Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Пришестя російського хама в Українське місто Одесу

13 серпня 2012 року не забобонні депутати Одеської міської Ради (фракції партії регіонів, родини та ін., здебільшого не українці за національністю. Так звані опозиційні фракції (БЮТ, Фронт змін) «героїчно» не прийшли на засідання, чим дуже «ускладнили» життя українофобам) одностайно (73 депутата з зареєстрованого 71 на початку сесії!) прийняли рішення про реалізацію у місті Одесі положень закону про засади державної мовної політики. Фактично ж йшлося про подальшу реалізацію у місті програми захисту та розвитку російської мови, прийняту міською радою в 2011 році. Згідно цієї програми, ледь жевріюча під тиском українізаторів російська мова, може вижити в Одесі лише завдяки виділеним 800 тис. гр. Тому всі компоненти постанови виглядали просто як дежавю: і про право на навчання російською мовою, і про рекламу російською мовою і багато чого в такому ж дусі. Вже кілька років на вулицях міста рясніють численні бігборди з цитатами російських письменників та поетів про вищість російської мови серед всіх земних мов, а нещодавно і бігборди з феодальними гаслами «Родной регион (в іншому варіанті – «город») – родной язык. Думай и говори на родном языке», а для занадто наївних поруч закріплені й більш відверті: «Родной город – русский язык. Русский язык – одесская самобытность. Другими нам не быть!». Вже для зовсім дурних, курортне, туристичне, і здавалося б тому приречене на гостинність місто галасує наметами під російсько-імперськими прапорами з надписами «Одесса – русский город» та відповідними агітаційними матеріалами. Пропаганда спрямована на українців, які мають відчути себе приблизно так як відчували себе євреї в окупованих румунами та німцями містах України у роки війни. Але ця абсолютно сюрреалістична, окупаційна, картина з закликами доби феодалізму не існувала в місті навіть у часи румунської окупації. І все це на тлі перспективи закриття славнозвісного Військового госпіталю, кричущих недоліків в сфері ЖКГ, зокрема, зруйнованих доріг та каналізаційної системи.

Все це має і позитивну отверезуючу роль: притомна людина навряд чи зможе тепер сказати, що йдеться просто про двомовність. Мова йде про зміну титульної нації України, русифікацію, геноцид українців на власній землі, який невдовзі може перейти у фазу Баб’єго Яру. На цьому тлі абсолютно брехливою та блюзнірською є теза у постанові міської ради, кинута мимохідь на тлі аж рясніючи згадок про захист головної мови Одеси, «принятие мер по недопущению публичного унижения и оскорбления государственного и русского языков». Більш того, депутати наплювали та розтоптали навіть міський статут, прийнятий нещодавно, в якому найбільшим надбанням Одеси декларувалася багатонаціональність та багатокультурність. Про розмаїття мов одеситів у жодному документі чи інтерв’ю учасників останньої сесії просто не згадано. Як мантру та індульгенцію депутати на кшталт Косміна чи самого голови Костусєва повторювали тезу про 10 % російського населення Одеси за останнім переписом 2001 року, цілком оприявнюючи причину відмови депутатів Верховної Ради від проведення новітнього перепису. Мало, ще занадто мало росіян в Україні. Новий перепис буде тоді, коли влада переконається у своїй повній безкарності, можливості писати в результатах перепису хоч і 100 % нової титульної нації в Україні та за сумісництвом в Росії.

Лицемірними є заяви постанови про традиційно зумовлену російськомовність одеситів. Одеса не є україномовною лише внаслідок майже перманентних репресій проти українців з боку носіїв агресивної ментальності на владному та побутовому рівнях. Квінтесенцією блюзнірства та невігластва є заява наприкінці постанови сесії: «принятие внесённого на рассмотрение Одесского городского совета решения в полной мере соответствует реалиям языковой обстановки в городе Одессе, где на протяжении веков средством межнационального общения является русский язык. Принятие Закона Украины «Об основах государственной языковой политики» позволяет повысить в городе Одессе защищённость русского языка как регионального, разрешить накопившиеся языковые противоречия, гармонизировать языковые отношения и обеспечить права горожан на использование родного для многих одесситов русского языка». Цікаво, що розмите поняття «для многих» Костусєв та Космін тут же стали роз’яснювати, називаючи 80 %, хоча сьогодні в Одесі китайську, арабську, в’єтнамську, азербайджанську мови можна почути дуже часто. Не мають морального права згадувати про гармонію ті, хто незаконно та по хамські вилучав в школах Одеси статути, насильницькі заганяючи дітей в російськомовні класи, пропагуючи ненависть до всього українського та часто загалом неросійського. А щодо «столітньої» російськомовності Одеси, то тут історик може лише розсміятися. На початку ХІХ ст. Одеса була італійською та грецькою, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. – 32 % населення були євреями. Місто було строкатим та багатомовним і мову спілкування між собою різні національності розв’язували по-різному, залежно від обставин, традицій, культури. На щастя, жодні програми на захист чи розвиток їхніх мов місто не приймало. Російська ж мова фактично асимілювалася іншими мовами, зокрема, українською. У 1917 – 1920-х роках у місті відчутно посилився україномовний компонент. До речі, й російська мова значно менш часто служила засобом українофобії, аніж зараз.

Напевно, саме ці традиції, попри хамський та істеричний тиск сьогодні утримують велику частину одеситів від спокуси прилучитися до розправи над всім українським. Лише нещодавно стала відомою інформація, про те, що 52 % батьків одеських першокласників вирішили віддати своїх дітей до класів з українською мовою навчання. Більш того, педколектив україномовної гімназії № 7 навіть відмовився запроваджувати в себе російські класи. Слід лише пошкодувати з приводу того, що інші педколективи україномовних шкіл проявили традиційну українську гнучкість. Такої наруги над російською мовою ані «батьки міста», ані їх спонсори витримати не можуть. Загрожує полетіти вся системи преміальних. Тому невдовзі ми дізнаємося про «добровільну» зміну рішення багатьох батьків, звільнення «не толерантних» націоналістів тощо.

Але сьогодні не час занадто перейматися новими репресивними акціями, цілком прогнозованих, навіть обіцяних виборцям, яким, сподіваємось, тепер буде легше засинати голодними, обідраними, але задоволеними в обнімку з російськомовною квитанцією за сплату чергових псевдо послуг. Натомість українцям час замислитися над причинами перманентних поразок українців, зміною всією парадигми українського національно-визвольного руху.

На початку ХХ ст. Одеса мала репутацію одного з центрів чорносотенного, шовіністично-ксенофобського, руху, з яким, щоправда, досить вдало боролися ліберальні та національні течії, фактично носії образу Одеси як оази європейськості, свободи. В радянські роки саме цей другий образ переміг. Окрім післявоєнного офіційного звання міста-героя, Одеса сприймалася як місто-здравниця, місто-інтернаціоналіст (по сучасному – толерантне), в якому, як, втім, і у скрізь у країні Рад, розв’язані всі національні протиріччя. Хоча цей образ, як і всі радянські образи, був далекий від реальності, він довгий час втримувався і в сучасній Україні. Одеса сприймалась як своєрідна модель новомодних вчень про мультикультурне суспільство. Місцева влада підігрувала цим настроям, балансуючи між різними силами: від проукраїнських, що здебільшого представляли українців Одеси (за даними перепису 2001 р., нагадаємо, українцями визнали себе понад 60 % одеситів і стільки ж в області) та проросійських. На ділі це балансування найчастіше ставило перешкоди на шляху до закономірного прагнення українців Одеси зрештою здобути права титульної нації, забезпечити сприятливі умови для розвитку своєї культури і передусім мови. Так, вже на початку 1990-х років за часів головування містом Е. Гурвіца була прийнята постанова про запровадження офіційної трьохмовності: української, російської та англійської. В останні роки мерства Е. Гурвіца Одеська міська Рада взяла активну участь у параді мовних суверенітетів. Прогинання перед російським лобі засвідчило і сумнозвісне встановлення пам’ятника Катерині ІІ. Присутність української мови в освіті та ЗМІ і в 1990-х роках була суто формальною. Навіть в офіційно україномовних школах вчителі здебільшого ігнорували вимоги батьків вести уроки українською, а тим більше спілкуватися цією мовою на перервах. ЗМІ активно поширювали погляд на толерантність як на повагу до російського, фактично асиміляцію українців в «русском море». Недаремно, навіть україномовний варіант тексту про Одесу у Вікіпедії постулює як цілком нормальне справді ненормальне явище: діти українців, вихідців з сільських районів, «здебільшого розмовляють російською мовою. Інші мови в Одесі менш розповсюджені, і їхні носії володіють або російською мовою, або суржиком, які й уживають як мову міжетнічного спілкування». Намагання української інтелігенції змінити ситуацію наштовхувалися на спротив не лише відвертих українофобів, але й ліберально-космополітичної «тусовки» як в самій Одесі, так і за межами міста, зокрема, у впливовій одеській діаспорі.

Українці Одеси у своїй природній боротьбі за національні права закономірно сподівалися на підтримку центральної влади, тому негативно сприймали тенденції до децентралізації, регіоналізації та федералізаці, розуміючи, як реально і які сили зможуть використати ці кроки. Проте, у протягнуту руку вони отримали камінь у вигляді кпинів у нетолерантності, бажанні порушити національну гармонію (фактично усталену колоніальну практику розподілу населення на рівних та рівніших). Недаремно майже всі заїжджі гастролери з політичного, навіть проукраїнського (на словах) бомонду, приїжджаючи «на гастролі» в Одесу вмить перетворювалися на російськомовних, фактично ігноруючи українців міста, підриваючи декларативну державність української мови, підігруючи настроям про її непотрібність в Одесі. Всі ці тенденції буйним цвітом розквітли у в останнє десятиліття. Кволість, непослідовність «помаранчевої» (краще б «синьо-жовтої») влади, власна пасивність та невміння до мобілізації, комплекси, постійні сигнали з Києва та Західної України з середовища лібералів-космополітів на кшталт В. Павліва, О. Дроздова, В. Расевича, Ю. Андруховича, Я. Грицака про, мовляв, непотрібність «українізації» вщент російського Півдня та Сходу, толерантність, мультикультурність, застарілість національно-визвольної боротьби, не сформованість та непотрібність національної ідеї, безсенсовість пошуку національних героїв, адже, мовляв, немає в українській історії осіб, прийнятних для всіх (начебто таке десь і колись можливе!), підміна поняття національність громадянством, заклики до поширення суцільної, всеосяжної, односторонньої любові, каяття українців перед начебто нещасними та недостатньо задоволеними у своїх національних правах національними меншинами зробили свою справу – українці роззброїлися, навіть ще не озброївшись, занедбали свої національні ідеали навіть не сформулювавши їх, перед загрозою остаточної асиміляції з боку вкрай агресивного ворога, підгодованого російськими грішми та консультаціями спецслужб. Мова була переміщена з площини душі нації, рідномовних обов’язків (І. Огієнко) до не такого вже й потрібного додатку, замінника, інструменту, товару, який можна дешево продати, або й навіть набридливого недоліку, від якого треба позбавитися заради вищої та пануючої культури. Отже, українці Одеси, як втім і всі українці України, були розведені як кошенята новітніми маніпуляторами, ще раніше, аніж про це заявив Чечетов. Вони потрапили на гачок, на якому вправні особи написали «толерантність», а насправді заховали під гарною вивіскою лише егоїстичні прагнення до реалізації прав своїх національностей, аж ніяк не українських. Недаремно, автори ганебних та бездарних за змістом відкритих листів з засудженням ВО «Свобода» тепер аж ніяк не стурбовані мовними реформами, і протестів від них не чути. Українці занадто бідні, аби оплатити боротьбу за їх права і тому не цікаві.

Все це написано для того, аби нагадати, що сучасний лінґвоцид українців має глибокі коріння та причини, а є не лише наслідком підступних дій проросійських сил. Останнє рішення міської ради Одеси є лише остаточним свідченням про відмову від концепції, хай і декларативної, побудови міста як толерантного та багатонаціонального. Тепер проголошений курс на всуціль російське моноетнічне місто, хоча такими в самій Росії є лише найбільш заштатні, маленькі та Богом забуті міста.

Прогнозовані рішення сесії Одеської міської Ради та інших східних та південних міських рад (а будуть ще й обласних) були б неможливі в умовах існування українців як спільноти сильних, мобілізованих на боротьбу за свій життєвий простір, подолання колоніального стану, а не розбещених анти ідеологічними, антипатріотичними, космополітичними, ліберальними гаслами. 20 останніх років було цілком достатньо, аби принаймні спробувати здійснити цей крок в умовах цілком прогнозованого реваншу з боку чорної сотні. Без того, аби стати мовою драйву, визволення, звитяг, боротьби, українська мова приречена на геттоізацію, резервацію, приречена цілком демократично, цілком у дусі лібералізму та мультикультуралізму, з чим можна привітати всіх прибічників цих шкідливих для українців ідейок. Інші пропонують українцям готові резервації. Так, Український клуб Одеси, що виник акурат перед вирішальним натиском українофобів, вже гостинно розкрив свої двері перед українцями як перед національною меншиною, мовляв, тут можна розмовляти українською, і за це навіть не поб’ють. Його лідери співпрацюють з партією «Родина» та її телеканалом АТВ, за межами резервації переходячи на хазяйську мову, абстрагуючись від реальної боротьби за впровадження української культури у місті. Очевидно, це шлях в нікуди, адже діти тих, хто обере резервацію з неї неодмінно підуть до культури, не стриманої штучними рамками псевдо толерантності.

Дехто і тепер закликає до співпраці з режимом, лякаючи марґіналізацією, начебто це страшніше ніж асиміляція чи геноцид. За цією збоченою логікою українська інтелігенція має включитися у процеси владних реформ, забути про опозиційність ( Кондратюк Олексій Реальна чи маргінальна політика? // 12 квiтня 2012 http://lviv.proua.com/article/2012/04/12/083448.html ).

Звичайно, слід погодитися з тим, що українці мають вдосконалюватися, зміцнювати конкурентоздатність своєї культури. Однак такі заклики, відірвані від закликів до політичної боротьби, позбавлені сенсу. Невже чехи, болгари, словаки, словенці, литовці та ін. розмовляють своїми мовами лише тому, що їхні літератури та мови краще за російську, англійську, французьку, чи техніка краще за японську? Чи може сучасна російська культура та мова, хоч і поширена у псевдокультурних нишах, таких як мода та попса, дуже часто переповнена матюками та агресією (див.: Російська мова – більше не мова // http://www.expres.ua/digest/2012/08/09/71295 ), вища за справді толерантну, стриману, шляхетну українську? Ні. Мова жива лише тому, що в цих народів зберігається національна гідність, якщо хочете, націоналізм, тобто стійкість перед принадами позірно кращого чи вищого. Українцям не вдасться перестрибнути через фазу, яку пройшли всі народи – постколоніального визволення, часто кривавого та запеклого, як у цьому запевняють «противсіхі-миротворці». Є лише одна альтернатива – розчинитися у російському морі. Принаймні ворог іншої альтернативи не залишає. Дороговказом для українців мають стати слова незабутнього Юрія Іллєнка: «Я не демократ, я українець, і мені набридло, коли на мене плюють!». Лише у боротьбі за здобуття політичної влади, суцільної зміни законів у бік україноцентричності, полягає останній шанс до порятунку української мови, а відтак етносу, нації та держави. Ніякі симулякри у вигляді начебто проукраїнських партій, що наступають на ті ж самі граблі, вже не допоможуть. Якщо зрештою ми усвідомили, що перебуваємо в окупації у своїй Богом нам даній країні, то й дії мають бути відповідними, а не напівдіями, позбавленими ідеї та чину. Пам’ятаймо: найбільше гнітять того, хто найменше вимагає!

Олександр МУЗИЧКО



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4