовах зуміла мобілізувати до непохитної боротьби молоде покоління українців, це вона у криваві і жорстокі роки війни з гідністю пронесла над нашою Батьківщиною стяг самостійности і нескінченними подвигами уславила рідну землю на віки, це вона мобілізувала найбільшу у світі повстанську визвольну армію, бойовий досвід якої не знає собі подібних і є визнаним між народами. Це ОУН розвіяла міф про м’якотілість, недисциплінованість українця, про його нездатність до організованої праці – у її багатотисячних рядах не було ані на йоту непорядку, свавілля, вона зуміла здавити відому бестію анархізму, отаманщини, що завжди заважала українцям під час історичних революційних подій.  

  ОУН стала живою леґендою ХХ ст., сама назва якої доглибинно роволюціонізує свідомість кожного українця і тому саме проти неї та її ідейно-духової спадщини була спрямована найнищівніша боротьба ворога. Слова «націоналіст», «оунівець», «бандерівець» чужинець зробив лайливими на українській землі. Для багатьох сьогодні в Україні ці слова є ворожими. Тому донести правду про ОУН, про мету і принципи її боротьби – значить виправити викривлене, фальшиве уявлення про націоналізм як ідейно-світоглядну базу і суспільно-політичний рух. 

  Ще у 1939 році, у найбурхливіший період діяльности ОУН, Я. Стецько так лаконічно вирізняв її: «ОУН належить до типу світоглядних організацій, в основі яких лежить передусім віра!» (І, 141). Як ми пам’ятаємо, ОУН творилася за принципом ордену і тому об’єднувала людей, перш за все, спільної віри. Тобто не якісь спекулятивні, доктринерські методи і стимули були в основі спаювання людей. А саме велика, незламна, фантастична віра. Віра – значить почуття, глибоке містичне переживання, що з’єднує людей назавжди, що робить їх подвижниками.  

  Великий вплив на формування ОУН справили ідеї Дмитра Донцова. Це він ще у 1920-і роки поставив кардинальну тезу про те, що перемогти в політичній боротьбі, в історії зможе той політичний рух, партія чи об’єднання, котрий в основу своєї роботи поставить добір і гартування кадрів, сталення їх характеру. «Єдине, що є на потребу» - говорив Д. Донцов, - це характер. Від сталевости, витривалости і бойовитости характеру членів якогось руху залежить його успіх і сила. 

  Цю думку завжди стверджував і Я. Стецько, коли писав про визначальні ознаки Організації: «Сила ОУН – в її кадрах. Сила кадрів – у їхніх характерах. Характери ростуть у твердій дійсности, серед високих моральних і ідейних вимог, з ясною ціллю і великими перспективами» (І, 369).  

  Він розумів і другий важливий аспект діяльности Організації – її світоглядні орієнтири. Тому постійно наголошував: «Тенденції зробити з нашого визвольного руху, зокрема з ОУН, лише техніків революції, збиранину людей різнорідних програмово-світоглядних поглядів, почавши від визнавців християнізму аж до його противників, від прихильників приватної власности до приклонників колгоспної системи – треба протиставити незмінну суть нашої Організації, тобто стверджнення, що ми є суспільно-політичний і світоглядовий рух … без ідеологічно-світоглядової підбудови втратимо суть, а через те і молодь, бо без цього вона занидіє, позбавлена віри у вищі абсолютні правди» (І, 526). 

  У нашу демократичну добу таке твердження може видатися «тоталітаристським», таким , що нівелює людську незалежність, примушує до визнання якихось обов’язкових ідейних і життєвих принципів і вартощів. Особливо це нас шокує, коли нагадуємо собі про « для всіх обов’язкову» комуністичну ідеологію. 

  Стосовно таких проблем Я. Стецько відповідав: «Не було, нема й не буде жодного великого суспільного руху без ідеології, бо не можна йти в розбурханий світ без дороговказів і давати тривалі основи під його існування. Злочинність большевизму чи нацизму не в тому, що вони мали ідеологічні підвалини, а в тому, що їх ідеології були фальшиві, антилюдські» (ІІ, 76). 

  А ось як дивився він на ролю Організації в національно-визвольній революції українського народу: «Ідея, політична провідна організація, народні маси – це три елементи одного цілого. Політично-суспільна і політично-мілітарна керівна організація – це передовий загін і організатор боротьби народу за державу. Без неї немає успішних революцій. Революція – це організовані і унапрямлювані органічні процеси, свідомі своїх цілей і шляхів. 

  …Звідси розуміння і ставлення провідного загону революції не як розхлябаної партії, а як рішучого, свідомого своїх цілей, своїх основних істин, залізного кадру борців. Лише такому гуртові, з’єднаному недискусійною ідеєю, з суворою мораллю, залізною дисципліною, може належати провід масами під час революції. Нам не відомі революції, які велися б людьми іншого типу. Всі національні і соціяльні революції велися одного типу людьми, що вірили в свої істини, які для них були догмами». (І, 227). 

   А ось як бачилася Я. Стецькові тактика ОУН: «Завдання ОУН під сучасну пору – проникнути у всі шари українського народу, в усі ділянки життя, розбудуватися на всіх теренах України і поза нею, де живуть українці, ініціювати і проводити такі дії, щоб в них брали участь найширші кола в різних можливих формах…» (І, 307). 

  Я. Стецько застерігав проти введення в діяльність ОУН партійницької практики, яка зорієнтована на тимчасові успіхи, на часткові здобутки, на догоджання популярним уподобанням і гаслам: «ОУН стоїть понад всякі соціяльно-групові інтереси, понад усе партикулярне, а обороняє всенаціональне, веде весь народ, усі верстви народу до боротьби за розвал імперії» (ІІ, 462). Ці слова були сказані у 1982 р., тобто ідею орденства ОУН Я. Стецько стверджував і в сучасну епоху. Цим ми відповімо всім тим, хто з «демократичних позицій» схиляє ОУН до партійної практики, намовляє відмовитися від ідеї провідницької еліти в українському народі, від ідеї всенародного руху, а вміститися собі в якійсь правій частинці всеукраїнського політичного спектру. 

  Елітність ОУН розумілася наступним чином: « Провідна еліта нації, щоб мати право бути такою, повинна стати уосібленням ідеалізму й героїзму. Вона перша ставить чоло небезпекам і остання відступає…» (І, 127). Історія підтвердила цю тезу: ОУН власною кров’ю довела своє право визначати шляхи національного визволення українства, її героїка і самопожертва для загального зробила смішними всі звинувачення демократів у «тоталітаризмі» націоналістів. 

  Або ось такі слова Провідника, які добре унаочнюють практичність його мислення у внутрішньоорганізаційній роботі: « … двадцять добрих, політично вишколених революціонерів-пропаґандистів, організаторів чи бойовиків є більшим досягненням, ніж сотні міжпартійних засідань, що звичайно є змарнованим часом» (І, 525). Ці слова особливо актуальними є для всіх тих численних «націоналістичних» партій, рухів і угрупувань сьогодення, які так люблять покликатися на авторитет і традицію ОУН і її лідерів, а самі ж, окрім надчисленної кількости засідань і конференцій (зрозуміло, безрезультатних), не спроможні забезпечити відповідними кадрами бодай один напрямок з вказаних аспектів націоналістичного руху, яким вони себе вважають.  

  Головними елементами ідеології, які чітко устійнив Я. Стецько, були наступні. Осмислюючи вихідні ідеї націоналізму, він завжди наголошував: «наша теорія – це не доктринерство» (І, 219). Націоналізм – як почуття інстинкту самооборони і утвердження нації – завжди розвивається органічно, з природних потреб і устремлінь нації. Як універсальна ідея свободи – він зроджує в масах героїку боротьби. Всі інтенції, напрямні устремлінь, модефікації націоналізму – є живим, незнищенним поривом народу до волі і самостверджування. «Інспірувати», «видумати», «штучно оформити» націоналізм неможливо – він є живою потребою нації. 

  Звідси у Я. Стецька з’являється думка, що звучить як імператив: «Велика героїчна мораль втримується лише великою правдою-ідеєю, в якій сумніватися чи над якою дискутувати не вільно» (І, 219). Бо: «Кожна, навіть найменша чисельно, нація хоче жити вільно і незалежно, незважаючи на те, якої вона раси і величини. Нація – як духово-органічна спільнота вважає своє життя і свої закони головними постулатами буття світу. Інакше бути не може» (І, 147). 

  «Національна ідея, - писав він, - виростає з традиційного підґрунтя, найісторичнішими елементами якого є елементи культури й релігії» (ІІ, 81). І дав таке, класичне вже, визначення поняття нації: «Нація – найвища духово-органічна спільнота, яка кристалізувалася і виросла з означених історичних, геополітичних, господарських і соціяльно-політичних умов, як живе, самобутнє єство. Вона – біологічно-суспільна реальність, культурна єдність. Складовим суттєвим її чинником є елемент відвічного. Живі, мертві і ненароджені – це синтеза поняття нації» (ІІ, 119). 

  У роздумах про сутність нації Я, Стецько часто звертався і до статей, есе українського історика-дисидента 1960-70-х. – Валентина Мороза. Його вабив глибокий ідеалізм в концепціях молодого тоді історіософа, ґлобальність протиставлення безтрадиційного, космополітичного світу сучасности і світу національної органіки, високої духовности і традиції, символом якого виступає відвічний гуцульський Космач, зо заперечує бездуховну, матеріялістичну цивілізацію технократичного сучасного мегаполісу – Вавилону (ІІ, 408). 

  Наведемо кілька думок Я, Стецька, які коротко узагальнюють його розуміння сутности націоналізму: «Націоналізм – це щирий, благородний, альтруїстичний патріотизм, який прагне до духової і моральної, культурної і матеріяльної величі власної нації на її власній землі власними зусиллями, а не коштом рабства іншої нації, ані не коштом давлення свободи власних одиниць» (ІІ, 24). 

  «Український визвольний націоналізм вимагає суворого життя, самопожертви, створення ідеї понад матерією, національного понад особистим, спільного понад еґоїстичним. Праця на користь своєї Батьківщини вирощує саме ці співзвучні з християнським ідеалізмом елементи. За друзів своїх – незмінний маяк для нас і нашої молоді» (ІІ, 44). 

  Або ще коротше: «Націоналізм – це антиімперіялізм, антишовінізм, антирасизм, антиколоніялізм» (ІІ, 263). 

  Я. Стецько виділяв такий важливий аспект ідеології націоналізму: «Християнські основи української духовности й культури належить до самозрозумілих вартостей, іманентних українству… Український революційно-націоналістичний рух завжди в практиці нав’язував до християнських основ буття, які давали силу його визнавцям видержати у важкій боротьбі проти численних ворогів визволення України» (ІІ, 31). 

  З цього випливало абсолютно точне і вичерпне трактування проблеми джерел і напрямних руху у філософському аспекті – «консерватизм-революціонізм»: «… як революційний , націоналізм є тим, що він дає нові, протилежні сучасним, цінності життя, так і є він консервативним , коли йде про збереження тих добрих вартостей нашого минулого, сучасного – та нав’язання до них у майбутньому» (І, 135). 

  Ось як Я. Стецько визначає аспекти у гартуванні членів руху: «Світоглядовий націоналізм без етичного ідеалізму в житті – це облуда. Націоналіст за своїми переконаннями мусить бути в житті ідеалістом, мусить плекати культ героїки життя, суворий його зміст, жити в небезпеці й ризиковано» (ІІ, 448). 

  «Я приніс не мир , а меч…» – ці слова Христа кладе Я. Стецько в основу свого розуміння героїчної етики життя, свого розуміння боротьби за істини і правди християнські і національні (ІІ, 34). Не поблажливість, м’якість і толерування зла, що часто пропаґують ті церковники, що «заспокоїлися», а нещадна пристрасна боротьба з ним з гаслами Суворости і Справедливости. Бо що є світ, як не вічна боротьба Добра зі Злом у космічних вимірах?! Саме цей заповіт, а не сльози і прохання, повинен світити українцям у їх тисячолітньому протистоянні силам руїни і хижацтва, що напирають зі Сходу, з московського Кремля. 

  Не оминув Я. Стецько і складних моментів в історії й ідеологічній практиці ОУН. Це стосується Постанов ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН 1943 р., коли, щоб пристосувати ідеологічно-програмові засади націоналізму до психології і способу думання людей з Центральної і Східної України, які довгий час перебували в умовах «термічної» обробки комуністичною пропаґандою, ОУН пішла на внесення близьких їм положень і гасел до своїх програм. Дуже швидко життя довело, що такі поступки зовсім були непотрібними. Відтак ОУН відмовилася від них і в 1950 р. була проведена спеціяльна Конференція, яка виправила ці «пристосовницькі» положення, що містилися у Постановах ІІІ НВЗ ОУН. 

  Натомість знайшлися політикани (і що дивно – знаходяться і дотепер!), які вирішили з цих хибних положень зробити собі політичну платформу. Ті демократично-ліберальні і навіть соціялістичні елементи, які внесли в Постанови ІІІ НВЗ його організатори з тим, щоб наблизити ідеологію націоналізму до ментальности зденаціоналізованих і скомунізованих підрадянських українців, вони проголосили (і проголошують) непорушними, ніби-то визначальними для націоналізму і ОУН. 

   ( Продовжуючи логіку мислення С. Бандери, який казав, що пристосовувати ідеологію і пропаґанду ОУН можна і треба, але лише назовні, для нечленів ОУН, головні ж, принципові засади повинні залишатися назмінними, Я. Стецько категорично відкидав спроби реанімувати помилкову тактику та ідеї. ) – відредагувати, щоб було ясніше, зрозуміліше.  

Сукупно він цілком точно називав окремі положення ІІІ НВЗ «матеріялістичними» і зауважував: «Як раніше ОУН корегувала деякі перестарілі положення ІІ-го Великого Збору, так і зараз – на основі здобутого досвіду – кореґує в дусі антиматеріялістичних інтенцій устійнення ІІІ НВЗ ОУН, елімінуючи все чуже, навіяне, хвилеве» (І, 427). 

  Я. Стецько ніколи не вагався говорити про суперечливі моменти історії ОУН. Тут для нього принципом було: «Тільки слабі й малі люди бояться визнати свою помилку, й саме вони приносять шкоду рухові. Сильні й далекозорі не бояться кореґувати й направляти помилок, бо в цьому саме є ріст руху-організації» (ІІ, 28). 

  Загалом він вважав, що тільки Постанови IV і V Зборів ОУН визначили остаточно ідеолого-програмові засади Організації (ІІ, 289). Постанови ж ІІІ Збору стали ідейною базою для виникнення в 1950-і роки ліберально-демократичної опозиції («двійкарі») в ОУН, що спричинило відхід групи її прихильників і неприємні, непотрібні, в глибині своїй підривні суперечки з приводу ідейних засад націоналізму. Тому увага і поборення деяких хибних визначень ІІІ Збору сьогодні – це запобігання ідейно-світоглядному розмиванню і розпорошенню Організації.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4