Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
"Ідея і чин" Ярослава Стецька, ч-на II-V

II. «Без національної революції немає соціяльної» 

(За які вартощі?) 

  Теоретична спадщина Ярослава Стецька є багатогранною. Активним продуцентом ідей він залишався майже все життя. Ідеї ці охоплюють проблеми державництва і соціяльної політики, стратегії і тактики боротьби революційної організації, міжнародної політики і геополітики, філософії й ідеології націоналізму. 

  Друкувався Я. Стецько після виходу з тюрми у 1937 р. у багатьох часописах і журналах. Назвемо лише найголовніші: альманах «На службі нації» (Париж), «Пробоєм» (Прага), «Ідея в наступі» (Париж), «На варті» (Прага), «Українська трибуна» (Мюнхен), «Сурма» (Мюнхен), «Вісник» (Нью-Йорк), «Визвольний шлях» (Лондон), «Український Самостійник» (Мюнхен), «Шлях перемоги» (Мюнхен), «Гомін України» (Торонто). 

  Важливою проблемою доби в Україні, та й у світі, у середині ХХ ст. була боротьба з комунізмом-марксизмом як з ідеолого-світоглядною і суспільно-політичною системою. Український націоналістичний рух ніколи не мав ілюзій стосовно комунізму. Він оцінював його як ворожий, руїнницький лад, спрямований на підрив нормального життя народів і поневолення їх. Така чітка позиція була вироблена, перш за все, завдяки Д. Донцову, який ще напочатку 1920-х років дав у своїх працях проникливу і вичерпну характеристику марсизму як тоталітаристської ідеології, що її взяв собі на озброєння московський імперіялізм з метою посилити і поглибити свою експансію проти народів Европи і світу, проти їх відвічних моральних і соціяльних норм і законів. 

  Ідеї й оцінки Я. Стецька, спрямовані проти комунізму, були вагомими у 1930-40-і рр., коли ОУН боролася з впливами КПЗУ і з поширенням марксизму в Европі, зберігають свою актуальність вони для багатьох і тепер, коли з’являється реанімація збанкрутілої ідеології і практики. Розкриваючи демагогічну сутність комунізму, він так і називав цю ідею у статті «Без національної революції немає соціяльної» (1938 р.): «фраза-обман» (І, 136). Бо «… Соціял-комунізм у теорії хоче зрівняти всіх людей, лінивих з трудолюбивими, чесних з підлими, розумних, ініціятивних з недотепами, безвольними. На практиці він створив бюрократичну буржуазію отих усіх поганячів, керівників колхозів, совхозів, фабричних заводів і т.н., і знову – меншість кар’єристів та чужинців, передусім москалів чи запроданців, - експлуатує більшість, маси, бо живе з їхньої творчости, з їхньої праці» (І, 136). 

  Комунізм відіграв чорну роль в історії ХХ ст. На думку Я. Стецька: «Визвольну революцію народів 1917-1918 рр. зліквідовано при допомозі найбільшого обману, який знав коли-небудь світ. Так звана жовтнева революція, що започаткувала владу большевиків, була початком найжахливішої реакції, зрадою ідеалів, в ім’я яких народи валили царат під час березневої революції» (І, 187). У праці «Наша визвольна концепція» (1950 р.) він так визначає справжню мету комунізму: «Справжньою метою московсько-большевицького імперіялізму було за допомогою насильної «зрівнялівки», через тотальне поневолення людини, вбивання в неї усього, що ставить істоту людини, ініціятиви, творчости, гідности, свободи, зробити з неї покірного раба, який без слова слухатиме свого пана» (І, 232). 

  Водночас Я. Стецько бачив, як комуністична популістська ідеологія («всё – всем») щораз більше здобували собі прихильників серед злюмпенізованого пролетаріяту у різних народів світу, бачив вразливість суспільно-політичних систем демократично-ліберальних держав Заходу з боку такої експансії розкладової ідеології. Тому він прагне запобігти ідейно, вказати на слабкість ліберальної соціяльної політики, протиставити свою, націоналістичну, концепцію соціяльно-економічного устрою держави. Демонструючи промислову анархію, соціяльну несправедливість, необмежений визиск, занепад моральности, духу героїки в капіталістичному світі, натомість повне утвердження гедонізму і матеріялізму в ньому, Я. Стецько зазначає: «За своїм змістом розгнузданий лібералізм веде до перемоги большевицьких тоталітарних партій у всьому світі. Він створює добрий ґрунт, щоб вони ширилися. Соціяльна несправедливість капіталістичного устрою полегшує большевизмові обдурювати маси народів міражем комунізму» (І, 149). Це твердження Я. Стецька тепер, після розвалу соціялістичної системи, може видаватися політично застарілим, але усвідомимо собі, що ці слова були сказані у 1947 р., коли комунізм переможно утверджувався на просторах від Центральної Европи (Чехія, Югославія) до Далекого Cходу (Китай, Корея), коли його наступ видавався нездоланним багатьом на Заході. І саме ці і подібні заяви і концепції націоналістичних сил як пересторога ліберальним країнам та їх суспільним системам спонукали тоді Захід згуртувати сили, змінити багато в чому соціяльну політику, протиставитися духовно й ідейно комуністичному блокові. 

  Як відомо, націоналізм 1920-40-х не сприймав як соціялістичної, так і капіталістичної систем державного господарювання. Бо і одна, і друга не забезпечували гармонії і широких можливостей в господарюванні народним масам. Ось як про це пише Я. Стецько: «Лихом обох систем – соціялізму і ліберал-капіталізму – є те, що для широких народних мас, для поодинокої людини, в останньому випадку на ділі, в іншому ще й де-юре, закритий шлях до здобуття власти, яка при одній ситуації зосереджена в руках вузького кола, а при інших – в анонімній, контрольованій монопартією, тобто безконтрольній державній бюрократії» (І, 224). Гігантська індустріялізація й анархія виробництва, яка обезвладнювала, нівелювала людську індивідуальність, яка розпорошувала єдність нації, масове маніпулювання народною свідомістю та інстинктами за допомогою підкупу безмежного капіталу, занепад духовности і моралі у до кінця зматеріялізованих суспільствах ліберальної Европи застерігали націоналістів від однозначного сприймання всіх вартощів демо-ліберального світу. 

  Своє бачення сутности демократії дав Я. Стецько у статті «Націоналізм і демократія» (1939 р.). В основі його концепції лежать ті принципи націоналізму, які вимагають від суспільної теорії і практики, перш за все, етичних норм, якими повинні керуватися урядники держави, норм справедливости, а не хитрого підприємництва, коли перемагає в суспільстві спритніший, норм справжньої свободи, а не підкупу і мафійности, коли панують у країні клани багатих, норм героїки і зречности, а не пристосуванства і корисливости, коли люди масово зрікаються шляхетности і чесности, натомість поширюється цинізм і байдужість, черствість і прагматизм. «Коли під демократією, - пише Я. Стецько, - розуміти доступ до влади найкращих із народу, але не методом обману й демагогією, а творчою працею над поліпшенням долі народу, тих, що між ним самим заслужили собі довір’я й признання; коли під нею розуміти любов до народу не тільки до глибин слова, але й до глибин кишені; коли під нею розуміти невідкличну вимогу до кожного, без розбору, важких трудів, праці й уможливлення завдяки праці й чистоті характеру та здібностям кожному з народу перейти в ряди провідної верстви; далі – соціяльну справедливість, відповідний до зусиль праці та здібности розподіл дібр між усіх громадян держави, однакова на ділі, а не, як у демо-лібералів на папері, можливість як у робітника, так у селянина і промисловця – впливати на державні справи і керувати ними, коли тільки характером, працею і розумом викажеться він гідним цього – якщо так розуміти демократію, то націоналізм найбільше демократичний з усіх існуючих нині у світі програм будови державного ладу й перебудови світу» (І, 131).  

  Отже, відповідно вимальовувалася потреба створення концепції нового суспільно-політичного устрою – націоналістичного. Цій проблемі Я. Стецько присвятив багато місця у своїх працях, серед яких виділимо трактат «Наша визвольна концепція» (1950 р.). А ще у статті «Новий суспільний лад» з 1938-го року він визначив такий перший принцип нової суспільної теорії: «Суспільний лад, до якого прагнемо, базується на двох основних засадах: національній і етичній » (І, 123). Таким чином, націоналізм, як філософія виразно ідеалістична, у своїй суспільно-державній концепції робить акцент на ідейно-духовних чинниках, а не на матеріяльних чи спекулятивних, як це роблять відповідно соціялізм-комунізм і демо-лібералізм. Він « від кожного жадає максимуму зусиль цілої індивідуальности » (І, 123). В основі націоналізму лежить героїчний світогляд , гаслами якого є: «воля, справедливість, слава» (І, 220). Іншими словами, націоналістична ідея вимагає всеохопного морально-духовного переродження нації, спаювання її на принципах відданости високим ідеалам, шляхетности, характерности, спільного вольового зусилля. В осередку, як найдорожчий скарб, стоїть духовно-культурна традиція, - збереження, плекання і утвердження якої є найвищим заповітом суспільства. Неможливим є відсторонення її на другий плян, як це є в демо-ліберальному чи комуністичному ладі, де прагматичні інтереси відіграють домінуючу роль і все є підпорядковане їм.  

  «Гармонійне поєднання національного, родинного й індивідуального – це добра, тривала підвалина росту української держави» - пише Я. Стецько (І, 229). Заперечуючи російську комуністичну «общину», яка є чужою самому духові українця (І, 233), в площині соціяльно-економіченої організації суспільства в Українській Самостійній Соборній Державі має бути утверджена «і індивідуальна, і кооперативна, і державна» власність (І, 230). Така різноманітність, взаємодоповнюваність форм власности унеможливить гіпертрофію, домінування якоїсь однієї з них, що неодмінно веде до деформації суспільної гармонії, як це є при соціялізмі чи капіталізмі. 

  Цю проблему Я. Стецько так конкретизує в іншому місці: «Заперечуємо питому комунізмові колективістичну власність, як також і необмежену приватну власність демо-лібералізму. Видвигаємо натомість власність національну – в її моральному розумінні. В нашому розумінні власник – це повірник заповіту найкращої спільноти (нації); він є виконавцем її волі й вона може покласти вето на його права, коли він піде в розріз із етичними законами національно-суспільного життя; законами, що беруть під увагу добро цілости нації, родини й одиниці (яка не раз сама не розуміє власного добра)» (І, 121). 

  Водночас Я. Стецько чітко протиставлявся тим, хто прагнув звести український визвольний рух лише до соціяльних вимог. «Соціялізація» ідей, так би мовити, обов’язково приведе до зміщеня мети: замість свободи народ одержить лише якісь економічні реформи. Тому тільки широка, всеохопна, докорінна національно-визвольна революція може заґарантувати українському народові щастя і справедливість. «Без національної революції немає соціяльної» (І, 117) – ці слова є й назвою спеціяльної статті Я. Стецька на цю тему. У ній є конкретні думки щодо проблеми повноцінного визволення українців як поневоленої нації, які звучать актуально ще й тепер: «… повну соціяльну революцію для себе провести може той, хто перед тим був поневолений, - тільки захопивши політичну владу. Всякі соціяльні переміни, доконувані пануючою нацією, є реформами…» (І, 133) (Зазначимо, що у 1991 р., коли виникла незалежна Українська Держава, виникла вона як уламок колишньої совєтської імперії, зі збереженням всієї системи влади, структур влади і людей влади тієї імперії і пануючої в країні російської меншости. Тому всі зміни у ній, які сталися, є лише реформами цієї системи, а ні в якому разі не національною революцією українства).  

  Виявився Я. Стецько пророчим і стосовно теми майбутнього розвалу московської імперії, коли вона, захлиснувшись у безглуздости комунізму, його деспотизму і економічно-виробничій безпорадности, буде модифікуватися у «демократичну» імперію, чого ми є свідками. Ще у 1950 р. він писав: «У той момент, коли народи… валитимуть большевицьку владу, нищитимуть своїх начальників і МГБ-івських керівників, новий російський імперіялістичний фронт уже творитиме чергову силу з ясною метою, з проєктованою новою антисоціялістичною і антикомуністичною програмою, з приватною власністю, з землею для селян, з фабриками для робітників, яким земля і фабрики будуть «дані», щоб тільки зберегти імперію» (І, 259) – чим не картина сьогоднішньої, «реформаторсько-передової», «ліберальної», «путінської» Росії?! 

  Відповідно до традиції націоналістичної філософії, Я. Стецько бачив суспільну доктрину такою, щоб вона виростала з глибин національної історії, культури і психології. «Створити власний, глибокий стиль нової суспільної культури – ось завдання, до якого підніметься Україна, щоб вирити на зеленій кулі печать свого духа» (І, 118). «Наше гасло, - пише він тоді, - до джерел українського духа !» (І, 119). Категорично був проти сліпого наслідування чужих схем: «Ми можемо брати не одне з чужих надбань і досвіду, але все те має бути випробуване в нашій рідній, українській системі» (І, 241). 

  Ці думки Я. Стецько розвивав і в оцінках ідей Французької революції: «Нам скажуть: ідеї Французької революції чинні і для України. Але ми заперечуємо не ідею свободи людини, ми заперечуємо необмежений лібералізм у господарстві, як ліберал-капіталізм, релятивізм у моралі, лібералізм як масонство з його розкладом релігії та культом вільної моралі, лібералізм, що має свій полюс у соціялізмі державного типу – большевизмі. Невже ж нам конче треба говорити про чужі зразки? Чи велика козацька революція на своїх прапорах не несла конструктивних ідей? А чи Запорозька Січ не була першою справжньою здоровою твердинею народної влади?» (І, 219). 

  Як бачимо, Я. Стецько розглядав проблему національної революції на Україні, її ідей і вартощів у ґлобальних ідейно-політичних масштабах. І наче висновком до цих ідей та концепцій є слова про природу національної революції з праці «На шляху боротьби за УССД» (1951 р.): «Кожний нарід іде завжди за тим, хто піднімає великі і важні справи, хто має відвагу сказати йому правду і вказати шлях, як перемогти кривду, як здобути волю і кращу майбутність. І тільки тоді нарід здібний на найбільші жертви, хоч би доводилося йому крізь кров, сльози, муки, терпіння, могили і терня йти до мети. Тому ОУН стала такою всеукраїнською, обіймаючою всіх українських патріотів великою й сильною революційно-визвольною організацією, піднявшись до таких великих і важливих справ» (І, 363). 

  Український націоналістичний рух у 1920-40-і роки справді охопив своїми ідеями найталановитіші, чисті душі і уми народу, вказав ясну мету боротьби, вибудував чітку і правдиву систему філософських, політичних, соціяльних, культурних і моральних вартощів. Тому й боротьба за ці світлі ідеали членів ОУН і її прихильників була такою зречною і жертовною, а підтримка з боку народу такою надійною. Націоналізм зумів намалювати перед народом виразну картину майбутнього суспільного ладу, ладу Національної Правди, де пануватимуть воля і справедливість, честь і героїка.

ІІІ. «Визвольна війна – єдиний шлях до держави» 

(Тактика національної революції) 

  ОУН завжди, від початків свого існування, стояла на твердих переконаннях, що свободу, незалежність України можна здобути тільки шляхом всенародної визвольної революції. У теоретичній спадщині Я. Стецька концепція революції займає важливе місце. Як справжній націоналіст, романтик боротьби він дивився на революцію, як на велике оновлення, закономірність просування в історії народу, людини до висот Правди і Свободи. «Стимулом усіх революцій, - писав Я. Стецько у праці «Наша визвольна концепція», - в основі були гін і туга за свободою і справедливістю. Прагнення соціяльної справедливости і передусім національно-політичної волі, свободи взагалі – це основні рушії великих революцій, що змінювали обличчя світу» (І, 208). 

  Україна, яка опинилася під жорстокою окупацією Москви, могла б визволитися тільки за умови існування єдиного визвольного фронту-центру з ясною і чіткою програмою і метою дій. Організація, яка б претендувала на провідну роль у визвольному процесі, за Я. Стецьком, мусила б не допустити розрізнення і строкатість ідейно-політичних платформ сил, що брали б участь у революції. «Це не може бути організація, яка об’єднуватиме людей різних суспільно-політичних напрямків, погоджених лише в найзагальніших позитивних цілях…» (І, 250) – зазначає він. Тобто для успішного проведення революції потрібно, щоб всі сили були зцементовані спільною програмою та ідеєю, які б не допускали анархії і взаємопоборювання, і зміцнювала б цей фронт ще й тверда і надійна за добором кадрів Організація. Бо, продовжує Я. Стецько далі «… після повалення ворожого режиму кожен «резистанс» (протистояння) розлітається, його організовані партійні співучасники беруть здебільша самі себе за горло…» (І, 250). З багатьох історичних прикладів, що підтверджують цю тезу, назвемо найяскравіщий і недавній: повна перемога польської «Солідарности» над комуністичною системою влади у 1989 році вже за три роки обернулася в розпорошеність сил і втрату влади  

  І ще таке застереження, звернене до наших, пострадянських, днів: «У хаосі, що постане після краху большевицької влади, треба буде мати однорідний гурт людей, який мав би однаковий підхід, однаковий образ майбутнього і однакові методи боротьби за нього» (І, 251). Звідси зрозумілою стає теперішня наша невиразність, безхребетність Української Держави, розхристаність і мала продуктивність політичних партій і рухів, які вели боротьбу за повалення радянського режиму: весь цей визвольний рух 1988-1991 рр. не вела міцна, згуртована, з єдиним світоглядом та ідейно-політичною програмою Організація. Тому замість УССД одержали ми державу «народів України», з домінуванням у ній російської меншости, її суспільно-політичної доктрини та ідеології. 

  Нищення і руїни, які принесла на українську землю Москва, скалічили українську національну свідомість, духовність, форми чужого панування здеформували політичні, соціяльні, правні і т.д. уявлення українців. Тому у боротьбі за УССД треба буде, за Я. Стецьком, докорінно переорати порядки, звичаї, ідеї й уявлення українства, щоб очистити, змити ворожий, чужинецький намул. Він стверджує: «Ідеї нашої революції, що являються доосновною зміною всіх дотеперішніх ідейних систем – це національно-політична соціяльна, культурна революція морально-правових і навіть релігійних понять» (І, 278). 

  Я. Стецько завжди добре розумів, що повноцінне визволення якогось народу, а України тим більше, бо вона опинилася в небачених умовах ворожої окупації, може відбутися тільки шляхом всенародного повстання. У праці «Завдання ОУН під сучасну пору» він каже: «Суттєвим для національного визволення є зброя та армія, тому метою всіх наших заходів сьогодні є підготовити її, тобто озброїти народ. Збройний зрив є зенітом боротьби на всіх відтинках життя, які служать народові. Національна революція є тотожна з національно-визвольною війною проти наїзника, національного ворога. Тому добре мати на увазі термін «війна», коли мовити про національну революцію. Соціяльні революції символізують барикади, національні – дивізії» (І, 306). 

  Якими за суттю мають бути ці революційні майбутні армії? «Революційна армія, - пише Я. Стецько, - мусить бути політичною армією, тим більше у період розпаду большевицької влади, коли ще буде величезний хаос, коли діятимуть десятки різних ворожих п’ятих колон, що намагатимуться звести її на манівці. У той час потрібна буде рішуча відсіч нашою політично-програмовою настановою. Але річ не в комісарщині, а в пройманні армії нашими самостійницькими впливами» (І, 258).  

  Творення революційної національно-визвольної армії є справою непростою. Тут надзвичайною має бути роль політичної організації – ОУН, яка «…буде мотором творення революційної армії. Вона бо політизуватиме все життя. Вона мусить опанувати ідеологічно й політично всі військові формації, щоб спрямованість їх дії не була хибною й не зійшла на манівці» (І, 258). З іншого боку, ОУН не треба надіятися тільки на «націоналізацію» колишньої радянської армії, на захоплення своїми ідеями військових. ОУН повинна творити фундамент для зростання своєї повстанської, народної армії. Я. Стецько зауважує: «Осередком же, навколо якого творитимуться майбутні національні армії поневоленних нині народів, стануть революційно-повстанські армії, ці справжні національно-визвольні армії, які борються за незалежність держави своїх народів. Ці революційно-повстанські армії, як ідея, концепція боротьби, ніколи не можуть бути знищені. Вони завжди наново будуть відроджуватися» (І, 262). 

  А ось як розглядався аспект дії стосовно радянської армії: «Совєтська армія не може бути переможена тільки ззовні, війною чи інтервенцією. Вона насамперед мусить бути зсередини переможена революцією, здійсненою її вояками. У цьому секрет перемоги над большевизмом та російським імперіялізмом узагалі. Совєтська армія як інструмент совєтського російського імперіялізму – наш ворог, але вояки совєтської армії, неросійської національности особливо, для яких наші ідеї стають їхніми ідеями – це наші друзі, наші спільники в боротьбі проти большевизму. Цим воякам совєтської армії належить одна з найважливіших роль у вирішальній боротьбі наших народів із силами большевизму та російського імперіялізму взагалі» (І, 260). 

  Отже, можемо підсумувати це питання словами самого ж Я. Стецька: «Без мілітарної сили революційної армії і політичного командного апарату, без вірних їм народних мас, головного штурмовика Бастилії в ім’я ясних позитивних ідей, - немає переможної революції» (І, 389). 

  І ще наведемо цитату про розуміння ролі політично-організаційного проводу в революції: «Маршувати найширшою всенародною лавою можна тоді, коли в цій стихії є ядро, що не зійде ніколи на манівці. Це дві взаємозалежні речі: включати до боротьби найширші кола і розбудова серед них цільосвідомого і здисциплінованого організованого ядра». (І, 306-307). 

  Я. Стецько мислив національну революцію як всенародний вибух, вибух людей надзвичайної віри, характеру, високих і шляхетних ідеалів. Справжнє велике повстання творять люди великих поривів. Це мають бути «якобінці, хмельничани, кромвельці» (, 316). Без таких людей, без сили і наполегливости їх характерів нічого не буде. Якщо якийсь визвольний рух переживає кризу, то криза є не в формах чи методології боротьби, а «в людях без концепції і революційних характерів. Дрібні душі воюють за похідне, а революціонери мають воювати за суть, за великі речі, за концепцію дії» (І, 316). Остання думка стосується тих, хто через власну дрібність думання підмінює революційну боротьбу частковими, малими здобутками, хто задовільняється половинчастим, хто зупиняється на півдороги, бо так буде менше жертв і затрат зусиль, бо так вигідніше!  

  Відповідаючи всім тим, хто прагне підмінити націоналістичну ідею всеохопного визволення українського народу, підмінити національну революцію демократичною боротьбою за кільканадцять місць у парламенті, Я. Стецько писав у статті «За що і проти чого боремося?» вже у 1967 р.: «Національно-політичне самовизначення відбувається плебісцитом крови у вогні повстань і революцій або визвольних воєн, а не виборчими листками чи виборчими урнами» (ІІ, 121). 

  Це зовсім не означає якусь «кровожадність» Я. Стецька, його схильність до жорстокости. Просто у нього було зовсім природнє розуміння того, що будь-який загарбник-імперіяліст так собі не відмовиться від багатств поневоленого народу і його землі, що справжнє духовне визволення, переродження народу-раба можливе лише у процесі тривалої і затятої боротьби, про що говорять численні факти світової історії. Крім того, та ж історія стверджує, що в імперіялістичних, загарбницьких війнах завжди гине у кілька разів більше людей, ніж у національно-визвольних (І, 160). Тому то всі держави-імперії намагаються не допустити найменшого руху опору, вони завжди аґресивні, нападають першими, фактично постійно перебувають у стані війни – чому найяскравішим прикладом можде бути історія Росії, яка зі стану війни ніколи не виходила. Коли не було зовнішнього ворога, – вона воювала з уже поневоленими народами, щоб вигубити їх до кінця. І так без кінця. У результаті – мільйони і мільйони жертв, шляхом бойових ударів чи голодоморів – це не має значення. (Наприклад, сьогодні Чеченська війна Росії потрібна лише для того, щоб залякати інші народи, зупинити процес їхнього вільного розвитку, злякати свій власний народ силою імперії, бо в цьому природа імперії, без цього вона просто існувати не може). Таким чином, національно-визвольні війни є ніби попередженням в сотні разів страшніших імперіялістичних, загарбницьких війн. 

  Всі ці думки Я. Стецька виразно перегукуються з ідеями С. Бандери, одна з праць якого так і називається: «Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс». 

  Задумувався Я. Стецько і над проблемою провідника у революції. Тут він дає таке окреслення: «Ніколи великі творчі провідники не були безбожниками, а завжди вірили у Божественне , в Абсолюта , в Бога. Вони завжди були людьми завтрашнього дня, котрі випереджували сучасників тим, що бачили завтрашнє» (ІІ, 253). 

  Завершенням-висновком цього розділу можуть бути слова Я. Стецька зі статті 1979 року «Проти політичних капітулянтів», як він називав тих, хто йшов на компроміси з Москвою: «Тільки революційно-визвольний шлях і спільна національно-визвольна війна України та інших пеневолених народів в російській імперії сателітних країнах приведе до розвалу тієї імперії і відновлення УССД та незалежних держав інших народів» (ІІ, 288).  

ІV. «За єдиний фронт поневолених народів» 

(Концепція АБН) 

  Як ми пам’ятаємо, ще у квітні 1941 р. на ІІ Зборі ОУН задекларувала гасло щодо міжнародної політики: «Свобода народам, свобода людині!». ОУН чітко виступала за повне самовизначення і незалежність всіх народів, проти будь-яких імперій. Філософська концепція націоналізму загалом передбачає саме такий – національний – принцип організації світу. 

   У листопаді 1943 р . під час воєнних дій, які тоді точилися на Україні, ОУН-УПА скликала І Конференцію Поневолених народів Сходу Европи і Азії. Її метою було об’єднати зусилля поневолених Москвою народів, заманіфестувати перед світом визвольну стратегію націоналізму. Ще раніше в УПА були сформовані загони азербайджанців, узбеків, грузинів, татарів та ін. Тепер в Конференції взяли участь такі національні делеґації: грузинська, вірменська, осетинська, казахська, черкеська, азербайджанська, кабардинська, татарська, чувашська, башкирська, білоруська, узбецька. Конференція виробила програму поширення спільної визвольної боротьби в СРСР. 

  У постановах Конференції зазначалося: «… Сучасна війна між німецьким націонал-соціялізмом і російським большевизмом – це типова імперіялістична загарбницька війна за панування над світом, за новий поділ матеріяльних багатств… за поневолення народів… 

  Тільки національні революції поневолених народів припинять безглузду воєнну різанину й принесуть світові тривке замирення. Новий міжнародний лад, опертий на шануванні політичних прав кожного народу дасть кожному народові повні можливості культурного і економічного розвитку. В системі вільних національних держав зебезпечується повна воля людини, давленій і експлуатованій досі казарменною системою імперіялізму».* 

  Був створений комітет народів Східної Европи і Азії для координування національно-революційних сил і вироблення їх спільної тактики боротьби. 

  Розвиток воєнних дій не дозволив тоді перевести ідеї спільного фронту в спільну дію. Хоча ідеї запеклого опору Москві УПА і ОУН мали колосальний резонанс серед народів колишнього СРСР, коли «бандерівцями» москалі почали називати узбецьких, казахських та інших націоналістів. Також у 1940-і роки виник рух опору в Середній Азії, в Таджикистані, були заворушення на Кавказі. Проте, тоталітарна московська імперія зуміла придушити рухи поневолених народів. 

  З новою сило, новим спрямуванням і в нових умовах ідея спільного фронту народів проти Москви відродилася у 1945 р., коли частини ОУН опинилися на еміґрації. Тоді й формується ідея Антибольшевицького Блоку Народів, головою якого у 1946 р. обирають Я. Стецька. 

  Як згадував Я. Стецько пізніше, концепцію АБН розробляв С. Бандера (ІІ, 259). 

  Перед ОУН, яка не припиняла своєї боротьби за незалежність України на еміґрації, постала проблема зробити цю боротьбу чинником міжнародної політики, створити спільний фронт поневолених Москвою народів. Ось як визначав завдання АБН Я. Стецько: «АБН… мусить бути теж промотором організованої протибольшевицької дії у всьому світі… 

  АБН бореться не тільки за розвал СССР, не лише за неґативні цілі, але й за позитивні, національно-політичні, соціяльні й культурні, за новий образ світу… 

  Ідейно-політиним та ідейно-соціяльним засягом АБН – Великої Національної та Соціяльної Революції – є людський універсум.
________________________ 

* АБН в світлі постанов конференції та інших матеріялів в діяльности 1941 – 1956: Зб. Документів. – Видання ЗУ ОУН, 1956  
________________________

Політична орбіта впливу АБН – Европа, Азія та Північна Африка, де большевизм старається здобути для себе нові вихідні бази.  

  Геополітичний засяг АБН – це підбиті та безпосередньо загрожені большевизмом народи Европи та Азії. Отже – Прибалтика, Середня Европа, Балкани, Східна Европа, Кавказ з Передньою Азією, Туркестан, Середня Азія, Сибір, Далекий Схід з Манджурією» (І, 276-277). 

  Отже, ОУН-АБН виробляла спільну концепцію боротьби для народів, в першу чергу, СРСР, які безпосередньо перебували під чоботом Москви, для народів т.зв. соціялістичного табору, які хоч зберегли свою національну суверенність, все ж уряди їхні були маріонетковими, залежними від Москви, і для народів, яким загрожувала експансія большевизму. 

  Вже у 1949 р. організації і центри АБН об’єднували наступні країни: Україна, Білорусь, народи Кавказу, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Туркестан, Сибір, Ідиль-Урал, Донські землі, Литва, Латвія, Естонія, Словаччина, Чехія, Угорщина, Болгарія, Ромунія, Сербія, Хорватія, Албанія. У наступні роки центри АБН були створені в країнах Африки, Південно-Східної Азії і навіть Латинської Америки. 

  Відтак ідеї націоналізму, національного визволення і протистояння експансії московського большевицького імперіялізму набували щораз більшого і більшого поширення у світі. Активна пропаґандивна діяльність АБН допомагала освідомити світ щодо загрози большевизму, розвіювала совєтофільську політику певних кіл Заходу, стимулювала процеси національно-визвольної боротьби у всьому світі. 

  Я. Стецько дає таке визначення концепції АБН: «АБН – концепція ноціонально-визвольної революційної боротьби поневолених націй, концепція визволення поневолених народів шляхом національних революцій. 

  … Це концепція світового протиросійського, протикомуністичного, протиімперіялістичного фронту волелюбних національних і теїстичних елементів світу, які стверджують принцип соціяльної справедливости всередині кожної нації, виступають проти титанії в обороні незалежности і свободи людини» (ІІ, 129). 

  Про роль і місце українського народу в концепції боротьби АБН Я. Стецько писав: «Українська нація, для якої ідея свободи є абсолютною вартістю, визнає боротьбу і право на суверенність кожної нації, засуджуючи імперіялізм як ворога свободи і ретроґрадне явище. Український нарід, борючись за свою суверенність, одночасно бореться за незалежність усіх заприязнених народів, поневолених Росією, стоїть в аванґарді національно-визвольної, а тим самим і соціяльної та культурної революції народів підросійського світу» (І, 207). 

  У післявоєнні роки, розуміючи загрозу з боку СРСР і т.зв. «соціялістичного блоку», Я. Стецько наполягав на створенні дієвого фронту спільних сил Заходу і поневолених народів, бо проголошена «холодна війна» між Заходом і Москвою виглядала фіранкою, якою насправді були прикриті сфери політичного впливу. Він надіявся на щирість Заходу у підтримці народів, хоч це й виявилося ілюзорним: Захід не хотів ставити на поневолені народи, а тільки на Москву. Про це питання Я. Стецько писав: «Найважливіша річ: треба довести західному світові, що його політика помилкова, коли йдеться про нехтування фронту поневолених народів. Мусить бути створений осередок координації боротьби західного світу і поневолених народів в кожному напрямку: політичному, військовому й пропаґандивному. Мусять бути організовані окремі військові національні формації пеневолених націй  

теж на еміґрації, коли будуть визнані альянтами їхні цілі» (І, 304-305). 

  У трактуванні міжнародних стосунків і фронту боротьби з комунізмом Я. Стецько був категоричний: «Доки не сформується на еміґрації українська армія на таких самих засадах і правах, як французька чи голландська в рамках атлянтійської армії з визнанням політичного українського революційного проводу цієї армії, так довго всі обіцянки Заходу – пусті слова» (І, 310). 

  Як і С. Бандера, Я. Стецько завжди чітко наголошував при виробленні зовнішньополітичної лінії ОУН: «Нашу стратегію розпрацьовуємо в аспекті цілого СССР, а не тільки етнографічних українських земель» (І, 311), 

  Ця тверда настанова йшла від розуміння того, що «Україна не може визволитися сепаратно, ізольовано від інших уярмлених у московській імперії народів, бо це велика, скомплікована проблема з погляду людського потенціялу, матеріяльних ресурсів і геополітичного положення. Тому одночасно з визволенням України валиться вся дотеперішня система на евразійському суходолі, а через те й у всьому світі. Таким чином, визволення України – одна з найважливіших проблем світу» (ІІ, 45).  

  Звідси: «…було б помилкою звужувати революцію до Европи чи лише Сходу Европи. Азійський ренесанс народів, мохамедданський світ, визвольний рух колоніяльних народів нам не байдужі…» (І, 265). 

  Концепція АБН знайшла собі прихильників і серед політичних кіл Заходу. Відомий американський політолог і військовий теоретик ген. Фуллер у своїх працях чітко поставив майбутню перемогу над Росією на співпрацю, співдію сил Заходу з поневоленими народами, з АБН. Його думки були такі: «Холодна війна може довести до вибуху справжньої війни, тому Захід мусить бути приготований не тільки вести справжню війну, а й до того, щоб перетворити її на громадянську війну в середині країни-ворога… 

  Як тільки Атлянтійському пакті, незважаючи на всі його недомагання, можна знайти потенціяльний фронт проти СССР, так тільки в Антибольшевицькому Блоці Народів треба шукати потенціяльного другого фронту… обидва ці фронти спільно повинні творити величезний стратегічний інструмент зехідних потуг, при чому кожен з тих фронтів є однаково суттєво важливим, бо без одного не може досягнути мети, себто – не тільки стримати комунізм, а й докорінно знищити большевизм, без чого не може бути миру в світі» (ІІ, 87-88). 

  Концепція національно-визвольної революції поневолених Москвою народів включала не лише, так би мовити, вузькі власні інтереси цих народів, а й проблему уникнення світом атомної війни, загроза якої стояла у 1950-60-і роки. Я.Стецько наполегливо протягом багатьох років постійно заявляв, що замість надмірно дорогої гонки озброєнь, замість розробки систем і стратегій термоядерної війни Заходові треба всього на всього зробити акцент на підтримці поневолених народів, і московська імперія розпадеться, як картковий будинок. Національні революції підірвуть її з середини. І страшенні витрати на озброєння, і загроза жахливих наслідків атомної війни є зайвим, якщо справді в міжнародній політиці відстоювати принцип національної суверенности і свободи. 

  «Отже, - пише Я. Стецько у статті «Великий обман», - не термоядерна війна чи безоглядна капітуляція в обличчі московської загрози є порятунком для світу, а національні революції, що з середини можуть розвалити Російську імперію. Проти визвольних революцій поневолених народів Москва не зможе вжити термолядерної зброрї, бо вона була б самогубством і для самих москалів».(І, 380). 

  Я. Стецько весь час наголошував, що перешкодою для мирного, гармонійного співіснування народів у світі є наявність аґресивної Російської імперії, яка прагне поневолювати інші народи, бо лише завдяки цьому – аґресії – може зміцнюватися внутрішньо. «АБН, - зазначав він – стоїть за єдність багатогранної Европи як цілости. Але на шляху до єдности Европи, як і всього світу, стоїть СССР і взагалі російська імперія всіх барв. Передумовою єдности Европи є знищення російської імперії і відновлення на її руїнах вільних, самостійних, від нікого незалежних національних держав, в яких господарями будуть самі народи… Не може бути об’єднаної Европи за умов самостійности одних народів, а рабства й поневолення інших». (І, 166-167). Сьогодні ж, під гул російських танків і ґеноцид у Чеченії, Росію приймають до кола країн демократичного світу, до «великої вісімки» і т. ін. Парадокс! Чи може вовк бути в одній загороді з вівцями? І ще таке зауваження Стецька стосовно доктрин «панславізму», якими Росія завжди любить прикривати свій імперіялізм: «Слов’янські народи не стоять проти англосакських чи романських, а большевицько-російський імперіялістичний расизм паразитує на неіснуючому панславізмі! Слов’янські народи борються не за слов’янську расу, а кожний – за свою національну ідею, за власну державність» (І, 167). Чим не прозірливе передбачення міжнародної слов’янської політики, коли тепер, у 1990-і і 2000-і роки, російський шовіністичний панславізм хотів розіграти «слов’янську карту» у війні в Югославії, і коли там перемогла якраз націоналістична концепція: хорвати, словенці, боснійці, македонці і чорногорці не схотіли жити разом зі своїми єдиномовними «братами» - сербами – і створили свої власні національні держави? 

  Вся теоретична спадщина Я. Стецька, його ґлобальні узагальнення щодо перспектив розвитку світу пронизані маґістральною думкою: «Ні, не по лінії концепції «великих просторів» - себто завуальованих нових імперій – іде процес розвитку світу, але через поділ великих просторів на суверенні держави всіх і найменших народів» (І, 168). 

  Звертаючись до історії, Я. Стецько робить такий висновок: «Якщо б союзники були висунули в Другій світовій війні ідею універсального визволення народів, як в німецькій, так у російській сфері панування, і не в’язалися з жодною тиранською системою, якщо б вели політику визволення по відношенню до народів, поневолених так нацизмом, як і большевизмом, а не підтверджували поневолювання большевицькою Росією ще більшої кількости народів, ніж поневолював німецький нацизм, - революційна сила визвольної ідеї, прагнення до волі і справедливости розвалили б у масових всенаціональних зривах і визвольних війнах народів обидві тиранські імперії – Гітлера і Сталіна» (ІІ, 315). 

  У цьому ж аспекті Я. Стецько зазначає: «Волелюбні болгари чи мадяри, словаки чи хорвати, діставши ґарантію незалежности від Гітлера, мусіли стати на захит своєї державнсти проти Москви, з якою ішов Захід. Тому ж є муринською мораллю (тобто аморально. – О.Б.) заплямовувати словаків чи болгарів як гітлерівських «коляборантів». Вони ставали тільки в захист своєї самостійности, використовуючи Німеччину, а її режим уважали другорядною справою. Чи мали ці народи зрікатися своєї самостійности і наставляти свою шию під лезо сталінського НКВД тільки тому, що Рузвелт і Черчіл біли союзниками Сталіна?» (ІІ, 345). 

  Логічно може виникнути запитання: чому серед учасників АБН ми не бачимо польського визвольного руху, Польщі? Пояснення тут таке. З одного боку, український націоналістичний рух завжди стояв на тому, що Польська держава повинна будуватися тільки на етнографічних польських землях, позбувшись імперських зазіхань щодо інших. Ось як про це каже Я. Стецько: «Українські націоналісти підтримують ідею польської державности в її етнографічних межах і прагнуть визволення польського народу… Вони раді співпрацювати з тими польськими колами, які визнають такі самі права українського народу та захищають аналогічні щодо польського народу». (І, 476). 

  З одного боку, поляки уперто дотримуються дуже часто своїх старих імперських традицій, виступаючи з політичними заявами за відновлення Польщі в кордонах Ризького договору 1921 р., за яким західноукраїнські землі входили до Польщі. Загалом, як зазначає Я. Стецько, «для поляків на еміграції не Росія творить головний фронт… але Україна, Німеччина, Литва, Білорусія» (І, 311). 

  Зрозуміло, що така сила, яка виявляла імперські претензії до інших народів, не могла була бути включена в антиімперський блок народів.  

  І ще кілька цитат зі статті Я. Стецька «Незмінна політика польських імперіялістів» (1953 р.). Ведучи мову про потребу переродження традиційного імперства в польській політиці, про потребу сказати правду щодо польської історії, він пише, що без цього «…польська держава буде вічним осередком неспокоїв і причиною все нових провокаційних воєн на Сході Европи… Польща імперіялістична не може втриматися власними силами так, як не спроможна Югославія… Імперіялістична Польща – це міжнародний базар, як це й було до 1939 р., що тріснув, як миляна банька впродовж двох тижнів». (І, 476). 

  Таким чином чітка антиімперіялістична позиція українських націоналістів на еміґрації зі свого боку вплинула на політичне мислення польських еміґраційних кіл, змусила їх до перемін у своїх доктринах, до налагодження культурного, а потім і політичного діалогу з українцями, білорусами, литвинами передусім. Саме такий діалог був започаткований на сторінках знаменитої польської паризької «Культури», що виходила за редакцією Є. Ґедройца, саме це середовище змінило загальне політичне мислення нової ґенерації польських, політиків, які вже у 1980-і рр. щиро визнавали домагання українців. 

  Узагальнюючи концепцію АБН Ярослава Стецька, наведемо ще дві його думки. Усвідомлюючи все зло, що йде від Росії у планетарному масштабі, і всю складність і напругу боротьби України за свободу, він закарбовує: «Що більше ворогів має московська імперія, то краще для нас» (ІІ, 404), 

  І друга: «І коли центром мілітарної потуги вільного світу є сьогодні Вашинґтон, столиця США, то центром ідейно-моральної сили поневолених народів є Київ, столиця України. Визволення України означає знищення московського-большевицької імперії, а тим самим і ліквідацію московської аґресії в Азії, на Близькому і Середньому Сході та Індійському океані» (ІІ, 398-399). Ці слова пояснюють таку велику «увагу» сучасної Росії до України, її систематичні потуги обійняти нас новими братськими обіймами.

V. «Сила – головний арґумент проти Росії» 

(Москва – як вічний ворог правди і свободи) 

  Зрозуміло, що однією з центральних проблем теорії українського націоналізму була проблема імперіялістичної Росії, Росії як держави і етносу, що віками гнобить, винищує сотні народів, що встановила небачений в світовій історії деспотичний режим визиску і тлумлення будь-якої, найменшої свободи людини і народу, і все це прикриває протягом століть відвертою, брутальною брехнею. 

  Я. Стецько так узагальнює свій погляд на Росію у статті «Великий обман» (1966 р.): «Росія духово, культурно, світоглядово й соціяльно однаково чужий світ як для народів білої раси, так і для народів жовтої, чорної та інших рас. Месіянізм, імперіялізм і аґресивність Росії завжди були, є і будуть найбільшою загрозою для вільного людства» (ІІ, 392)  Враховуючи величезний досвід історії, який підтверджує, що допоки буде існувати імперська російська держава, доти народам Европи і Азії не знати спокою, Я. Стецько резюмує: «Російська загроза є універсальна, тому до боротьби проти неї мусить стати весь світ!» (І, 303), 

  Він наводить слова відомого російського політика міністра Вітте, в яких схоплено головну суть і природу Росії як держави: «Російська імперія може бути втримана лише як деспотія» (І, 356). І тут же, ніби на розвиток цієї думки, подає слова знаменитого російського філософа Ніколая Бердяєва: «Большевизм – це третя форма російського імперіялізму. Большевики це чисто національна поява. Його національне коріння треба розкривати на тлі російської історії» (І, 356). 

  Ця характеристика самих росіян вичерпно пояснює злочинну роль Росії як держави-імперії. Всі злочини, терор і вбивства большевиків – це не робота групи змовників, це закономірна жорстокість деспотії, яка мусить вбивати, пригнічувати, щоб втриматися. 

  Вказуючи на те, що в Европі часто не бачили справжньої суті Росії, її політики, бо були затуманені облудною пропаґандою, Я. Стецько пише: «Західний світ забуває, що кожну нову фазу російського загарбницького імперіялізму супроводжує якась чергова облудна ідея «ущасливлювання» світу Росією. Позавчора це був «захист православ’я» перед ісламом і католицизмом, вчора – «оборона слов’ян» (панславізм), а сьогодні – вже «оборона» ісламу, «визволення колоніяльних народів» західних імперій, «визволення трудящих всього світу» ( світова комуністична революція) і т.д. Водночас з фікцією «ущасливлювання» світу йдуть морди і розбої, голод і смерть, темрява й руїна» (І, 372 – 373). 

  Колосальним прикладом такого обману була політика Росії на Далекому Сході, в країнах Південно-Східної Азії (Монголія, Корея, Китай, В’єтнам, Камбоджа, Лаос, Бірма, спроби проникнути на Філліпіни і в Індонезію). Так, зазначає Я. Стецько, «Москва зловживає визвольними рухами залежних країн проти Заходу» (І, 518), нав’язавши їх національно-визвольній боротьбі доктрину комунізму, а значить – орієнтацію на Росію. 

  Живучи в Европі, Я. Стецько мав змогу детальніше вивчити напрямні, саму психологію західної політики. Аналізуючи її тактику післявоєнні роки щодо СРСР, він побачив, що: «більшим ворогом Заходу, ніж сам большевизм, є його страх перед Росією. Цей страх паралізує волю, цей страх диктує шукання компромісів, він, врешті, внеможливлює всякі серйозні протизаходи, які були б спроможні здержати й елімінувати російську аресію» (І, 344). 

  Протягом століть на Заході творився міф про якогось колоса на Сході Европи, про його силу і загадковість. А насправді цей колос стоїть на глиняних ногах. Бо тримається на брехні, підкупові і насильстві. З середини ж він надзвичайно вразливий – і найвразливішою точкою імперії-деспота є нація, національно-визвольні рухи пригноблених нею народів. Коли Захід поставить на ці рухи – він переможе, коли ні – назавжди буде морока зі світовим аґресором – Росією. 

  «Хто на Заході є послідовним, а не облудним демократом, той мусить стояти за розподіл російської тюрми народів на національні держави, мусить визнати кожному народові право на його національну державність, а не підтримувати поневолених народів через заміну тільки вивіски російського імперіялізму» (І, 356-357), – писав Я. Стецько у статті «Росія і Захід». 

  Але як так стається, що на Заході є стільки прихильників Росії, що масово люди не бачать в ній жорстокого аґресора, а доброго «дядю Ваню», що політичні кола так довго і вперто підтримують імперську Росію, іґноруючи підтримкою поневолених народів? Тут Я. Стецько дає таке пояснення: «Це зумовлене різними причинами. Отих прихильників неподільної Росії можна загально поділити на такі категорії: 

1.  Платні аґенти СССР і російських еміґрантів, бо в цьому випадку всі росіяни йдуть рука в руку. 

2.  Безсовісні комерсанти, які міркують, що їм вигідніше торгувати з одною великою державою, ніж з кількома малими. 

3.  Звихнені інтелектуалісти, запаморочені російським містицизмом, російською літературою, балетом тощо. 

4.  Ті, що їм імпонують блиск царського двору або багатство комуністичної еліти. 

5.  Наївні люди, що захоплюються «потьомкінськими селами…» 

6.  Короткозорі політики, які за власними користями не добачають російської дійсности» (ІІ, 280). 

Отже, з одного боку якийсь фатальний страх перед Росією, з другого – російська мана, облуда, підкуп не дозволяють вільному світові виробити чіткої і наступальної тактики проти відвічного аґресора. Незнання справжньої історії Росії, законів і принципів її розвитку і становлення приводять Захід до наївної думки, що з Москвою можна проводити якусь політичну, ідейну стратегію. «Москва поступається тільки перед силою і ніколи перед дипломатією» - твердить Я. Стецько (ІІ, 337). 

У статті «Сила – головний арґумент проти Росії» він деталізує тактику боротьби з імперською Москвою, застерігаючи Захід перед капітулянтською політикою щодо неї. 

У іншому місці зауважує: «Коли Захід намагається заспокоювати російський нарід половинчастими ідеями і компромісами, … то він тим також на довшу мету нічого не досягне, бо це є потурання злу, злочинам, несправедливости і неволі, заохоченням інших до цього. (Чи не є це зауваження актуальним і щодо сьогоднішньої політики Заходу на підтримку ніби-то вже «демократичної» Росії, яка провокує конфлікти в Придністоров’ї, Закавказзі, Криму, веде імперіялістичну війну в Чеченії і Таджикистані, і постійно заявляє, що такі то і такі то країни входять в зону її життєвих, а значить – імперських інтересів? – О.Б.). Коли Захід проголосив би, що бореться в принципі проти всякого поневолення, за абсолютну справедливість і рівноправність для всіх народів без різниці раси, величини, багатства, релігії (а не робив би винятку для Росії, бо вона «велика» - О.Б.) – тоді він притягнув би за собою всі позитивні, творчі елементи навіть серед російського народу і дав би моральну базу для спротиву злим елементам» (І, 464). 

«Російський нарід, - робить висновок Я. Стецько, - так, як кожен нарід, має мати свою державу лише у власних етнографічних межах, без гноблення, визиску і загарбництва інших, і це є єдине гасло, яке повинен Захід кинути для нього. Якщо це гасло буде сприйняте кращими елементами російського народу і заставить їх боротися в ім’я інтересів свого народу проти власного імперіялізму, то ці елементи сповнять історичну ролю для російського народу» (І, 464-465). 

Тому для того, щоб зупинити російський імперіялізм, а значить війни, злидні, смерть тисяч і тисяч людей, весь світ повинен згуртуватися на політичній платформі національного самовизначення і засудити загарбництво. «Відмежування від росіян як нації, що прагне війни, є теж з цього погляду особливо важливе» (І, 454), - підсумовує Я. Стецько у статті «Компроміс виключений». 

Захід повинен усвідомити небезпеку для гармонійного співжиття народів з боку Росії і прийняти концепцію визволення поневолених Москвою народів. Генеральним завданням їх є: «Основною метою боротьби народів, поневолених російсько-большевицьким імперіялізмом, зокрема давно поневолених, є розподіл російської імперії всіх видів на суверенні, від нікого незалежні держави всіх народів на їхній етнографічній території, з виправленням кривд, заподіяних упродовж історії наїзниками їх земель» (І, 165). 

У вже цитованій статті «Росія і Захід» Я. Сецько наголошує: «Тому ми ніколи не будемо втомлені повторювати: російську імперію треба знищити, щоб врятувати світ від загибелі й забезпечити всім народам вільне життя в своїх національних самостійних державах. Смертельною помилкою для Заходу буде його втручання в побудову нового життя й ладу визволених народів на руїнах московсько-большевицької імперії. Ніхто не має права змушувати поневолені народи приймати, замість визволення, нову форму російської імперії, що при помочі Заходу мала б прийти в заміну большевицького режиму… Не стане російського колоса, буде лише російська держава в її етнографічних кордонах. А російський нарід так, як кожен інший, буде користуватися тими самими правами, що всі інші народи без упривілейованого права вето» (І, 357-358). 

Я. Стецько, який все життя дуже уважно студіював історію і дух Росії – найбільшого ворога незалежности України, – дає цікаву і глибоку характеристику специфіки виховання імперією російського народу. Ось як він про це писав у статті «Відповідь московським імперіялістам»: «Російська маса несвідома, одноформна, без традицій, без коріння, порожня. Вона є об’єктом пропаґанди, не має почуття відповідальности, живе на низькому рівні свідомости. Її можна пересовувати з місця на місце (в Сибір, у Казахстан). Російська маса не має історичних споминів, вона короткозора, знає тільки примус незрозумілої їй праці, дику розвагу, цинізм. 

Росія виховує масу як матеріял для імперіяльних цілей. Вона намагається перетворити поневоленні народи в масу шляхом терору… 

Кожний нарід, не лише вільний, але й поневолений, має свої суспільні верстви, свій спосіб думання і свої традиції. За які готовий боротися. Нарід є якість, об’єднання, індивідуальність, він відчуває мистецтво, релігію, має свій погляд на події, прагне жити історично. 

Нарід є щось, чого росіяни не розуміють, а тому ненавидять і нищать. У народі не можливе на довшу мету панування кліки, яка всіх робить невільниками, не дає права на вільне слово і на вільну думку. Типово російським явищем є те, що панівна кліка вмовляє своїм невільникам начебто вони були вільні і щасливі» (ІІ, 276-277). 

Маніпулюючи цією масою, зберігаючи зовнішньополітичну доктрину свого імперіялізму, опертого на фальшиві ідеї російського месіянства, Москва ще довго залишатиметься небезпекою для світу. Для того, щоб перемінилася ментальність цього народу, відбулися зміни на всіх рівнях московського суспільства, - потрібні десятиліття, а, може, й століття. Тому, твердить Я. Стецько, «Боротьба проти Росії мусить бути тотальна, всього світу і на всіх ділянках життя, бо Росія наступає ідейно, політично, мілітарно, економічно» (І, 515). 

Чи можливим було якесь співробітництво українського визвольного руху з певними російськими політичними колами на еміґрації? Ні – відповідає Я, Стецько. І то є не тому, що існує якась упередженість, затятість українства до росіян. Просто в природі, на жаль, поки що нема жодної російської політичної сили, яка б відмовилася від імперства, від зазіхання на свободу і багатства інших народів. 

У контексті розмови щодо можливости координації зусиль з російськими еміґраційними колами Я. Стецько зауважував: «жодного координаційного центру з російськими імперіялістами творити не можна й не треба. У жодному центрі з росіянами українці не братимуть участь, бо існують лише імперіялістичні російські групи» (І, 468). 

Отже, «ворогом кожної співпраці з Україною є сама Росія через свою нетерпимість, ворожість, ґвалти, політику насильства, непризнавання прав іншим. Українці добре зрозуміли, що таке Москва царська, демократична, соціялістична чи комуністична і якої шкоди вона завдає українській нації, її культурі, господарському, політичному і духовому життю» (ІІ, 281). 

Може, найточнішим є таке лаконічне гасло Я. Стецька: «Нас ділить море крові» (І, 455). 

Повчальним є й наступне застереження Я. Стецька: «Поставте замість комуністичної партії російську політичну групу, яка «демократично» перебере владу, і матимете майбутню російську імперію. Зміна має відбутися без революції, щоб не було ні хаосу, ні потрясень, а до того при помочі наївного Заходу. Тоді існування «святої Росії» буде надалі забезпечене» (ІІ, 275). Як бачимо, Голова Проводу ОУН передбачав модифікацію «тоталітарної», «страшної» Росії в «демократичну», «вже не страшну», і то при підтримці Заходу, що й сталося. І Захід далі ставить на Росію-імперію і, коли в Чеченії йде справжній ґеноцид проти волелюбного народу, Захід цього не помічає. І з Росією розмовляють, як з повноправною демократичною державою, хоча там щоденно вбивають сотні, а, може, й тисячі людей тільки за те, що вони домагаються демократичного права жити вільно, самостійно! 

На завершення ще наведемо слова Я. Стецька, які дають чітку і ясну концепцію трактування проблеми українсько-російських стосунків: «Ми не є проти московської держави, але ми є проти всякої московської імперії, тюрми України та інших націй, загрози світового миру і свободи. Ми не є проти московського народу, ані не пропаґуємо народовбивства по відношенні до нього, хоч яких страхіть ми зазнали з його боку, але ми є проти московських загарбань, які він підтримував та був їх носієм і захисником. Ми боремося проти московського народу настільки, наскільки він стає знаряддям, свідомим чи несвідомим, завоювань і грабіжництва, терору і тиранії своєї провідної верстви. Якщо московський народ задовольниться своєю державою в своїх етнографічних межах і залишить нас у спокої, ми не матимемо претенсій до нього. Проте ж, як довго він поневолюватиме наші землі і наш нарід, український і московський народи – є ворогами. Цієї правди приховати не можна» (ІІ, 322).



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4