Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
ПЕТРО СКУНЦЬ - ПОЕТ ТРАДИЦІЇ ШЕВЧЕНКА
21 травня 2012 року в Ужгороді відбулось урочисте вшанування відомого українського поета Петра Скунця (1942-2007) з нагоди його 70-ліття. На вечорі пам’яті виступив відомий дослідник творчості поета, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури та теорії літератури Дрогобицького педуніверситету та секретар Науково-ідеологічного центру імені Д.Донцова Петро Іванишин. Його виступ і пропонуємо увазі читачів.

Цей вечір пам’яті, присвячений великому українському поетові Петрові Скунцеві, відбувається у переддень вшанування Тараса Шевченка. Тож неминуче вони сьогодні озиватимуться один до одного через століття. Озиватимуться тому, що Петро Скнуць не просто поет-шістдесятник. Надто різними і не завжди відповідальними перед своїм народом, своєю культурою, своєю традицією були ці безумовно талановиті люди, потрапляючи в пастки комунізму чи лібералізму. Однак Петро Скунць (схоже до Л.Костенко, М.Вінграновського, Вал.Шевчука, І.Світличного, В.Стуса та ін.) таку відповідальність мав, її усвідомлював, її імперативами керувався, оскільки належав до найглибшої і наймасштабнішої культурної традиції в межах українського духовного всесвіту – він був і залишається по сьогодні поетом могутнього, визначального для новітнього українства Шевченкового кореня. А тому був і є поетом-мислителем, поетом-учителем.

Традицію варто розуміти геменевтично – як постійно присутню форму авторитету, що значною мірою формує свідомість й ненав’язливо керує людиною. Звідси свідомість кожного справжнього письменника є типом історичної свідомості, а його творчість є вираженням національної традиції.

Зокрема, у плані літературному, йдеться про той тип традиції, що його започаткував у нашій культурі Тарас Шевченко. Тобто, якщо наша історична свідомість “сповнена безлічі голосів, у яких чути відгомін минулого” (Г.-Ґ.Ґадамер), то неможливо не почути в поезії Петра Скунця голоси, що концентруються довкола націотворчого, націоцентричного голосу Кобзаря.

Першим і очевидним виявом приналежності П.Скунця до шевченківської традиції є його творча біографія, усі три періоди котрої виразне свідчення долання поетом ворожих національній культурі нормативів російського імперського комунізму та часто немічних у духовному та естетичному плані стереотипів націонал-комунізму. Зате майже сорок років, від часу написання унікальної поеми “На границі епох” 1968 року, маємо перебування поезії, прози, публіцистики П.Скунця в ідейно-естетичному силовому полі національної філософії Тараса Шевченка.

У зв’язку з новими політичними обставинами, після арештів інтелігенції в середині 1960-х сформува¬лися три групи шіст¬десятників. Частина утво¬рює так зване “офіційне шістде¬сят¬ництво” (І.Драч, Д.Павличко та ін.), інші формують дисиден¬тство (саме в його се¬редовищі зародиться правозахисний рух; з’являться фено¬мени в’язничої та емі-грантської художньої творчості) (В.Стус, І.Калинець, І.Світличний тощо). Третю групу скла¬дали митці, які відкрито не протистояли системі (це їх зближувало із офіційними конформістами), але за духом і світоглядом були ідентичні офіційним дисидентам (і цьому свідченням – їх опубліковані і неопубліковані твори того часу). Саме цих нон¬конформістів (прихованих, нео¬фіційних інакомислячих) – Л.Костенко, М.Він-грановського, І.Чендея, І.Жи¬ленко, Вал.Шевчука та ін. – теж карали, щоправда, не в’язницями і концтаборами, а вигнанням з ро¬боти, цькуванням, замовчуванням тощо.

Творчість Петра Скунця доцільно розглядати саме в контексті третьої групи. У ра¬дянському храмі літератури була маса розіп’ятих “на звіздах” (П.Скунць), і розпинателі чіт¬ко давали зрозуміти, що тут не буває нейтральних. Як на¬слідок: знищення вже віддрукованої поеми “Розп’яття” (1971), звільнення з ро¬боти в обласному видавництві “Карпати” (доводилось жити на мізерну зарплату дружини-вчительки), довгі роки замов¬чування (перша публікація 70-х – у журналі “Вітчизна” за 1976, перша книга поезій “Розрив-трава” у 1979-му). Кожна антиукраїнська влада завжди переслідувала й переслідує насамперед митців, заглиблених у національне буття. Тому їм доводиться у той чи інший спосіб повторювати долю нескореного Шевченка.

В межах новітнього періоду розвитку української літератури П.Скунць знову займає свою особливу, базовану на національному імперативі позицію. Поет належав до ви¬раз¬но антиколо¬ніальної течії сучасної літера¬тури, котра не залежила від постійного зациклення на колоніальних культурних “прдуктах” (як це спостерігаємо в іронічній карнавалізації та еклектичному релятивізмі постмодерністських текстів). Анти¬колоніальна література, усупереч поширеній думці, боролася передусім не проти ім¬перського минулого, а за власну національно-культурну ідентичність. Тому не дивно, що пись¬менник у кінці 80-х – на початку 90-х займався активною полі¬тичною діяльністю, першим на Закарпатті організовуючи об¬ласні осередки ТУМу і Руху, редагуючи газету “Карпатська Україна”. У 1989 році критики від¬значали, що Скунць чи не єдиний із закарпатських поетів торкається перебудовної тематики ; він же чи не перший серед українських поетів звернувся до теми Чорнобиля.

Збірки цього підперіоду – “Спитай себе” (1992), “Один” (1997, 2000), “Колись я був на світі Травнем” (2000), “Нічні портрети” (2003) – свідчать, що поет намагався сформувати чи реставрувати національну свідомість у читача, привернути його увагу до цінностей національних, культивованих у започаткованій Шевченком філософії національної ідеї, – історії, мови, соборності, незалежності, національної державності, християнства та ін. – глибших і вищих, ніж ті, які нав’язує псевдодемократична, “неоцинічна”, за Л.Костенко, дійсність. Врахування еволюції світогляду у П.Скунця: від ра¬дянського – через український радянський (шістде¬сятницький, із щирою, але наївною вірою в “соціалізм з люд¬ським обличчям”) – до національного, дозволяє пізнати вагомість спілкування поета із творчим доробком Т.Шевченка. Бо інше масштабне вираження традиції Шевченка віднайдемо саме у творчості, передусім поетичній, Петра Скунця.

Тритомник творів Т.Шевченка був однією з перших прочитаних маленьким Скунцем книг. Геніальна потуга творів Кобзаря, усвідомлення нерозривності понять “Шевченко” та “Україна” призвели до того, що образ його саме як національного пророка і генія з’являється у творах поета, починаючи від перших книжок і до останніх, наприклад, у вірші “Один”: “Невже ти, Вкраїно, народжена з болю Шевченка, / з козацької крові і білих ґулаґівських снів, / невже ти, Вкраїно, неначе бездомна чеченка, / по білому світу приречена йти без синів?” (“До тебе” // “Один”, 473) та ін.
Незглибимий для витлумачення Шевченко (як Франковий “володар царства духу”) для ліричного протагоніста Петра Скунця стає героєм у романтично-філософському (наприклад, Ф.Шеллінґа чи Т.Карлайла) значенні героя-історіотворця та героя-націотворця, героя, без ідейного чину якого батьківщину чекало б повне імперське спустошення – духовна і фізична смерть в умовах несвободи:

І давно вже її не було б,
коли б раптом, як грім, не потряс
її сон, її душу і лоб
цар свободи кріпак Тарас.
І невидима наша зоря,
та, єдина на всесвіт увесь,
невідкрита зоря Кобзаря
нас чекає у вічності десь.
(“Земля химер” // “Спитай себе”, 126-127)

Традиція Т.Шевченка проявляється у Скунця не тільки через рецепцію та інтерпретацію його персоналії, але й, що вагомо, через поглиблений діалог із насамперед поетичною творчістю.

Йдеться не лише про трансформацію образів матері-України, покритики Катерини чи різнотипних колонізаторів і малоросів, але й про діалог на рівні ідейному, смисловому. Не випадково Скунць наприкінці 1990-х відзначав, що “Т.Шевченко зачіпає всі проблеми нашого сучасного життя”, що він – “поет, від впливу якого нікуди не дінешся: в любові до України, у намаганні наблизитися до вічного” . Перегук на рівні змістових елементів та сенсових концептів, звідси, зумовлений засвоєнням і винятково дбайливим розвитком шевченківської філософії національної ідеї (як цілісного націоцентричного ідейного комплексу) та національно-екзистенціальної методології мислення (мислення категоріях захисту, розвитку та вітворення нації), вивірених національним імперативом.

Так, наприклад, вагомий, символічний, один із центральних для Т.Шевченка образ матері розкриває нам ряд проблем і мотивів, що стосуються не лише родинного буття (хоч і його також), а й отримують значення загальнонаціональне. Для Скунця – людини другої половини ХХ ст. – “матір з малям” теж означає майбутнє народу, і він, як і герой Кобзаря, любить матір тією щирою любов’ю, котра властива лише справжнім синам, і в нього спостерігаємо часту ідентифікацію “матері” та “України” (як рідної землі чи народу/нації) уже в циклі “Заповнена анкета” (1963).

З іншого боку, вже у цьому ж циклі отримуємо вихід на розуміння “України-матері” цілком у Шевченковому дусі – як Батьківщини, як буттєвої основи присутності (існування героя) у цьому світі, як чогось настільки ненав’язливо сильного, що повністю визначає життя людини та зумовлює її вростання у міжкультурний простір:

Я долю всього світу пригубив,
всі мови світу хочу розуміти.
Та, може, світ тому я полюбив,
Що Україна є у цьому світі.
……………………………………
Моя Вкраїна в мене у крові!
Вона жива у смутку і надії,
вона ридає в кожній удові,
вона у кожній матері радіє!
……………………………………
Якщо планету вище підійму –
Вкраїна буде точкою опори.
(“Один”, 120-122)

По-новому звучить мотив матері-вітчизни у постколоніальному вірші “Шевченківська мати” (1992), де сплюндрована старим радянським і новітнім псевдодемократичним режимами Україна – “…підуть ділити шкарпетки й портфелі / старий партократ і новий демократ” – ототожнюється із матір’ю національного генія. Кобзар стає уособленням її найвірнішого і “єдиного” сина з-поміж тих псевдосинів, котрі “чуття пропили”, “землю проїли”, котрі “жебрати щастя у світ подались”.

Крайнім втіленням відчуженого представника змаргіналізованого “народу-лоботряса”, абсолютно байдужого і до рідної країни, і до Шевченка стають “депутати” парламенту: “І що їм до того при ситім кориті, / що десь на краєчку сумного села / в шевченківській хаті, сто років не критій, / шевченківська мати дитя привела” (“Один”, 448). Тому протагоніст розвертає реципієнта в умовах новітньої денаціоналізації та різнорівневого визискування обличчям до Т.Шевченка як запоруки майбутнього відродження повноцінного національного життя:

Живе й не вмирає шевченківська мати,
колгоспна кріпачка, забута не раз.
Синове-поети пішли в дипломати,
а в неї зостався єдиний – Тарас.
(“Один”, 448)

Іншим наскрізним мотивом творчості П.Скунця стає мотив України-покритки, що відсилає нас до тих творів Кобзаря, початок яким дала поема “Катерина” (продовження цієї теми у першій половині ХХ ст. найбільш докладно виражене в поезії Євгена Маланюка). Не випадково в найповнішому на сьогодні останньому вибраному “Один” (2000) цілий останній розділ, де зображується постімперська дійсність, названо “Вічна Катерина”. В однойменному вірші-посланні (1991), що дав назву розділові, протагоніст звертається до Т.Шевченка у переддень незалежності, коли на тлі кривавих подій у Тбілісі і Вільнюсі чіткіше усвідомлюється колоніальний – символізований образом шевченківської Катерини – стан окупованої батьківщини, де народ відчужений від України, як байстрюк від матері-покритки (і навпаки). Позбавлену власної самості (жива, але без “душі”), як екзистенціальної квінтесенції, вітчизну-Катерину герой намагається повернути до повноцінного тут-буття (що означає повернути матір синові), звертаючись до Господа: “І я молю: “О, Боже, сотвори-но / нову їй душу і вдихни у плоть!” / І я кричу: “Отямся, Катерино! – / тебе вертає синові Господь” (“Один”, 440).

У політичному розмислі “Диптих натщесерце” (1996) образ спустошеної “Вічної Катерини” і пов’язаний із ним ідейно-тематичний комплекс зринає ще раз. Тут поет зображає світ як великий “ринок”, “де в шопах космос весь лежить” і де “бродить” “Вічна Катерина”, як “Вічний Жид”.

Новітня Україна, таким чином, досить чітко витлумачується як втрачена держава, як розкрадена “гендлярами” неоколонія:

Коли в любові я застряв,
Вкраїна – Вічна Катерина
мене лишила, як байстря.
І поки я свої печалі
Гойдав на сонному Дніпрі,
мою Вкраїну десь помчали
на іномарках гендлярі.
(“Один”, 485)

Тісно з образом і мотивом Катерини пов’язаний інший драматичний шевченківський образ, що став наскрізним, особливо в часи незалежності, для поезії Петра Скунця, – образ і мотив України як “нашої – не своєї землі”. Починаючи з поеми “На границі епох” (1967-1968), де з’являється образ героя, який “чужий у своєму краї”, мотив чужості, окупованості, не-приналежності-українцям рідної землі переходить і в часи постколоніальні. Протагоністові письменика рідний край стає “пеклом” (пор. із Шевченковим “ми в раї пекло розвели”) під правлінням “тучного начальства”, “що п’ють горілку із церковних чаш?..” (“Світ без братів” (2000) // “Один”, 525). Тут нищівні повені, катастрофічне вимирання народу і випадки смерті людей (наприклад, шахтарів) стають для героя наслідком внутрішньої колонізації, мовчазного терпіння знущання над собою: “Так, ми всі безгомінні, / посіпаки заброд. / І тому на Вкраїні / вигибає народ. // І тому, що веселі / ті, котрі нагорі, / у глухім підземеллі / йдуть на смерть шахтарі” (“Світ без любові” (2000) // “Один”, 517-518). Таким чином, знову актуалізується образ вітчизни як неналежної корінній нації неоколонії пострадянського типу, що призводить до буттєвої неприсутності (“ніби є ми і ніби – нема”) народу на власній землі, зокрема, рідному Закарпатті:

На землі, що між Тисою й Доном,
ніби є ми і ніби – нема.
На Вкраїні ми всі закордоном,
бо Вкраїна й на волі німа.
Я здержу наболілі прокляття,
попрощатись не можу з добром,
хоч зробилось моє Закарпаття
прохідним європейським двором.
(“Горянська хата” (1994) // “Один”, 467)

Ще одними продовженнями україноцентричного поетичного мислення на основі Шевченкової національної ідеї стають мотиви утвердження чи реставрації національної ідентичності українців (“земляків”, “козаків”, “людей” у Кобзаря), а також викриття не- й антинаціональних типів людей – україножерів-чужинців (“катів” у Т.Шевченка) та, передусім, національно “буттєпокинутих”, “спустошених” маргіналів-малоросів (Шевченкових “рабів”, “свинопасів”, “сміття”, помічників “катів”).

Набагато більше експліцитного текстуального місця болючій та актуальній для підневільного народу темі малоросійства відведено у період постімперський. У час, коли процес малоросизації (русифікації, обездуховлення, знекорінення тощо) триває – “…йдуть українські радянські манкурти / в дрібні малороси, русини, хохли” (“На повороті” (1991) // “Один”, 445), коли фарисей-малорос далі “бога будує земного, / щоб самому пролізти в божки” (“Малоруське” (1992) // “Один”, 458), коли панують іноземні забобони – “…ми дружно вирушили в джунглі / господній рік віддати мавпі” (“Іронічна ідилія мавп’ячого року” (1992) // “Один”, 447), коли перетворені у байстрюків (“копилів”) сучасники не можуть жити без пана – “ці вже такі малорусі, / що потрібен їм великорос” (“Воскреслі не вмирають”), – герой усе ж залишає місце надії, що схожа на віру в “оновлену землю” та першого близнюка-Івана (що “як той Гонта”) в Т.Шевченка:

Мертві ми, гадаєте? Воскреслі!
А воскреслі вдруге не помруть.
(“Воскреслі не вмирають” // “Один”, 461)

Потреба у протистоянні різноманітним антибуттєвим, антидуховним явищам оточуючої дійсності зумовлює культивування протагоністом поета, як попередньо героєм Т.Шевченка, мотиву боротьби.

Шевченкова кривава, але справедлива гайдамацька помста у “Гайдамаках”, чин “одного козака із міліона свинопасів” у “Юродивому”, заклики “будити волю” вигостреною сокирою чи “кайдани порвати” й “окропити волю” “вражою злою кров’ю” – в обставинах радянської колонізації виражаються героєм Скунця більш абстрактно, часто підтекстово, але образно виражають ту саму ідею – необхідність підняти народ на боротьбу за свої іманентні права, за право бути господарем своєї долі на своїй власній землі. Більш явно ця ідея визначає активну громадянську позицію ліричного персонажа в часи перебудови і незалежності. Одним із символів боротьби стає улюблений народний герой Карпат опришківський ватаг Олекса Довбуш (діалектний варіант – Добош), котрий у баладі “Ходить Добош по Карпатах” (2000) стає еквівалентом людяності – “…і з людину ми заввишки, / бо ходили ми в опришки” – та національної свободи:

Чом, руснаку, спину горбиш? –
по Карпатах ходить Добош,
на чужинців пусто робиш,
ліс рубаєш, край свій гробиш,
сам на себе Бога злобиш,
на кавалки правду дробиш,
ради хліба душу гробиш,
але ж кривді не догодиш,
світ у чарці не сподобиш,
бо свобода пройде обіч, –
по Карпатах ходить Добош.
(“Один”, 523)

Протагоніст горить вогнем повстання, готовністю активно боротися за свою наново колонізовану землю, актуалізацією чого служить убивство відомого українського поета і співака Ігоря Білозіра у Львові: “Львів – це місто війни. За мою Україну. / Не суджу, коли в нім прокидається звір. / Перетворимо Львів – та й Москву у руїни. / Це не я повстаю. Повстає Білозір” (“На вбивство Білозіра” (2000) // “Один”, 521). Цілком у дусі Шевченкового “борітеся – поборете” (“Кавказ”) формує антиімперіалістичну позицію ліричний герой Петра Скунця у творах, що змальовують і першу, і другу російсько-чеченські війни кінця ХХ – початку ХХІ століть. Протиставляючи свою боротьбу поета-воїна (“та нині я воїн”, “чекай мене, мила, з окопа, з кривавого неба”) угодовській політиці продажних “українських вожаків” (“Та всі ви, Шмарови, Морози, Масоли і Кучми – / безсилі пір’їнки імперського злого орла”) герой апелює до народної совісті: “Ми їх залишили у горах – голодних і голих, / вони зустрічають без нас азіатську орду” (“До тебе” (1995) // “Один”, 473). Не випадково образ України у цих творах переісточується – через національно-духовну ідентифікацію протагоніста із атимосковською боротьбою чеченців – в образ “України-Чечні”, образ землі антиімперської боротьби і людей, готових постояти за свою свободу:

І не варто жалітись: живеться нам трудно!
Не живеться. Ми – трупи, худі чи тучні.
Я не знаю, як ви, але вмер я ще шостого грудня.
Я не знаю, де вас, – а мене поховали в Чечні.
(“Україна-Чечня” (2000) // “Один”, 508)

І тільки з великої любові до України можуть народитися не раз у героя-борця інвективи супроти Творця, що походять від Шевченкового – “Я так її, я так люблю / Мою Україну убогу, / Що проклену святого Бога, / За неї душу погублю” (“Сон” (“Гори мої високії…”)). Те саме у героя Скунця: “Дивна казка / моєї нації – / без розв’язки, / самі кульмінації. / Незвичайний у неї Бог, / що за віру її прирік / на ганьбу всіх людських епох, / на жаский тридцять третій рік” (“Земля химер” (1990) // “Один”, 422). При цьому щирість і велич цих інвектив (“Світ без любові”, “Світ без братів” та ін.) проступає через усвідомлення того, що висловлює їх герой-християнин, віру котрого увиразнює шевченківський мотив утвердження християнства (таки “молітесь Господу одному”). Вихований у християнському греко-католицькому дусі поет пережив складний період комсомольського атеїзму, а згодом повернення до глибинної національно зорієнтованої релігійності (“Помовчіть, двоногі, що пішли від мавпи, / я пішов від Сина Божого Христа” (“Великдень” (1991) // “Один”, 441)), але не до гарячого, некритичного неофітства. Христос стає не лише спасителем індивідуальної душі, але й визволителем душі націй
(“югославських матерів”, “Чечні”, “Дніпра” і “Карпат”, яких “вбивають без жалю”):

Воно гряде – тисячоліття Віри.
Життя людини не перейде в тлінь.
Ще Богосин вас визволить від Звіра.
І прийде Він. І буде так. Амінь
(“Фінал тисячоліття (Голос Божої Матері)” // “Один”, 512-513)

Об’єднавча національна ідея стає домінуючиим художнім фактором у творчості письменника саме з поеми “На границі епох”. Голос надзвичайно чітко і глибоко виписаного поета-протагоніста (бойка-верховинця, поета-шістдесятника) став голосом цілої нації, гнобленої, але не скореної. Як справжній національний поет, Скунць утверджує мислення категоріями й екзистенціалами загальнонаціональними. Найкращий приклад цьому – ліричний герой поеми, котрий висловлює не лише думки автора і навіть не лише покоління шістдесятників, а говорить від імені всіх “мертвих, живих і ненарожденних” (Т.Шевченко). Чи не тому йому, як справжньому “голосу народу” (М.Гайдеґґер), вдається –

За всіх відмовчати,
коли всі кричать!
За всіх прокричати,
коли всі мовчать.
(“На границі епох”// “Один”,177)

Розвиваючи згадувану Шевченкову тему буття українця “на нашій, не своїй землі”, поет вустами ліричного героя заперечує покірність земляків й актуалізує найосновнішу проблему нашої сучасності, проблему постколоніальної, демократичної України. Йдеться про нашу політичну незахищеність, відсутність національної держави, зумовлені відсутністю ідеології державотворення, наприклад, у “Прощання з 2006-им” (2007):

Ще з одним я прощаюся роком,
і прощатися зовсім не жаль.
Він до мене ходив лжепророком,
піп-рострига чи просто мужлан.
Все прекрасне обмежене строком,
ба, й по цвіту посиплеться град.
Ще з одним зустрічаюся роком –
і стрічатися зовсім не рад.
Він гряде, починає банкети,
лиш родився, а вже одурів.
Моє небо дірявлять ракети,
крім космічних, – на честь гендлярів.
Єсть у мене сьогодні держава,
вірю в неї, немов маніяк,
та якась ця держава іржава,
що не зрушить із місця ніяк.
І стоїть, як машина без тяги.
Вже я вірю, здається, марі:
розбрелись по світах роботяги,
навкруги – лайдаки й крамарі.
Викидаю останні купюри,
де їдять однодумці і п’ють…
І ніхто вже мене не купує,
а мене продають, продають.

Наслідком бездержавності стає не лише відчуття особистої беззахисності й непотрібності у своїй країні, а й колективний феномен – внутрішня окупація, смертельне поневолення народу на своїй же ж землі і начебто вже своєю, обраною владою. У Шевченка про це йдеться в поемі “Саул”, у Скунця
дуже чітко про це сказано в поезії “Цятка моєї крові” (2004):

Мати нашу Вкраїну – нічого не мати.
Мати нашу Вкраїну – це хліб без води…
Знов стоїть наді мною заплакана мати
– Ти куди в сінокоси?
– Я не знаю, куди.
І пішов я кудись. І ходжу по сьогодні.
Вже дістався і премій, і пліток брудних.
Навіть думав пролізти в депутати народні.
Слава Богу, не вийшло. Виживаю без них.
Ну, а завтра куди? Україна – так само,
як при мамі була: смерть – куди не піди.
І питає «куди?» моя зраджена мама.
І в могилу кричу:
– Я не знаю, куди.

Наша Україна (“рідний край”) для П.Скунця – це передусім духовна країна – “країна Україна, де живуть Шевченко і Франко” – залишається спільним культурним домом для нас, для українців, для всіх тих, “які стають батьками, / не забувши, що вони – сини” (“На границі епох” // “Один”, 201). Так Петро Скунць своєю творчістю допомагає нам збагнути основну умову нашого буття, допомагає відчути і зрозуміти національну традицію, започатковану Т.Шевченком і продовжувану його ідейними спадкоємцями-літераторами, у тому числі і самим Петром Скунцем. У цьому його і наша безсмертність, безсмертність едельвейсу: “Коли довкола хамства повно, / в ярмо народ іде безмовно, / живи не тут – високо десь, / як наш безсмертний едельвейс” (2007).

Для мене особисто одним із найважливіших життєвих заповітів були і є слова Петра Скунця, сказані у вже далекому 1997 році: У Шевченкову національну ідею треба твердо вірити, “інакше роздеруть нашу Україну” . Переконаний, доки шануватимемо таких поетів, як Петро Скунць, доки читатимемо й вивчатимемо його твори, доки перебуватимемо в його традиції – жодним народним гнобителям, жодній антиукраїнській владі, жодним шахраям від політики не вдасться нас знищити. Саме ця висока, націоцентрична шевченківська традиція дозволить нам витримати все, піднятися над українофобською дійсністю і нарешті – перемогти.

Петро ІВАНИШИН



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4