Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Український імперіаліст з Одеси М.Є. Слабченко

У статті «До міст!» видатний ідеолог українського націоналізму Д. Донцов абсолютно правильно наголошував на необхідності боротьби за поширення українського світогляду та культури у містах як життєво необхідної мети. Багатьом може здатися, що ці думки довгий час залишались суто теоретичними, не знаходячи втілення в реальному повсякденні міст України. Однак у цій статті наголосимо на діяльності людини, що ще до появи статті Д. Донцова, зробила чимало для реалізації гасла «До міст!».

У 2012 році українці мають широко відзначити 130 років з дня народження та 60 – з дня смерті видатного українця з Одеси педагога, історика, культуролога першої половини ХХ ст. Михайла Єлісейовича Слабченка (1882 – 1952). З «легкої» руки одного з авторитетних авторів кілька років тому в публіцистику і навіть науковий дискурс увійшла характеристика історика як «фантазера», мовляв, лише такий тип міг мріяти про «українізацію» Одеси. Цей погляд, на нашу думку, спирається на, на жаль, дуже поширене уявлення про Одесу як неукраїнське місто. Це уявлення є лише відлунням вправних пропагандистських дій в умовах інформаційної блокади всього українського та ще більш прикрої відмови значної частини сучасної української інтелігенції від боротьби за зміцнення вітальності українського етносу на його споконвічній землі. У цій статті хотілося б наголосити на зовсім протилежному образі М. Слабченка – борця за Українську Україну, глибокі думки якого є дуже актуальними і досьогодні і аж ніяк не віддають «фантазерством», а а найголовніше – пораженством.

У 1920-ті рр. М. Слабченко увійшов, маючи за плечима досвід національного приниження ще з шкільної лави. У перші роки ХХ ст. він закликав студентів «розпочати справжню працю та робити революційні виступи» шляхом поширення української націоналістичної та соціалістичної літератури. У 1917 – 1920 рр. він пережив розчарування українофобством російських лібералів та комуністів, не почувши раніше пророчих закликів М. Міхновського та Д. Донцова. Вдача М. Слабченка зазнала неабиякого гартування під час його перебування у діючій армії на полях Світової війни (можна провести паралель з військовим досвідом Є. Маланюка). Рівень наукового фанатизму цієї видатної людини демонструє те, що низку своїх наукових статей він написав в окопах. Цей «досвід» він повторив вже на початку 1930-х років у харківській камері під час процесу СВУ.

У 1917 – 1918 рр. він визнавав низку позитивних рис Центральної Ради: демократизм, прагнення до втілення реальної незалежності УНР, підтримка автокефалії українського православ’я. В одній з газетних статей він згадував, що під час революції 1905 р. побачив як чорносотенці влаштовували погроми під проводом російських священиків, що назавжди відлучило його від цієї церкви. У матеріалах 1920-х рр. бачимо часті згадки про антиклерикалізм історика, однак, очевидно, що це було зумовлено його різким несприйняттям характерних для російського православ’я шовінізму, лицемірства, плутократії. Водночас він критикував Центральну Раду в стилі М. Міхновського за те, що вона «не має певної юридичної фізіономії… чи то вона уявляє Національне зібрання, чи то парламент», критикував за недолугу аграрну реформу, в якій було «бездонне море глупоти», відсутність справжньої армії, адже «військо не є мілітаризм. Військо охорона інтересів всіх і кожного», неумілу зовнішню політику.

Погляди М. Слабченка на взаємини українців та росіян вкладались у формулу «Геть від Росії!». Однак, на відміну від, наприклад, Д. Донцова він не вказував на західноєвропейський шлях. У червні 1918 р. він зазначив: «В Великоросії ніби диктатура пролетаріату, себто безглузде панування Ульянових і Бронштейнів, од якого дійсний пролетаріат лише одхрещується». А ще через місяць: «Більшовизм в Великоросії вигорів до кінця… Як постав клас робітничий і згромадив коло себе незадоволених, так і нині повинна появитися нова категорія, яка безболісно візьме владу до своїх рук. Такою категорією, певно явиться клас дрібної буржуазії як в місті, так і на селі».

В іншій статті він зазначив: «перед українською інтелігенцією стоїть завдання розсіяти туман російського інтернаціоналізму». Він закономірно заперечував проекти російсько-української федерації: «вже бачили ми, як нас федералізували більшовики, «огнем і мечем» зруйнували наші економічні й політичні здобутки і нехтували наші культурні і національні придбання. В цій безглуздій боротьбі загинули багато найкращих синів України… Але чим більше нас тянуть до федерації, тим більше з’являється самостійників… Треба всі ці віковічні спори одкинути нарешті, треба признати, що український народ має право на власне існування, державність». Головними ворогами він вважав російських шовіністів та «малоросів». Саме їхні дії були підставою актуальної донині сентенції М. Слабченка: «В Українській державі українцю приходиться як найгірше». Наприкінці червня 1918 р. М. Слабченко взяв участь в акції притягнення до суду (втім безуспішно) чиновника Аккермана, який обізвав українську мову «собачою». Він ганьбив російських шовіністів та монархістів за намагання глорифікувати Миколу ІІ та випади проти українського національного руху. У 1918 р. М. Слабченко поставив «діагноз» українцям Одеси: «раніше український Одесит називав себе малоросом, але тепер він вже не хоче бути і малоросом. І чудно те, що всі євреї, греки, вірмени, сібіряки, великороси хоч і лічуть себе руськими, тягнуться один до одного, здебільшого між собою балакають на своїй своєрідній мові, одстоюють права свого народу, лише одні Малороси-Руські з якимось захопленням плюють на Україну, на свій народ, на самих себе».

Видатний історик О. Оглоблин зауважував, що у 1920-х роках як західноукраїнська, емігрантська, так і наддніпрянська історична думка була державницькою, а значить, фактично національною. В умовах відсутності щільної залізної завіси ще існували можливості для взаємного ознайомлення науковців, мислителів, літераторів. Навіть провідний більшовистський історик УСРР М. Яворський у своїх статтях ще намагався аналізувати без брудної лайки твори Д. Донцова. В одній зі своїх головних праць середини 1920-х рр. М. Слабченко прямо відзначив вартість праць Д. Донцова з історії громадської думки. Прикметним є ще один, значно виразніший, схвальний відгук М. Слабченка на праці В. Липинського: «Липинського особливо під оборону брати не можна (емігрант!), але конечно похвалити варт його «На переломі», «Z dziejow Ukrainy», Данило Братковський. В Липинського куди більш знанків, такту наукового, марксистського нюху, ніж в проректора Гермайзе» (лист О. Оглобліну 1926 р.). Але мова йде не про прямі впливи чи запозичення, але, як і у випадку з М. Хвильовим, спільний стиль мислення, спрямування діяльності на виховання нового, сильного, українця.

Діяльність М. Слабченка у 1920-х рр., як і ідеологів українського державництва, була зумовлена почуттям роздратування поразкою українського руху, що пояснювався не лише діями зовнішніх ворогів, але й комплексами українців, нездатністю інтелігенції подолати ці комплекси. З цього почуття поразки проекту «нових українців» (паростки цих українців Є. Маланюк бачив у героях Крут та одеситові І. Луценко) вирісла державницька течія української історіографії та суспільно-політичної думки, інтегральний націоналізм в Західній Україні та еміграції. Мета їх адептів полягала у плеканні типу спраглого до життя та гідного українця.

Враховуючи специфічні обставини совєтської України 1920-х рр., неможливо уявити аби свої світоглядні думки М. Слабченко висловлював у стилі Д. Донцова або інших ідеологів українського державництва та самостійництва тієї доби. Однак навіть між думками Д. Донцова, значно більш послідовними та радикальними, та М. Слабченка можна провести деякі паралелі. Обидва були прибічниками жорсткої влади та різких дій. М. Слабченко називав демократію «вздором», критикував інтелігенцію за млявість, вважав, що «злочин треба карати самим суворим чином, а суспільство перевиховувати».

Сприйняття своєї праці у М. Слабченка просякнуто суспільно-політичною революціністю 1917 – 1920-х років, тепер перенесеної в іншу, але не менш важливу, освітньо-наукову площину. Генеральною метою М. Слабченка було виведення української культури за межі провінційності: «особливо радію, коли на горизонті з’являється нова зірка. Нетерпеливий я, мені хочеться щоб хутко, дуже щоб зірки світили величезним світом і не тільки в Україні, а щоб їх бачили й за кордоном». Закономірно, що він різко заперечував спроби більшовиків звести українську літературу «до хатніх потреб» або театру до «танцюльок», опери – до «малоросійщини з фінтіфлюшками». Невипадковим виглядає той факт, що українські націоналісти в небільшовистській Україні та еміграції та М. Слабченко різко критикували М. Грушевського фактично за одне й те ж: угодовство, лавіювання між національними інтересами та більшовицькими.

Показовим є ставлення М. Слабченка до євреїв. Намагаючись уникати крайнощів, дотримуватися об’єктивності, М. Слабченко все ж таки часто не витримував нехтування ними української культури. З приводу чуток про те, що причиною зняття з вистави у театрі повісті «Беня Крик» було приниження євреїв, він писав у щоденнику, якому довіряв свої найсокровенніші думки: «чому євреї мають бути конче гарними? Ні, щось не те. Декан єврейського відділу Капович вимагав, щоби мій семінар було пересунуто, говорячи: «Почему профессору Слабченко есть место в украинской истории, а евреям негде помещаться!». То, значить семінар руйнуй, бо єврейському відділу потрібне місце!». З приводу тези М. Калініна про те, що євреї не можуть витримати суворого клімату Сибіру, українець зазначав: «правда ми теж не переносимо його, проте наші мужики селяться».

Як і для ідеологів націоналістичних рухів всіх народів, важливою рушійною силою активності М. Слабченка була українофобія з боку оточення. Він згадував: «очевидно, думалося мені, це походить виключно від нашої малої національної свідомості і культурності. Очевидно, мовляв, про Україну серйозно ніхто не хоче думати. Значить, національне українське діло тільки в наших-же, українських руках. Очевидно, треба будувати культуру українську на молоднякові, відкидаючи гнилу міську інтелігенцію». Однак зробити це було дуже непросто. М. Слабченко шукав причини цього передусім в глибинних параметрах національної свідомості (теж характерний момент для націоналістичної думки), а не в «спадщині колоніалізму». Він висловив цілий «букет» закидів на адресу свого народу, які перегукувалися з українофобськю традицією, хоча в його виконанні, як і раніше у І. Франка, набували іншого, націо-будительського звучання: «нігде правди діти, як себе і в чому виявляють себе українці? Самі від праці увілюють, інші повинні для них робити, з нікчемною ініціативою, без розмаха й тому подібне. Правду говорив колись Франко, що тільки собачий обов’язок змушує нас до того, що тримаємось того українства».

«Чим більше вглядаюсь в моїх компатріотів, тим все більш стримано ставлюсь до нашої національности. Коли вже більшовикам, які вміють і люблять працювати, возня з нами надокучує (а там вже залізна партдисципліна!), коли вони вже притомлюються і знехочуються до праці серед нас, то що вже й говорити! Не хочеш, так станеш українофобом. Били нас мало, чи що. Чому євреї виробились в сильну національність, а ми стали ледарями? Чому росіяни з величезним азартом живуть, а ми їм подражати не вміємо? Звуть українців буржуа. Право, се звучить компліментом. На мою думку, ціла наша національність, включаючи і так звану інтелігенцію, наголо злюмпенпролетаризована». Або такі пасажі: «ми ще досить великі варвари й взагалі ідеї громадськості розвинені серед нас так мало. Навіть більшовизм не зломив нас, і ми, як були, так і остались брудними свинями, котрих ніхто не може шанувати, бо ми самих себе не шануємо… Про українця можна сказати, що бог, творячи нас, не доробив до кінця: характер малий, таланти – малі, воля – мала, навіть більшовизм в нас малий, все мале, навіть край звався «малою» Руссю. Безобразіє суще!». М. Слабченко мріяв про те, аби «розбурхати проклятого лодиря українця до науки, прищепити йому, сукиному сину, смак до тої науки, надихнуть йому смак до всякої роботи. А то ниємо, скражимось на всіх і вся, скиглимо на утиски, а самі палець об палець не вдаримо. До чого ми паскудний, нікчемний нарід, а особливо ота наша ненависна мені інтелігенція. От з євреями так не поведешся. У відстоюванні своїх прав піде на все… Українська людина не мислима без хникання». На цьому тлі певний оптимізм відчувається у сприйнятті М. Слабченком селян-студентів, природнього підґрунтя для реалізації його прагнення: «студенты из селян куда серьезнее горожан. Чернозем берет основательно, подходит деловито. Выводится тип плакальщика, ссылающегося на пролетарское происхождение. Вместо них появился мрачный мизантроп, который угрюмо молчит на переверках».

Реалізація ідей М. Слабченка вимагала від нації великого напруження, відвоювання життєвого простіру. Цей елемент боротьби, духовної мілітарності М. Слабченка, добре відчув С. Підгайний: «коли сьогодні Одеса є українське місто, то перед усім мусимо завдячувати Михайлу Слабченкові і його однодумцям, що перші українізували Одесу, яку так боявся втратити московський міщанин, що свого часу так твердо її опановував. Але той міщанин безповоротно таки її втратив, як і Харків. Одеса і Харків були міцними гніздами московського міщанина, але в Харкові був український історик-академік Багалій, а потім – Хвильовий, а в Одесі – Михайло Слабченко». Вважаємо, що серед трьох названих в останньому реченні, кунктатор та угодовець Д. Багалій та занадто збільшовичений М. Хвильовий, дуже програють М. Слабченкові.

Погляди М. Слабченка на завдання українства безпосередньо вплинули на його історичні інтерпретації. До того ж зручними для нього виявилися думки російського історика М. Покровського, головного тодішнього авторитету в СССР, який приділяв велику увагу проблемі російського імперіалізму. Як учасник історіографічного процесу советської України, М. Слабченко намагався одягнути свої думки у марксівську соціологію, щоправда дуже своєрідно інтерепретовану. Фактичний матеріал своїх узагальнюючих праць з новітньої історії України М. Слабченко підкорив провідній ідеї розширення українцями свого національного простору у жорсткій конкуренції з сусідами у національно-культурному, політичному та економічному сенсах. Намагаючись підважити меншовартісний образ українців, М. Слабченко уникав надмірної актуалізації колоніального статусу України в Російській імперії. Як слушно підкреслював Д. Бованенко щодо праць М. Слабченка, «ми не маємо … прямої відповіді, чи можна вважати Україну часів капіталізму колонією супроти Росії? Навпаки, як антитеза російській колоніальній політиці висувається міць, живучість українського господарського терену, його зв’язки зі світовим господарством і навіть імперіалістичні нахили української буржуазії». Сучасників вразило вживання ним навіть поняття «імперіалізм» щодо української буржуазії. М. Слабченко звертав незвично велику увагу на міських українців всупереч традиції сприймати міста України як неукраїнські порівняно з селом. Один з розділів свого загального курсу він назвав «Імперіалістичні нахили української буржуазії щодо Сходу».

Найвиразніше свою концепцію українського імперіалізму він обґрунтував у 3 томі свого курсу з історії України, який не пропустили до друку. Тому ми знаємо про неї лише з його листа 1929 р. до колеги Д. Бованенка, який ставив її під сумнів. М. Слабченко переконував Д. Бованенка у тому, що суто українська буржуазія теж існувала. Вона балансувала між двома імперіалізмами – російським та французьким. Поділялась вона на два угруповання: 1) тих, хто йшли по лінії національного єднання від Карпат до Кавказу та 2) що виходили з територіальних поглядів. Він звертав увагу на те, що українська буржуазія прагнула об’єднати в Україну всі етнічно українські землі, але включала в них й неукраїнські. Цей сепaратизм від імперських центрів він ототожнював з «імперіалізмом ембріонального типу». Традиційне поняття соборність він називав «панукраїнізмом», вважаючи її виявом українського імперіалізму. Вочевидь, будь-яка загальна схема є умовною і не завжди вкладається в конкретно-історичний матеріал, але головне те, що концептуально М. Слабченко намагався тим самим виробити бачення України як суб’єкту історичного процесу, всупереч народницькому баченню її як жертви держав-загарбників.

Отже, М. Слабченко не атестував себе як прибічник комунізму, більшовизму чи інтернаціоналізму. Україну він мислив як соціалістичну форму української державності. Український націоналізм М. Слабченка мав спільну рису з поза-советським українським націоналізмом 1920-х років: прагнення до вироблення нової, справді української людини як основи Української цивілізації. Застосування поняття «націоналізм» може злякати передусім тих, хто, по-перше, перебуває в полоні традиційних совєтських негативних уявлень, по-друге, тих, хто за звичкою хоче «відмити» М. Слабченка від, на їх думку, надуманих звинувачень в «українському буржуазному націоналізмі». Відкидаючи справді надумане поняття «буржуазний», слід сприймати націоналізм як вищу, відпорну, вітальну, дієву, форму українського патріотизму, що і досі має величезний потенціал для порятунку України в сучасних умовах експансії глобалістичних, демо-ліберальних ідей, руйнівних для Української цивілізації і розгяладати одним з передвісників боротьби проти цієї експансії одеського українського історика М. Слабченка. Виходячи зі своїх інтересів, совєтська влада абсолютно вірно відчула велику небезпечність М. Слабченка для реалізації своїх ідей остаточного знищення вітального потенціалу українців. Однак для сучасних українців він має бути безумовним національним героєм як людина, що намагалася подолати малоросійські комплекси городян. Отже, услід за Д. Донцовим та М. Слабченком, ми маємо і сьогодні реалізовувати заклик «До міст!».

Олександр МУЗИЧКО , к.і.н, доцент



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4