Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Трифон Янів – легендарний отаман Одеського плацдарму української революції

Особиста харизма часто визначала перебіг подій військово-політичної історії України ХХ ст. Йдеться і про постаті «другого плану» разом з величними особистостями провідників теж «ткали» плетиво історії. Для південноукраїнських міст, зокрема, Одеси, де українці завжди відчували потужний тиск несприятливих обставин, скаржились на малочисельність своєї громади, наявність харизматичних лідерів набувала ще більшого значення для увиразнення українського національного руху.

Метою цієї статті є висвітлення діяльності галичанина Трифона Яніва – однієї з осіб «другого плану» у військово-політичній історії України ХХ ст., який, втім, під час свого перебування в Одесі у буремні 1917 – 1920 роки відіграв першорядну роль у процесі розгортання місцевого українського національного руху. Він належав до провідників одеського українського військово-політичного національного руху, що діяли у місті у 1917 – 1920 роках найтриваліший час, загинув тут і був похований в одеській землі. Вже за життя ця постать набула легендарної аури, що дало підстави його соратникові Юрію Липі в епічному дусі висвітлити діяльність Т. Яніва у новелі «Гринів». На сьогодні ці спогади є одним з важливих джерел реконструкції діяльності галичанина. Попри їх белетрестичну форму, вони досить адекватно відображають перебіг історичних подій. Новела Ю. Липи цілком корелюється з його іншими мемуарними (але вже не художніми) текстами та спогадами інших сучасників. Виключенням є спогади майора Фотія Мелешка, який намагався деконструювати міф про відважного та талановитого вояка Т. Яніва. Щоправда, сам мемуарист не був свідком діяльності Т. Яніва у причорноморському місті у 1917 – 1918 роках і оцінював негативно його постать на основі пізніших подій. Окрім мемуарних свідчень, джерелами інформації про Т. Яніва є одеська преса.

Про довоєнне життя Т. Яніва є лише уривчасті та суперечливі дані. Я. Тинченко вважає, що він народився у 1888 році у селі Демні Жидачівського повіту (сьогодні – Миколаївський район Львівської області). Натомість М. Литвин та К. Науменко називають його датою народження 1898 рік, а місцем – місто Борислав, уточнюючи родинне середовище – в сім'ї робітника нафтопромислів та навчання - гімназію. За С. Ріпецьким, Т. Янів напередодні війни був нафтовим робітником і активним членом передвоєнної організації Січових Стрільців в Бориславі.

З вибухом світової війни Т. Янів пішов добровольцем до Легіону українських січових стрільців. Брав участь у боях в Карпатах, на Стрипі, Лисоні. У листопаді 1916 року потрапив у російський полон. Перебував у таборі полонених у Саратові. У 1917 році розпочався насичений одеський період діяльності Т. Яніва, куди він прибув після втечі з полону. Ю. Липа виокремлював ще одну групу одеських галичан: тих, кого наддніпрянські інтелігенти таємно вивозили з російських таборів та привозили до себе для національної праці. Цей дуже важливий процес залишається недослідженим та слабко задокументованим. Імовірно, в Одесі це далекоглядне завдання виконував комітет, в якому найактивнішу участь брав видатний одеський український самостійник В. Боровик. Напевно, саме таким чином до Одеси потрапили найбільш помітні провідники галичан та загалом одеських українців у 1917 – 1918 рр. В. Мурський, Е. Темницький, отець І. Кливак та власне Т. Янів.

Т. Янів брав активну участь у діяльності Української військової ради, що доручила йому допомогти у вишколі членам молодіжної військової організації «Одеська Січ». За словами одного з провідників Січі Ю. Липи, «милий товариш та енергійний начальник» користувався величезною популярністю серед молоді. «Ми обсіли його (Янова), як мухи мед: щось чудесного було в тому – перед нами справжній Усусус! Побожно повторювали його кожний вираз... Перше, чого він навчив нас, це було "Ой у лузі червона калина", що сталася нашою улюбленою піснею. Пізніш ми забрались до муштри. старанно вчилися чвіркової системи Усусусів...», - згадував він. Важливим доповненням до опублікованих у досить поганій якості фотопортретів Т. Яніва є кілька описів його зовнішності, що навів Ю. Липа. Т. Янів був не високий на зріст, чорноволосий, синьоокий, мав дугастоброве, тонконіздре, сухе і смугляве як у араба обличчя з великими «невинними» очима з дуже довгими віями. Добре оголений, чорне волосся рівно зачесане, дуже білі гарні зуби доповнювали портрет. Загалом Ю. Липа характеризував сотника як «дрібного, але гарного, живого як вогонь мужчину». Не дивно, що він викликав не менше захоплення, ніж в молоді, в одеського жіноцтва. Т. Янів намагався глибше зануритися в традиції міста, просякнутися його духом. З цією метою він часто переодягнений у цивільне ходи в вулицями міста, спілкуючись з населенням, закоханий у море, ходив з рибалками та один у море на далекі острови коло Криму, до Миколаєву, Олешок, Дністром, сягав до гирла Дунаю.

Увійшовши за сприяння лідера військового руху одеських українців І. Луценка до гурту старшин І-го Гайдамацького Куреня, Т. Янів очолив сотню, в якій «піднімав дисципліну м’яко, але безпощадно при відхиленнях». У грудні 1917 – січні 1918 років сотня мала велике значення у боях на вулицях Одеси проти більшовиків. Під час одного з боїв Т. Яніва було серйозно поранено, після чого його лікували у лікарні Касперовської общини сестер милосердя.

Після одужання Т. Янів знову став на чолі сотні. В умовах русифікаторських тенденцій у політиці гетьмана і особливо в Одесі, Т. Яніву вдалося повністю зберегти боєздатність, дисципліну, український патріотизм сотні, яка фактично залишилась єдиним подібним формуванням в Одесі. Місце дислокації сотні у центрі Одеси виглядало як своєрідна фортеця українців у російському та проросійському загалі. Ю. Липа згадував, що Т. Янів «дисципліну в своїй сотні тримав добру, варти мав сторожкі, а наші молоді Українки і гімназисти були для нього своєрідною, і то непоганою розвідкою». Т. Янів так був занурений у місцеві справи, що навіть відмовився від пропозиції восени 1918 року повернутися до Галичини і долучитися до боротьби за ЗУНР. Натомість з Одеси до Галичини відправився загін одеської молоді, колись підготовлений саме Т. Янівим.

Сотня Т. Яніва гучно заявила про свою місію охоронця одеських українців під час захисту «Українського клубу» (розташовувався у Малому провулку 8) від репресій Державної варти, яку українці роззброїли. Найбільше сотня відзначилась під час нападу на неї дружин Союзу російських офіцерів. Ю. Липа дуже яскраво описує цю перемогу одеських українців, яка сьогодні має бути занесена в реєстр звитяг у національну пам’ять українців на противагу російсько-радянофільським мітам на кшталт «великої вітчизняної війни» тощо:

«– Вогонь! – крикнув Гринів.

Мов ревнуло і завищало велике звіря, - сальва рушниць і хляскіт кулеметів змішалися в один зойк.

Із смертельним здивуванням, із прокляттями на устах попадали росіяни в першій лаві. Рясно полягали їх тіла на бруку, і ось уже інші замахали руками на тих, що виходили здолу, обернулись і протогом кинулися врозбіч, кидали рушниці, кричучи і спотикаючись у безпам’ятстві. Хтось із-долу ще силкувався підхопити решту до наступу, але топіт ніг утікачів затулив їх самотні, захриплі голоси.

Попав на контрміну, гад! – кричали козаки.

Дружинники розвіялися так швидко, що не встигли навіть підібрати забитих, і Гринів наказав відвезти трупи до міської трупарні».

Справу боротьби з проросійськими силами сотня Т. Яніва продовжила під час антигетьманського повстання проти цілковито збанкрутилого, малоросійського, маріонеткового режиму, який сььгодні низка аналогічних за світоглядом істориків намагаються зобразити як рятівний для України. Один з лідерів одеських українців, голова служби залізниці А. Стрижевський згадував про той політичний момент: «панувала одверта реакція, одверто ж і ми виступили на боротьбу з нею. Головні події були під Київом, ми ж були відрізані. Але ж шкідливі ставленики гетьманщини почували, що хоч Антанта прибуває, алеж від гніва народнього їх не спасе. Кидали вони свої посади, їхали за кордон у добровольчу армію, під захист французів. Українське громадянство Одеси, сформувавши своє представництво в філію Національного союзу, зробило свою базу в «сотні Янова» - єдиній озброєній силі, що була в його розпорядженні, сформованій ніби то для охорони мобілізаційного майна, з наших кадрів. Союз цей приймав заходи, щоб увійти в порозуміння з французами та населенням, оголосивши владу Директорії, та щоб здати нашим наступаючим військам місто без бою».

В цих екзистенційних умовах стрімко пішла в гору військова кар’єра галичанина. З кінця грудня 1918 р. – в.о. начальника 5-ої пішої дивізії військ Директорії; з початку березня 1919 р. – командувач Південно-Східної групи Дієвої армії УНР (з перервою від 18 до 21 березня 1919 року). Головнокомандувач цієї армії генерал О. Греків згадував про це призначення таким чином: «бывшие войска д-ра Луценко (он был поставлен во главе гражданской администрации Херсонской губернии) были переорганизованы по определенному плану и во главе их был поставлен, по настойчивой просьбе д-ра Луценко, крайне непопулярный среди них прапорщик Янев, галичанин по происхождению, человек мало образованный в военном отношении, но зато очень смелый и умевший владеть солдатскими массами и, кроме того, имевший весьма большую популярность среди рабочего населения Одессы, и в частности — железнодорожного узла ее. Из этих войск получилось около бригады довоенного состава. Кадры для этих частей взяты из Бельцы, Ананьева и Ольвиополя, из остатков кадров бывшего херсонского корпуса, перемещенных туда при Скоропадском, когда он начал в Одессе формировать добровольцев». Таким чином, хоча як і український офіцер Ф. Мелешко, О. Греків підважував тезу Ю. Липи про популярність Т. Яніва серед військових та його стратегічний талант (який так яскраво відбився у керівництві сотнею у несприятливих умовах Одеси 1918 року), він натомість повністю солідаризувався з ще більш важливою характеристикою галичанина як популярного серед місцевого населення та його високі особисті якості.

Військо Т. Яніва чергового разу одержало перемогу у трьоденному бою проти росіян під час приходу французів. На короткий час, до відповідного рішення Директорії, зумовленого її бажанням досягнути миру з Антантою, Одеса опинилась у руках українців на чолі з І. Луценко. Успіх вояків забезпечило дуже прихильне ставлення населення. «До козаків Янова з довколішніх домів тягнулися черги мешканців: один мав трохи молока, другий ковбасу, третій хліб, - і так, дружньо посуваючись, підгодовували бійців», - згадував Ю. Липа.

Частина Т Яніва відзначилась у боях з Добровольчою армією під Роздільною. За бойові заслуги уряд УНР призначив Т. Яніва командиром дивізії і підвищив у ранзі до отамана (генерал-хорунжого), таким чином проголосивши наймолодшого генерала в історії армії УНР. Помічником отамана, начальником оперативного відділу був полковник генштабу В. Змієнко. В оточенні Т. Яніва були сотник М. Вербицький, полковник М. Аркас, син відомого історика та ін. Наприкінці березня Т. Янів виїхав для переговорів з представниками Антанти до Одеси, де й залишився.

Діяльність Т. Яніва на посаді командувача отримала високу оцінку Ю. Липи, але – нищівну з боку більш фахового оцінювача, що безпосередньо працював з Т. Янівим, майора Ф. Мелешка. Він закидав галичанину відсутність досвіду, манію величі, брак військових знань та навіть боягузство, шахрайство та дезертирство. Не будучи свідком діяльності Т. Яніва в Одесі у 1917 – 1918 роках Ф. Мелешко висловив тезу про «переродження» Т. Яніва, який, мовляв, до свого несподіваного призначення міг справді бути взірцем відважності. Однак принаймні частина закидів на адресу Т. Яніва виглядає занадто заангажованими та побудованими на неперевірених фактах. Ф. Мелешко вимагав від Т. Яніва рішучих дій в умовах безладу та отаманії. Натомість молодий отаман отримував зверху дуже суперечливі сигнали, що могло паралізувати його волю. Дуже добре цю ситуацію можна усвідомити зі спогадів того ж О. Греківа: «Между тем, во время этого последнего моего пребывания в Одессе по приказанию Петлюры без моего ведома, но от моего имени, как наказного атамана, отдан был группе Янева, прикрывавшей подступы к Одессе с севера, приказ очистить это направление, отойти к Жмеринке и открыть пути на Одессу большевикам. Конечно, это распоряжение отрезало Херсонщину от связей с директорией и давало возможность начать здесь независимые от нее организаций, но для этого прежде всего требовалась уверенность в пребывании в этом районе французских войск хотя бы до окончания этой организации, а такой уверенности после херсонских событий быть не могло. Кроме того, в Одессе сильна была добровольческая организация, и вести украинские формирования было при этом условии крайне затруднительно. Наконец, в Одессе и ее районе были и польские части, и они далеко не сочувствовали созданию украинских сил. В итоге явно было, что в создавшихся условиях подобная попытка могла явиться лишь авантюрой, но не серьезным государственным начинанием… Желая по-офицерски закончить свои сношения с французским командованием, начатые по-офицерски ген. Бориусом, спасшим меня от добровольцев, я в связи со всем изложенным отменил данный Яневу моим именем приказ, сообщил об этом полк. Фрейденбергу и 12 марта уехал из Одессы, чтобы более уже в нее не возвращаться».

Про діяльність Т. Яніва в Одесі в останній період його життя майже нічого невідомо. Проте одна з провідних одеських газет навела промовистий епізод, що підважує тезу Ф. Мелешка про начебто невиразність та млявість галичанина. Вночі 1 квітня у готелі «Бристоль» начальника штаба отамана Т. Яніва та його ад’ютантів було заарештовано через те, що вони з’явилися одягнені у повній військовій формі української армії. Через кілька годин їх звільнили за наказом штаба французького командування.

Обставини та час трагічної загибелі Т. Яніва Ю. Липа та Ф. Мелешко, а услід за ними й дослідники, наводять у різний спосіб. Ф. Мелешко твердив, що у червні 1919 р. Т. Яніва схопили чекісти та стратили у Бірзулі. Цього погляду дотримується й Я. Тинченко, хоча сам Ф. Мелешко посилався лише на чутки. Теж на чутки орієнтувався Ю. Липа. Він твердив, що Т. Янів взимку 1920 року потрапив у денікінський полон в Одесі і там був страчений. У механічний спосіб ці позиції об’єднали у своїй довідковій статті М. Литвин та К. Науменко, які зазначають, що Т. Янів «взимку 1920 року потрапив у більшовицький полон і був розстріляний».

Ю. Липа більш докладно описав обставини його смерті, оповівши її романтикою. В його інтерпретації Т. Янів закохався в одну з одеських панянок і навіть прогулювався з нею на центральній вулиці Одеси Дерибасівській. Там його і заарештувала денікінська контррозвідка. Під час етапування Т. Яніва до в’язниці стався показовий епізод, який можна вважати епіграфом до всього періоду Української революції, коли у черговий раз в історії увиразнилися протиріччя між мрійниками борцями за Україну та пересічними українцями, зараженими матеріалізмом/малоросійством: дядько-візник просив чоботи у полоненого Яніва, на що той, виконуючи прохання, пророчо зауважив, що коли прийдуть чужі, то з сина дядька знимуть не тільки чоботи і сорочку, але й голову. Після невдалих спроб звільнити Т. Яніва його розстріляли. Цей трагічний фінал, в інтерптретації Ю. Липи, мав символично-легендарне забарвлення. Після розстрілу голова трибуналу зауважив: «дивна річ – в ньому і по смерті є якась сила». Серед українського населення міста блукали легенди про нього, про його перемоги, про його надзвичайну любов. Робітники-залізничники викрали тіло галичанина і поховали таємно в новій українській ділянці другого христянського цвинтаря. Попри втаємниченість заходу, на ньому зібралося багато людей. Таким чином, Т. Янів став другим з впливових галичан після О. Темницького у 1918 році, похованих в одеській землі.

Природно, що сучасники по-різному оцінювали постать Т. Яніва. Ю. Липа вважав: «було в нім щось із стихії української і зробив він більше для України, як багато тих, що були коло нього. Гріб його стане серед сотень і тисяч галицьких, вірних гробів, засіяних над нашим морем від Кавказу і Криму аж по Дністер». Натомість Ф. Мелешко різко опонував: « старший десятник Янів справді здобув собі славу над Чорним морем... Янів був справді злочинним генієм, що так зручно за часів національної революції задовольнив свої амбіції… Ні, гробові Янова не місце між тисячами гробів малих отих, але чесних національних героїв, які полягли над нашим морем від Кавказу й Криму аж по Дністер і Попрат з Дунайцем!».

Не маючи можливості за допомогою більш достовірних актових документів прояснити найбільш контроверсійний етап життя Т. Яніва 1919/1920 років, слід все ж таки зауважити, що висновок Ф. Мелешка однозначно хибує на ігнорування ситуації 1917 – 1918 років, коли власне і формувався легендарний ореол галичанина, безумовно надалі підсилений белетрестичним талантом Ю. Липи. Легенда, створена Ю. Липою, безумовно мала ґрунт у реальних подіях цього часу, що підтверджується іншими свідченнями та газетними повідомленнями. Вочевидь, вже той факт, що Т. Янів зміг створити та втримати єдину боєздатну військову одиницю у складних умовах Одеси мусив викликати до життя «легенду Т. Яніва». В сучасних історіографічних та суспільно-політичних умовах, де схильність до епатажу виходить поза межі здорового глузду, є велика спокуса звести діяльність Т. Яніва до концепту «авантюристи громадянської війни». Звичайно, відчайдушна боротьба за волю століттями пригніченого народу в умовах майже тотальної українофобії не була позбавлена авантюрної складової в сенсі ризикованості та невизначеності справи тим більше на тлі хвороби отаманщини, властивої часам Директорії. Однак загалом сенс діяльності Т. Яніва був значно ширшим. В ній передусім втілились соборницькі тенденції українського національного руху, жертовність в ім’я української національної ідеї, які є актуальними і в наші нелегкі часи. Історія Т. Яніва містить приклади локальних перемог українців, що спростовують міт про історію українців як суцільний плач та поразки, що не можуть бути прочитані без брому. Більшу рацію мав Є. Чикаленко: «історія наша, се сплошна боротьба за національне існування і вона має масу цікавих моментів». Революційний досвід 1917 – 1920 рр. утворив міцну базу для подальших інтенсивних контактів між південноукраїнськими діячами та галичанами, особливо в роки «українізації», визвольного руху в роки Другої світової війни.

Олександр МУЗИЧКО (Одеса)



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4