Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео

Бездарна влада – бездарному імператорові

Увесь характер чергового святкування Дня народження міста Одеси 2 вересня 2012 року засвідчив: Південь України окупований іноземною державою, базованій на ідеології відродження російсько-імперської Новоросії зокрема і найгірших традицій Російської імперії загалом. Зайвий доказ цього надало помпезне відкриття відреставрованої Олександрівської колони очільниками міста, представниками філії російської церкви в Україні, проросійських організацій та російського консула.

Учасники акції вперто називали Олександра ІІ царем-визволителем, згідно всіх канонів офіційної пропаганди 1860-х – 1880-х років, що підносила проведені ним реформи, зокрема, аграрну. Однак історичний образ царя є аж ніяк не таким лубочним. Його провини перед українським народом є величезні: він ухвалив Валуєвський циркуляр та Емський наказ, жорстока безглуздість якого вразила багатьох сучасників царя і навіть не лише українців, за його наказами здійснювався жорстоке навернення у православ’я греко-католиків українців Холмщини, що призвело до вбивства російськими солдатами 13 мешканців села Пратулін. Не менші претензії до царя мають поляки як до душителя польського національно-визвольного повстання. В результаті репресій було страчено 128 осіб, 12 500 заслано, 800 відправлено на каторгу. Болгари та балканські народи можуть пригадати, що Олександр ІІ внаслідок заключення з Австрійською імперією секретної угоди зрадив у 1878 році їх інтереси, а заодно і таку розкручену тоді і зараз «слов’янську ідею». Такі уславлені реформи насправді були дуже половинчастими та непослідовними і до того ж швидко змінилися контр реформами, що фактично підготували ґрунт для революційного хаосу 1905 та 1917 років. Власне, такі риси пояснювалися вимушеністю реформ, адже цар розпочав їх під шаленим тиском бездарно програної Східної війни та селянських повстань. В економіці запанувала стагнація, спекуляція та корупція. Тому далеко не на порожньому місці виник радикальний рух, від якого зрештою впав цар, що забезпечило йому, як і пізніше Миколі ІІ, такого зручного для глорифікаторських маніпуляцій образу мученика.

Але що значать ці факти для ініціаторів та учасників акції зі світоглядом малоросійських чи новоросійських губернаторів, помножену на комсомольський досвід. Сюрреалістичність, аби не сказати жорсткіше, цьому дійству надавало те, що відкриття колони на честь імператора Олександра ІІ, відбулося у центрі парку культури та відпочинку імені Тараса Шевченка та неподалік від пам’ятника Кобзареві, до того ж виконаного у традиційному стилі соцреалізму. Ще більш дивним виглядало використання під час церемонії сучасного гімну України та прапорів. Щоправда, гімн виконали наче соромлячись і нашвидкуруч, під вигуки натовпу «Слава Русі!» і т.п., а декілька українських стягів прямо таки загубилися у морі одеських міських прапорів з імператорською короною та червоною зіркою, прапорах Російської імперії, сучасної Російської Федерації та СРСР. Учасники акції, курсанти військового закладу з українською символікою на формі, в даному контексті виглядали як «патешні» війська «царя-батюшки» чи «цариці матушки». Ось тільки у мовному плані ініціатори акції виявили як завжди послідовність: пам’ятна табличка біля колони написана лише російською та англійською мовами. Жодної української, аби не ображати пам’ять імператора. Втім, такий вінегрет збережеться недовго: парк невдовзі буде перейменовано на Олександрівський, а згадані прапори остаточно витіснять українські, як і міські та радянські свята вже впевнено витіснили загальнодержавні та національні. І все це буде зроблено під тихе попискування розчавлених місцевих українців. Проте, хто ж їм винен? Більшість з місцевих українців, починаючи з 1990-х років обрали шлях маріонетки в руках одеської псевдо еліти. Дуже дивним тепер виглядає зойк тих, хто співробітничав та співробітничає з колишнім міським головою Одеси Е. Гурвіцем (показово, що на підконтрольних йому сайтах, що не нехтують можливістю покритикувати О. Костусєва за все і вся, проросійські ігри з історичною пам’яттю не викликають великих заперечень), адже саме за часів його правління було покладено початок імперській реставрації міста, щоправда, з деякими незначними та непослідовними реверансами у бік титульної нації. О. Костусєв просто зірвав всі маски. Згадаймо, про помпезне перепоховання подружжя Воронцових, реконструкцію пам’ятника Катерині ІІ та багато іншого. Ці акції супроводжувалися аналогічною проросійською риторикою, і фактично у них брали участь ті ж самі дійові особи. Українська громада нічого не зробила для того, аби сформулювати цілком нові підходи до політичної та правової боротьби за свої права, висунути зі свого середовища нових та незалежних від неукраїнських кіл осіб, а залишилася лише маріонеткою у чужих іграх, зокрема, з історичною пам’яттю.

Звичайно, сама колона як архітектурний об’єкт не винна у тому, що пам’яткоохоронна діяльність нині повністю підпорядкована інтересам реставрації Російської імперії. Власне, колоні «не звикати» бути об’єктом маніпуляцій влади. Своїм виникненням вона зобов’язана бажанню тодішньої міської влади Одеси, як втім і зараз, прогнутися та вислужитися перед центральною владою, довести свою вірнопідданість. Пам’ятник було встановлено у 1891 році на тому самому місці, де у 1875 році голови міста були милостиво прийняті Олександром ІІ у зведеному Царському павільйоні. Підсумком зустрічі був дозвіл імператора на заснування тут парка свого імені (як тут не провести аналогію з С. Ківаловим, який теж дав дозвіл на спорудження пам’ятника собі коханому на території Одеської юридичної академії). Комуністична влада мудро вирішила не демонтувати колону, а пристосувати її до своїх інтересів, замінивши всю імперську атрибутику на власну. Тим більше, що російська імперськість все менше суперечила діям борців за створення єдиного радянського народу та всесвітню революцію. Більш того, у 1930-х роках на пагорбі під колоною з квітів було створено портрет Й. Сталіна. Думаємо, що сьогодні ця композиція теж досить адекватно відобразила б ідеологію нинішньої влади. У 1954 році колону було іменовано «меморіалом на честь возз’єднання України та Росії», а біля неї навіть встановлено бетонний пам’ятник Б. Хмельницькому, невдовзі від гріха подалі прибраний, аби уникнути небажаних націоналістичних асоціацій та підозр. У брежнєвські роки колону знову «переосмислили», вже на честь О. Суворова, а фактично повернули їй певний російсько-імперський сенс як символу «визволення» краю від турків (саме так екскурсоводи формулювали та формулюють російське загарбання півдня України). Така маніпулятивність пам’ятки не дозволила їй набути в одеситів хоч якогось сакрального статусу. Місцевість поросла кущами, а колона справді дедалі більше потребувала реставрації. Використовували це місце здебільшого як громадський туалет (тепер будуть використовувати решту занедбаного парку). І ось влітку 2011 року міська та обласна влада прийняла рішення ощасливити одеситів. Показово, що спочатку швидко відреставровану на громадські та благодійні внески (?) колону планували відкрити до 200-річчя Бородинської битви чи 400-ліття воцаріння династії Романових. Додамо, що в руїнах лежать сотні не російсько-імперських пам’яток, а українські нещадно нищаться (як нещодавно меморіальна дошка українському митцю М. Божію). Не говоримо вже і про зруйновану загальну комунальну інфраструктуру міста. Але все це не актуально

Не будемо вдаватися у подробиці церемонії відкриття. Їх нічого не відрізняло від всіх подібних, численних проросійських заходів: ті ж запевнення у вічній дружбі (але кого з ким: росіян з росіянами?), спільній історії (ось тільки якій саме?), патріотизмі (звісно теж «спільному). Щоправда, була і родзинка: під розчулені погляди, посмішки та зойки головний борець з «українською чумою» депутат міськради О. Косьмін зачитав вітальну телеграму праправнучки імператора, яка, вже не переобтяжена дипломатією та статусом як ніяк, але начебто українських чиновників, наголосила, що всі ми (хто ж такі ці «ми», невже всі одесити чи українці!?) є нащадками великої російської історії та культури, що і тепер належать до єдиного цивілізаційного простору (це, на жаль, дедалі більше є чистою правдою), і намітила програму відзначення ювілеїв, читай подальшої русифікації історичної пам’яті «нащадків»: Бородино, Дім Романових і навіть 225-річчя «великого путешествия императрицы Екатерины Второй в Новороссию и Крым». Не викликає сумніву, що цей лист мав виконати ту ж саму роль, що відграє використання прямої мови в руках вправного письменника чи драматурга, який вкладає свої думки в уста своєму героєві. Усю парадигму свята не для всіх відбив отакий коментар: «сегодня наш город переживает долгожданное возрождение – возводятся новые памятники и возвращаются старые. Одесса вновь обретает былое величие Южной столицы империи. А коль скоро есть столица, то империя рано или поздно обязательно приложится».

Все це вже не може вразити. Вражає інше. У перших коментарях до події у соціальних мережах поряд з абсолютно аксіоматичними та здоровими (а іноді і нецензурними) негативними висловами, принциповими запереченнями доцільності встановлення, реставрації та освячення російсько-імперських символів та вшанування російськоцентричних, або й прямо українофобських постатей, і навпаки – доцільність вшанування постатей, зокрема, і з неукраїнського середовища, що демонстрували толерантне ставлення до української культури та державності (Т. Масарек, Є. Гедройц, В. Жаботинський та ін.), траплялися і міркування на тему: «а що тут такого?», «Кожен має право на вшанування того, кого він любить», наводилися недоречні, вирвані з контексту, аналогії з Європою і т.п. Дехто навіть договорився до того, що пам’ятники російсько-імперським героям є прямим наслідком відсутності таких серед українців, нехтуючи численними дослідженнями, зокрема, і моїми, на цю тему. Чому б таким особам просто не визнати свою культурно-світоглядну спільність з російськими діячами? Чимало для дезорієнтації історичного світогляду українців зробила вправно-маніпулятивна технологія сучасного російського історика О. Міллера, який вважає репресивні заходи царя щодо українців… причиною їх формування як нації, некритично підхоплені деякими українськими істориками.

Все це засвідчує не лише брак україноцентричної історичної пам’яті в населення України, але й згубні наслідки псевдо ліберально-космополітичної, плебейсько-постмодерної пропаганди, згідно якої все відносно і не важливо, а нова українська ідентичність має нехтувати національними основами та апелювати лише до дуже абстрактних і не менш універсальних понять, переважно з шлунково-споживацької площини. Ось тільки свято місце не буває порожнім. Місце нашої випаленої такими заявами історичної пам’яті, впевнено заступає інша, і далеко не українсько-зорієнтована. А ось пам’ятки історії шкода. Ну коли ж вже вони стануть просто історичними та естетичними об’єктами, а не іграшками в руках негідників?

Олександр МУЗИЧКО (Одеса)



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4